
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2023.03.25
09:05
«Ти плачеш, Йоно? І за чим?
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мен
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мен
2023.03.25
07:41
Пошматували мій вечірній спокій
твої зелені очі навісні,
підмішуючи жаль у сум глибокий,
коли і так нерадісно мені…
Але згасає ефемерна драма,
на милість перетворюється гнів…
Вечірнє місто прямо під ногами
твої зелені очі навісні,
підмішуючи жаль у сум глибокий,
коли і так нерадісно мені…
Але згасає ефемерна драма,
на милість перетворюється гнів…
Вечірнє місто прямо під ногами
2023.03.25
06:37
Як хочеться жити й кохати,
І бути весь час молодим,
Щоби ненаситні дівчата
По черзі спішили в мій дім.
Як хочеться жити й кохати
Не жінку свою, а оту,
Якої тугі груденята
Я бачу в чужому саду.
І бути весь час молодим,
Щоби ненаситні дівчата
По черзі спішили в мій дім.
Як хочеться жити й кохати
Не жінку свою, а оту,
Якої тугі груденята
Я бачу в чужому саду.
2023.03.25
01:52
Боролися за денацифікацію, напоролися на дерусифікацію.
Лояльність до зла несумісна з добром.
Великодержавні інтереси загальнолюдських цінностей не сприймають.
Справжій рашист справжнім людям не товариш.
Рашисти запечатали тему «братских наро
2023.03.25
00:28
Серце захлинається від болю -
Похвальби в твій бік — чужі слова...
Ні від кого так не божеволів,
І нікого так не ревнував.
Не позбудуся ніяк напасті,
(Чи вона привиділася в сні?)
Ця любов дана мені на щастя,
Похвальби в твій бік — чужі слова...
Ні від кого так не божеволів,
І нікого так не ревнував.
Не позбудуся ніяк напасті,
(Чи вона привиділася в сні?)
Ця любов дана мені на щастя,
2023.03.24
22:48
На вулиці у напрямі Дунаю
мене якась die Frau зупиняє:
– Sage Sie bitte, wie es diese heien? –
І я місцевою відповідаю:
– Madame, diese eine Strase
war immer hatte Name Keisergase,
по-українськи означає – царська,
даруйте, не умію по-кацапськи.
мене якась die Frau зупиняє:
– Sage Sie bitte, wie es diese heien? –
І я місцевою відповідаю:
– Madame, diese eine Strase
war immer hatte Name Keisergase,
по-українськи означає – царська,
даруйте, не умію по-кацапськи.
2023.03.24
22:11
Подаруй мені слово –
не пісню, не вірш, ні весну
в солов’їних гаях що розлилася
квітом акацій,
ні небесну безмежну ранкову
блакить осяйну,
ні осіннього міста принадних
чудних декорацій.
не пісню, не вірш, ні весну
в солов’їних гаях що розлилася
квітом акацій,
ні небесну безмежну ранкову
блакить осяйну,
ні осіннього міста принадних
чудних декорацій.
2023.03.24
20:28
Цілувала мене в щічку — донечку вітала,
Ніжно-ніжно, наче небо, вуста притуляла.
Умостився поцілунок — уподобав личко,
І тепер маю на щічці любові криничку.
Де б не була, що б не сталось ти завжди зі мною,
Змию серця біль і журу тією водою,
А я
Ніжно-ніжно, наче небо, вуста притуляла.
Умостився поцілунок — уподобав личко,
І тепер маю на щічці любові криничку.
Де б не була, що б не сталось ти завжди зі мною,
Змию серця біль і журу тією водою,
А я
2023.03.24
19:44
Діти учать на уроці
Фауну і флору.
Враз чомусь один із хлопців
Руку тягне вгору:
- Я спитать хотів, до речі, -
Хитро зуби шкірить.
- Ми до кого ближчі врешті,
Фауну і флору.
Враз чомусь один із хлопців
Руку тягне вгору:
- Я спитать хотів, до речі, -
Хитро зуби шкірить.
- Ми до кого ближчі врешті,
2023.03.24
15:16
…Дні зникають набожні безслідно
У жалобі скривджених доріг.
Наздогнати мусиш вірогідно
Тих, кого безбожно не зберіг…
Острівець намитий вкаже звідки
І куди й за ким… І не спіши…
Те, що ти почуєш від сопілки…
Буде час, бажання - опиши
У жалобі скривджених доріг.
Наздогнати мусиш вірогідно
Тих, кого безбожно не зберіг…
Острівець намитий вкаже звідки
І куди й за ким… І не спіши…
Те, що ти почуєш від сопілки…
Буде час, бажання - опиши
2023.03.24
12:21
Дай, Боже, щоб не він! Хай ліпше я…
Я вже пожив, а він на середині.
Я вже один, а в нього є сім’я,
хай будуть діти, внуки, далі сині…
Хай, Боже, краще я! Бери мене,
якщо без цього вже не обійтися…
Нехай ця доля сина омине,
Я вже пожив, а він на середині.
Я вже один, а в нього є сім’я,
хай будуть діти, внуки, далі сині…
Хай, Боже, краще я! Бери мене,
якщо без цього вже не обійтися…
Нехай ця доля сина омине,
2023.03.24
10:25
Кожний з молодих сокіл уже навчився чомусь у бойовому мистецтві. Кожний уже досяг чогось у військовій справі. Хоча це може й здаватися малим і навіть незначним у порівнянні з тим, що сокола чекає в майбутньому. Але молодий сокіл уже досяг якогось щабля вд
2023.03.24
09:05
Мажорна нота утопилася в калюжі,
коли забрали барабан сусіди дужі.
***
Дізнався Lexus, що таке фіаско –
це траса на Кропівницький
плюс відсутність КАСКО.
коли забрали барабан сусіди дужі.
***
Дізнався Lexus, що таке фіаско –
це траса на Кропівницький
плюс відсутність КАСКО.
2023.03.24
08:28
Люблю прокинутися рано
І споглядати дня красу, -
Спиває з келихів тюльпанів
Спросоння сонечко росу.
Радіє співом півень світлу
Так, що видовжує тільце,
А вітер запахом привітним
Грайливо дмухає в лице.
І споглядати дня красу, -
Спиває з келихів тюльпанів
Спросоння сонечко росу.
Радіє співом півень світлу
Так, що видовжує тільце,
А вітер запахом привітним
Грайливо дмухає в лице.
2023.03.24
06:00
Кошлатий дощ, а він таки кошлатий.
Таких дощів ніколи не стрічав.
Шибки вмиває пристарілій хаті,
дзвенить серед торік пожухлих трав.
Од зимосну пробуджує природу,
висотує снігів осілий бруд.
І перший грім йому у нагороду
грімницею висвічує салют.
Таких дощів ніколи не стрічав.
Шибки вмиває пристарілій хаті,
дзвенить серед торік пожухлих трав.
Од зимосну пробуджує природу,
висотує снігів осілий бруд.
І перший грім йому у нагороду
грімницею висвічує салют.
2023.03.23
23:41
Здається, все оце колись було:
Той самий стіл і розчерк на папері,
Той самий кут для відступу у двері,
Ті самі сни, як запітніле скло.
І він спитав: за віщо ти ідеш?
Боги за сон не доведуть провини.
Як хочеш, – розмочи шматочок глини,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Той самий стіл і розчерк на папері,
Той самий кут для відступу у двері,
Ті самі сни, як запітніле скло.
І він спитав: за віщо ти ідеш?
Боги за сон не доведуть провини.
Як хочеш, – розмочи шматочок глини,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2021.07.17
2021.01.08
2020.12.05
2020.03.12
2020.01.18
2019.04.01
2019.01.16
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Леся Романчук (1961) /
Критика | Аналітика
Умереживі мережі
Інтернетна повість
Стук-стук… Поїзд. Це ритмічне гойда-гойда і стукотіння помалу-поволі перетворюється на люленьки-люлі-колись-колись-колисанко.
Стук-стук і гойда-да, ледь перерване на люлі-люлі, несе мене до нової книги. Якщо хтось читає ці рядки, значить, – сталося, відбулося.
Моя дивна книжечка, де все буде від Я.
Злякалася. Як добре було ховатися за спину Софії, списувати на неї всі свої чудернацькі вибрики та пригоди, прикривати авторською вигадкою та творчим задумом вихватки її нібито характеру, а насправді – свої власні.
Звикла прикидатися нею і ховатися за чужі плечі. Десятки, чи вже й сотні образів, облич, характерів, звичок…
Тут усе буде не так. Усе по-справжньому, документально, без вигадок. Хіба із власними роздумами. Все буде чесно – імена, явки, паролі, на тому граничному градусі щирості, який мені вдасться упіймати.
У мереживі мережі.
У мереживі міражів.
У нетрях Нету.
У мережанім царстві масок, примружених очей, несправжніх імен. Там усе має свою назву – чужу коротку, красиву, незрозумілу – нік, лінк, логін, браузер, акаунт, байт, піксель, йоксель-моксель… Там усе не наше, усе молоде, як, власне, й само мереживо.
Туди залітають випадково, а затримуються надовго. Що тримає? Ким почуваєшся тут, у просторі етеру, якого начебто й немає, та він цілком реальний, який не можна помацати, та він є, який всюди – і ніде. Ким почуваєшся? Мухою? Павуком?
І чому це я одразу про членистоногих?
Обидві ролі почесні. Обидва персонажі активні й позитивні. І жоден з них – не жертва.
Ким почувалася Соф… ким почувалася я?
О, як легко ви фантазувати почуття вигаданої героїні, і як майже неможливо до ладу описати власні!
Я почувалася більше мухою. Зовсім маленькою. Дрозофілою. Відчувала, що потрапила кудись не туди. Боялася ворухнути лапкою, щоб не привернути до себе увагу… не павука, павуки у Неті добрі, їм важливо, щоб у сітці борсалося якомога більше мух. Павуки підтримують та заохочують. Якщо хтось і небезпечний, то це хіба інші мухи та всіляка членистонога чисть і нечисть, що борсається, чигає, плете, виплітає чи переплітає своє власне, а чи й чуже павутиння, смикає за ниточки, турбуючи й ваблячи, шукає пари чи самотніх розваг, намагається дошкулити ближньому та винищити власну особистість, демонструючи якомогадуж її непересічність, водночас унікчемлюючи членистоногих іншої породи, виду, статі, віку, уподобань аж до політичних включно.
Мереживо мережі замережує надійно. Приклеївся – і пропав. І муха-дрозофіла, і комарик із кошмариками, і коник - у гречку стрибунець, і прозорокрила візерунчаста бабка-повитуха, і твердокрилий жук-рогань, опинившись в одному мереживі, поєднуються одними, липучими, немов липневий день, ниточками, які не розплетеш, хіба розрубаєш.
А чи зауважив читач, як хитро авторка «зістрибнула» з підніжки трамваю «Про себе» і прикрилася мухами, павуками й комариками купно із бабками й жуками?
А де ж воно оте – про себе?
А було так. Історія почалася на Різдво. А скінчилася на Купала.
Від однієї ночі чарів – до іншої.
На Різдво трапляються дива? Безумовно.
Оскільки у таке велике свято працювати негоже, а зануритися у світ прекрасного й високого – саме час, то сталося таке: я набрала у рядку пошуку «Google» ім’я людини, яку маю за приклад пошуку творчого, каторжної, без перебільшення каторжної праці в ім’я мистецтва, людини, що заради творчості відмовилася від особистого життя, творила, знаходила, ставила надзавдання – воістину титанічні, а «Та ніхто ж досі цього не робив!» ставало не стоп-сигналом, а спонукою: «Ніхто? То зроблю я!» Так зі спотвореної ударом невмілого майстра німої мармурової брили постав Давид, неперевершений у своїй античній гармонійності, грандіозні фрески Сікстинської капели, неперевершені, живі та бездоганні могутністю руху тіл та реальністю почуттів, монументальний купол собору Святого Петра, неперевершений у величі та святості. Не перевершений. Неперевершений!
Тричі неперевершений, геній скульптури, живопису, архітектури, він писав іще й вірші. І вважав себе поетом-невдахою. Слово виявилося твердішим за мармур, і ніяк не хотіло підкоритися перу генія. Критика того часу не визнавала Мікеланджело поетом – не рядки, а брили, не слова, а камені! Так, кожен рядок був повен думки, але ж форма, форма! Не лягали камені і брили у витонченість сонетів, терцин, навіть канцон! А може, все було навпаки? Може, це і був отой прорив у майбутнє, якого не могли побачити й відчути навіть творці Відродження? Є краса й у дикому камені – «pietra dura”.
Ой, та куди ж це мене понесло? Про Мікеланджело, як про кожного з тих, кого люблю, можу говорити нескінченно, та не час і не місце.
Безліч матеріалу в Інтернеті дає можливість шукати, читати, слухати, насолоджуватися, відкривати незнане навіть про давно відоме. Набираю у рядку пошуку оте «Мікеланджело». Скульптури… Фрески… І враз…
«Той, хто в мистецтві пізнав лиш ази,
був Мікеланджело Буонарроті»
Ліна Костенко.
Перечитала знайомі рядки. Ще раз. Подивувалася спільності відчуттів двох геніїв, розділених половиною тисячоліття. І аж потім роздивилася, куди потрапила. Якась рамочка, всілякі віконечка. Вгорі – назва. Сайт «Поетичні Майстерні», Львів.
Агов, та тут не лише читають, а й оцінюють! Шкала семибальна: дуже погано, просто погано, добре – це 4, гарно – 5, дуже гарно – 5,5, прекрасно – 6, геніально – 7.
Ану, де моя миша? Як би ви собі гадали, на яку оцінку заслуговує геніальний твір геніальної авторки про світового генія? Натискаю на віконечко 7, а мені червоненьким: «Панунцю, чи не були б Ви такі ласкаві увійти до системи зареєстрованим користувачем? Мало вас отут бігає з емоціями, а справа серйозна!» Ну, оскільки все так серйозно, зачекаємо. За той час роздивимося, що воно за місце.
Роздивлялася аж до Водохреща. А там якась нечисть, що сидить у воді, такі спонукала. Увійшла. Зареєструвалася. Сказати, скільки разів каялася потім?
Втім, крок зроблено. Хіба Софія хоч раз визнала свою помилку? Хоч раз нензала і нарікала? То чому ж авторка має виглядати слабшою за власноруч створену героїню?
Отож, крок зроблено. Але й цього недостатньо. Щоб поставити таку високу оцінку, треба почитати правила оцінювання, та ще й написати коментар. А що сіє значить? Як онеє дійство вершити? Довелося погуляти по сторінках, почитати, глянути, що люди пишуть, які оцінки ставлять, як їх аргументують. Начиталася. Зачепилася.
Можливо, далі буде. ?
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Умереживі мережі
Інтернетна повість
Стук-стук… Поїзд. Це ритмічне гойда-гойда і стукотіння помалу-поволі перетворюється на люленьки-люлі-колись-колись-колисанко.
Стук-стук і гойда-да, ледь перерване на люлі-люлі, несе мене до нової книги. Якщо хтось читає ці рядки, значить, – сталося, відбулося.
Моя дивна книжечка, де все буде від Я.
Злякалася. Як добре було ховатися за спину Софії, списувати на неї всі свої чудернацькі вибрики та пригоди, прикривати авторською вигадкою та творчим задумом вихватки її нібито характеру, а насправді – свої власні.
Звикла прикидатися нею і ховатися за чужі плечі. Десятки, чи вже й сотні образів, облич, характерів, звичок…
Тут усе буде не так. Усе по-справжньому, документально, без вигадок. Хіба із власними роздумами. Все буде чесно – імена, явки, паролі, на тому граничному градусі щирості, який мені вдасться упіймати.
У мереживі мережі.
У мереживі міражів.
У нетрях Нету.
У мережанім царстві масок, примружених очей, несправжніх імен. Там усе має свою назву – чужу коротку, красиву, незрозумілу – нік, лінк, логін, браузер, акаунт, байт, піксель, йоксель-моксель… Там усе не наше, усе молоде, як, власне, й само мереживо.
Туди залітають випадково, а затримуються надовго. Що тримає? Ким почуваєшся тут, у просторі етеру, якого начебто й немає, та він цілком реальний, який не можна помацати, та він є, який всюди – і ніде. Ким почуваєшся? Мухою? Павуком?
І чому це я одразу про членистоногих?
Обидві ролі почесні. Обидва персонажі активні й позитивні. І жоден з них – не жертва.
Ким почувалася Соф… ким почувалася я?
О, як легко ви фантазувати почуття вигаданої героїні, і як майже неможливо до ладу описати власні!
Я почувалася більше мухою. Зовсім маленькою. Дрозофілою. Відчувала, що потрапила кудись не туди. Боялася ворухнути лапкою, щоб не привернути до себе увагу… не павука, павуки у Неті добрі, їм важливо, щоб у сітці борсалося якомога більше мух. Павуки підтримують та заохочують. Якщо хтось і небезпечний, то це хіба інші мухи та всіляка членистонога чисть і нечисть, що борсається, чигає, плете, виплітає чи переплітає своє власне, а чи й чуже павутиння, смикає за ниточки, турбуючи й ваблячи, шукає пари чи самотніх розваг, намагається дошкулити ближньому та винищити власну особистість, демонструючи якомогадуж її непересічність, водночас унікчемлюючи членистоногих іншої породи, виду, статі, віку, уподобань аж до політичних включно.
Мереживо мережі замережує надійно. Приклеївся – і пропав. І муха-дрозофіла, і комарик із кошмариками, і коник - у гречку стрибунець, і прозорокрила візерунчаста бабка-повитуха, і твердокрилий жук-рогань, опинившись в одному мереживі, поєднуються одними, липучими, немов липневий день, ниточками, які не розплетеш, хіба розрубаєш.
А чи зауважив читач, як хитро авторка «зістрибнула» з підніжки трамваю «Про себе» і прикрилася мухами, павуками й комариками купно із бабками й жуками?
А де ж воно оте – про себе?
А було так. Історія почалася на Різдво. А скінчилася на Купала.
Від однієї ночі чарів – до іншої.
На Різдво трапляються дива? Безумовно.
Оскільки у таке велике свято працювати негоже, а зануритися у світ прекрасного й високого – саме час, то сталося таке: я набрала у рядку пошуку «Google» ім’я людини, яку маю за приклад пошуку творчого, каторжної, без перебільшення каторжної праці в ім’я мистецтва, людини, що заради творчості відмовилася від особистого життя, творила, знаходила, ставила надзавдання – воістину титанічні, а «Та ніхто ж досі цього не робив!» ставало не стоп-сигналом, а спонукою: «Ніхто? То зроблю я!» Так зі спотвореної ударом невмілого майстра німої мармурової брили постав Давид, неперевершений у своїй античній гармонійності, грандіозні фрески Сікстинської капели, неперевершені, живі та бездоганні могутністю руху тіл та реальністю почуттів, монументальний купол собору Святого Петра, неперевершений у величі та святості. Не перевершений. Неперевершений!
Тричі неперевершений, геній скульптури, живопису, архітектури, він писав іще й вірші. І вважав себе поетом-невдахою. Слово виявилося твердішим за мармур, і ніяк не хотіло підкоритися перу генія. Критика того часу не визнавала Мікеланджело поетом – не рядки, а брили, не слова, а камені! Так, кожен рядок був повен думки, але ж форма, форма! Не лягали камені і брили у витонченість сонетів, терцин, навіть канцон! А може, все було навпаки? Може, це і був отой прорив у майбутнє, якого не могли побачити й відчути навіть творці Відродження? Є краса й у дикому камені – «pietra dura”.
Ой, та куди ж це мене понесло? Про Мікеланджело, як про кожного з тих, кого люблю, можу говорити нескінченно, та не час і не місце.
Безліч матеріалу в Інтернеті дає можливість шукати, читати, слухати, насолоджуватися, відкривати незнане навіть про давно відоме. Набираю у рядку пошуку оте «Мікеланджело». Скульптури… Фрески… І враз…
«Той, хто в мистецтві пізнав лиш ази,
був Мікеланджело Буонарроті»
Ліна Костенко.
Перечитала знайомі рядки. Ще раз. Подивувалася спільності відчуттів двох геніїв, розділених половиною тисячоліття. І аж потім роздивилася, куди потрапила. Якась рамочка, всілякі віконечка. Вгорі – назва. Сайт «Поетичні Майстерні», Львів.
Агов, та тут не лише читають, а й оцінюють! Шкала семибальна: дуже погано, просто погано, добре – це 4, гарно – 5, дуже гарно – 5,5, прекрасно – 6, геніально – 7.
Ану, де моя миша? Як би ви собі гадали, на яку оцінку заслуговує геніальний твір геніальної авторки про світового генія? Натискаю на віконечко 7, а мені червоненьким: «Панунцю, чи не були б Ви такі ласкаві увійти до системи зареєстрованим користувачем? Мало вас отут бігає з емоціями, а справа серйозна!» Ну, оскільки все так серйозно, зачекаємо. За той час роздивимося, що воно за місце.
Роздивлялася аж до Водохреща. А там якась нечисть, що сидить у воді, такі спонукала. Увійшла. Зареєструвалася. Сказати, скільки разів каялася потім?
Втім, крок зроблено. Хіба Софія хоч раз визнала свою помилку? Хоч раз нензала і нарікала? То чому ж авторка має виглядати слабшою за власноруч створену героїню?
Отож, крок зроблено. Але й цього недостатньо. Щоб поставити таку високу оцінку, треба почитати правила оцінювання, та ще й написати коментар. А що сіє значить? Як онеє дійство вершити? Довелося погуляти по сторінках, почитати, глянути, що люди пишуть, які оцінки ставлять, як їх аргументують. Начиталася. Зачепилася.
Можливо, далі буде. ?
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію