
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2023.03.26
00:54
Така ти перша у моїм житті,
а дасть Господь, можливо, і остання.
Вагався довго я, та справа в тім,
що думку нашу не враховує кохання.
Воно як повінь – раптом навесні
нахлинуло усупереч прогнозам
і погляд мій зненацька заяснів,
а дасть Господь, можливо, і остання.
Вагався довго я, та справа в тім,
що думку нашу не враховує кохання.
Воно як повінь – раптом навесні
нахлинуло усупереч прогнозам
і погляд мій зненацька заяснів,
2023.03.25
22:52
Ні від кого так не божеволів."
Серце захлинається від болю -
Похвальби в твій бік — чужі слова...
Ні від кого так не божеволів,
І нікого так не ревнував.
Не позбудуся ніяк напасті,
Серце захлинається від болю -
Похвальби в твій бік — чужі слова...
Ні від кого так не божеволів,
І нікого так не ревнував.
Не позбудуся ніяк напасті,
2023.03.25
16:31
Охоронника нового
Ждуть хороші вісті:
Замдиректора самого
Хапнув на крадіжці.
Лиш - но всі про те дізнались,-
Щоби мав науку,
Через тиждень наказали –
Вигнали падлюку!
Ждуть хороші вісті:
Замдиректора самого
Хапнув на крадіжці.
Лиш - но всі про те дізнались,-
Щоби мав науку,
Через тиждень наказали –
Вигнали падлюку!
2023.03.25
12:41
Скажи - но друже, де ті долі,
Котрі розгублені війною?
Чи їх вивчатимуть у школі,
Чи готуватись знов до бою?
Скажи - но, друже, хто вославі
І хто з фамільних за розподіл,
Чи зверху знов золотоглаві
І жодних уст і крику "годі"?
Котрі розгублені війною?
Чи їх вивчатимуть у школі,
Чи готуватись знов до бою?
Скажи - но, друже, хто вославі
І хто з фамільних за розподіл,
Чи зверху знов золотоглаві
І жодних уст і крику "годі"?
2023.03.25
09:05
«Ти плачеш, Йоно? І за чим?
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мен
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мен
2023.03.25
07:41
Пошматували мій вечірній спокій
твої зелені очі навісні,
підмішуючи жаль у сум глибокий,
коли і так нерадісно мені…
Але згасає ефемерна драма,
на милість перетворюється гнів…
Вечірнє місто прямо під ногами
твої зелені очі навісні,
підмішуючи жаль у сум глибокий,
коли і так нерадісно мені…
Але згасає ефемерна драма,
на милість перетворюється гнів…
Вечірнє місто прямо під ногами
2023.03.25
06:37
Як хочеться жити й кохати,
І бути весь час молодим,
Щоби ненаситні дівчата
По черзі спішили в мій дім.
Як хочеться жити й кохати
Не жінку свою, а оту,
Якої тугі груденята
Я бачу в чужому саду.
І бути весь час молодим,
Щоби ненаситні дівчата
По черзі спішили в мій дім.
Як хочеться жити й кохати
Не жінку свою, а оту,
Якої тугі груденята
Я бачу в чужому саду.
2023.03.25
01:52
Боролися за денацифікацію а напоролися на дерусифікацію.
Лояльність до зла несумісна з добром.
Великодержавні інтереси загальнолюдських цінностей не сприймають.
Справжій рашист справжнім людям не товариш.
Рашисти запечатали тему «братских нар
2023.03.25
00:28
Серце захлинається від болю -
Похвальби в твій бік — чужі слова...
Ні від кого так не божеволів,
І нікого так не ревнував.
Не позбудуся ніяк напасті,
(Чи вона привиділася в сні?)
Ця любов дана мені на щастя,
Похвальби в твій бік — чужі слова...
Ні від кого так не божеволів,
І нікого так не ревнував.
Не позбудуся ніяк напасті,
(Чи вона привиділася в сні?)
Ця любов дана мені на щастя,
2023.03.24
22:48
На вулиці у напрямі Дунаю
мене якась die Frau зупиняє:
– Sage Sie bitte, wie es diese heien? –
І я місцевою відповідаю:
– Madame, diese eine Strase
war immer hatte Name Keisergase,
по-українськи означає – царська,
даруйте, не умію по-кацапськи.
мене якась die Frau зупиняє:
– Sage Sie bitte, wie es diese heien? –
І я місцевою відповідаю:
– Madame, diese eine Strase
war immer hatte Name Keisergase,
по-українськи означає – царська,
даруйте, не умію по-кацапськи.
2023.03.24
22:11
Подаруй мені слово –
не пісню, не вірш, ні весну
в солов’їних гаях що розлилася
квітом акацій,
ні небесну безмежну ранкову
блакить осяйну,
ні осіннього міста принадних
чудних декорацій.
не пісню, не вірш, ні весну
в солов’їних гаях що розлилася
квітом акацій,
ні небесну безмежну ранкову
блакить осяйну,
ні осіннього міста принадних
чудних декорацій.
2023.03.24
20:28
Цілувала мене в щічку — донечку вітала,
Ніжно-ніжно, наче небо, вуста притуляла.
Умостився поцілунок — уподобав личко,
І тепер маю на щічці любові криничку.
Де б не була, що б не сталось ти завжди зі мною,
Змию серця біль і журу тією водою,
А я
Ніжно-ніжно, наче небо, вуста притуляла.
Умостився поцілунок — уподобав личко,
І тепер маю на щічці любові криничку.
Де б не була, що б не сталось ти завжди зі мною,
Змию серця біль і журу тією водою,
А я
2023.03.24
19:44
Діти учать на уроці
Фауну і флору.
Враз чомусь один із хлопців
Руку тягне вгору:
- Я спитать хотів, до речі, -
Хитро зуби шкірить.
- Ми до кого ближчі врешті,
Фауну і флору.
Враз чомусь один із хлопців
Руку тягне вгору:
- Я спитать хотів, до речі, -
Хитро зуби шкірить.
- Ми до кого ближчі врешті,
2023.03.24
15:16
…Дні зникають набожні безслідно
У жалобі скривджених доріг.
Наздогнати мусиш вірогідно
Тих, кого безбожно не зберіг…
Острівець намитий вкаже звідки
І куди й за ким… І не спіши…
Те, що ти почуєш від сопілки…
Буде час, бажання - опиши
У жалобі скривджених доріг.
Наздогнати мусиш вірогідно
Тих, кого безбожно не зберіг…
Острівець намитий вкаже звідки
І куди й за ким… І не спіши…
Те, що ти почуєш від сопілки…
Буде час, бажання - опиши
2023.03.24
12:21
Дай, Боже, щоб не він! Хай ліпше я…
Я вже пожив, а він на середині.
Я вже один, а в нього є сім’я,
хай будуть діти, внуки, далі сині…
Хай, Боже, краще я! Бери мене,
якщо без цього вже не обійтися…
Нехай ця доля сина омине,
Я вже пожив, а він на середині.
Я вже один, а в нього є сім’я,
хай будуть діти, внуки, далі сині…
Хай, Боже, краще я! Бери мене,
якщо без цього вже не обійтися…
Нехай ця доля сина омине,
2023.03.24
10:25
Кожний з молодих сокіл уже навчився чомусь у бойовому мистецтві. Кожний уже досяг чогось у військовій справі. Хоча це може й здаватися малим і навіть незначним у порівнянні з тим, що сокола чекає в майбутньому. Але молодий сокіл уже досяг якогось щабля вд
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2022.11.19
2022.05.10
2022.04.25
2022.03.20
2020.02.03
2020.01.12
2019.11.07
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Юхим Дишкант /
Поеми
візія
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
візія
замикаються плямі на вітрі,
то кола води, що вмістилище зір,
віджили, ніби вперше...
спимо алкогольною тінню,
а ти відцвітай,
і хай таїна впирається списом
чужі витребеньки,
у потяги довгі...
ми їдем до дядька Харона на пиво,
тут хаосу стільки...
до прощень... до прощі... ще трішки
- закінчиться кава, віконниці стихнуть,
припнувши своє мерехтіння
до мого листа, чи то пак писанини?
а зашпори в душу
заходять, як в гості...
чужий виноград добродивсь чи добрів до вина,
розтрощена вічність на пальцях молитву
свою суїцидну вичитує,
щоб не забути, коли запитають надворі.
послухай, до дядька ще довго,
до дідька, далека дорога,
бурлаки горілку у кров виливають,
і тиша таа розпанахує вени...
у цю архаїчність ідуть божевільні,
барабанячи співи, танцюють вітри,
ніби духи померлих, перед тим, як піти за межу,
дзвонар перепивши якесь золоте хмаровиння
розбовтує дощ із листя марніючих липових дів,
а діви мовчать і сонцю нашіптують,
мабуть, таки замовляння,
ворожать на картах, циганське життя продають...
за любов,
хоч шкода любові...
очікуєм... дівчинка грається світом в малесенькій банці.
як дівчинку звати?
вигадуєм і називаєм,
тим часом усе шкереберть розлітається вдрузки,
а ми розкладаємо біль у колоди, котрі обіграють,
та виманять гроші у смерти,
і жінка, що душі збирала у торбу, заплаче,
наллємо цій лярві, підкинемо гривню,
хтось п’яний її поцілує
а далі до оргій.
без жінки?
попленталась з чаркою, котру обнімають і ніжаться пальці тонкі,
ніби струни гітарні.
вмирати не буде ніхто,
заграють на нервах собаки,
що пруться у сни із дитинства
і виють на місяць,
і сни розпинаються,
ніби їх суд ще чекає,
ба, нас четвертують,
от нащо завили,
щоб з’їсти тіла поетичні,
молитись собачому богу,
не плямати тільки,
бо я не люблю,
то ж смачного...
нас вже доїдають, коли прокидаєшся раптом
об атоми б’юсь головою
це стерво, по імені смерть,
ще й досі не кинулось звідси,
у п’яне обличчя я втупився, ніби вколодязь,
з котрого напитися гидко,
стрибнути ж, чомусь незвичайно,
вона витанцьовує під барабани,
в котрі стукотить давно нетверезе створіння.
вона одягається в дим,
який пахне «травою»,
я згадую поле. о господи, нудить,
те поле «трави» отруїло півсвіту своїм отуманеним димом...
і тут хитавиця – страшне переродження нас,
сміємося з того, що може убити,
виставу розігрують – хто? – потерчата.
кумедні і немічні,
але ж сильніші за нас,
сто років не пили такої сивухи,
- вони ще й спиваються?!
а тут же не шабаш,
а тепла місцина:
романтики трішки і гімни горлають
перед тим як заснути,
або
впасти
униз...
те наше падіння
священники вже відчитали,
із пластику світ,
як найбільший винахід людства
прочинені двері показує в небо,
ми ж спльовуєм небо
- оте біснувате давно зіпсувалось,
купуймо інше:
з чумацькою стежкою, сонцем,
а можна два сонця?
із місяцем повним ворожої крові,
з Дажбогом, котрого давно обікрали
ми ж зрештою можем полізти у небо...
і знов Вавілон,
стовпотворіння кипить,
мов кава на плитці,
то, може, Ікара пошлемо
туди в голубінь,
йому все одно не дожити,
та випий чогось на дорогу,
ми поминки справим.
не буде в нас Вавілону,
і кари не буде,
Дажбога із небом не купим,
а буде пиріщити дощ
у жмені вливаючи вічність...
аж от перед потягом Мокош:
туманне волосся, обличчя,
з якого, мов змії, криваві струмки,
та жінка шляхетна,
стара, мов дуби, в глухому волинському лісі
жінок пропонує:
у кожної доля своя,
і кожна помре до закінчення ночі,
ми все пропиваєм
то ж грошей на щастя нема,
платити душею для нас не богемно,
а Мокош іде,
лишаючи темний відтінок на серці поета,
котрого чомусь дістають аж із «звідти»,
де вірять у щось потойбічне
в Чугайстра, наприклад,
котрий прилітає до нас,
ілюзії дивні, аж надто,
кавалок космічного диму у чарці везем,
із станцій розгойданих цим мерехтінням,
що, навіть, пророчило щось до світанку,
галактику вже надкусило й жадібно їсть...
читаємо вірші в десяте,
ті самі – чужі, але вже поріднілі,
вчиняєм собі самогубство,
отруту п’ємо на вечерю,
і знов прокидаємся на капищі мрій,
наш безлад ще спалять... спаплюжать
засмучені ангели,
коли перекреслено все і потяг приїде...
нам скажуть «амінь»,
або навіть не скажуть,
та вирок усім зачитають,
а потім обірветься кадр,
усе перевернеться, ніби спочатку,
хоч слова не буде спочатку,
щось інше відмінне від нас,
кохати захочеться раптом...
дерева, які не побачимо більше,
хіба що воскреснем,
а месники наші прийдуть
і запізняться, не встигши раніше.
дівчатко заплаче в повітря важке,
ніби камінь лежачий і давній,
у Мокоша жінки ніхто не купив
з гарему померлих,
- красиві були, напевно що відьми,
померли у різних країнах,
і всі отруїлись...
в нас скульптори ліплять з натурниць
творіння свої,
рівняючись з богом...
художники і музиканти
шукають коханок,
збираючи пам’ять в літописи днів,
наш потяг чвалав уперед,
в туманному світлі осіннього спокою,
листя іде до землі –
страшне вимирання,
вертання в довічне,
ув’язнення тіла,
де вирій дарують,
іще журавля, як на згадку,
про наші відвідини творення зваб,
- візьміть мене, вільні – невільні,
березовий хрест на могилі,
що глибше за наші слова
та істини різні,
і потяг замовк, а Харона не має,
діряві човни, тож пливіть куди заманеться,
те світло зникає
наш прах розвівають туди,
де ніщо, де тільки карбуються вірші,
і твориться світ, хоч без нас...
у потязі їдемо далі
по колах води, що вмістилище душ...
амінь.
то кола води, що вмістилище зір,
віджили, ніби вперше...
спимо алкогольною тінню,
а ти відцвітай,
і хай таїна впирається списом
чужі витребеньки,
у потяги довгі...
ми їдем до дядька Харона на пиво,
тут хаосу стільки...
до прощень... до прощі... ще трішки
- закінчиться кава, віконниці стихнуть,
припнувши своє мерехтіння
до мого листа, чи то пак писанини?
а зашпори в душу
заходять, як в гості...
чужий виноград добродивсь чи добрів до вина,
розтрощена вічність на пальцях молитву
свою суїцидну вичитує,
щоб не забути, коли запитають надворі.
послухай, до дядька ще довго,
до дідька, далека дорога,
бурлаки горілку у кров виливають,
і тиша таа розпанахує вени...
у цю архаїчність ідуть божевільні,
барабанячи співи, танцюють вітри,
ніби духи померлих, перед тим, як піти за межу,
дзвонар перепивши якесь золоте хмаровиння
розбовтує дощ із листя марніючих липових дів,
а діви мовчать і сонцю нашіптують,
мабуть, таки замовляння,
ворожать на картах, циганське життя продають...
за любов,
хоч шкода любові...
очікуєм... дівчинка грається світом в малесенькій банці.
як дівчинку звати?
вигадуєм і називаєм,
тим часом усе шкереберть розлітається вдрузки,
а ми розкладаємо біль у колоди, котрі обіграють,
та виманять гроші у смерти,
і жінка, що душі збирала у торбу, заплаче,
наллємо цій лярві, підкинемо гривню,
хтось п’яний її поцілує
а далі до оргій.
без жінки?
попленталась з чаркою, котру обнімають і ніжаться пальці тонкі,
ніби струни гітарні.
вмирати не буде ніхто,
заграють на нервах собаки,
що пруться у сни із дитинства
і виють на місяць,
і сни розпинаються,
ніби їх суд ще чекає,
ба, нас четвертують,
от нащо завили,
щоб з’їсти тіла поетичні,
молитись собачому богу,
не плямати тільки,
бо я не люблю,
то ж смачного...
нас вже доїдають, коли прокидаєшся раптом
об атоми б’юсь головою
це стерво, по імені смерть,
ще й досі не кинулось звідси,
у п’яне обличчя я втупився, ніби вколодязь,
з котрого напитися гидко,
стрибнути ж, чомусь незвичайно,
вона витанцьовує під барабани,
в котрі стукотить давно нетверезе створіння.
вона одягається в дим,
який пахне «травою»,
я згадую поле. о господи, нудить,
те поле «трави» отруїло півсвіту своїм отуманеним димом...
і тут хитавиця – страшне переродження нас,
сміємося з того, що може убити,
виставу розігрують – хто? – потерчата.
кумедні і немічні,
але ж сильніші за нас,
сто років не пили такої сивухи,
- вони ще й спиваються?!
а тут же не шабаш,
а тепла місцина:
романтики трішки і гімни горлають
перед тим як заснути,
або
впасти
униз...
те наше падіння
священники вже відчитали,
із пластику світ,
як найбільший винахід людства
прочинені двері показує в небо,
ми ж спльовуєм небо
- оте біснувате давно зіпсувалось,
купуймо інше:
з чумацькою стежкою, сонцем,
а можна два сонця?
із місяцем повним ворожої крові,
з Дажбогом, котрого давно обікрали
ми ж зрештою можем полізти у небо...
і знов Вавілон,
стовпотворіння кипить,
мов кава на плитці,
то, може, Ікара пошлемо
туди в голубінь,
йому все одно не дожити,
та випий чогось на дорогу,
ми поминки справим.
не буде в нас Вавілону,
і кари не буде,
Дажбога із небом не купим,
а буде пиріщити дощ
у жмені вливаючи вічність...
аж от перед потягом Мокош:
туманне волосся, обличчя,
з якого, мов змії, криваві струмки,
та жінка шляхетна,
стара, мов дуби, в глухому волинському лісі
жінок пропонує:
у кожної доля своя,
і кожна помре до закінчення ночі,
ми все пропиваєм
то ж грошей на щастя нема,
платити душею для нас не богемно,
а Мокош іде,
лишаючи темний відтінок на серці поета,
котрого чомусь дістають аж із «звідти»,
де вірять у щось потойбічне
в Чугайстра, наприклад,
котрий прилітає до нас,
ілюзії дивні, аж надто,
кавалок космічного диму у чарці везем,
із станцій розгойданих цим мерехтінням,
що, навіть, пророчило щось до світанку,
галактику вже надкусило й жадібно їсть...
читаємо вірші в десяте,
ті самі – чужі, але вже поріднілі,
вчиняєм собі самогубство,
отруту п’ємо на вечерю,
і знов прокидаємся на капищі мрій,
наш безлад ще спалять... спаплюжать
засмучені ангели,
коли перекреслено все і потяг приїде...
нам скажуть «амінь»,
або навіть не скажуть,
та вирок усім зачитають,
а потім обірветься кадр,
усе перевернеться, ніби спочатку,
хоч слова не буде спочатку,
щось інше відмінне від нас,
кохати захочеться раптом...
дерева, які не побачимо більше,
хіба що воскреснем,
а месники наші прийдуть
і запізняться, не встигши раніше.
дівчатко заплаче в повітря важке,
ніби камінь лежачий і давній,
у Мокоша жінки ніхто не купив
з гарему померлих,
- красиві були, напевно що відьми,
померли у різних країнах,
і всі отруїлись...
в нас скульптори ліплять з натурниць
творіння свої,
рівняючись з богом...
художники і музиканти
шукають коханок,
збираючи пам’ять в літописи днів,
наш потяг чвалав уперед,
в туманному світлі осіннього спокою,
листя іде до землі –
страшне вимирання,
вертання в довічне,
ув’язнення тіла,
де вирій дарують,
іще журавля, як на згадку,
про наші відвідини творення зваб,
- візьміть мене, вільні – невільні,
березовий хрест на могилі,
що глибше за наші слова
та істини різні,
і потяг замовк, а Харона не має,
діряві човни, тож пливіть куди заманеться,
те світло зникає
наш прах розвівають туди,
де ніщо, де тільки карбуються вірші,
і твориться світ, хоч без нас...
у потязі їдемо далі
по колах води, що вмістилище душ...
амінь.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію