Наталю, а вам ні краплинки не страшно?
Це ж там різні "страшні" постаті, на кшталт, Неборака можуть зайти? :)

Мені дуже страшно, але я всім буду рада))
Це все тихенько та скромненько буде, в аудиторії, за студентськими лавами, а саму процедуру я не зовсім навіть уявляю...
Почитаю трохи напам*ять, відповідатиму на запитання - все, мабуть.

Наточко, мила, я б дужжжже-дужжжже хотіла прийти, і послухати, і побачити але... але... але...
геочасовий фактор :(
зато подумки - вся виключно з тобою!!!
з любов"ю,
Йа!

Наталю, а до яких тем ви направлятимете вашу розмову зі слухачами-учасниками? :)

Гармонійні вирішення завдань юності в контексті поетичної творчості
На прикладі Наталії Дьомової (Нати Вірлени).

Кажуть, творчість - це божественний інструмент роботи над власним я. Дуже ймовірно. Та ще й не тільки над власним я, але і, можливо, над чимось значно більшим. Бо недаремно, окрім Творчого начала, нам дарована і божественна Свобода. Її осягнення має для нас ідеальний сенс напевно таки тоді, коли нею можемо і ідеально скористатися. Для чого користатися? Мудреці натякають, що, власне, окрім розвитку себе, дарована Свобода потрібна і для подальшого Творення світу. Що також залишено для нас.
У цьому сенсі промисел Поезії та Поета виглядають вельми важливими.
А ці процеси, щонайменше, включають юність, становлення, зрілість.

Я вже декілька років знайомий зі зростаючими поетичними світами Наталії Дьомової. З одного боку можна говорити про певні вікові закономірності їх розвитку, а з іншого про той, без сумніву, важливий відбиток, який накладає, судячи з усього, кропітке навчання авторки у ЛНУ і саме на кафедрі перекладознавства та контрастивної лінгвістики імені Григорія Кочура.

Тобто йдеться про спостереження за становленням творчої особистості.
І я б не хотів зараз говорити про формальні, видимі особливості явлених нам Наталією Дьомовою поетичних світів. А трохи про інше, про ті завдання, які вирішує молодий автор у юності, де і як саме відбувається становлення, і що потрібно для зрілості...
(Пишу далі) :)

(продовження)
В певному розумінні, вважаю Наталію ідеальним представником новітньої традиції становлення творчої особистості.
(Тобто юність не піддається особливому логічному осмисленню. А процеси становлення дуже навіть)

Раніше актуальною була (для тих, кому було дозволено) традиція максимально прискореного вступу до активного життя , і нині це теж вкрай актуально, але з новими необхідними умовами – певна глибина знань, а ще важливіше – ступінь інтелектуальної чутливості особистості (початкова називається інтелігентністю)

Тобто, перед кожною молодою людиною, очевидно і перед Наталією Дьомовою, стоїть старе завдання, яке потрібно виконати краще за попередників.

Яке ж таке завдання ( а ще є і надзавдання!) стоїть перед ними? Яке завдання у поетів? Окрім писання справжньої поезії, а справжню поезію можна писати і в юності, і в часи становлення, і в часи зрілості, правда? Чим відрізняється така поезія?
Опираючись на роздуми, приведені вище за текстом, спробую припустити, що оцим одвічним „простим” завданням є „нормальний” (але з кожним десятиріччям філогенезу важчим) шлях автора із себе назовні.
Тобто юність і процес становлення включають розвиток власного я, бачення світу у собі, весь світ – в мені, і т.д. Але становлення поета повинно було б завершитись вилущенням зі шкарлупи власного „я” у божественному світі. І шлях до зрілості мав би розглядатися як осягання вміння розчинятися у Божественних гармоніях і пропорціях, і в той же час не втрачаючи динамічного, але такого рідного і особливого власного „Я”.
Про подальші метаморфози, якими мала би опікуватися творча особливість задля здобуття зрілості зараз говорити ні до чого, але мені здається, що і тут чітко бачиться циклічність (нова юність, становлення, зрілість) і особлива роль здобуття нових висот інтелектуальної чутливості особистості.

Отже де тут наша Наталія Дьомова?
Читаючи її гарні вірші, я спостерігаю, що вона ще у собі, її спроби вийти у світ дуже акуратні, і суто, як полюбляють казати на кафедрах, сегустивні. І славно. Але які ж ростуть крила! Обшир ідей і знань, і відчуттів, які долучаються до майбутнього „виходу” досить таки вражаючі. І це все має опрацювати інтелектуальна чутливість авторки, аби не розбитися, аби бути допущеною промислом до далі.

Ось усе це мені ввижається, коли я читаю Наталчину поезію.

Як передчуття майбутнього...

„Ріка Часу ніколи не мала броду:
Невічні люди лягають на вічні теми.
А ми з тобою напівкам’яні тотеми –
Засновники роду...
.................................................................
Хай нас нестимуть – і потом тектиме лють,
І кожен крок віддаватиме в душі сталлю,
А там, де інших зупинить сліпе провалля –
Нас перекинуть впоперек – і пройдуть....”