Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.21
14:59
ПЗ неба червоно захід хлюпає,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
2026.11.21
13:13
Я лезами тендітних пелюсток
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
2026.11.21
12:33
Гусак містом ходить-бродить*
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
2026.11.21
11:57
Ні промінчика. Ніч смоляна.
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
2026.11.21
11:18
Унаслідок російської атаки на Київ 19 листопада 2026 року вибухова хвиля від падіння уламків пошкодила вікна, рами та окремі елементи фасаду й карнизів Володимирського собору.
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
2026.11.21
07:39
Із Василя Лебедєва-Кумача)
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
2026.11.21
07:20
Німіють, поколюють, просто болять
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
2026.11.20
23:44
Колись, не так давно, в часи не такі уже й давні і навіть не епічні, і не міфічні я написав новелу «Дружина прокурора». Мене тоді звинуватили в упередженості, однобічності, суб’єктивності, надлишковій актуальності (це не література, мовляв), гіперболізова
2026.11.20
22:24
видива осінні
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
2026.11.20
21:23
Догоряє свіча горизонту,
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
2026.11.20
21:11
Осіння ніч
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
2026.11.20
20:59
Не забуду! І свічка ніколи не згасне!
Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап
Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап
2026.11.20
13:05
Чоловік, що прожив небагато
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
2026.11.20
12:46
Настала драма у комедіанта –
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
2026.11.20
10:40
Від ракетного вибуху тремтить земля,
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
2026.11.20
05:52
У наших жилах предків міць і сила,
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.04.24
2024.04.15
2024.04.01
2024.03.02
2023.12.07
2023.02.18
2023.02.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Леся Романчук (1961) /
Критика | Аналітика
Умереживі мережі
Інтернетна повість
Стук-стук… Поїзд. Це ритмічне гойда-гойда і стукотіння помалу-поволі перетворюється на люленьки-люлі-колись-колись-колисанко.
Стук-стук і гойда-да, ледь перерване на люлі-люлі, несе мене до нової книги. Якщо хтось читає ці рядки, значить, – сталося, відбулося.
Моя дивна книжечка, де все буде від Я.
Злякалася. Як добре було ховатися за спину Софії, списувати на неї всі свої чудернацькі вибрики та пригоди, прикривати авторською вигадкою та творчим задумом вихватки її нібито характеру, а насправді – свої власні.
Звикла прикидатися нею і ховатися за чужі плечі. Десятки, чи вже й сотні образів, облич, характерів, звичок…
Тут усе буде не так. Усе по-справжньому, документально, без вигадок. Хіба із власними роздумами. Все буде чесно – імена, явки, паролі, на тому граничному градусі щирості, який мені вдасться упіймати.
У мереживі мережі.
У мереживі міражів.
У нетрях Нету.
У мережанім царстві масок, примружених очей, несправжніх імен. Там усе має свою назву – чужу коротку, красиву, незрозумілу – нік, лінк, логін, браузер, акаунт, байт, піксель, йоксель-моксель… Там усе не наше, усе молоде, як, власне, й само мереживо.
Туди залітають випадково, а затримуються надовго. Що тримає? Ким почуваєшся тут, у просторі етеру, якого начебто й немає, та він цілком реальний, який не можна помацати, та він є, який всюди – і ніде. Ким почуваєшся? Мухою? Павуком?
І чому це я одразу про членистоногих?
Обидві ролі почесні. Обидва персонажі активні й позитивні. І жоден з них – не жертва.
Ким почувалася Соф… ким почувалася я?
О, як легко ви фантазувати почуття вигаданої героїні, і як майже неможливо до ладу описати власні!
Я почувалася більше мухою. Зовсім маленькою. Дрозофілою. Відчувала, що потрапила кудись не туди. Боялася ворухнути лапкою, щоб не привернути до себе увагу… не павука, павуки у Неті добрі, їм важливо, щоб у сітці борсалося якомога більше мух. Павуки підтримують та заохочують. Якщо хтось і небезпечний, то це хіба інші мухи та всіляка членистонога чисть і нечисть, що борсається, чигає, плете, виплітає чи переплітає своє власне, а чи й чуже павутиння, смикає за ниточки, турбуючи й ваблячи, шукає пари чи самотніх розваг, намагається дошкулити ближньому та винищити власну особистість, демонструючи якомогадуж її непересічність, водночас унікчемлюючи членистоногих іншої породи, виду, статі, віку, уподобань аж до політичних включно.
Мереживо мережі замережує надійно. Приклеївся – і пропав. І муха-дрозофіла, і комарик із кошмариками, і коник - у гречку стрибунець, і прозорокрила візерунчаста бабка-повитуха, і твердокрилий жук-рогань, опинившись в одному мереживі, поєднуються одними, липучими, немов липневий день, ниточками, які не розплетеш, хіба розрубаєш.
А чи зауважив читач, як хитро авторка «зістрибнула» з підніжки трамваю «Про себе» і прикрилася мухами, павуками й комариками купно із бабками й жуками?
А де ж воно оте – про себе?
А було так. Історія почалася на Різдво. А скінчилася на Купала.
Від однієї ночі чарів – до іншої.
На Різдво трапляються дива? Безумовно.
Оскільки у таке велике свято працювати негоже, а зануритися у світ прекрасного й високого – саме час, то сталося таке: я набрала у рядку пошуку «Google» ім’я людини, яку маю за приклад пошуку творчого, каторжної, без перебільшення каторжної праці в ім’я мистецтва, людини, що заради творчості відмовилася від особистого життя, творила, знаходила, ставила надзавдання – воістину титанічні, а «Та ніхто ж досі цього не робив!» ставало не стоп-сигналом, а спонукою: «Ніхто? То зроблю я!» Так зі спотвореної ударом невмілого майстра німої мармурової брили постав Давид, неперевершений у своїй античній гармонійності, грандіозні фрески Сікстинської капели, неперевершені, живі та бездоганні могутністю руху тіл та реальністю почуттів, монументальний купол собору Святого Петра, неперевершений у величі та святості. Не перевершений. Неперевершений!
Тричі неперевершений, геній скульптури, живопису, архітектури, він писав іще й вірші. І вважав себе поетом-невдахою. Слово виявилося твердішим за мармур, і ніяк не хотіло підкоритися перу генія. Критика того часу не визнавала Мікеланджело поетом – не рядки, а брили, не слова, а камені! Так, кожен рядок був повен думки, але ж форма, форма! Не лягали камені і брили у витонченість сонетів, терцин, навіть канцон! А може, все було навпаки? Може, це і був отой прорив у майбутнє, якого не могли побачити й відчути навіть творці Відродження? Є краса й у дикому камені – «pietra dura”.
Ой, та куди ж це мене понесло? Про Мікеланджело, як про кожного з тих, кого люблю, можу говорити нескінченно, та не час і не місце.
Безліч матеріалу в Інтернеті дає можливість шукати, читати, слухати, насолоджуватися, відкривати незнане навіть про давно відоме. Набираю у рядку пошуку оте «Мікеланджело». Скульптури… Фрески… І враз…
«Той, хто в мистецтві пізнав лиш ази,
був Мікеланджело Буонарроті»
Ліна Костенко.
Перечитала знайомі рядки. Ще раз. Подивувалася спільності відчуттів двох геніїв, розділених половиною тисячоліття. І аж потім роздивилася, куди потрапила. Якась рамочка, всілякі віконечка. Вгорі – назва. Сайт «Поетичні Майстерні», Львів.
Агов, та тут не лише читають, а й оцінюють! Шкала семибальна: дуже погано, просто погано, добре – це 4, гарно – 5, дуже гарно – 5,5, прекрасно – 6, геніально – 7.
Ану, де моя миша? Як би ви собі гадали, на яку оцінку заслуговує геніальний твір геніальної авторки про світового генія? Натискаю на віконечко 7, а мені червоненьким: «Панунцю, чи не були б Ви такі ласкаві увійти до системи зареєстрованим користувачем? Мало вас отут бігає з емоціями, а справа серйозна!» Ну, оскільки все так серйозно, зачекаємо. За той час роздивимося, що воно за місце.
Роздивлялася аж до Водохреща. А там якась нечисть, що сидить у воді, такі спонукала. Увійшла. Зареєструвалася. Сказати, скільки разів каялася потім?
Втім, крок зроблено. Хіба Софія хоч раз визнала свою помилку? Хоч раз нензала і нарікала? То чому ж авторка має виглядати слабшою за власноруч створену героїню?
Отож, крок зроблено. Але й цього недостатньо. Щоб поставити таку високу оцінку, треба почитати правила оцінювання, та ще й написати коментар. А що сіє значить? Як онеє дійство вершити? Довелося погуляти по сторінках, почитати, глянути, що люди пишуть, які оцінки ставлять, як їх аргументують. Начиталася. Зачепилася.
Можливо, далі буде. ?
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Умереживі мережі
Інтернетна повість
Стук-стук… Поїзд. Це ритмічне гойда-гойда і стукотіння помалу-поволі перетворюється на люленьки-люлі-колись-колись-колисанко.
Стук-стук і гойда-да, ледь перерване на люлі-люлі, несе мене до нової книги. Якщо хтось читає ці рядки, значить, – сталося, відбулося.
Моя дивна книжечка, де все буде від Я.
Злякалася. Як добре було ховатися за спину Софії, списувати на неї всі свої чудернацькі вибрики та пригоди, прикривати авторською вигадкою та творчим задумом вихватки її нібито характеру, а насправді – свої власні.
Звикла прикидатися нею і ховатися за чужі плечі. Десятки, чи вже й сотні образів, облич, характерів, звичок…
Тут усе буде не так. Усе по-справжньому, документально, без вигадок. Хіба із власними роздумами. Все буде чесно – імена, явки, паролі, на тому граничному градусі щирості, який мені вдасться упіймати.
У мереживі мережі.
У мереживі міражів.
У нетрях Нету.
У мережанім царстві масок, примружених очей, несправжніх імен. Там усе має свою назву – чужу коротку, красиву, незрозумілу – нік, лінк, логін, браузер, акаунт, байт, піксель, йоксель-моксель… Там усе не наше, усе молоде, як, власне, й само мереживо.
Туди залітають випадково, а затримуються надовго. Що тримає? Ким почуваєшся тут, у просторі етеру, якого начебто й немає, та він цілком реальний, який не можна помацати, та він є, який всюди – і ніде. Ким почуваєшся? Мухою? Павуком?
І чому це я одразу про членистоногих?
Обидві ролі почесні. Обидва персонажі активні й позитивні. І жоден з них – не жертва.
Ким почувалася Соф… ким почувалася я?
О, як легко ви фантазувати почуття вигаданої героїні, і як майже неможливо до ладу описати власні!
Я почувалася більше мухою. Зовсім маленькою. Дрозофілою. Відчувала, що потрапила кудись не туди. Боялася ворухнути лапкою, щоб не привернути до себе увагу… не павука, павуки у Неті добрі, їм важливо, щоб у сітці борсалося якомога більше мух. Павуки підтримують та заохочують. Якщо хтось і небезпечний, то це хіба інші мухи та всіляка членистонога чисть і нечисть, що борсається, чигає, плете, виплітає чи переплітає своє власне, а чи й чуже павутиння, смикає за ниточки, турбуючи й ваблячи, шукає пари чи самотніх розваг, намагається дошкулити ближньому та винищити власну особистість, демонструючи якомогадуж її непересічність, водночас унікчемлюючи членистоногих іншої породи, виду, статі, віку, уподобань аж до політичних включно.
Мереживо мережі замережує надійно. Приклеївся – і пропав. І муха-дрозофіла, і комарик із кошмариками, і коник - у гречку стрибунець, і прозорокрила візерунчаста бабка-повитуха, і твердокрилий жук-рогань, опинившись в одному мереживі, поєднуються одними, липучими, немов липневий день, ниточками, які не розплетеш, хіба розрубаєш.
А чи зауважив читач, як хитро авторка «зістрибнула» з підніжки трамваю «Про себе» і прикрилася мухами, павуками й комариками купно із бабками й жуками?
А де ж воно оте – про себе?
А було так. Історія почалася на Різдво. А скінчилася на Купала.
Від однієї ночі чарів – до іншої.
На Різдво трапляються дива? Безумовно.
Оскільки у таке велике свято працювати негоже, а зануритися у світ прекрасного й високого – саме час, то сталося таке: я набрала у рядку пошуку «Google» ім’я людини, яку маю за приклад пошуку творчого, каторжної, без перебільшення каторжної праці в ім’я мистецтва, людини, що заради творчості відмовилася від особистого життя, творила, знаходила, ставила надзавдання – воістину титанічні, а «Та ніхто ж досі цього не робив!» ставало не стоп-сигналом, а спонукою: «Ніхто? То зроблю я!» Так зі спотвореної ударом невмілого майстра німої мармурової брили постав Давид, неперевершений у своїй античній гармонійності, грандіозні фрески Сікстинської капели, неперевершені, живі та бездоганні могутністю руху тіл та реальністю почуттів, монументальний купол собору Святого Петра, неперевершений у величі та святості. Не перевершений. Неперевершений!
Тричі неперевершений, геній скульптури, живопису, архітектури, він писав іще й вірші. І вважав себе поетом-невдахою. Слово виявилося твердішим за мармур, і ніяк не хотіло підкоритися перу генія. Критика того часу не визнавала Мікеланджело поетом – не рядки, а брили, не слова, а камені! Так, кожен рядок був повен думки, але ж форма, форма! Не лягали камені і брили у витонченість сонетів, терцин, навіть канцон! А може, все було навпаки? Може, це і був отой прорив у майбутнє, якого не могли побачити й відчути навіть творці Відродження? Є краса й у дикому камені – «pietra dura”.
Ой, та куди ж це мене понесло? Про Мікеланджело, як про кожного з тих, кого люблю, можу говорити нескінченно, та не час і не місце.
Безліч матеріалу в Інтернеті дає можливість шукати, читати, слухати, насолоджуватися, відкривати незнане навіть про давно відоме. Набираю у рядку пошуку оте «Мікеланджело». Скульптури… Фрески… І враз…
«Той, хто в мистецтві пізнав лиш ази,
був Мікеланджело Буонарроті»
Ліна Костенко.
Перечитала знайомі рядки. Ще раз. Подивувалася спільності відчуттів двох геніїв, розділених половиною тисячоліття. І аж потім роздивилася, куди потрапила. Якась рамочка, всілякі віконечка. Вгорі – назва. Сайт «Поетичні Майстерні», Львів.
Агов, та тут не лише читають, а й оцінюють! Шкала семибальна: дуже погано, просто погано, добре – це 4, гарно – 5, дуже гарно – 5,5, прекрасно – 6, геніально – 7.
Ану, де моя миша? Як би ви собі гадали, на яку оцінку заслуговує геніальний твір геніальної авторки про світового генія? Натискаю на віконечко 7, а мені червоненьким: «Панунцю, чи не були б Ви такі ласкаві увійти до системи зареєстрованим користувачем? Мало вас отут бігає з емоціями, а справа серйозна!» Ну, оскільки все так серйозно, зачекаємо. За той час роздивимося, що воно за місце.
Роздивлялася аж до Водохреща. А там якась нечисть, що сидить у воді, такі спонукала. Увійшла. Зареєструвалася. Сказати, скільки разів каялася потім?
Втім, крок зроблено. Хіба Софія хоч раз визнала свою помилку? Хоч раз нензала і нарікала? То чому ж авторка має виглядати слабшою за власноруч створену героїню?
Отож, крок зроблено. Але й цього недостатньо. Щоб поставити таку високу оцінку, треба почитати правила оцінювання, та ще й написати коментар. А що сіє значить? Як онеє дійство вершити? Довелося погуляти по сторінках, почитати, глянути, що люди пишуть, які оцінки ставлять, як їх аргументують. Начиталася. Зачепилася.
Можливо, далі буде. ?
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
