Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
2026.11.16
17:21
А влада пшеків дещо пойняла
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
2026.11.16
16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
2026.11.16
16:00
можливо я повторююсь
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
2026.11.16
14:54
О, мій етер, веселий, темний, милий!
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер
2026.11.16
13:43
Водії не люблять пішоходів,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
2026.11.16
08:34
Вчителі в кабінеті завпеда
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
2026.11.16
07:04
Під шелест опалого листя
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
2026.11.15
18:29
Не зупинятися у слові,
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.06.11
2026.04.09
2026.02.11
2025.11.29
2025.04.24
2025.01.25
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Марія Гуменюк (1957) /
Поеми
Покликаний, щоб правду донести
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Покликаний, щоб правду донести
ДЖЕЙМСУ МЕЙСУ ПРИСВ'ЯЧЕНО
Мені сьогодні снився дивний сон:
Земля стогнала голосом тривожним,
Взивала слізно шепотом ікон,
Що тихо плакали в хатах порожніх,
І сум лягав туманом, як гудрон.
Лякливо ранок глянув з-за вікна,
Дерева простягали віти-руки,
І тиша обривалась, мов струна,
Немов молитву видавала звуки:
Така щемливо-дивна і сумна.
Тривога наростала із грудей
І кликала мільйонно-голосисто,
Здавалось, в тисячах сумних очей
Зібралося одне сумління чисте,
Й волає голосом замучених людей.
Напружено минув той дивний день,
Зростав тягар, немов гірська лавина,
Благав сумлінням, просьбою з ніде:
„Вгамуй мій біль, я зранена Вкраїна,
Трагедію розкрий моїх дітей.”
Вдягнула темряву натруджена земля,
Та у пітьмі не задрімали звуки,
Вони зростали, мов вітри здаля,
І доносили стогони й розпуку:
З людьми надривно плакала земля.
Заглянув сумно місяць із-за хмар,
Покликав зорі-тліючі вуглини,
Здалося: він у дзвін б’є, мов дзвонар,
Й запитує: ”Ти чув про Україну -
Там голод панував, мов лютий цар?”
Шукаю мапу. Мушу ж віднайти
Ту зболену й незнану Україну,
Щоб зняти їй з душі тяжкі хрести
Й вернути радість, хоч би по краплині:
До світу мушу правду донести.
***
Як пощастило: книжка у руках,
В ній правда про репресії, Вкраїну,
Не знаю мови – та переклад в словниках,
Відкрию з ними тайну одержиму,
Як мандрівник дорогу по зірках.
Не зауважую – надворі день чи ніч,
Спочину хвилю , й знову за читання.
Сатрап там царство виткав з протиріч,
Прирік народ на муки й вимирання,
Й панує сам, немов у пітьмі сич.
Стискає серце мука тих людей,
І спокій мою душу покидає:
Як виправдати звірства тих ідей,
Що через них народи прирікають -
Й винищують, мов польових мишей.
І спомин зойком вирвався гіркий:
Вісконсін зі сльозами покидали,
Бо ідол - золото, черокі шлях важкий
Ув Оклахому. Як худобу гнали,-
Для індіанців світ став затісний.
Гірчить сльоза, яку зронив мій дід,
Та будить пам'ять , в горлі застрягає,
Де нафти запах. - О, якби я міг
Знайти ключі, що щастя відкривають,
усьому людству дав би оберіг.
***
Вишукую між емігрантами людей,
Що в Україні лихоліття пережили.
Їх споминами приближається той день,
Коли докажемо, як голодом морили
Та нищили мільйонами людей.
Гіркий тягар вкраїнської біди,
Запав у серце, як у грунт зернина.
Здається, по землі цій я ходив,
Страждав тоді приречено із тими,
Кого режим до страти приводив.
І як знаходжу однодумців тут,
Або когось зустріну з України,
То тішусь, мов звільняюся від пут,
І думка в край цей загадковий лине,
Де ще облуди причаївся спрут.
А тут ще сон наснився уночі,
Що в краї тім, що так запав у серце,
Чекають очі, мов вода в ріці,
Тієї, що єдиною назветься,
Та стане другом вірним у житті.
Тепер дивлюся легше в майбуття,
Бо вірю у зорю свою щасливу,
Де мрія йтиме з покликом життя,
Й побачу землю зболену й звабливу,
Там краще зрозумію сенс буття.
І скільки ще відведе доля днів,
Що маю цьому світу послужити,
Буду шукати правди, як вогнів,
Які в темряві мушу запалити,
Щоби незрячий від незнань прозрів.
***
В трагедій також є свій ювілей,
Й нехай він з панахидами й сльозами,
Та дзвони пам’яті пробуджують людей,
І страх погасне, сіяний роками,
Тоді про голод правда до живих дійде.
І як би не збігав часу потік невпинний,
Й не забирав з собою свідків в небуття,
Та свідчення докажуть, хто повинен
відповідати за цей голод люто –дивний,
Й тяжку зневагу до вкраїнського життя.
…Виповнюється п’ять десятків літ,
Як по землі пройшла пекельна хвиля,
Я опрацьовую з комісією спогади, як звіт,
Про варварство, і голод і насилля,
Щоб правду знав Конгрес і усвідомив світ.
І, узагальнюючи тиранічність владних дій,
Напрошується висновок логічний :
Щоб Сталіну у владі втриматись жорсткій,
Народ цей мужній мусив нищити фізично,
Лише тоді губився груз проблем важкий.
Тривога з сумом огортає знов мене,
Чому тиран безкарно і свавільно
Палив Вкраїну мору нищівним вогнем,
Чом світ не зупинив цю дику божевільню,
Чом вбивства не судив огудою й мечем?
***
В далекий край дорога пролягла, -
Лечу сьогодні вперше до Вкраїни,
Щоб правда в цьому світі ожила,
З собою маю свідчення безцінні,
Які комісія у дивом вижитих взяла.
І, наче бачу погляди сумні,
Обличчя, помережані рубцями,
Голодну смерть, і пшениці на пні,
Та чую голос:»Їсти хочу, мамо,».
Ятриться серце від тих слів мені.
Там небеса від горя запеклись,
і в сонця закривавлене проміння,
А ті, що з муки вирвались й зійшлись,
Стоять лякливо, мов в оціпенінні,
Лише німіє серце, як колись.
Та спомини не в’януть у душі:-
Стоять хрести у полі й біля хати,
І сняться часто з споришу коржі,
Та родичі, яких тягли ховати,
Немов снопів, уранці до межі.
Ще з тих часів лунають голоси:
«Продукти маєш – віддавай поставку,»
І з трупами скриплять тяжкі вози,
Й опухлий батько падає на лавку,
Й безслізно мати в хаті голосить.
Там страх ще влади не віддав нікому,
Він тисне, наче пресом, на людей,
І так в облуду вводить їх свідомість,
Що ті не бачать істинних речей,
та ідолу вклоняються чужому.
Звучить там мова зайшла між людьми,
Цураються сини свого коріння,
Диктат насилля тягне люд до тьми,
Минувшини не знають покоління,
Бояться правди й світла новизни.
Гіркий тягар голодного життя
Переорав у душах українців,
Посіяв страх, зневіру й забуття,
Покору й поклоніння до чужинців,
Зібрав постгеноцидне майбуття.
Дрімає волі непокірний дух,
Надламаний ще голодом й терором.
Та, наче промінь, - оживає « Рух»,
Надія є ,що зміниться все скоро, -
Позбудеться земля пекельних мук.
...Нехай не всі чекають з радістю мене, -
Для влади цей візит, немов громи зимою.
Та я не відступлю, допоки не блисне
Про мор цей правда, не знайду спокою, -+
Послом померлі вибрали мене!
Мені сьогодні снився дивний сон:
Земля стогнала голосом тривожним,
Взивала слізно шепотом ікон,
Що тихо плакали в хатах порожніх,
І сум лягав туманом, як гудрон.
Лякливо ранок глянув з-за вікна,
Дерева простягали віти-руки,
І тиша обривалась, мов струна,
Немов молитву видавала звуки:
Така щемливо-дивна і сумна.
Тривога наростала із грудей
І кликала мільйонно-голосисто,
Здавалось, в тисячах сумних очей
Зібралося одне сумління чисте,
Й волає голосом замучених людей.
Напружено минув той дивний день,
Зростав тягар, немов гірська лавина,
Благав сумлінням, просьбою з ніде:
„Вгамуй мій біль, я зранена Вкраїна,
Трагедію розкрий моїх дітей.”
Вдягнула темряву натруджена земля,
Та у пітьмі не задрімали звуки,
Вони зростали, мов вітри здаля,
І доносили стогони й розпуку:
З людьми надривно плакала земля.
Заглянув сумно місяць із-за хмар,
Покликав зорі-тліючі вуглини,
Здалося: він у дзвін б’є, мов дзвонар,
Й запитує: ”Ти чув про Україну -
Там голод панував, мов лютий цар?”
Шукаю мапу. Мушу ж віднайти
Ту зболену й незнану Україну,
Щоб зняти їй з душі тяжкі хрести
Й вернути радість, хоч би по краплині:
До світу мушу правду донести.
***
Як пощастило: книжка у руках,
В ній правда про репресії, Вкраїну,
Не знаю мови – та переклад в словниках,
Відкрию з ними тайну одержиму,
Як мандрівник дорогу по зірках.
Не зауважую – надворі день чи ніч,
Спочину хвилю , й знову за читання.
Сатрап там царство виткав з протиріч,
Прирік народ на муки й вимирання,
Й панує сам, немов у пітьмі сич.
Стискає серце мука тих людей,
І спокій мою душу покидає:
Як виправдати звірства тих ідей,
Що через них народи прирікають -
Й винищують, мов польових мишей.
І спомин зойком вирвався гіркий:
Вісконсін зі сльозами покидали,
Бо ідол - золото, черокі шлях важкий
Ув Оклахому. Як худобу гнали,-
Для індіанців світ став затісний.
Гірчить сльоза, яку зронив мій дід,
Та будить пам'ять , в горлі застрягає,
Де нафти запах. - О, якби я міг
Знайти ключі, що щастя відкривають,
усьому людству дав би оберіг.
***
Вишукую між емігрантами людей,
Що в Україні лихоліття пережили.
Їх споминами приближається той день,
Коли докажемо, як голодом морили
Та нищили мільйонами людей.
Гіркий тягар вкраїнської біди,
Запав у серце, як у грунт зернина.
Здається, по землі цій я ходив,
Страждав тоді приречено із тими,
Кого режим до страти приводив.
І як знаходжу однодумців тут,
Або когось зустріну з України,
То тішусь, мов звільняюся від пут,
І думка в край цей загадковий лине,
Де ще облуди причаївся спрут.
А тут ще сон наснився уночі,
Що в краї тім, що так запав у серце,
Чекають очі, мов вода в ріці,
Тієї, що єдиною назветься,
Та стане другом вірним у житті.
Тепер дивлюся легше в майбуття,
Бо вірю у зорю свою щасливу,
Де мрія йтиме з покликом життя,
Й побачу землю зболену й звабливу,
Там краще зрозумію сенс буття.
І скільки ще відведе доля днів,
Що маю цьому світу послужити,
Буду шукати правди, як вогнів,
Які в темряві мушу запалити,
Щоби незрячий від незнань прозрів.
***
В трагедій також є свій ювілей,
Й нехай він з панахидами й сльозами,
Та дзвони пам’яті пробуджують людей,
І страх погасне, сіяний роками,
Тоді про голод правда до живих дійде.
І як би не збігав часу потік невпинний,
Й не забирав з собою свідків в небуття,
Та свідчення докажуть, хто повинен
відповідати за цей голод люто –дивний,
Й тяжку зневагу до вкраїнського життя.
…Виповнюється п’ять десятків літ,
Як по землі пройшла пекельна хвиля,
Я опрацьовую з комісією спогади, як звіт,
Про варварство, і голод і насилля,
Щоб правду знав Конгрес і усвідомив світ.
І, узагальнюючи тиранічність владних дій,
Напрошується висновок логічний :
Щоб Сталіну у владі втриматись жорсткій,
Народ цей мужній мусив нищити фізично,
Лише тоді губився груз проблем важкий.
Тривога з сумом огортає знов мене,
Чому тиран безкарно і свавільно
Палив Вкраїну мору нищівним вогнем,
Чом світ не зупинив цю дику божевільню,
Чом вбивства не судив огудою й мечем?
***
В далекий край дорога пролягла, -
Лечу сьогодні вперше до Вкраїни,
Щоб правда в цьому світі ожила,
З собою маю свідчення безцінні,
Які комісія у дивом вижитих взяла.
І, наче бачу погляди сумні,
Обличчя, помережані рубцями,
Голодну смерть, і пшениці на пні,
Та чую голос:»Їсти хочу, мамо,».
Ятриться серце від тих слів мені.
Там небеса від горя запеклись,
і в сонця закривавлене проміння,
А ті, що з муки вирвались й зійшлись,
Стоять лякливо, мов в оціпенінні,
Лише німіє серце, як колись.
Та спомини не в’януть у душі:-
Стоять хрести у полі й біля хати,
І сняться часто з споришу коржі,
Та родичі, яких тягли ховати,
Немов снопів, уранці до межі.
Ще з тих часів лунають голоси:
«Продукти маєш – віддавай поставку,»
І з трупами скриплять тяжкі вози,
Й опухлий батько падає на лавку,
Й безслізно мати в хаті голосить.
Там страх ще влади не віддав нікому,
Він тисне, наче пресом, на людей,
І так в облуду вводить їх свідомість,
Що ті не бачать істинних речей,
та ідолу вклоняються чужому.
Звучить там мова зайшла між людьми,
Цураються сини свого коріння,
Диктат насилля тягне люд до тьми,
Минувшини не знають покоління,
Бояться правди й світла новизни.
Гіркий тягар голодного життя
Переорав у душах українців,
Посіяв страх, зневіру й забуття,
Покору й поклоніння до чужинців,
Зібрав постгеноцидне майбуття.
Дрімає волі непокірний дух,
Надламаний ще голодом й терором.
Та, наче промінь, - оживає « Рух»,
Надія є ,що зміниться все скоро, -
Позбудеться земля пекельних мук.
...Нехай не всі чекають з радістю мене, -
Для влади цей візит, немов громи зимою.
Та я не відступлю, допоки не блисне
Про мор цей правда, не знайду спокою, -+
Послом померлі вибрали мене!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
