Східні узгір"я Західної Тоголежчини, в жовто-зеленому светрі кремезний хлопака Маню Адебайор (форвард лондонського футбольного клубу та за сумісництвом мольфар) суворою ниткою ладнає пошматоване тіло Зланіча. Аксельбанти обережно витирають рушником чоло Героя та кормлять його огірком зомбі.
Маню Адебайор збентежено:

- Андрійку, казав же тобі, що не потрібно лізти тому Татчину в уяву. В цей аутизм параноідального шизоїда, бійомать! Бачиш, ти до нього з бузковими квітками, а він тебе - макіто-золінгеном...

Зланіч, схожий на божєствєнного бога, дуже гарно співає:

- Йа к німу паднимус* в нєба, йа за нім упаду в пропась, йа за нім, ізвіні, гордась, йа за нім аднім, йа к німу аднаму...

Ха-ха-ха-ха-ха!!!!

Друзі, тепер уже й "Прима" не поможе. Навіть червона.

"Значит, будем долго жить!"

Обожнюю колоритних людей. І різної серйозності символіку на довільних частинах тіла.

Якщо ви панк, Володимире, то я таких панків ще в житті не зустрічала. Напевно, ендеміки.

А ми занотовуємо, занотовуємо... Сергію, гляньте з-під руки: там уже земля близько? Дай бог душам ширини, а коментам довжини. Це не рядок із поганого вірша, а так уже сказалось.

Буду тепер іти на потяг із квітами. Тільки от цікаво, з якими.

А відколи це панки квіти дарують? Я якось не доганяю. Напевно, то була верблюжка, що вилетіла з аксельбанта Зланіча.

Як на мене, дуже личить:))

То, значить, не тільки ендеміки, а ще й неповторні ендеміки.

До аж-попереднього. На "Лабіринти" я ще не заходила. Дівчат не знаю. А що, конче?:)

Агов, діти Індиго! (синоніми: діти-квіти, дітища ери ЕНАВССС.) Невже маївка затягнулась? Вертайтеся в сім'ю!

Тут Ромко Скиба (який перебуває тепер у Львові) потішив тим, що задекларував своє пробудження від зимової сплячки (синоніми: період сумнівів, агресії-депресії, зависання креативної спроможності, синдром Гамлета, якщо вже зволите психоаналіз) і вповів, що МАЄ ІДЕЮ. Ідея полягає в тому, що восени в жовтні, акурат на свій день народження, він задумав поезоакцію з роздаванням премій юним двотисячникам. Новокрилів він яко великий майстер і педагог вишукуватиме по городах і весях нашої неозорої Тоголежчини. Про подробиці забобонний до чортиків Скиба строго-настрого велів не патякати, аби зберегти інтригу. Наразі ми працюємо над планом акції. А ще він мене дістає правками в книжці, яку збирається видавати (ще один із симптомів розквітання квітки-Гамлета з усеможливими карлючками). Словом, у поведінці Дітей Індиго спостерігається тотальна конвергенція.

Технічний момент. Треба якось розрізняти двох Володимирів, бо я оце добралася до одного з коментів на мою аналітику і була "ошарашена і озадачена". Пропоную одного називати ВВК, а другого ВВП:)

Ура!! Дощ уночі пішов...

Дощ сіється згори на костьол Ельжбети, на "усипальніцу Боїмов" (там ще дотепер усипляють невідомо кого), на Жабу (ні-ні, не розмовляючу втіху програмістів, а позеленілий пам'ятник Шевченкові на проспекті коханої Свободи), на музей Арсенал, на дворик біля "Дзиги", знаменитий осередок панків, на Вірменку, де панків ще більше, на батярський Личаків, на... на... на-на-на-на-на...

(уривок із рекламної брошури-путівника еспешелі фор Зланіч і, можливо, не тільки)

Стараюся розбудувати сайт, Володимире. Я належу до таких людей, котрі техніку розуміють краще, аніж психіку. І коли розуміють чиїсь почуття, то тим розумінням дуже гордяться і всіляко його декларують. Це одне пояснення. Друге. Я таки справді хочу, щоб ота потвора в костюмі Гамлета завітала до Львова на театральний фестиваль (у надцятих числах травня. Див. коменти до останнього вірша Зланіча.).

Згадався вислів із роману Е. Войнич: "Это я-то похож на крокус, с моей-то рожей?"

А я вже натоді пішла була з Інету.
Певно, то така аура була в цієї ночі, бо я теж не могла присилувати себе сісти за книгу. Правда, дещицю таки вичитала.

Якщо це поздоровлення з позаминулим Новим роком, то ви таки прогрішилися. До схильності немилосердно тягти з відповідями якось звикаю з плином життя - аби не по роботі, бо плани зриваються.

Добре, не буду зважати на вихованого панка і вважати його матюкливим створінням, яке сякається в два пальці:)

На жаль, коменти таки випадають - останній, п'ятдесятий, запостив Татчин.

Сподіваюся, йому гикнулось на цю згадку і він разом зі Зланічем таки добереться незабаром до Інету.

Сергійку, дружечок, я розумію, що ти творчо виклався, але дозволю собі критичну зауважку.
Не таким має бути наше кіно, дарагой друк. Із автентичними персонажами погоджуюсь, зачот, хоча де Татчин подівся невідомо. Але ж обіцяна інтровертованість де? Суцільний екшн та екстраверсії, а ми ж не Голівуд повинні копіювати. Давай ще разочок, Сергійку.

...порожня сцена, Татчин тримає на руках божествєнно-красивого блідого Зланіча...

Дайошь чєхавскій маналох!

Інтровертність у власному домисленні і переосмисленні. А я присутній, просто ти неуважно читаєш коментарі.

Пробач, милий, але я не бачу ТЕБЕ серед дійових осіб. Але дуже хтілося б. А ще б дужче хтілося б додати до твоєї п*єси твій таки монолог (дванадцятим кеглем на двох листочках ачотири). То було б дуже гармонійне доповнення такої динамічної та швидкоплинної сюжетної лінії.

Взагалі хотіла відкоментувати цілком серйозно. Але вловила себе на думці, що таки згодна з Андрієм - то цілком інакше кіно...

Отже, сиквел (про копірайт, Сергію, домовимось).

Прихід-2
Реалістичний народно-побутовий детектив з елементами мелодрами й жахів
(герої ті самі, плюс Естат-чин, старий мудрець, за сумісництвом архетип тоголезької свідомості, міфічна істота, яка викликає дощ, Зланіча, таксі, потяги, літаки та в даному разі не конче корисні нурти в голові)

Епізод 1
Під гіллястим деревом у тоголезьких полях, біля підніжжя гори Теу-Тайпек, ховаючись від дощу, сидить Ірен із рацією. З навушників Ірен лунає Земфішка. Ірен роззирається по боках, явно когось очікуючи, і трусить по рації всілякі дурниці. Земфішка відпочиває.

Епізод 2
Дощ трохи вщухає. Приходить ВКВ, тисне руку Ірен, вони інтровертовано-інтерновано-інтернетовано спілкуються. Сухуватий координатор стріляє андроїдними очима по боках. Самодостатній ВКВ мудро думає "про жізнь". Очікується прихід. Навколо розлита статична напруга тривожних передчуттів.

Епізод 3
Прихід затягається. Багатофункціональний андроїд Ірен, стежачи за розмовою, водночас починає пригадувати, чи все складено в наплічник перед відбуттям у місцевість Ір-Пінь. Як істинний інтроверт, вона молиться міфічній істоті Естат-чину, святому Дель-Фіну, субстанції РС і нарешті ховає рацію. Дивиться на годинник. Сонце – майже вертикально – котиться в тоголезьку безодню. Оскільки очікування вже нестерпне, то ВКВ з Ірен для розрядки дуже культурно і надто серйозно ходять за ручку.

Епізод 4
Світає. Край неба палає. Нікого. Прокидається флора і фауна: крокуси, троянди, гади (чотири штуки), криваві зайчики та ін. под.. Під горою стоїть Іа-Іа. В задумі.
Вже скоро.
Скоро...

Епізод 5
Сонце низенько, вечір близенько. Все ще нікого. Здалеку чуються мантри і заклинання. Це може означати тільки одне: настає довгоочікуваний Прихід. З-за гори Теу-Тайпек виокреслюється мужня постать мудреця Естат-чина. Він прийшов навести лад у Покинутій Напризволяще Батьківщині. Все бачить, усе помічає. Скликає нащадків своїх.

Епізод 6
Естат-чин заповідає нові скрижалі. Нащадки сидять у стіп його. Естат-чин пропонує ВКВ вербальну вправу-коан під кодовою назвою „дощ іде”: /питання – дощ іде де?/ /відповідь – на вулиці/. Вправа промовляється на молодий місяць до повного, тобто абсолютного, просвітлення з метою розуміти не тільки себе – коханого – а й інших. Розвиває ніжність. Ну, і взагалі – всілякі тонкощі.... Ірен же змушує їсти шоколад. ВКВ та Ірен дружно і дуже серйозно відлякують людей. Люди не лякаються. Естат-чин, зітхнувши, сам доїдає шоколад і закушує його огірком зомбі. ЗлаНіч дуже гарно співає і прикриває мудреця від нічної прохолоди 1\50ю частиною плаща. Вони інтровертовано-інтернетовано спілкуються, насторожуючи навіть гадів. ВКВ періодично виринає з мороку.

Епізод 7
Зі стуком падають зірки.
Глупа ніч.
Нікого.
Під горою стоїть ослик Іа-Іа. Все ще в задумі. Він не знає, ким себе уявляти.

...продовження сподіваємось (сурдопереклад на кляту голівудську мову: ту бі кентіньєд)...

Люди, ви там ще недалеко повтікали?