
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.13
16:10
Сльозами й кров'ю стелиться дорога,
Немає порятунку вже ніде.
Гуде в містах повітряна тривога -
Та як вона по-різному гуде!
По всій країні - обстріли ворожі.
Допомагає крізь цей жах пройти
Несамовитий шепіт: "Боже! Боже!
Немає порятунку вже ніде.
Гуде в містах повітряна тривога -
Та як вона по-різному гуде!
По всій країні - обстріли ворожі.
Допомагає крізь цей жах пройти
Несамовитий шепіт: "Боже! Боже!
2025.07.13
13:55
В часи, коли ще і Січі не було в помині.
Як тяглося Дике поле ледве не до Росі.
А козацтво у степах тих хоч і завелося,
Та ватагами ховалось в байраках, долинах
Та у плавнях. Отаманів собі вибирали,
А про гетьманів козацьких ще тоді не чули.
Хоробрі
Як тяглося Дике поле ледве не до Росі.
А козацтво у степах тих хоч і завелося,
Та ватагами ховалось в байраках, долинах
Та у плавнях. Отаманів собі вибирали,
А про гетьманів козацьких ще тоді не чули.
Хоробрі
2025.07.13
12:12
Дружина - запашна троянда
Та оберіг від самоти.
Пуста без неї отча хата,
Життя спливає без мети.
А я живу не пустоцвітом,
Жар-птицю маю у руках.
В думках жовтогаряче літо,
Та оберіг від самоти.
Пуста без неї отча хата,
Життя спливає без мети.
А я живу не пустоцвітом,
Жар-птицю маю у руках.
В думках жовтогаряче літо,
2025.07.13
08:31
Звідкіль з’являється мовчання?
Навіщо й що його жене?
Чому ця тиша первозданна
Тепер пригнічує мене?
Переживаннями повитий,
Щодня томлюсь на самоті, –
Зі мною справ не мають діти,
А друзі – збилися з путі.
Навіщо й що його жене?
Чому ця тиша первозданна
Тепер пригнічує мене?
Переживаннями повитий,
Щодня томлюсь на самоті, –
Зі мною справ не мають діти,
А друзі – збилися з путі.
2025.07.12
22:06
Після невдалої операції на очах
чоловік став утрачати зір,
світ став поринати в темряву,
береги стали губитися,
навколо панував океан пітьми.
Як побачити знайомі
і такі дорогі обриси?
Як насолодитися картинами
чоловік став утрачати зір,
світ став поринати в темряву,
береги стали губитися,
навколо панував океан пітьми.
Як побачити знайомі
і такі дорогі обриси?
Як насолодитися картинами
2025.07.12
14:16
А літо виставляє слайди:
гаряче сонце та асфальт гарячий;
із льодом склянку і мохіто...
Лиш думкою несешся в мандри.
Суцільна спека нині влітку,
а дощ, як зваба, вдалині маячить.
У нас ні краплі, лиш сушарка
гаряче сонце та асфальт гарячий;
із льодом склянку і мохіто...
Лиш думкою несешся в мандри.
Суцільна спека нині влітку,
а дощ, як зваба, вдалині маячить.
У нас ні краплі, лиш сушарка
2025.07.12
13:54
в очах моїх ти
в очах моїх ти
в очах моїх ти ще на порозі
нумо зайдім іще для чогось
іще для чогось іще для чогось
в очах моїх ти
в очах моїх ти
в очах моїх ти
в очах моїх ти ще на порозі
нумо зайдім іще для чогось
іще для чогось іще для чогось
в очах моїх ти
в очах моїх ти
2025.07.12
12:38
Нехай мене Зоська про вірш не просить,
Бо коли Зоська до вітчизни верне,
То квітка кожна вірш проголосить,
Зіронька кожна заспіває напевне.
Допоки квітка розквітне,
Допоки зіронька в леті,
Слухай, бо то щонайкращі поети.
Зірки блакитні, рожеві квіт
Бо коли Зоська до вітчизни верне,
То квітка кожна вірш проголосить,
Зіронька кожна заспіває напевне.
Допоки квітка розквітне,
Допоки зіронька в леті,
Слухай, бо то щонайкращі поети.
Зірки блакитні, рожеві квіт
2025.07.12
10:12
Якось незрозуміло…
Ось він ще зовсім маленький хлопчик. Утім, відчуває себе центром Всесвіту, навколо якого обертаються тато, мама, бабуся і навіть пухнастий песик Віскі…
Вони живуть у сивому будинку в самісінькому центрі чарівного міста.
Оточують його
2025.07.12
09:50
річний український воїн Костянтин втратив на війні обидві ноги…
Але саме там знайшов своє кохання - Ірину.
Миру і любові молодому подружжю!
Війна - це свіжі хрести,
це сльози, біль і руїни…
Ірина і Костянтин,
Костянтин та Ірина.
Але саме там знайшов своє кохання - Ірину.
Миру і любові молодому подружжю!
Війна - це свіжі хрести,
це сльози, біль і руїни…
Ірина і Костянтин,
Костянтин та Ірина.
2025.07.12
07:39
В Парижі люди слухають Бізе,
У Римі носять вітчизняні кеди.
А в мене вже давно інакше все -
Четвертий рік я слухаю "шахеди".
Хоча відвідувати хочу теж
Борделі дорогі, кафе гостинні.
Базікають експерти з соцмереж:
У Римі носять вітчизняні кеди.
А в мене вже давно інакше все -
Четвертий рік я слухаю "шахеди".
Хоча відвідувати хочу теж
Борделі дорогі, кафе гостинні.
Базікають експерти з соцмереж:
2025.07.12
05:15
Хоч задум розумом відхилений
Бував разів, напевно, п’ять, –
Думки, надіями окрилені,
В одному напрямку летять.
Здійснити хочеться задумане
І врешті вирушить мені
До облюбованої Умані
На швидкоплинні вихідні.
Бував разів, напевно, п’ять, –
Думки, надіями окрилені,
В одному напрямку летять.
Здійснити хочеться задумане
І врешті вирушить мені
До облюбованої Умані
На швидкоплинні вихідні.
2025.07.11
21:58
Він писав сценарії для тупих серіалів,
а вночі мріяв про справжню прозу.
Ці мрії були як утрачена Атлантида,
як підземна течія, непомітна назовні.
І ось він відчув, як його талант
стирається, як він перестає
бути самим собою, митець
уже не здат
а вночі мріяв про справжню прозу.
Ці мрії були як утрачена Атлантида,
як підземна течія, непомітна назовні.
І ось він відчув, як його талант
стирається, як він перестає
бути самим собою, митець
уже не здат
2025.07.11
18:19
Ти наступила, як наступає на крила метелика вітер.
Легкість приборкана. Попіл весни у спалених дотиках квітів.
Місячним сяйвом до спраглої згуби намокла цнотливість паперу,
чайною хаткою серце чекає ходи церемонної. Ще раз
сад розібрався, він вивчив
Легкість приборкана. Попіл весни у спалених дотиках квітів.
Місячним сяйвом до спраглої згуби намокла цнотливість паперу,
чайною хаткою серце чекає ходи церемонної. Ще раз
сад розібрався, він вивчив
2025.07.11
06:20
Прохолодні туманності
Повсякденних світань, –
Відчуття первозданності
Вберегла глухомань.
Відчуття безконечності
Найглухіших боліт,
Де від всіх суперечностей
Ізольований світ.
Повсякденних світань, –
Відчуття первозданності
Вберегла глухомань.
Відчуття безконечності
Найглухіших боліт,
Де від всіх суперечностей
Ізольований світ.
2025.07.11
05:53
Метушня й штовхання ліктем
У кольоровій веремії
Явиться на зламі блиском
Інша сцена за хвилину
В темній самоті зійшло
Був ключем калейдоскоп
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...У кольоровій веремії
Явиться на зламі блиском
Інша сцена за хвилину
В темній самоті зійшло
Був ключем калейдоскоп
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2024.05.20
2024.04.15
2024.04.01
2024.03.02
2023.02.18
2023.02.18
2022.12.08
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Леся Романчук (1961) /
Критика | Аналітика
Умереживі мережі
Інтернетна повість
Стук-стук… Поїзд. Це ритмічне гойда-гойда і стукотіння помалу-поволі перетворюється на люленьки-люлі-колись-колись-колисанко.
Стук-стук і гойда-да, ледь перерване на люлі-люлі, несе мене до нової книги. Якщо хтось читає ці рядки, значить, – сталося, відбулося.
Моя дивна книжечка, де все буде від Я.
Злякалася. Як добре було ховатися за спину Софії, списувати на неї всі свої чудернацькі вибрики та пригоди, прикривати авторською вигадкою та творчим задумом вихватки її нібито характеру, а насправді – свої власні.
Звикла прикидатися нею і ховатися за чужі плечі. Десятки, чи вже й сотні образів, облич, характерів, звичок…
Тут усе буде не так. Усе по-справжньому, документально, без вигадок. Хіба із власними роздумами. Все буде чесно – імена, явки, паролі, на тому граничному градусі щирості, який мені вдасться упіймати.
У мереживі мережі.
У мереживі міражів.
У нетрях Нету.
У мережанім царстві масок, примружених очей, несправжніх імен. Там усе має свою назву – чужу коротку, красиву, незрозумілу – нік, лінк, логін, браузер, акаунт, байт, піксель, йоксель-моксель… Там усе не наше, усе молоде, як, власне, й само мереживо.
Туди залітають випадково, а затримуються надовго. Що тримає? Ким почуваєшся тут, у просторі етеру, якого начебто й немає, та він цілком реальний, який не можна помацати, та він є, який всюди – і ніде. Ким почуваєшся? Мухою? Павуком?
І чому це я одразу про членистоногих?
Обидві ролі почесні. Обидва персонажі активні й позитивні. І жоден з них – не жертва.
Ким почувалася Соф… ким почувалася я?
О, як легко ви фантазувати почуття вигаданої героїні, і як майже неможливо до ладу описати власні!
Я почувалася більше мухою. Зовсім маленькою. Дрозофілою. Відчувала, що потрапила кудись не туди. Боялася ворухнути лапкою, щоб не привернути до себе увагу… не павука, павуки у Неті добрі, їм важливо, щоб у сітці борсалося якомога більше мух. Павуки підтримують та заохочують. Якщо хтось і небезпечний, то це хіба інші мухи та всіляка членистонога чисть і нечисть, що борсається, чигає, плете, виплітає чи переплітає своє власне, а чи й чуже павутиння, смикає за ниточки, турбуючи й ваблячи, шукає пари чи самотніх розваг, намагається дошкулити ближньому та винищити власну особистість, демонструючи якомогадуж її непересічність, водночас унікчемлюючи членистоногих іншої породи, виду, статі, віку, уподобань аж до політичних включно.
Мереживо мережі замережує надійно. Приклеївся – і пропав. І муха-дрозофіла, і комарик із кошмариками, і коник - у гречку стрибунець, і прозорокрила візерунчаста бабка-повитуха, і твердокрилий жук-рогань, опинившись в одному мереживі, поєднуються одними, липучими, немов липневий день, ниточками, які не розплетеш, хіба розрубаєш.
А чи зауважив читач, як хитро авторка «зістрибнула» з підніжки трамваю «Про себе» і прикрилася мухами, павуками й комариками купно із бабками й жуками?
А де ж воно оте – про себе?
А було так. Історія почалася на Різдво. А скінчилася на Купала.
Від однієї ночі чарів – до іншої.
На Різдво трапляються дива? Безумовно.
Оскільки у таке велике свято працювати негоже, а зануритися у світ прекрасного й високого – саме час, то сталося таке: я набрала у рядку пошуку «Google» ім’я людини, яку маю за приклад пошуку творчого, каторжної, без перебільшення каторжної праці в ім’я мистецтва, людини, що заради творчості відмовилася від особистого життя, творила, знаходила, ставила надзавдання – воістину титанічні, а «Та ніхто ж досі цього не робив!» ставало не стоп-сигналом, а спонукою: «Ніхто? То зроблю я!» Так зі спотвореної ударом невмілого майстра німої мармурової брили постав Давид, неперевершений у своїй античній гармонійності, грандіозні фрески Сікстинської капели, неперевершені, живі та бездоганні могутністю руху тіл та реальністю почуттів, монументальний купол собору Святого Петра, неперевершений у величі та святості. Не перевершений. Неперевершений!
Тричі неперевершений, геній скульптури, живопису, архітектури, він писав іще й вірші. І вважав себе поетом-невдахою. Слово виявилося твердішим за мармур, і ніяк не хотіло підкоритися перу генія. Критика того часу не визнавала Мікеланджело поетом – не рядки, а брили, не слова, а камені! Так, кожен рядок був повен думки, але ж форма, форма! Не лягали камені і брили у витонченість сонетів, терцин, навіть канцон! А може, все було навпаки? Може, це і був отой прорив у майбутнє, якого не могли побачити й відчути навіть творці Відродження? Є краса й у дикому камені – «pietra dura”.
Ой, та куди ж це мене понесло? Про Мікеланджело, як про кожного з тих, кого люблю, можу говорити нескінченно, та не час і не місце.
Безліч матеріалу в Інтернеті дає можливість шукати, читати, слухати, насолоджуватися, відкривати незнане навіть про давно відоме. Набираю у рядку пошуку оте «Мікеланджело». Скульптури… Фрески… І враз…
«Той, хто в мистецтві пізнав лиш ази,
був Мікеланджело Буонарроті»
Ліна Костенко.
Перечитала знайомі рядки. Ще раз. Подивувалася спільності відчуттів двох геніїв, розділених половиною тисячоліття. І аж потім роздивилася, куди потрапила. Якась рамочка, всілякі віконечка. Вгорі – назва. Сайт «Поетичні Майстерні», Львів.
Агов, та тут не лише читають, а й оцінюють! Шкала семибальна: дуже погано, просто погано, добре – це 4, гарно – 5, дуже гарно – 5,5, прекрасно – 6, геніально – 7.
Ану, де моя миша? Як би ви собі гадали, на яку оцінку заслуговує геніальний твір геніальної авторки про світового генія? Натискаю на віконечко 7, а мені червоненьким: «Панунцю, чи не були б Ви такі ласкаві увійти до системи зареєстрованим користувачем? Мало вас отут бігає з емоціями, а справа серйозна!» Ну, оскільки все так серйозно, зачекаємо. За той час роздивимося, що воно за місце.
Роздивлялася аж до Водохреща. А там якась нечисть, що сидить у воді, такі спонукала. Увійшла. Зареєструвалася. Сказати, скільки разів каялася потім?
Втім, крок зроблено. Хіба Софія хоч раз визнала свою помилку? Хоч раз нензала і нарікала? То чому ж авторка має виглядати слабшою за власноруч створену героїню?
Отож, крок зроблено. Але й цього недостатньо. Щоб поставити таку високу оцінку, треба почитати правила оцінювання, та ще й написати коментар. А що сіє значить? Як онеє дійство вершити? Довелося погуляти по сторінках, почитати, глянути, що люди пишуть, які оцінки ставлять, як їх аргументують. Начиталася. Зачепилася.
Можливо, далі буде. ?
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Умереживі мережі
Інтернетна повість
Стук-стук… Поїзд. Це ритмічне гойда-гойда і стукотіння помалу-поволі перетворюється на люленьки-люлі-колись-колись-колисанко.
Стук-стук і гойда-да, ледь перерване на люлі-люлі, несе мене до нової книги. Якщо хтось читає ці рядки, значить, – сталося, відбулося.
Моя дивна книжечка, де все буде від Я.
Злякалася. Як добре було ховатися за спину Софії, списувати на неї всі свої чудернацькі вибрики та пригоди, прикривати авторською вигадкою та творчим задумом вихватки її нібито характеру, а насправді – свої власні.
Звикла прикидатися нею і ховатися за чужі плечі. Десятки, чи вже й сотні образів, облич, характерів, звичок…
Тут усе буде не так. Усе по-справжньому, документально, без вигадок. Хіба із власними роздумами. Все буде чесно – імена, явки, паролі, на тому граничному градусі щирості, який мені вдасться упіймати.
У мереживі мережі.
У мереживі міражів.
У нетрях Нету.
У мережанім царстві масок, примружених очей, несправжніх імен. Там усе має свою назву – чужу коротку, красиву, незрозумілу – нік, лінк, логін, браузер, акаунт, байт, піксель, йоксель-моксель… Там усе не наше, усе молоде, як, власне, й само мереживо.
Туди залітають випадково, а затримуються надовго. Що тримає? Ким почуваєшся тут, у просторі етеру, якого начебто й немає, та він цілком реальний, який не можна помацати, та він є, який всюди – і ніде. Ким почуваєшся? Мухою? Павуком?
І чому це я одразу про членистоногих?
Обидві ролі почесні. Обидва персонажі активні й позитивні. І жоден з них – не жертва.
Ким почувалася Соф… ким почувалася я?
О, як легко ви фантазувати почуття вигаданої героїні, і як майже неможливо до ладу описати власні!
Я почувалася більше мухою. Зовсім маленькою. Дрозофілою. Відчувала, що потрапила кудись не туди. Боялася ворухнути лапкою, щоб не привернути до себе увагу… не павука, павуки у Неті добрі, їм важливо, щоб у сітці борсалося якомога більше мух. Павуки підтримують та заохочують. Якщо хтось і небезпечний, то це хіба інші мухи та всіляка членистонога чисть і нечисть, що борсається, чигає, плете, виплітає чи переплітає своє власне, а чи й чуже павутиння, смикає за ниточки, турбуючи й ваблячи, шукає пари чи самотніх розваг, намагається дошкулити ближньому та винищити власну особистість, демонструючи якомогадуж її непересічність, водночас унікчемлюючи членистоногих іншої породи, виду, статі, віку, уподобань аж до політичних включно.
Мереживо мережі замережує надійно. Приклеївся – і пропав. І муха-дрозофіла, і комарик із кошмариками, і коник - у гречку стрибунець, і прозорокрила візерунчаста бабка-повитуха, і твердокрилий жук-рогань, опинившись в одному мереживі, поєднуються одними, липучими, немов липневий день, ниточками, які не розплетеш, хіба розрубаєш.
А чи зауважив читач, як хитро авторка «зістрибнула» з підніжки трамваю «Про себе» і прикрилася мухами, павуками й комариками купно із бабками й жуками?
А де ж воно оте – про себе?
А було так. Історія почалася на Різдво. А скінчилася на Купала.
Від однієї ночі чарів – до іншої.
На Різдво трапляються дива? Безумовно.
Оскільки у таке велике свято працювати негоже, а зануритися у світ прекрасного й високого – саме час, то сталося таке: я набрала у рядку пошуку «Google» ім’я людини, яку маю за приклад пошуку творчого, каторжної, без перебільшення каторжної праці в ім’я мистецтва, людини, що заради творчості відмовилася від особистого життя, творила, знаходила, ставила надзавдання – воістину титанічні, а «Та ніхто ж досі цього не робив!» ставало не стоп-сигналом, а спонукою: «Ніхто? То зроблю я!» Так зі спотвореної ударом невмілого майстра німої мармурової брили постав Давид, неперевершений у своїй античній гармонійності, грандіозні фрески Сікстинської капели, неперевершені, живі та бездоганні могутністю руху тіл та реальністю почуттів, монументальний купол собору Святого Петра, неперевершений у величі та святості. Не перевершений. Неперевершений!
Тричі неперевершений, геній скульптури, живопису, архітектури, він писав іще й вірші. І вважав себе поетом-невдахою. Слово виявилося твердішим за мармур, і ніяк не хотіло підкоритися перу генія. Критика того часу не визнавала Мікеланджело поетом – не рядки, а брили, не слова, а камені! Так, кожен рядок був повен думки, але ж форма, форма! Не лягали камені і брили у витонченість сонетів, терцин, навіть канцон! А може, все було навпаки? Може, це і був отой прорив у майбутнє, якого не могли побачити й відчути навіть творці Відродження? Є краса й у дикому камені – «pietra dura”.
Ой, та куди ж це мене понесло? Про Мікеланджело, як про кожного з тих, кого люблю, можу говорити нескінченно, та не час і не місце.
Безліч матеріалу в Інтернеті дає можливість шукати, читати, слухати, насолоджуватися, відкривати незнане навіть про давно відоме. Набираю у рядку пошуку оте «Мікеланджело». Скульптури… Фрески… І враз…
«Той, хто в мистецтві пізнав лиш ази,
був Мікеланджело Буонарроті»
Ліна Костенко.
Перечитала знайомі рядки. Ще раз. Подивувалася спільності відчуттів двох геніїв, розділених половиною тисячоліття. І аж потім роздивилася, куди потрапила. Якась рамочка, всілякі віконечка. Вгорі – назва. Сайт «Поетичні Майстерні», Львів.
Агов, та тут не лише читають, а й оцінюють! Шкала семибальна: дуже погано, просто погано, добре – це 4, гарно – 5, дуже гарно – 5,5, прекрасно – 6, геніально – 7.
Ану, де моя миша? Як би ви собі гадали, на яку оцінку заслуговує геніальний твір геніальної авторки про світового генія? Натискаю на віконечко 7, а мені червоненьким: «Панунцю, чи не були б Ви такі ласкаві увійти до системи зареєстрованим користувачем? Мало вас отут бігає з емоціями, а справа серйозна!» Ну, оскільки все так серйозно, зачекаємо. За той час роздивимося, що воно за місце.
Роздивлялася аж до Водохреща. А там якась нечисть, що сидить у воді, такі спонукала. Увійшла. Зареєструвалася. Сказати, скільки разів каялася потім?
Втім, крок зроблено. Хіба Софія хоч раз визнала свою помилку? Хоч раз нензала і нарікала? То чому ж авторка має виглядати слабшою за власноруч створену героїню?
Отож, крок зроблено. Але й цього недостатньо. Щоб поставити таку високу оцінку, треба почитати правила оцінювання, та ще й написати коментар. А що сіє значить? Як онеє дійство вершити? Довелося погуляти по сторінках, почитати, глянути, що люди пишуть, які оцінки ставлять, як їх аргументують. Начиталася. Зачепилася.
Можливо, далі буде. ?
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію