Барбара вибиралась з багнюки. Це було нелегко зробити з обірваною по лікоть лівою рукою. Пронизуючий вогкий холод перших приморозків пробирав до кісток. Сморід стояв нестерпний. Цей в’їдливий гнітючий смог неможливо сплутати ні з чим і хто хоч раз вдихнув цей ріжучий синтетичний запах не забуде його вже ніколи. Вона була майже гола, обдерта напівпрозора сукня висіла клоччям. Розчепірені гострі краї порожніх консервних банок, що в цьому тлумі здавались саркастичними видіннями понівечених, неопізнаних об’єктів ірреалістичного театру, розбите шкло та інші груди самих несподіваних та неприємних предметів, змішані з обглиданими кістками, гниллю, шматтям і папером обдирали і в’їдались в її ніжну, засмаглу шкіру. Це було нестерпно! Сльози брудними потоками лились по її тугих грудях.
- Мамо! Де я?!
Намагалась прохрипіти Барбара та лише якийсь демонічний, надірваний свист виривався з її миловидних, тендітних вуст. Вона виривалась, викарабкувалась що було сил, втративши повну орієнтацію простору і часу в цьому їдкому, разючому димі. В голові дзвеніло. Вдихи галюциногенних випарів, підсилені нестерпною крижаною вогкістю, яскравими і разючими спалахами пронизували перед очима фрагменти її щасливого життя.
Це були до болю приємні спогади про ніжні обійми мами, її м’який, злегка гортанний голос. Гори м’яких забавок, яскравих, кольорових іграшок, медведиків, зай-чиків та паяциків. І Кен, цей веселий і вигадливий хлопчисько, який завжди хотів бути з нею. Вона згадувала його на своїх малюнках, в забавах, пустощах і в цьому чарівному вальсі “Казки Віденського лісу”. О , як легко і натхненно він його танцював!
Раптом ліва ступня попала на щось мокре і слизьке. Вишукані, чудової форми ноги Барбари, роз’їхались , вона зісковзнула вниз і вигнувши спину вдарилась головою. Обдираючи лівий лікоть-цурпалок вона хапалась за що небудь, намагаючись затримати це падіння.
-Ке-е-ен!
Закричала вона в нестямі.
-Він був зі мною коли це сталося. Пульсувало в її висках і різка біль в голові пронизала її свідомість. Серце Барбі стислося. Це був шоковий стан.
Будь хто може попасти в цей гнітючий душевний стан попавши в подібну ситуацію. Особливо разюче це стається після ніжного, сповитого любов’ю та комфортом життя. Його прекрасні хвилини кольоровими, яскравими слайдами пропливали в свідомості Барбі. Освітлений ранковими променями дитячий столик, прикрашений паперовими квітами, пахучі посипані цукром і прикрашені суничками тістечка, екзотичні фрукти нарізані тонкими плястерками та викладені мозаїкою на тарілочці.
-Барбі!
Радісно закричав Кен. Вона здригнулась очунявши. Широко розплющені променисті очі мимоволі залились сльозами. Вмить забулись останні трагічні моменти.
-Кене! Мій любий.
Вона простягнула до нього те що залишилось він її донедавна ще таких прекрасних рук, вивихнуту праву і обрубок лівої руки.
Та Кен не помічав цього. Його очі були залиті сльозами. Він обійняв її з ніжністю і любов’ю. Їх охопила, мов легкий і теплий вітерець, дивна і повітряна музика, що зазвучала в їхніх серцях. Це був вальс “Казки Віденського лісу” Штрауса, що завертів, закрутив весь світ навколо, враз зробивши його знову казковим. Він звучав в їхніх серцях, пульсуючи розливався щораз більшими і гарячими хвилями по їхнім тілам.
Вони настільки були захоплені цим виром почуттів, що не помітили полум’я, яке охопило їх з усіх боків.
Лише я, що випадково забрів сюди, в гущину цього мерзенного міського звалища пройнявся несказанним жалем і трагізмом до цих ніжних і таких людяних маленьких ляльок. Я відчув як важко створити щось подібне, ніжне і тендітне і як легко перетворити його в звичайне сміття. Плавлячись на вогні променисті усмішки на обличчі Барбі і Кена все більше видавались схожими на химерну, жахливу гримасу. Ніжні вуста Барбі, що ледь торкались щоки Кена поступово перетворювались в чорну обгорілу порожнину, осяяну голубим полум’ям. Армагеддон! В голові само по собі вицокувало співзвуччя цьому видовищу.
Звалище бурлило, горіло, кипіло, піднімаючи в дикій оргії вгору клуби диму та їдкого смороду, нагадуючи зловісний вивернутий з під землі мозок, крізь який місто в далині за лісом видавалось якоюсь примарою, безмежним продовженням цього солярису, освітленого промінням завжди такого юного вогняного колеса, що поволі опускалось в багряне мереживо між землею і безмежжям.