Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.11.27
12:41
Він вискакує з двору
і бігає вулицею
невідомо чого.
Чумазий, у лахмітті,
ледве одягнутий.
Викрикує незрозумілі слова.
Радше, їх і словами
не можна назвати.
і бігає вулицею
невідомо чого.
Чумазий, у лахмітті,
ледве одягнутий.
Викрикує незрозумілі слова.
Радше, їх і словами
не можна назвати.
2025.11.27
09:21
Профан профан і ще профан
На полі радісних взаємин
На день народження - диван
Аж пам’ять скорчилась… дилеми
Дзвінок дзвінок і ще дзвінок
Приліг проспав ну вибачайте
Бо притомило від пліток
А про народження подбайте…
На полі радісних взаємин
На день народження - диван
Аж пам’ять скорчилась… дилеми
Дзвінок дзвінок і ще дзвінок
Приліг проспав ну вибачайте
Бо притомило від пліток
А про народження подбайте…
2025.11.27
09:21
Не спи, мій друже, світ проспиш,
бери перо, твори шедеври!
Та не шукай тієї стерви,
що вимагає з тебе лиш
смарагди, перла чарівні,
речей коштовних подарунки.
Хай жадібно скуштує трунку,
що наслідований мені!
бери перо, твори шедеври!
Та не шукай тієї стерви,
що вимагає з тебе лиш
смарагди, перла чарівні,
речей коштовних подарунки.
Хай жадібно скуштує трунку,
що наслідований мені!
2025.11.27
07:03
Студеніє листопад
Ув обіймах грудня, -
Засніжило невпопад
Знову пополудні.
Доокола вихорці
Білі зав'юнились, -
В льодом заскленій ріці
Зникнув сонця вилиск.
Ув обіймах грудня, -
Засніжило невпопад
Знову пополудні.
Доокола вихорці
Білі зав'юнились, -
В льодом заскленій ріці
Зникнув сонця вилиск.
2025.11.27
06:05
Не зможу я для тебе стати принцом -
За віком я давно вже не юнак.
Але, можливо, ще на цій сторінці
Ти прочитаєш мій таємний знак.
Кому потрібна сповідь альтруїста,
Коли тепер цінується брехня?
Ніколи я не мав пів королівства,
За віком я давно вже не юнак.
Але, можливо, ще на цій сторінці
Ти прочитаєш мій таємний знак.
Кому потрібна сповідь альтруїста,
Коли тепер цінується брехня?
Ніколи я не мав пів королівства,
2025.11.26
16:55
Туман уранішній осів
На листя пріле,
І відбивається в росі
Недощеміле.
І розчиняється в імлі
Передзимове,
Де пруг, який не доболів
На листя пріле,
І відбивається в росі
Недощеміле.
І розчиняється в імлі
Передзимове,
Де пруг, який не доболів
2025.11.26
15:35
Запровадиш тільки кілька правил…
А вони гризуться між собою.
Робиш зауваження слинявим,
Що не все вимірюється тьмою…
В пам’яті одне, що призабуте
Силоміць витягуєш з кишені
А воно запрошує у бутель
А вони гризуться між собою.
Робиш зауваження слинявим,
Що не все вимірюється тьмою…
В пам’яті одне, що призабуте
Силоміць витягуєш з кишені
А воно запрошує у бутель
2025.11.26
13:00
Сивий дядечко туман
Оселився на полях.
Сива-сива вся земля.
Сивини вже океан.
Потонули ліс і сад.
І будинки в пелені.
Сумно стало і мені.
Зажурився листопад.
Оселився на полях.
Сива-сива вся земля.
Сивини вже океан.
Потонули ліс і сад.
І будинки в пелені.
Сумно стало і мені.
Зажурився листопад.
2025.11.26
12:09
Свою відраду залюбки
у оберемках так затисне,
що задихнутись ненавмисне
вона спроможна. Він такий...
Пригорне міцно до грудей,
погладить кучер неслухняний,
запалить світло полум'яне
в туманний день, як Прометей!
у оберемках так затисне,
що задихнутись ненавмисне
вона спроможна. Він такий...
Пригорне міцно до грудей,
погладить кучер неслухняний,
запалить світло полум'яне
в туманний день, як Прометей!
2025.11.26
11:12
Півник заспівав в Єрусалимі,
І на вранішній отой тоненький спів
В пам’яті закукурікали півні понад Супоєм
У далекому тепер, як і літа, Яготині.
Не ідеї нас єднають з материнським краєм,
Не герої на баскім коні,
А сумне «кру-кру», неспішний постук дя
І на вранішній отой тоненький спів
В пам’яті закукурікали півні понад Супоєм
У далекому тепер, як і літа, Яготині.
Не ідеї нас єднають з материнським краєм,
Не герої на баскім коні,
А сумне «кру-кру», неспішний постук дя
2025.11.26
09:40
нам було би добре разом
о так добре разом
нам було би добре разом
та було би і ми могли би
ще дурня
збочена дурня
ще дурня
о так добре разом
нам було би добре разом
та було би і ми могли би
ще дурня
збочена дурня
ще дурня
2025.11.26
05:49
Наближається знову зима,
Я, здається, вже скучив за снігом.
Це б долонями вже обома
Привітав би посріблене іго.
І коли всі ліси, і гаї
Укриває незаймано-білим.
Так зима сипле чари свої,
Я, здається, вже скучив за снігом.
Це б долонями вже обома
Привітав би посріблене іго.
І коли всі ліси, і гаї
Укриває незаймано-білим.
Так зима сипле чари свої,
2025.11.26
00:16
Ой, Сергію, Сергію,
Я для тебе не сію
В полі маки червоні,
А на світлім осонні:
Огірочки зелені,
Помідори червлені,
Баклажани пузаті,
Буряки пелехаті.
Я для тебе не сію
В полі маки червоні,
А на світлім осонні:
Огірочки зелені,
Помідори червлені,
Баклажани пузаті,
Буряки пелехаті.
2025.11.25
22:19
Безсонні ночі. Вічне катування,
Мов на галері спалених віків
Чекаєш, ніби прихистку, світання,
Щоб повернутись у гонитву днів.
Безсонні ночі. Мандрівник оспалий
І спраглий у пустелі нищівній
Побачить вдалині яскраві пальми,
Мов на галері спалених віків
Чекаєш, ніби прихистку, світання,
Щоб повернутись у гонитву днів.
Безсонні ночі. Мандрівник оспалий
І спраглий у пустелі нищівній
Побачить вдалині яскраві пальми,
2025.11.25
18:07
Зачарований гаєм іду,
Розкидає тут осінь намисто –
Шурхітливу красу молоду,
Золоту сивину падолисту.
ПРИСПІВ:
По-осінньому ти чарівна,
Бо краси дивовижна принада –
Розкидає тут осінь намисто –
Шурхітливу красу молоду,
Золоту сивину падолисту.
ПРИСПІВ:
По-осінньому ти чарівна,
Бо краси дивовижна принада –
2025.11.25
15:00
Коли попса озвучує «шедеври»,
що збуджують, та не лікують нерви,
це зайва розкіш у часи війни,
та от біда – куди не кинеш оком,
і дольний світ, і вишній, і широкий
оспівують папуги-брехуни.
Майбутнє наше – у такому світі,
де є місця культу
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...що збуджують, та не лікують нерви,
це зайва розкіш у часи війни,
та от біда – куди не кинеш оком,
і дольний світ, і вишній, і широкий
оспівують папуги-брехуни.
Майбутнє наше – у такому світі,
де є місця культу
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.04.24
2024.08.04
2023.12.07
2023.02.18
2022.12.19
2022.11.19
2022.05.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Юхим Дишкант /
Поеми
візія
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
візія
замикаються плямі на вітрі,
то кола води, що вмістилище зір,
віджили, ніби вперше...
спимо алкогольною тінню,
а ти відцвітай,
і хай таїна впирається списом
чужі витребеньки,
у потяги довгі...
ми їдем до дядька Харона на пиво,
тут хаосу стільки...
до прощень... до прощі... ще трішки
- закінчиться кава, віконниці стихнуть,
припнувши своє мерехтіння
до мого листа, чи то пак писанини?
а зашпори в душу
заходять, як в гості...
чужий виноград добродивсь чи добрів до вина,
розтрощена вічність на пальцях молитву
свою суїцидну вичитує,
щоб не забути, коли запитають надворі.
послухай, до дядька ще довго,
до дідька, далека дорога,
бурлаки горілку у кров виливають,
і тиша таа розпанахує вени...
у цю архаїчність ідуть божевільні,
барабанячи співи, танцюють вітри,
ніби духи померлих, перед тим, як піти за межу,
дзвонар перепивши якесь золоте хмаровиння
розбовтує дощ із листя марніючих липових дів,
а діви мовчать і сонцю нашіптують,
мабуть, таки замовляння,
ворожать на картах, циганське життя продають...
за любов,
хоч шкода любові...
очікуєм... дівчинка грається світом в малесенькій банці.
як дівчинку звати?
вигадуєм і називаєм,
тим часом усе шкереберть розлітається вдрузки,
а ми розкладаємо біль у колоди, котрі обіграють,
та виманять гроші у смерти,
і жінка, що душі збирала у торбу, заплаче,
наллємо цій лярві, підкинемо гривню,
хтось п’яний її поцілує
а далі до оргій.
без жінки?
попленталась з чаркою, котру обнімають і ніжаться пальці тонкі,
ніби струни гітарні.
вмирати не буде ніхто,
заграють на нервах собаки,
що пруться у сни із дитинства
і виють на місяць,
і сни розпинаються,
ніби їх суд ще чекає,
ба, нас четвертують,
от нащо завили,
щоб з’їсти тіла поетичні,
молитись собачому богу,
не плямати тільки,
бо я не люблю,
то ж смачного...
нас вже доїдають, коли прокидаєшся раптом
об атоми б’юсь головою
це стерво, по імені смерть,
ще й досі не кинулось звідси,
у п’яне обличчя я втупився, ніби вколодязь,
з котрого напитися гидко,
стрибнути ж, чомусь незвичайно,
вона витанцьовує під барабани,
в котрі стукотить давно нетверезе створіння.
вона одягається в дим,
який пахне «травою»,
я згадую поле. о господи, нудить,
те поле «трави» отруїло півсвіту своїм отуманеним димом...
і тут хитавиця – страшне переродження нас,
сміємося з того, що може убити,
виставу розігрують – хто? – потерчата.
кумедні і немічні,
але ж сильніші за нас,
сто років не пили такої сивухи,
- вони ще й спиваються?!
а тут же не шабаш,
а тепла місцина:
романтики трішки і гімни горлають
перед тим як заснути,
або
впасти
униз...
те наше падіння
священники вже відчитали,
із пластику світ,
як найбільший винахід людства
прочинені двері показує в небо,
ми ж спльовуєм небо
- оте біснувате давно зіпсувалось,
купуймо інше:
з чумацькою стежкою, сонцем,
а можна два сонця?
із місяцем повним ворожої крові,
з Дажбогом, котрого давно обікрали
ми ж зрештою можем полізти у небо...
і знов Вавілон,
стовпотворіння кипить,
мов кава на плитці,
то, може, Ікара пошлемо
туди в голубінь,
йому все одно не дожити,
та випий чогось на дорогу,
ми поминки справим.
не буде в нас Вавілону,
і кари не буде,
Дажбога із небом не купим,
а буде пиріщити дощ
у жмені вливаючи вічність...
аж от перед потягом Мокош:
туманне волосся, обличчя,
з якого, мов змії, криваві струмки,
та жінка шляхетна,
стара, мов дуби, в глухому волинському лісі
жінок пропонує:
у кожної доля своя,
і кожна помре до закінчення ночі,
ми все пропиваєм
то ж грошей на щастя нема,
платити душею для нас не богемно,
а Мокош іде,
лишаючи темний відтінок на серці поета,
котрого чомусь дістають аж із «звідти»,
де вірять у щось потойбічне
в Чугайстра, наприклад,
котрий прилітає до нас,
ілюзії дивні, аж надто,
кавалок космічного диму у чарці везем,
із станцій розгойданих цим мерехтінням,
що, навіть, пророчило щось до світанку,
галактику вже надкусило й жадібно їсть...
читаємо вірші в десяте,
ті самі – чужі, але вже поріднілі,
вчиняєм собі самогубство,
отруту п’ємо на вечерю,
і знов прокидаємся на капищі мрій,
наш безлад ще спалять... спаплюжать
засмучені ангели,
коли перекреслено все і потяг приїде...
нам скажуть «амінь»,
або навіть не скажуть,
та вирок усім зачитають,
а потім обірветься кадр,
усе перевернеться, ніби спочатку,
хоч слова не буде спочатку,
щось інше відмінне від нас,
кохати захочеться раптом...
дерева, які не побачимо більше,
хіба що воскреснем,
а месники наші прийдуть
і запізняться, не встигши раніше.
дівчатко заплаче в повітря важке,
ніби камінь лежачий і давній,
у Мокоша жінки ніхто не купив
з гарему померлих,
- красиві були, напевно що відьми,
померли у різних країнах,
і всі отруїлись...
в нас скульптори ліплять з натурниць
творіння свої,
рівняючись з богом...
художники і музиканти
шукають коханок,
збираючи пам’ять в літописи днів,
наш потяг чвалав уперед,
в туманному світлі осіннього спокою,
листя іде до землі –
страшне вимирання,
вертання в довічне,
ув’язнення тіла,
де вирій дарують,
іще журавля, як на згадку,
про наші відвідини творення зваб,
- візьміть мене, вільні – невільні,
березовий хрест на могилі,
що глибше за наші слова
та істини різні,
і потяг замовк, а Харона не має,
діряві човни, тож пливіть куди заманеться,
те світло зникає
наш прах розвівають туди,
де ніщо, де тільки карбуються вірші,
і твориться світ, хоч без нас...
у потязі їдемо далі
по колах води, що вмістилище душ...
амінь.
то кола води, що вмістилище зір,
віджили, ніби вперше...
спимо алкогольною тінню,
а ти відцвітай,
і хай таїна впирається списом
чужі витребеньки,
у потяги довгі...
ми їдем до дядька Харона на пиво,
тут хаосу стільки...
до прощень... до прощі... ще трішки
- закінчиться кава, віконниці стихнуть,
припнувши своє мерехтіння
до мого листа, чи то пак писанини?
а зашпори в душу
заходять, як в гості...
чужий виноград добродивсь чи добрів до вина,
розтрощена вічність на пальцях молитву
свою суїцидну вичитує,
щоб не забути, коли запитають надворі.
послухай, до дядька ще довго,
до дідька, далека дорога,
бурлаки горілку у кров виливають,
і тиша таа розпанахує вени...
у цю архаїчність ідуть божевільні,
барабанячи співи, танцюють вітри,
ніби духи померлих, перед тим, як піти за межу,
дзвонар перепивши якесь золоте хмаровиння
розбовтує дощ із листя марніючих липових дів,
а діви мовчать і сонцю нашіптують,
мабуть, таки замовляння,
ворожать на картах, циганське життя продають...
за любов,
хоч шкода любові...
очікуєм... дівчинка грається світом в малесенькій банці.
як дівчинку звати?
вигадуєм і називаєм,
тим часом усе шкереберть розлітається вдрузки,
а ми розкладаємо біль у колоди, котрі обіграють,
та виманять гроші у смерти,
і жінка, що душі збирала у торбу, заплаче,
наллємо цій лярві, підкинемо гривню,
хтось п’яний її поцілує
а далі до оргій.
без жінки?
попленталась з чаркою, котру обнімають і ніжаться пальці тонкі,
ніби струни гітарні.
вмирати не буде ніхто,
заграють на нервах собаки,
що пруться у сни із дитинства
і виють на місяць,
і сни розпинаються,
ніби їх суд ще чекає,
ба, нас четвертують,
от нащо завили,
щоб з’їсти тіла поетичні,
молитись собачому богу,
не плямати тільки,
бо я не люблю,
то ж смачного...
нас вже доїдають, коли прокидаєшся раптом
об атоми б’юсь головою
це стерво, по імені смерть,
ще й досі не кинулось звідси,
у п’яне обличчя я втупився, ніби вколодязь,
з котрого напитися гидко,
стрибнути ж, чомусь незвичайно,
вона витанцьовує під барабани,
в котрі стукотить давно нетверезе створіння.
вона одягається в дим,
який пахне «травою»,
я згадую поле. о господи, нудить,
те поле «трави» отруїло півсвіту своїм отуманеним димом...
і тут хитавиця – страшне переродження нас,
сміємося з того, що може убити,
виставу розігрують – хто? – потерчата.
кумедні і немічні,
але ж сильніші за нас,
сто років не пили такої сивухи,
- вони ще й спиваються?!
а тут же не шабаш,
а тепла місцина:
романтики трішки і гімни горлають
перед тим як заснути,
або
впасти
униз...
те наше падіння
священники вже відчитали,
із пластику світ,
як найбільший винахід людства
прочинені двері показує в небо,
ми ж спльовуєм небо
- оте біснувате давно зіпсувалось,
купуймо інше:
з чумацькою стежкою, сонцем,
а можна два сонця?
із місяцем повним ворожої крові,
з Дажбогом, котрого давно обікрали
ми ж зрештою можем полізти у небо...
і знов Вавілон,
стовпотворіння кипить,
мов кава на плитці,
то, може, Ікара пошлемо
туди в голубінь,
йому все одно не дожити,
та випий чогось на дорогу,
ми поминки справим.
не буде в нас Вавілону,
і кари не буде,
Дажбога із небом не купим,
а буде пиріщити дощ
у жмені вливаючи вічність...
аж от перед потягом Мокош:
туманне волосся, обличчя,
з якого, мов змії, криваві струмки,
та жінка шляхетна,
стара, мов дуби, в глухому волинському лісі
жінок пропонує:
у кожної доля своя,
і кожна помре до закінчення ночі,
ми все пропиваєм
то ж грошей на щастя нема,
платити душею для нас не богемно,
а Мокош іде,
лишаючи темний відтінок на серці поета,
котрого чомусь дістають аж із «звідти»,
де вірять у щось потойбічне
в Чугайстра, наприклад,
котрий прилітає до нас,
ілюзії дивні, аж надто,
кавалок космічного диму у чарці везем,
із станцій розгойданих цим мерехтінням,
що, навіть, пророчило щось до світанку,
галактику вже надкусило й жадібно їсть...
читаємо вірші в десяте,
ті самі – чужі, але вже поріднілі,
вчиняєм собі самогубство,
отруту п’ємо на вечерю,
і знов прокидаємся на капищі мрій,
наш безлад ще спалять... спаплюжать
засмучені ангели,
коли перекреслено все і потяг приїде...
нам скажуть «амінь»,
або навіть не скажуть,
та вирок усім зачитають,
а потім обірветься кадр,
усе перевернеться, ніби спочатку,
хоч слова не буде спочатку,
щось інше відмінне від нас,
кохати захочеться раптом...
дерева, які не побачимо більше,
хіба що воскреснем,
а месники наші прийдуть
і запізняться, не встигши раніше.
дівчатко заплаче в повітря важке,
ніби камінь лежачий і давній,
у Мокоша жінки ніхто не купив
з гарему померлих,
- красиві були, напевно що відьми,
померли у різних країнах,
і всі отруїлись...
в нас скульптори ліплять з натурниць
творіння свої,
рівняючись з богом...
художники і музиканти
шукають коханок,
збираючи пам’ять в літописи днів,
наш потяг чвалав уперед,
в туманному світлі осіннього спокою,
листя іде до землі –
страшне вимирання,
вертання в довічне,
ув’язнення тіла,
де вирій дарують,
іще журавля, як на згадку,
про наші відвідини творення зваб,
- візьміть мене, вільні – невільні,
березовий хрест на могилі,
що глибше за наші слова
та істини різні,
і потяг замовк, а Харона не має,
діряві човни, тож пливіть куди заманеться,
те світло зникає
наш прах розвівають туди,
де ніщо, де тільки карбуються вірші,
і твориться світ, хоч без нас...
у потязі їдемо далі
по колах води, що вмістилище душ...
амінь.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
