(Передмова до книги «Ось опудало влади, можна бити»)

Друга половина 2004 року. Вже третій місяць з телеекранів усіх каналів ведеться психологічна «обробка» народу України на користь кандидата у президенти і чинного прем’єра Віктора Януковича. Рекламні ролики, агресивні та брехливі, транслюються кожні 20-30 хвилин. Вісті і політичні шоу змонтовані на брехні. Голоси дикторів уже як вогнепальна зброя. Виключити неможливо: в твоїй зомбованій голові маніакальне бажання почути хоч одне правдиве слово. Залишатися вдома у такому стані з телеекраном, де сіпались обличчя запрошених запроданців і ведучих, було вже небезпечно для здоров’я. Складаю сумку: трохи ковбаси, варена картопля, хліб, прапор України, помаранчева стрічка – їду на Хрещатик.
Із моїх записів у блокноті:
«24 листопада 2004 року. 16-та година. Майдан Незалежності. Виступ Віктора Ющенко. За ним – мати Гангадзе, Кінах, Ніна Матвієнко, Руслана, Володимир Кличко. Дивлюся і слухаю стоячи на горі. Внизу – натовп дихає один одному у потилицю і реве. З натовпом зриваю голос і я. В цій чаші революції майже вся Україна. Придивляюсь до тих, хто стоїть поруч. Починаю розуміти: це не натовп, це – народ.
О дев’ятнадцятій прийшла моя дружина. Знову обійшли Хрещатик і Майдан, слухали концерт. Вперше побачив на обличчі дружини радісну посмішку.
О 20-00 зайнято Український дім».
«25 листопада 2004 року. Помаранчева революція рухається вперед. Телефон для небайдужих: 8-097-438-46-18»
«1 грудня 2004 року. Штаб наметових містечок у Києві звертається до всіх громадян за підтримкою, телефон 8-039-493-71-94»
«5 грудня 2004 року. Штаб повідомляє, що в Українському домі, в будівлі Київради та в Будинку профспілок працюють їдальні, куди люди запрошуються на обіди».
«7 грудня 2004 року. Іду в гору вулицею Грушевського. Праворуч - Кабмін. Ліворуч – крита машина з військовими бачками-термосами для їжі. З тих бачків жінка кладе в тарілки картоплю. Їй допомагає хлопчина, він додає сардельку і огірок. Став у чергу, бо зранку нічого не їв. Відчуваю: в черевиках уже вода. У великих картонних коробках – плавлені сирки, хліб. Кожен бере стільки, скільки з’їсть. Хлопчина подав мені наповнену тарілку і стаканчик чаю. Посуд пластмасовий».
«8 грудня 2004 року. Біля резиденції Кучми «КАМАЗи» перекрили шлях. Перед ними імпровізована сцена. Дуже гучна музика».
Життя набувало нових обертів. Уже стало легше дихати. Люди перестали боятися, почали більше усміхатися один одному і вже навіть сміятися з причуд Януковича: як від курячого яйця він ледь свої не загубив, як стояла трійця на трибуні військового параду (Кучма, Путін, Янукович). Янукович нудьгував, нудьгував тоді дістав із кишені цукерку, запропонував Путіну (той не взяв), кинув цукерку у рота, так і простояв увесь парад із гулею на щоці. А Людмила його!? Підприємливі люди записали її виступ і продавали на компакт-дисках по 15 гривен. Реготала вся країна. Це були сонячні дні Помаранчевої Революції. Зараз я розумію, що то була Народна Революція. На жаль, не було народного лідера. Вже тоді було зрозуміло, що Ющенко ніколи не зможе піднятися до Вершини Народу: крісельний радянський феодал був дуже далекий від народу. Цинічна назва партії «Наша Україна» виправдала тільки їх сподівання: Україна справді стала їхньою, де вже не було місця Національному руху України.
І все ж таки, у ті світлі часи, люди раділи своєму визволенню із кріпацтва і, зриваючи голоси, кричали: «Ющенко!»
Майдан був спасінням від скаженіючої влади.
А як той самий Ющенко став володарювати країною з крадіями «любі друзі», знову сміявся весь народ: і як же вони стільці міряють, і кожен під розмір своєї сідниці! Приміряли, посіли і почали красти. Того ж, хто крадіїв по руках бив, швиденько скинули зі стільця.
Крізь сміх і ми почали розуміти: що до чого.
А як Ющенко керувати крадіями поставив Януковича, народу стало геть смішно, сміється ще й досі. Та вже до сліз…
Вірші, які пропоную – це вірші з Майдану, були написані на Майдані, там і розповсюджувались під час Помаранчевої Революції, а також виборів 2006-го року і після них; це віршована історія України 2004 – 2007 років очима автора, який особисто брав участь у неконтрольованих владою історичних подіях українського суспільства. Твори 2007 року написані на Майдані сьогодення, на тих акціях, які, на жаль, і зараз поділені за ознакою кольорів
Один із віршів у 2005 році надруковано в книзі «Нас не подолати». Тоді ж зробив для себе відкриття: вірш на захист України російською мовою не сприймається адекватно. Мене, українця, може захистити тільки мова мого народу, українська мова, це моя зброя.
Переважна частина віршів – сарказм життя. Тому іноді використовую (там, де це доречно) ненормативну лексику. Якщо вам буде кортіти доповнити твір такою лексикою, обов’язково це зробіть, і навпаки, якщо не кортить, читайте слово на свій розсуд, хай буде не в риму, аби до душі.
В збірці розміщено і патріотичні вірші, писались швидко, під певну подію, правити їх вже неможливо. Вірші, в яких звертаюся до росіян, написані російською мовою (п’ять віршів).
Патріотизм – це зміцнення м’язів читача на побиття опудала. Згадаймо про винахід хазяїнів підприємств у Японії, які при виході з приміщення цеху чи офісу ставили манекен керівника цієї установи, щоб кожен робітник чи службовець міг показати своє ставлення до керівництва: плюнути в нього, дати по пиці, сказати своє слово.
Мета автора – знайти таке місце для книги, де вона змогла б зіграти роль опудала влади, якого можна бити по пиці, лаяти його і зневажати до тих пір, аж поки на душі не стане легше. Буду дуже вдячний тим читачам, які крізь злість і сльози реготатимуть. Це допоможе нам не боятися влади, повернути її обличчям до себе.

З побажанням приємної лайки –
Володимир Мацуцький.