Любій Н. Н.


Я самотня, бо досі всього боюсь –
То котів, то людей… і того, що скажуть.
Мало важить,
Що одна обеззброєна у бою,
Що одна нога боса, а я в строю –
Я – не ваша.

І не їхня, бодай їм грець!
Попрасований комірець,
Личко біле і простота –
Я – не та.

Розірвати б на клапті небесну синь,
Не з’їси мене, Боже, то надкуси.
Не смачна? То із медом скуштуй мене –
Я дитя Твоє півнебесне і півземне.

Бо таких не приймають ні тут, ні там,
На таких одне дуло і двісті грам
Самодурі з вінцем відлюдниці-сироти…
Ну, прости…

Замість серця у мене вишкварка – що вже є,
І таке воно вишкварне житіє,
По артеріях кров із жиром вдогін тече,
Аж пече.

Піді мною все той мурашник – турботний люд,
Я тремчу біля них – аж страшно, але й люблю,
Наступити боюся зверху – крихкі вони,
Бо у них кожен мертвий лиш без вини.
Їм словами залізти в душу – відро пусте,
Хто не з ними – нікчема, висмикнуте не те.
Та і хто я? – біда-солдатка-брудна-шинель.
«Згинь же - schnell!»



І таким годі місця шукати десь,
Бо таких виживають по всіх усюдах.
Смокчуть груди,
Виривають по нігтику кожен день,
Кров домішують в каркаде…
Хто ви люди?
……………………………………………
Другим будеш?
……………………………………………
Другом буду.