Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.02.08
15:07
То не вітер Диким полем трави колихає,
То не табун диких коней по степу втікає.
І не чорна хмара суне, небо все закрила.
То орда на шлях Муравський у похід ступила.
Суне орда, аж до неба пилюку здіймає.
І, здавалось, перешкод їй у степу немає.
Стопч
То не табун диких коней по степу втікає.
І не чорна хмара суне, небо все закрила.
То орда на шлях Муравський у похід ступила.
Суне орда, аж до неба пилюку здіймає.
І, здавалось, перешкод їй у степу немає.
Стопч
2026.02.08
12:49
Я снігом табірним впаду тобі до ніг
посеред камери на карцеру бетоні,
де у бою несправедливім і невтомнім
ти, своїй совісті не зрадивши, поліг.
Я вітровієм обійматиму твій хрест,
що розіпнув тоді на собі чорну осінь
та не приміряний ніким стоїть і
посеред камери на карцеру бетоні,
де у бою несправедливім і невтомнім
ти, своїй совісті не зрадивши, поліг.
Я вітровієм обійматиму твій хрест,
що розіпнув тоді на собі чорну осінь
та не приміряний ніким стоїть і
2026.02.08
11:37
Безконечне протяжне гудіння
Від сирен, що пронизує слух.
Проростає тривоги пагіння,
Мов порочний ненависний дух.
І яке ж те потворне насіння
Він народить в шаленості днів,
Досягнувши глибин і коріння
У потузі могутніх мечів!
Від сирен, що пронизує слух.
Проростає тривоги пагіння,
Мов порочний ненависний дух.
І яке ж те потворне насіння
Він народить в шаленості днів,
Досягнувши глибин і коріння
У потузі могутніх мечів!
2026.02.08
09:09
Із Леоніда Сергєєва
Коментатор:
Вітаю, друзі! Отже, починаємо;
працює ретранслятор ПТС.
Оскільки ми рахунок ще не знаємо,
інтрига матчу будить інтерес!
Коментатор:
Вітаю, друзі! Отже, починаємо;
працює ретранслятор ПТС.
Оскільки ми рахунок ще не знаємо,
інтрига матчу будить інтерес!
2026.02.07
23:49
У напівтемряві п'ємо холодну каву,
клянем московію і владу, заодно, -
накрались, аж провалюється дно
здобутої не у борні держави.
І надрив
клянем московію і владу, заодно, -
накрались, аж провалюється дно
здобутої не у борні держави.
І надрив
2026.02.07
21:10
Крапка сонця утоплена в сіре лютневе марево.
Перебулий мороз ще уперто тримає скованість,
Та майбутня відлига таки насуває хмарою,
За якою проміння, що прагне зігріти, сховане.
Відганяє циклоном тріскучі морози згубливі
Спорадична зима, що у холод
Перебулий мороз ще уперто тримає скованість,
Та майбутня відлига таки насуває хмарою,
За якою проміння, що прагне зігріти, сховане.
Відганяє циклоном тріскучі морози згубливі
Спорадична зима, що у холод
2026.02.07
20:39
Про що ти хочеш розказати, скрипко?
Чом смутком пронизуєш до дна?
Чому веселістю прохоплюєшся зрідка?
Чи, може, скрипалева в тім вина?
Чи справжня музика і в радощах сумна?
Чом смутком пронизуєш до дна?
Чому веселістю прохоплюєшся зрідка?
Чи, може, скрипалева в тім вина?
Чи справжня музика і в радощах сумна?
2026.02.07
20:21
Я спалю на багатті книжки
У вечірній туманній журбі –
Хай вогонь поглинає рядки
Тих віршів, що писав не тобі,
Хай у полум’ї згинуть слова –
Відтепер їм не вірю і сам.
Я минуле життя обірвав –
У вечірній туманній журбі –
Хай вогонь поглинає рядки
Тих віршів, що писав не тобі,
Хай у полум’ї згинуть слова –
Відтепер їм не вірю і сам.
Я минуле життя обірвав –
2026.02.07
13:53
У кожного вона своя. А чи прозора?
Немов туман над ранньою рікою.
То лагідна, сіяє, як вечірні зорі,
То б'є у груди хвилею стрімкою.
І не напишеш буквами її - лиш ритмом.
Ми чуємо : "Так доля забажала".
Не істина вона, не вирок і не міфи,
А інко
Немов туман над ранньою рікою.
То лагідна, сіяє, як вечірні зорі,
То б'є у груди хвилею стрімкою.
І не напишеш буквами її - лиш ритмом.
Ми чуємо : "Так доля забажала".
Не істина вона, не вирок і не міфи,
А інко
2026.02.07
10:26
Укрили заморозки ніжні квіти,
Немов тирани чи лиха орда.
Слова звучать беззахисно, як віти,
А гасла застигають, мов слюда.
Укрили заморозки сподівання
На світло, на відлигу, на прогрес.
І опадають квіти розставання,
Немов тирани чи лиха орда.
Слова звучать беззахисно, як віти,
А гасла застигають, мов слюда.
Укрили заморозки сподівання
На світло, на відлигу, на прогрес.
І опадають квіти розставання,
2026.02.07
09:00
Туманом розлилося небо в море,
розмивши своїм паром горизонт,
бентежне, феросплавне, неозоре.
Окріп вальсує з кригою разом
на цім окрайці часу і галактик
за межами людських думок глоти.
А ми, наївні смертні аргонавти
даремні робим спроби осягти
розмивши своїм паром горизонт,
бентежне, феросплавне, неозоре.
Окріп вальсує з кригою разом
на цім окрайці часу і галактик
за межами людських думок глоти.
А ми, наївні смертні аргонавти
даремні робим спроби осягти
2026.02.07
05:08
Годинник з синім циферблатом,
Зі штучним і простим камінням
Не коштував грошей багато,
Та був для мене незамінним.
І проводжав моє дитинство
Годинник з синім циферблатом,
І юність зустрічав барвисту,
Зі штучним і простим камінням
Не коштував грошей багато,
Та був для мене незамінним.
І проводжав моє дитинство
Годинник з синім циферблатом,
І юність зустрічав барвисту,
2026.02.06
21:40
Мій Боже, дякую Тобі, що Ти є,
За те, що ведеш Ти мене за руку,
За те, що так сяє ім'я Твоє,
За те, що витримує серце розлуку.
За віру : добро переможе завжди,
За шепіт: тримайся, дитино, зажди,
За дотик вві сні: ти не бійся, я тут,
Малюю любов'ю
За те, що ведеш Ти мене за руку,
За те, що так сяє ім'я Твоє,
За те, що витримує серце розлуку.
За віру : добро переможе завжди,
За шепіт: тримайся, дитино, зажди,
За дотик вві сні: ти не бійся, я тут,
Малюю любов'ю
2026.02.06
21:07
Наосліп, через кипінь і не в такт,
в хитке незнане майбуття сире
ми тчем свої маршрути до Ітак
під моторошний переспів сирен.
Наповнені живим теплом осердь,
заховані з народження у глині,
бють пагони собою темну твердь,
в хитке незнане майбуття сире
ми тчем свої маршрути до Ітак
під моторошний переспів сирен.
Наповнені живим теплом осердь,
заховані з народження у глині,
бють пагони собою темну твердь,
2026.02.06
18:04
О ти (чий зір усе одвертий, а мій все пропустив)
До болю прагну я спасіння. Дай гумору мені
Що в морі я у цій пшениці
йде гомін, а ні з ким не стрітись
І горе й сміх, правдиво дивні
Та умирають і без ридань
Всі оди, названі інакше, звучать, мабуть
До болю прагну я спасіння. Дай гумору мені
Що в морі я у цій пшениці
йде гомін, а ні з ким не стрітись
І горе й сміх, правдиво дивні
Та умирають і без ридань
Всі оди, названі інакше, звучать, мабуть
2026.02.06
17:31
Німе повітря. Королівство тиші.
Дорога в безпросвітну далечінь.
Любов мені листа сумного пише...
Невже від почуттів лишилась тінь?
Стою на долі сірому узбіччі.
Життя проходить повз. Лише зітхне:
"Дивися, як змінилося обличчя!"
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Дорога в безпросвітну далечінь.
Любов мені листа сумного пише...
Невже від почуттів лишилась тінь?
Стою на долі сірому узбіччі.
Життя проходить повз. Лише зітхне:
"Дивися, як змінилося обличчя!"
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.04.24
2024.04.15
2024.04.01
2024.03.02
2023.02.18
2023.02.18
2022.12.08
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Леся Романчук (1961) /
Критика | Аналітика
Умереживі мережі
Інтернетна повість
Стук-стук… Поїзд. Це ритмічне гойда-гойда і стукотіння помалу-поволі перетворюється на люленьки-люлі-колись-колись-колисанко.
Стук-стук і гойда-да, ледь перерване на люлі-люлі, несе мене до нової книги. Якщо хтось читає ці рядки, значить, – сталося, відбулося.
Моя дивна книжечка, де все буде від Я.
Злякалася. Як добре було ховатися за спину Софії, списувати на неї всі свої чудернацькі вибрики та пригоди, прикривати авторською вигадкою та творчим задумом вихватки її нібито характеру, а насправді – свої власні.
Звикла прикидатися нею і ховатися за чужі плечі. Десятки, чи вже й сотні образів, облич, характерів, звичок…
Тут усе буде не так. Усе по-справжньому, документально, без вигадок. Хіба із власними роздумами. Все буде чесно – імена, явки, паролі, на тому граничному градусі щирості, який мені вдасться упіймати.
У мереживі мережі.
У мереживі міражів.
У нетрях Нету.
У мережанім царстві масок, примружених очей, несправжніх імен. Там усе має свою назву – чужу коротку, красиву, незрозумілу – нік, лінк, логін, браузер, акаунт, байт, піксель, йоксель-моксель… Там усе не наше, усе молоде, як, власне, й само мереживо.
Туди залітають випадково, а затримуються надовго. Що тримає? Ким почуваєшся тут, у просторі етеру, якого начебто й немає, та він цілком реальний, який не можна помацати, та він є, який всюди – і ніде. Ким почуваєшся? Мухою? Павуком?
І чому це я одразу про членистоногих?
Обидві ролі почесні. Обидва персонажі активні й позитивні. І жоден з них – не жертва.
Ким почувалася Соф… ким почувалася я?
О, як легко ви фантазувати почуття вигаданої героїні, і як майже неможливо до ладу описати власні!
Я почувалася більше мухою. Зовсім маленькою. Дрозофілою. Відчувала, що потрапила кудись не туди. Боялася ворухнути лапкою, щоб не привернути до себе увагу… не павука, павуки у Неті добрі, їм важливо, щоб у сітці борсалося якомога більше мух. Павуки підтримують та заохочують. Якщо хтось і небезпечний, то це хіба інші мухи та всіляка членистонога чисть і нечисть, що борсається, чигає, плете, виплітає чи переплітає своє власне, а чи й чуже павутиння, смикає за ниточки, турбуючи й ваблячи, шукає пари чи самотніх розваг, намагається дошкулити ближньому та винищити власну особистість, демонструючи якомогадуж її непересічність, водночас унікчемлюючи членистоногих іншої породи, виду, статі, віку, уподобань аж до політичних включно.
Мереживо мережі замережує надійно. Приклеївся – і пропав. І муха-дрозофіла, і комарик із кошмариками, і коник - у гречку стрибунець, і прозорокрила візерунчаста бабка-повитуха, і твердокрилий жук-рогань, опинившись в одному мереживі, поєднуються одними, липучими, немов липневий день, ниточками, які не розплетеш, хіба розрубаєш.
А чи зауважив читач, як хитро авторка «зістрибнула» з підніжки трамваю «Про себе» і прикрилася мухами, павуками й комариками купно із бабками й жуками?
А де ж воно оте – про себе?
А було так. Історія почалася на Різдво. А скінчилася на Купала.
Від однієї ночі чарів – до іншої.
На Різдво трапляються дива? Безумовно.
Оскільки у таке велике свято працювати негоже, а зануритися у світ прекрасного й високого – саме час, то сталося таке: я набрала у рядку пошуку «Google» ім’я людини, яку маю за приклад пошуку творчого, каторжної, без перебільшення каторжної праці в ім’я мистецтва, людини, що заради творчості відмовилася від особистого життя, творила, знаходила, ставила надзавдання – воістину титанічні, а «Та ніхто ж досі цього не робив!» ставало не стоп-сигналом, а спонукою: «Ніхто? То зроблю я!» Так зі спотвореної ударом невмілого майстра німої мармурової брили постав Давид, неперевершений у своїй античній гармонійності, грандіозні фрески Сікстинської капели, неперевершені, живі та бездоганні могутністю руху тіл та реальністю почуттів, монументальний купол собору Святого Петра, неперевершений у величі та святості. Не перевершений. Неперевершений!
Тричі неперевершений, геній скульптури, живопису, архітектури, він писав іще й вірші. І вважав себе поетом-невдахою. Слово виявилося твердішим за мармур, і ніяк не хотіло підкоритися перу генія. Критика того часу не визнавала Мікеланджело поетом – не рядки, а брили, не слова, а камені! Так, кожен рядок був повен думки, але ж форма, форма! Не лягали камені і брили у витонченість сонетів, терцин, навіть канцон! А може, все було навпаки? Може, це і був отой прорив у майбутнє, якого не могли побачити й відчути навіть творці Відродження? Є краса й у дикому камені – «pietra dura”.
Ой, та куди ж це мене понесло? Про Мікеланджело, як про кожного з тих, кого люблю, можу говорити нескінченно, та не час і не місце.
Безліч матеріалу в Інтернеті дає можливість шукати, читати, слухати, насолоджуватися, відкривати незнане навіть про давно відоме. Набираю у рядку пошуку оте «Мікеланджело». Скульптури… Фрески… І враз…
«Той, хто в мистецтві пізнав лиш ази,
був Мікеланджело Буонарроті»
Ліна Костенко.
Перечитала знайомі рядки. Ще раз. Подивувалася спільності відчуттів двох геніїв, розділених половиною тисячоліття. І аж потім роздивилася, куди потрапила. Якась рамочка, всілякі віконечка. Вгорі – назва. Сайт «Поетичні Майстерні», Львів.
Агов, та тут не лише читають, а й оцінюють! Шкала семибальна: дуже погано, просто погано, добре – це 4, гарно – 5, дуже гарно – 5,5, прекрасно – 6, геніально – 7.
Ану, де моя миша? Як би ви собі гадали, на яку оцінку заслуговує геніальний твір геніальної авторки про світового генія? Натискаю на віконечко 7, а мені червоненьким: «Панунцю, чи не були б Ви такі ласкаві увійти до системи зареєстрованим користувачем? Мало вас отут бігає з емоціями, а справа серйозна!» Ну, оскільки все так серйозно, зачекаємо. За той час роздивимося, що воно за місце.
Роздивлялася аж до Водохреща. А там якась нечисть, що сидить у воді, такі спонукала. Увійшла. Зареєструвалася. Сказати, скільки разів каялася потім?
Втім, крок зроблено. Хіба Софія хоч раз визнала свою помилку? Хоч раз нензала і нарікала? То чому ж авторка має виглядати слабшою за власноруч створену героїню?
Отож, крок зроблено. Але й цього недостатньо. Щоб поставити таку високу оцінку, треба почитати правила оцінювання, та ще й написати коментар. А що сіє значить? Як онеє дійство вершити? Довелося погуляти по сторінках, почитати, глянути, що люди пишуть, які оцінки ставлять, як їх аргументують. Начиталася. Зачепилася.
Можливо, далі буде. ?
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Умереживі мережі
Інтернетна повість
Стук-стук… Поїзд. Це ритмічне гойда-гойда і стукотіння помалу-поволі перетворюється на люленьки-люлі-колись-колись-колисанко.
Стук-стук і гойда-да, ледь перерване на люлі-люлі, несе мене до нової книги. Якщо хтось читає ці рядки, значить, – сталося, відбулося.
Моя дивна книжечка, де все буде від Я.
Злякалася. Як добре було ховатися за спину Софії, списувати на неї всі свої чудернацькі вибрики та пригоди, прикривати авторською вигадкою та творчим задумом вихватки її нібито характеру, а насправді – свої власні.
Звикла прикидатися нею і ховатися за чужі плечі. Десятки, чи вже й сотні образів, облич, характерів, звичок…
Тут усе буде не так. Усе по-справжньому, документально, без вигадок. Хіба із власними роздумами. Все буде чесно – імена, явки, паролі, на тому граничному градусі щирості, який мені вдасться упіймати.
У мереживі мережі.
У мереживі міражів.
У нетрях Нету.
У мережанім царстві масок, примружених очей, несправжніх імен. Там усе має свою назву – чужу коротку, красиву, незрозумілу – нік, лінк, логін, браузер, акаунт, байт, піксель, йоксель-моксель… Там усе не наше, усе молоде, як, власне, й само мереживо.
Туди залітають випадково, а затримуються надовго. Що тримає? Ким почуваєшся тут, у просторі етеру, якого начебто й немає, та він цілком реальний, який не можна помацати, та він є, який всюди – і ніде. Ким почуваєшся? Мухою? Павуком?
І чому це я одразу про членистоногих?
Обидві ролі почесні. Обидва персонажі активні й позитивні. І жоден з них – не жертва.
Ким почувалася Соф… ким почувалася я?
О, як легко ви фантазувати почуття вигаданої героїні, і як майже неможливо до ладу описати власні!
Я почувалася більше мухою. Зовсім маленькою. Дрозофілою. Відчувала, що потрапила кудись не туди. Боялася ворухнути лапкою, щоб не привернути до себе увагу… не павука, павуки у Неті добрі, їм важливо, щоб у сітці борсалося якомога більше мух. Павуки підтримують та заохочують. Якщо хтось і небезпечний, то це хіба інші мухи та всіляка членистонога чисть і нечисть, що борсається, чигає, плете, виплітає чи переплітає своє власне, а чи й чуже павутиння, смикає за ниточки, турбуючи й ваблячи, шукає пари чи самотніх розваг, намагається дошкулити ближньому та винищити власну особистість, демонструючи якомогадуж її непересічність, водночас унікчемлюючи членистоногих іншої породи, виду, статі, віку, уподобань аж до політичних включно.
Мереживо мережі замережує надійно. Приклеївся – і пропав. І муха-дрозофіла, і комарик із кошмариками, і коник - у гречку стрибунець, і прозорокрила візерунчаста бабка-повитуха, і твердокрилий жук-рогань, опинившись в одному мереживі, поєднуються одними, липучими, немов липневий день, ниточками, які не розплетеш, хіба розрубаєш.
А чи зауважив читач, як хитро авторка «зістрибнула» з підніжки трамваю «Про себе» і прикрилася мухами, павуками й комариками купно із бабками й жуками?
А де ж воно оте – про себе?
А було так. Історія почалася на Різдво. А скінчилася на Купала.
Від однієї ночі чарів – до іншої.
На Різдво трапляються дива? Безумовно.
Оскільки у таке велике свято працювати негоже, а зануритися у світ прекрасного й високого – саме час, то сталося таке: я набрала у рядку пошуку «Google» ім’я людини, яку маю за приклад пошуку творчого, каторжної, без перебільшення каторжної праці в ім’я мистецтва, людини, що заради творчості відмовилася від особистого життя, творила, знаходила, ставила надзавдання – воістину титанічні, а «Та ніхто ж досі цього не робив!» ставало не стоп-сигналом, а спонукою: «Ніхто? То зроблю я!» Так зі спотвореної ударом невмілого майстра німої мармурової брили постав Давид, неперевершений у своїй античній гармонійності, грандіозні фрески Сікстинської капели, неперевершені, живі та бездоганні могутністю руху тіл та реальністю почуттів, монументальний купол собору Святого Петра, неперевершений у величі та святості. Не перевершений. Неперевершений!
Тричі неперевершений, геній скульптури, живопису, архітектури, він писав іще й вірші. І вважав себе поетом-невдахою. Слово виявилося твердішим за мармур, і ніяк не хотіло підкоритися перу генія. Критика того часу не визнавала Мікеланджело поетом – не рядки, а брили, не слова, а камені! Так, кожен рядок був повен думки, але ж форма, форма! Не лягали камені і брили у витонченість сонетів, терцин, навіть канцон! А може, все було навпаки? Може, це і був отой прорив у майбутнє, якого не могли побачити й відчути навіть творці Відродження? Є краса й у дикому камені – «pietra dura”.
Ой, та куди ж це мене понесло? Про Мікеланджело, як про кожного з тих, кого люблю, можу говорити нескінченно, та не час і не місце.
Безліч матеріалу в Інтернеті дає можливість шукати, читати, слухати, насолоджуватися, відкривати незнане навіть про давно відоме. Набираю у рядку пошуку оте «Мікеланджело». Скульптури… Фрески… І враз…
«Той, хто в мистецтві пізнав лиш ази,
був Мікеланджело Буонарроті»
Ліна Костенко.
Перечитала знайомі рядки. Ще раз. Подивувалася спільності відчуттів двох геніїв, розділених половиною тисячоліття. І аж потім роздивилася, куди потрапила. Якась рамочка, всілякі віконечка. Вгорі – назва. Сайт «Поетичні Майстерні», Львів.
Агов, та тут не лише читають, а й оцінюють! Шкала семибальна: дуже погано, просто погано, добре – це 4, гарно – 5, дуже гарно – 5,5, прекрасно – 6, геніально – 7.
Ану, де моя миша? Як би ви собі гадали, на яку оцінку заслуговує геніальний твір геніальної авторки про світового генія? Натискаю на віконечко 7, а мені червоненьким: «Панунцю, чи не були б Ви такі ласкаві увійти до системи зареєстрованим користувачем? Мало вас отут бігає з емоціями, а справа серйозна!» Ну, оскільки все так серйозно, зачекаємо. За той час роздивимося, що воно за місце.
Роздивлялася аж до Водохреща. А там якась нечисть, що сидить у воді, такі спонукала. Увійшла. Зареєструвалася. Сказати, скільки разів каялася потім?
Втім, крок зроблено. Хіба Софія хоч раз визнала свою помилку? Хоч раз нензала і нарікала? То чому ж авторка має виглядати слабшою за власноруч створену героїню?
Отож, крок зроблено. Але й цього недостатньо. Щоб поставити таку високу оцінку, треба почитати правила оцінювання, та ще й написати коментар. А що сіє значить? Як онеє дійство вершити? Довелося погуляти по сторінках, почитати, глянути, що люди пишуть, які оцінки ставлять, як їх аргументують. Начиталася. Зачепилася.
Можливо, далі буде. ?
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
