Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.10.03
17:05
Ховаючи свої веснянi роси,
Блукаючи у лабiринтi сну,
Душа губила свої довгi коси
I випадково вiднайшла луну.
Гудуть навколо голосами оси
Та свою ложку меду облизну.
З усiх сторiн летять чутки, доноси
Блукаючи у лабiринтi сну,
Душа губила свої довгi коси
I випадково вiднайшла луну.
Гудуть навколо голосами оси
Та свою ложку меду облизну.
З усiх сторiн летять чутки, доноси
2026.10.03
13:57
Коли ж відбудеться отой стрибок,
Що рівновагу зірве і порушить?
Розплутається бісівський клубок,
І розвінчається мораль дворушна.
Замість мистецтва ницість і лубок
Панують, наче пісня дроворуба.
Пишу, пишу життя, немов роман,
Що рівновагу зірве і порушить?
Розплутається бісівський клубок,
І розвінчається мораль дворушна.
Замість мистецтва ницість і лубок
Панують, наче пісня дроворуба.
Пишу, пишу життя, немов роман,
2026.10.03
13:29
Одна хмара – за Йордан,
Друга на Єгипет.
Хай і сусідським деревам
Буде що напитись.
Хай і в них росте трава
Тричі на покоси...
Господь Бог не забува
Хто помочі просить.
Друга на Єгипет.
Хай і сусідським деревам
Буде що напитись.
Хай і в них росте трава
Тричі на покоси...
Господь Бог не забува
Хто помочі просить.
2026.10.03
12:50
як у дитини печалі дрібні
усе, що захочеш, я куплю тобі
грай кокетку, та знай мила все ж
між рук мені, легко, не утечеш
навіть коні не відтягнуть мене
шалені коні не відтягнуть мене
я помічав твій біль неясний
усе, що захочеш, я куплю тобі
грай кокетку, та знай мила все ж
між рук мені, легко, не утечеш
навіть коні не відтягнуть мене
шалені коні не відтягнуть мене
я помічав твій біль неясний
2026.10.03
12:33
Рядки лягають на папір
легким курсивом,
творю з думок чутливий вірш
у ніч вразливу.
Заповнюю шрифтами лист,
тло порожнечі —
цвяхами у блокнот вп'ялись
сюжети речень.
легким курсивом,
творю з думок чутливий вірш
у ніч вразливу.
Заповнюю шрифтами лист,
тло порожнечі —
цвяхами у блокнот вп'ялись
сюжети речень.
2026.10.03
10:17
КАРЛ БРЮЛЛОВ: полотно «ОСТАННІЙ ДЕНЬ ПОМПЕЇ»
або «…остання мить ПОМПЕЇ…»
…І в цю останню, найстрашнішу хвилину Помпеї перестали бути містом окремих людей. Вулкан за мить змив різницю між золотом патриціїв і лахміттям бідняків, між вірою в Христа та с
2026.10.03
09:42
Вже тиша в саду цвіткунами сюрчить,
в павутинці сріблястій — зупинена мить,
вже втому шепоче вечірня зоря
і мене милота обіймає твоя.
А завтра вже бабине літо — привіт! —
буйнобарвного світла крізь місто політ.
І знов ми відчиним для казки вікно,
в павутинці сріблястій — зупинена мить,
вже втому шепоче вечірня зоря
і мене милота обіймає твоя.
А завтра вже бабине літо — привіт! —
буйнобарвного світла крізь місто політ.
І знов ми відчиним для казки вікно,
2026.10.03
06:17
Давай поговоримо чесно і щиро
Про те, що найбільше хвилює обох:
Чому в дні прийдешні втрачаємо віру
І де у мовчанні ховається Бог?
Можливо, Всевишній втомився від криків
Та наших шалених і злих молитов, -
Чи, може, не бачить крізь темряву віку
Тих
Про те, що найбільше хвилює обох:
Чому в дні прийдешні втрачаємо віру
І де у мовчанні ховається Бог?
Можливо, Всевишній втомився від криків
Та наших шалених і злих молитов, -
Чи, може, не бачить крізь темряву віку
Тих
2026.10.03
00:51
Ми одне від одного далеко.
Сон змінився на ранковий крах.
Ти очолюєш бібліотеку
Кращу за усі - на Небесах.
Дивиться на місто біла хмара,
І спостерігає добрий Бог,
Як старанно пишеш формуляри
Сон змінився на ранковий крах.
Ти очолюєш бібліотеку
Кращу за усі - на Небесах.
Дивиться на місто біла хмара,
І спостерігає добрий Бог,
Як старанно пишеш формуляри
2026.10.02
21:55
Ще не торкнула сивина осіння
Брюнета-осокора темних скронь ,
Рудої вільхи не горить вогонь
І соковиті під вербою тіні.
Смиренне у прощальнім омовінні
Росою, що тримається до півдня,
Стихає літо в царині осонь.
Брюнета-осокора темних скронь ,
Рудої вільхи не горить вогонь
І соковиті під вербою тіні.
Смиренне у прощальнім омовінні
Росою, що тримається до півдня,
Стихає літо в царині осонь.
2026.10.02
21:13
гуляє вася
пожувавши тирси
а що ото лишається робити
йому
життя зужита пісня
звісна
слова ті й самі із тих самих літер
він випив би
пожувавши тирси
а що ото лишається робити
йому
життя зужита пісня
звісна
слова ті й самі із тих самих літер
він випив би
2026.10.02
20:34
Свобода як усвідомлення неминучості («Пробудження»)
У вірші [«Добрий Кабанчик»] Володимира Мацуцького філософський підтекст свободи є центральним стрижнем усього твору. Попри «дитячу» форму казки про тварин, автор порушує глибокі екзистенційні питання,
2026.10.02
20:19
У садочку світлячки
сяють, ніби зірочки.
Я їх кілька вніс у хату.
«Подивись, — гукаю, — тату!»
А у жменьці лиш жучки.
Де поділись світлячки?
сяють, ніби зірочки.
Я їх кілька вніс у хату.
«Подивись, — гукаю, — тату!»
А у жменьці лиш жучки.
Де поділись світлячки?
2026.10.02
16:50
Оброблений канвою золотою,
Тримав він лише тишу до пори,
У зорях марився корою під горою,
Здіймаючись у церкві на хори!
У норові доконаних івентів,
Де попід небом парить Кант нудний,
Облудний розум пестив компліментом,
Тримав він лише тишу до пори,
У зорях марився корою під горою,
Здіймаючись у церкві на хори!
У норові доконаних івентів,
Де попід небом парить Кант нудний,
Облудний розум пестив компліментом,
2026.10.02
13:39
Я відчуваю борг святий, несплатний
Перед полями і перед людьми.
Я - ніби лицар у залізних латах,
Вкриваю вічність сильними грудьми.
Я світові явлю слова закриті,
Слова, заховані у тайниках,
Слова, що небесами оповиті
Там, де ширяє нескоримий птах.
Перед полями і перед людьми.
Я - ніби лицар у залізних латах,
Вкриваю вічність сильними грудьми.
Я світові явлю слова закриті,
Слова, заховані у тайниках,
Слова, що небесами оповиті
Там, де ширяє нескоримий птах.
2026.10.02
10:34
Не знаю, чи кохав мене завжди,
чи розважався у жазі нестримній,
спиваючи із губ моїх меди,
солодкі, наче ночі лебедині.
Напевно, хто б там що не говорив,
для тебе я була палким натхненням,
веселкою посеред теплих злив,
п'янким дурманом, сло
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...чи розважався у жазі нестримній,
спиваючи із губ моїх меди,
солодкі, наче ночі лебедині.
Напевно, хто б там що не говорив,
для тебе я була палким натхненням,
веселкою посеред теплих злив,
п'янким дурманом, сло
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.06.11
2026.04.09
2026.02.11
2025.11.29
2025.04.24
2025.01.25
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Марія Гуменюк (1957) /
Поеми
Покликаний, щоб правду донести
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Покликаний, щоб правду донести
ДЖЕЙМСУ МЕЙСУ ПРИСВ'ЯЧЕНО
Мені сьогодні снився дивний сон:
Земля стогнала голосом тривожним,
Взивала слізно шепотом ікон,
Що тихо плакали в хатах порожніх,
І сум лягав туманом, як гудрон.
Лякливо ранок глянув з-за вікна,
Дерева простягали віти-руки,
І тиша обривалась, мов струна,
Немов молитву видавала звуки:
Така щемливо-дивна і сумна.
Тривога наростала із грудей
І кликала мільйонно-голосисто,
Здавалось, в тисячах сумних очей
Зібралося одне сумління чисте,
Й волає голосом замучених людей.
Напружено минув той дивний день,
Зростав тягар, немов гірська лавина,
Благав сумлінням, просьбою з ніде:
„Вгамуй мій біль, я зранена Вкраїна,
Трагедію розкрий моїх дітей.”
Вдягнула темряву натруджена земля,
Та у пітьмі не задрімали звуки,
Вони зростали, мов вітри здаля,
І доносили стогони й розпуку:
З людьми надривно плакала земля.
Заглянув сумно місяць із-за хмар,
Покликав зорі-тліючі вуглини,
Здалося: він у дзвін б’є, мов дзвонар,
Й запитує: ”Ти чув про Україну -
Там голод панував, мов лютий цар?”
Шукаю мапу. Мушу ж віднайти
Ту зболену й незнану Україну,
Щоб зняти їй з душі тяжкі хрести
Й вернути радість, хоч би по краплині:
До світу мушу правду донести.
***
Як пощастило: книжка у руках,
В ній правда про репресії, Вкраїну,
Не знаю мови – та переклад в словниках,
Відкрию з ними тайну одержиму,
Як мандрівник дорогу по зірках.
Не зауважую – надворі день чи ніч,
Спочину хвилю , й знову за читання.
Сатрап там царство виткав з протиріч,
Прирік народ на муки й вимирання,
Й панує сам, немов у пітьмі сич.
Стискає серце мука тих людей,
І спокій мою душу покидає:
Як виправдати звірства тих ідей,
Що через них народи прирікають -
Й винищують, мов польових мишей.
І спомин зойком вирвався гіркий:
Вісконсін зі сльозами покидали,
Бо ідол - золото, черокі шлях важкий
Ув Оклахому. Як худобу гнали,-
Для індіанців світ став затісний.
Гірчить сльоза, яку зронив мій дід,
Та будить пам'ять , в горлі застрягає,
Де нафти запах. - О, якби я міг
Знайти ключі, що щастя відкривають,
усьому людству дав би оберіг.
***
Вишукую між емігрантами людей,
Що в Україні лихоліття пережили.
Їх споминами приближається той день,
Коли докажемо, як голодом морили
Та нищили мільйонами людей.
Гіркий тягар вкраїнської біди,
Запав у серце, як у грунт зернина.
Здається, по землі цій я ходив,
Страждав тоді приречено із тими,
Кого режим до страти приводив.
І як знаходжу однодумців тут,
Або когось зустріну з України,
То тішусь, мов звільняюся від пут,
І думка в край цей загадковий лине,
Де ще облуди причаївся спрут.
А тут ще сон наснився уночі,
Що в краї тім, що так запав у серце,
Чекають очі, мов вода в ріці,
Тієї, що єдиною назветься,
Та стане другом вірним у житті.
Тепер дивлюся легше в майбуття,
Бо вірю у зорю свою щасливу,
Де мрія йтиме з покликом життя,
Й побачу землю зболену й звабливу,
Там краще зрозумію сенс буття.
І скільки ще відведе доля днів,
Що маю цьому світу послужити,
Буду шукати правди, як вогнів,
Які в темряві мушу запалити,
Щоби незрячий від незнань прозрів.
***
В трагедій також є свій ювілей,
Й нехай він з панахидами й сльозами,
Та дзвони пам’яті пробуджують людей,
І страх погасне, сіяний роками,
Тоді про голод правда до живих дійде.
І як би не збігав часу потік невпинний,
Й не забирав з собою свідків в небуття,
Та свідчення докажуть, хто повинен
відповідати за цей голод люто –дивний,
Й тяжку зневагу до вкраїнського життя.
…Виповнюється п’ять десятків літ,
Як по землі пройшла пекельна хвиля,
Я опрацьовую з комісією спогади, як звіт,
Про варварство, і голод і насилля,
Щоб правду знав Конгрес і усвідомив світ.
І, узагальнюючи тиранічність владних дій,
Напрошується висновок логічний :
Щоб Сталіну у владі втриматись жорсткій,
Народ цей мужній мусив нищити фізично,
Лише тоді губився груз проблем важкий.
Тривога з сумом огортає знов мене,
Чому тиран безкарно і свавільно
Палив Вкраїну мору нищівним вогнем,
Чом світ не зупинив цю дику божевільню,
Чом вбивства не судив огудою й мечем?
***
В далекий край дорога пролягла, -
Лечу сьогодні вперше до Вкраїни,
Щоб правда в цьому світі ожила,
З собою маю свідчення безцінні,
Які комісія у дивом вижитих взяла.
І, наче бачу погляди сумні,
Обличчя, помережані рубцями,
Голодну смерть, і пшениці на пні,
Та чую голос:»Їсти хочу, мамо,».
Ятриться серце від тих слів мені.
Там небеса від горя запеклись,
і в сонця закривавлене проміння,
А ті, що з муки вирвались й зійшлись,
Стоять лякливо, мов в оціпенінні,
Лише німіє серце, як колись.
Та спомини не в’януть у душі:-
Стоять хрести у полі й біля хати,
І сняться часто з споришу коржі,
Та родичі, яких тягли ховати,
Немов снопів, уранці до межі.
Ще з тих часів лунають голоси:
«Продукти маєш – віддавай поставку,»
І з трупами скриплять тяжкі вози,
Й опухлий батько падає на лавку,
Й безслізно мати в хаті голосить.
Там страх ще влади не віддав нікому,
Він тисне, наче пресом, на людей,
І так в облуду вводить їх свідомість,
Що ті не бачать істинних речей,
та ідолу вклоняються чужому.
Звучить там мова зайшла між людьми,
Цураються сини свого коріння,
Диктат насилля тягне люд до тьми,
Минувшини не знають покоління,
Бояться правди й світла новизни.
Гіркий тягар голодного життя
Переорав у душах українців,
Посіяв страх, зневіру й забуття,
Покору й поклоніння до чужинців,
Зібрав постгеноцидне майбуття.
Дрімає волі непокірний дух,
Надламаний ще голодом й терором.
Та, наче промінь, - оживає « Рух»,
Надія є ,що зміниться все скоро, -
Позбудеться земля пекельних мук.
...Нехай не всі чекають з радістю мене, -
Для влади цей візит, немов громи зимою.
Та я не відступлю, допоки не блисне
Про мор цей правда, не знайду спокою, -+
Послом померлі вибрали мене!
Мені сьогодні снився дивний сон:
Земля стогнала голосом тривожним,
Взивала слізно шепотом ікон,
Що тихо плакали в хатах порожніх,
І сум лягав туманом, як гудрон.
Лякливо ранок глянув з-за вікна,
Дерева простягали віти-руки,
І тиша обривалась, мов струна,
Немов молитву видавала звуки:
Така щемливо-дивна і сумна.
Тривога наростала із грудей
І кликала мільйонно-голосисто,
Здавалось, в тисячах сумних очей
Зібралося одне сумління чисте,
Й волає голосом замучених людей.
Напружено минув той дивний день,
Зростав тягар, немов гірська лавина,
Благав сумлінням, просьбою з ніде:
„Вгамуй мій біль, я зранена Вкраїна,
Трагедію розкрий моїх дітей.”
Вдягнула темряву натруджена земля,
Та у пітьмі не задрімали звуки,
Вони зростали, мов вітри здаля,
І доносили стогони й розпуку:
З людьми надривно плакала земля.
Заглянув сумно місяць із-за хмар,
Покликав зорі-тліючі вуглини,
Здалося: він у дзвін б’є, мов дзвонар,
Й запитує: ”Ти чув про Україну -
Там голод панував, мов лютий цар?”
Шукаю мапу. Мушу ж віднайти
Ту зболену й незнану Україну,
Щоб зняти їй з душі тяжкі хрести
Й вернути радість, хоч би по краплині:
До світу мушу правду донести.
***
Як пощастило: книжка у руках,
В ній правда про репресії, Вкраїну,
Не знаю мови – та переклад в словниках,
Відкрию з ними тайну одержиму,
Як мандрівник дорогу по зірках.
Не зауважую – надворі день чи ніч,
Спочину хвилю , й знову за читання.
Сатрап там царство виткав з протиріч,
Прирік народ на муки й вимирання,
Й панує сам, немов у пітьмі сич.
Стискає серце мука тих людей,
І спокій мою душу покидає:
Як виправдати звірства тих ідей,
Що через них народи прирікають -
Й винищують, мов польових мишей.
І спомин зойком вирвався гіркий:
Вісконсін зі сльозами покидали,
Бо ідол - золото, черокі шлях важкий
Ув Оклахому. Як худобу гнали,-
Для індіанців світ став затісний.
Гірчить сльоза, яку зронив мій дід,
Та будить пам'ять , в горлі застрягає,
Де нафти запах. - О, якби я міг
Знайти ключі, що щастя відкривають,
усьому людству дав би оберіг.
***
Вишукую між емігрантами людей,
Що в Україні лихоліття пережили.
Їх споминами приближається той день,
Коли докажемо, як голодом морили
Та нищили мільйонами людей.
Гіркий тягар вкраїнської біди,
Запав у серце, як у грунт зернина.
Здається, по землі цій я ходив,
Страждав тоді приречено із тими,
Кого режим до страти приводив.
І як знаходжу однодумців тут,
Або когось зустріну з України,
То тішусь, мов звільняюся від пут,
І думка в край цей загадковий лине,
Де ще облуди причаївся спрут.
А тут ще сон наснився уночі,
Що в краї тім, що так запав у серце,
Чекають очі, мов вода в ріці,
Тієї, що єдиною назветься,
Та стане другом вірним у житті.
Тепер дивлюся легше в майбуття,
Бо вірю у зорю свою щасливу,
Де мрія йтиме з покликом життя,
Й побачу землю зболену й звабливу,
Там краще зрозумію сенс буття.
І скільки ще відведе доля днів,
Що маю цьому світу послужити,
Буду шукати правди, як вогнів,
Які в темряві мушу запалити,
Щоби незрячий від незнань прозрів.
***
В трагедій також є свій ювілей,
Й нехай він з панахидами й сльозами,
Та дзвони пам’яті пробуджують людей,
І страх погасне, сіяний роками,
Тоді про голод правда до живих дійде.
І як би не збігав часу потік невпинний,
Й не забирав з собою свідків в небуття,
Та свідчення докажуть, хто повинен
відповідати за цей голод люто –дивний,
Й тяжку зневагу до вкраїнського життя.
…Виповнюється п’ять десятків літ,
Як по землі пройшла пекельна хвиля,
Я опрацьовую з комісією спогади, як звіт,
Про варварство, і голод і насилля,
Щоб правду знав Конгрес і усвідомив світ.
І, узагальнюючи тиранічність владних дій,
Напрошується висновок логічний :
Щоб Сталіну у владі втриматись жорсткій,
Народ цей мужній мусив нищити фізично,
Лише тоді губився груз проблем важкий.
Тривога з сумом огортає знов мене,
Чому тиран безкарно і свавільно
Палив Вкраїну мору нищівним вогнем,
Чом світ не зупинив цю дику божевільню,
Чом вбивства не судив огудою й мечем?
***
В далекий край дорога пролягла, -
Лечу сьогодні вперше до Вкраїни,
Щоб правда в цьому світі ожила,
З собою маю свідчення безцінні,
Які комісія у дивом вижитих взяла.
І, наче бачу погляди сумні,
Обличчя, помережані рубцями,
Голодну смерть, і пшениці на пні,
Та чую голос:»Їсти хочу, мамо,».
Ятриться серце від тих слів мені.
Там небеса від горя запеклись,
і в сонця закривавлене проміння,
А ті, що з муки вирвались й зійшлись,
Стоять лякливо, мов в оціпенінні,
Лише німіє серце, як колись.
Та спомини не в’януть у душі:-
Стоять хрести у полі й біля хати,
І сняться часто з споришу коржі,
Та родичі, яких тягли ховати,
Немов снопів, уранці до межі.
Ще з тих часів лунають голоси:
«Продукти маєш – віддавай поставку,»
І з трупами скриплять тяжкі вози,
Й опухлий батько падає на лавку,
Й безслізно мати в хаті голосить.
Там страх ще влади не віддав нікому,
Він тисне, наче пресом, на людей,
І так в облуду вводить їх свідомість,
Що ті не бачать істинних речей,
та ідолу вклоняються чужому.
Звучить там мова зайшла між людьми,
Цураються сини свого коріння,
Диктат насилля тягне люд до тьми,
Минувшини не знають покоління,
Бояться правди й світла новизни.
Гіркий тягар голодного життя
Переорав у душах українців,
Посіяв страх, зневіру й забуття,
Покору й поклоніння до чужинців,
Зібрав постгеноцидне майбуття.
Дрімає волі непокірний дух,
Надламаний ще голодом й терором.
Та, наче промінь, - оживає « Рух»,
Надія є ,що зміниться все скоро, -
Позбудеться земля пекельних мук.
...Нехай не всі чекають з радістю мене, -
Для влади цей візит, немов громи зимою.
Та я не відступлю, допоки не блисне
Про мор цей правда, не знайду спокою, -+
Послом померлі вибрали мене!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
