ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.27
10:19
Для чого ти дивишся на сонце у якому не має тепла,
Небо затягнулося хмарами і тисне посеред квітня.
А сонце на ньому безлике, розмите і невиразне,
І тепер воно заражає тебе своїм безкровним промінням.
За ним приходять дощі. І місяць пізнім вечором обг
Небо затягнулося хмарами і тисне посеред квітня.
А сонце на ньому безлике, розмите і невиразне,
І тепер воно заражає тебе своїм безкровним промінням.
За ним приходять дощі. І місяць пізнім вечором обг
2024.04.27
09:25
Понівечена хата край села,
Одарки уже п’ятий рік нема,
поза городом ніжиться Сула
і кицька доживає вік сама.
Але ж було, іще не каркне крук,
зоря не освітила небосхил,
а кітка ніжно тулиться до рук
і до ґаздині муркотить щосил.
Одарки уже п’ятий рік нема,
поза городом ніжиться Сула
і кицька доживає вік сама.
Але ж було, іще не каркне крук,
зоря не освітила небосхил,
а кітка ніжно тулиться до рук
і до ґаздині муркотить щосил.
2024.04.27
08:53
Ти гарніша за Венеру.
Я далеко не Юпітер.
Мій маршрут до твого серця не збагне і ЦРУ.
Ти шляхетна є в манерах.
Ти небесна є в орбітах.
Та любов – знаменник спільний. Побажаєш – я помру.
Ти коктейль: напалм з тротилом.
Я смакую по ковточку.
Я далеко не Юпітер.
Мій маршрут до твого серця не збагне і ЦРУ.
Ти шляхетна є в манерах.
Ти небесна є в орбітах.
Та любов – знаменник спільний. Побажаєш – я помру.
Ти коктейль: напалм з тротилом.
Я смакую по ковточку.
2024.04.27
08:49
Над містом вітер дзвін церковний носить,
Горять в руках свічки, тремтять зірки.
Холодний ранок опускає роси,
Як сльози,
В чисті трави під паски.
Христос Воскрес! І день новИй видніє.
Цілуєм Твій Животворящий Хрест,
Горять в руках свічки, тремтять зірки.
Холодний ранок опускає роси,
Як сльози,
В чисті трави під паски.
Христос Воскрес! І день новИй видніє.
Цілуєм Твій Животворящий Хрест,
2024.04.27
05:54
Щоб не показувати дірку
На мапі правнукам колись, –
Пора кацапам під копірку
По межах нинішніх пройтись.
Бо, крім московії, невдовзі
Нащадки ханської орди
Уже ніде узріть не зможуть
Нещадних пращурів сліди.
На мапі правнукам колись, –
Пора кацапам під копірку
По межах нинішніх пройтись.
Бо, крім московії, невдовзі
Нащадки ханської орди
Уже ніде узріть не зможуть
Нещадних пращурів сліди.
2024.04.27
05:19
Шлях спасіння тільки через церкву.
Ти не православний? Все, капут!
Принеси у Божий храм вареньку
і тобі на небі скажуть: «Good».
Влазить у «Porsche» владика храму,
поруч бабця черствий хлібчик ссе.
Люди добрі, це хіба не драма?
Ті жирують, ці живут
Ти не православний? Все, капут!
Принеси у Божий храм вареньку
і тобі на небі скажуть: «Good».
Влазить у «Porsche» владика храму,
поруч бабця черствий хлібчик ссе.
Люди добрі, це хіба не драма?
Ті жирують, ці живут
2024.04.26
23:36
Ірод Антипа (подумки):
«Так ось який він.
(уголос): Бачу, не дуже гостинно прийняв тебе Пілат.
Не повірив, що ти цар юдейський?
Мав рацію: навіть я поки що не цар .
Чекаю на благословення Риму.
А ти вдостоївсь титулу цього від кого?
Від народу? Але
«Так ось який він.
(уголос): Бачу, не дуже гостинно прийняв тебе Пілат.
Не повірив, що ти цар юдейський?
Мав рацію: навіть я поки що не цар .
Чекаю на благословення Риму.
А ти вдостоївсь титулу цього від кого?
Від народу? Але
2024.04.26
14:24
То що - почнім уму екзамен?
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
2024.04.26
08:55
Їй снились , мабуть, чудодійні теплі сни,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
2024.04.26
08:39
Доктор Фрейд переважно приймає таких без полісу.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
2024.04.26
07:39
Розхлюпалось тепло бузкових чар,
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
2024.04.26
05:23
Радіючи гожій годині
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.15
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іванна Голуб'юк (1988) /
Проза
Антитеза традиційному герою
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Антитеза традиційному герою
Антитеза традиційному герою. Пошматовані листки паперу розкидані по всій веранді.
Два горнятка чаю. Цілком можливо, що ти вже досі вистрелив собі у скроню, перед тим тричі промовивши усі знані тобі молитви. Або ж сів писати довжелезного листа. Друге ймовірніше.
Ну, і ще вітер. Гілля щосили гупає у вікно, стиглі вишні залишають краплини соку на шибках, рама відкритої половини час від часу вдаряється об стосик книжок на підвіконні, які ти вже місяць намагаєшся подужати. Від звуку вдаряння ти нервово здригаєшся, але встати і закрити вікно не хочеш. Не хочеш встати, бо це кілька зайвих рухів, бо добре просто сидіти і слухати, сидіти і дивитися. Хоча б на горнятка із захололим чаєм. Не хочеш закрити вікно, бо зникне звук вітру, бо перестане шарпатись занавіска, зрештою, зникне той звук, від якого ти знову щойно здригнувся, глухий стукіт віконної рами об книги.
Отож, усі світовідчуття, світосприйняття та умовності сприяли тому, щоб братися пакувати наплічник і мчати світ за очі.
Загалом ти вже звик до чогось особливого чи то пак незвичайного. Чи інакшого. Так-так, саме інакшого. Того, що відрізняється від пересічного. Звик до книг із некласичними сюжетами, із небанальними героями, із нецензурними словами, звик до непересічності пересічних перехожих, їхній субкультурній масовості чи масовій субкультурі (хоч як не абсурдно це звучить, а може, краще – хоч як не абсурдно це виглядає), звик навіть щовечора бігати. Звик писати паперові листи, ненавидіти електронну пошту, яка забирає у тебе друзів, даючи взамін незліченно багато скупих повідомлень, звик навіть щонеділі купувати дитячі розмальовки своєму племіннику, хрещенику чи ким там він тобі приходиться. Звик щоп’ятниці мити чужі мерседеси і опелі на станції обслуговування. Щоб мати трохи грошей на вихідні, коли з наплічником виходиш на якийсь український highway і стопиш фури чи круті джипи, щоб автостопом добратися до пункту призначення. І підозрюєш сам, що тобі не так вже і необхідно потрапити саме у пункт призначення, як саме поїздити автостопом, тобто не витрачаючи грошей, змінювати машини, балакати з водіями і попутниками, відчувати шипіння гравію (чи гладкість асфальту, чи стукіт бруківки, чи ґрунтівку, чи вибоїни, аби тільки їхати) під колесами, ловити вітер долонями через напіввідкрите вікно, пити гидку каву з автоматів у придорожніх кафешках, пити солодку джерельну воду, мити ноги у міських фонтанах, ходити на вистави, оперети, мультики, мелодрами, вестерни, бойовики, творчі вечори місцевих знаменитостей... І щоразу на іншій вулиці, в іншому місті, в іншому закутку іншої області, на іншій планеті, галактиці, туманності, щоразу в іншій чорній дирі, гублячись між антитіл та антиречовини, боячись якось одного разу отак раз! – і нема, і зник, перетворився на ще одне антитіло, твій мозок став антимозком з антисвідомістю, антидумками, антисвітоглядом без сенсу існування, без існування взагалі, затягуючи в себе інших, ні, інакших, котрі ще не анти. Котрі антианти.
Автостоп рятує. Принаймні, він рятує тебе. Ти маєш молодість і в кишені всього кілька гривень для того, щоб купити кави, листівок із краєвидами міста чи місця, кілька марок і конвертів, щоб принагідно написати друзям про місце твого перебування, а ще, може, щоб прибати квиток у якийсь напівзруйнований музей чи напівреставровану фортецю, чи кинути кілька копійок хлопчаку з гармонькою, чи купити трохи хліба, бо консерви у твоєму наплічнику є, а хліб швидко черствіє, мати кілька гривень, щоб десь пробити дешевого вина місцевого закарпатського чи кримського чи бозна якого виробництва, або херсонських кавунів, або пива на ще одному рок-н-рольному чи етнічному фестивалі, або квітів гарній дівчині.
Тепер тебе рятує вітер, який щосили розгойдує дерева. Мабуть, він зірве дах. Якщо не в будинку, то в тебе. І це станеться коли-небудь неодмінно, бо ти надто гостро відчуваєш цей світ, усі його протяги і потяги, усі підземки і пішохідні переходи, усі запахи трави, що проростає крізь усі тротуари усіх міст, і здається, що вся історія відбувалася колись, а тепер ми доживаємо останні часи післязолотого віку, і навіть Перікл давно помер, і немає кому будувати мости, збирати каміння та полоти траву, що все росте, росте... і ніколи більше ти не побачиш фіакрів на брукованих вулицях, не будеш повішеним чи спаленим на центральному майдані міста, або гірше – не загинеш від туги за небом у кам’яниці, бо ти не намалював жодної вартісної картини, не написав жодної популярної мелодії і не заспівав жодного романсу своїй коханій.
Тепер тебе рятує писання паперових листів, листів на папері стандарту А4, які ти впереміш з листівками, образками та книжечками акуратно вкладаєш у саморобні різнобарвні конверти, наклеюєш художні марки... Просто ти дуже любиш отримувати листи.
Порив вітру шарпнув занавіску сильніше. Газети на столі піднялися, покружляли, сумно махаючи крилами, і полетіли геть. Залишаються ще листи і пістолет, котрий, наче в зачитаних детективах, лежить у нижній шухляді шафи. Наприклад, поряд з рушниками. Або постільною білизною. Або... тобі просто добре вигадувати собі пістолет. Бо чай давно захолонув і ніхто не прийшов.
Два горнятка чаю. Цілком можливо, що ти вже досі вистрелив собі у скроню, перед тим тричі промовивши усі знані тобі молитви. Або ж сів писати довжелезного листа. Друге ймовірніше.
Ну, і ще вітер. Гілля щосили гупає у вікно, стиглі вишні залишають краплини соку на шибках, рама відкритої половини час від часу вдаряється об стосик книжок на підвіконні, які ти вже місяць намагаєшся подужати. Від звуку вдаряння ти нервово здригаєшся, але встати і закрити вікно не хочеш. Не хочеш встати, бо це кілька зайвих рухів, бо добре просто сидіти і слухати, сидіти і дивитися. Хоча б на горнятка із захололим чаєм. Не хочеш закрити вікно, бо зникне звук вітру, бо перестане шарпатись занавіска, зрештою, зникне той звук, від якого ти знову щойно здригнувся, глухий стукіт віконної рами об книги.
Отож, усі світовідчуття, світосприйняття та умовності сприяли тому, щоб братися пакувати наплічник і мчати світ за очі.
Загалом ти вже звик до чогось особливого чи то пак незвичайного. Чи інакшого. Так-так, саме інакшого. Того, що відрізняється від пересічного. Звик до книг із некласичними сюжетами, із небанальними героями, із нецензурними словами, звик до непересічності пересічних перехожих, їхній субкультурній масовості чи масовій субкультурі (хоч як не абсурдно це звучить, а може, краще – хоч як не абсурдно це виглядає), звик навіть щовечора бігати. Звик писати паперові листи, ненавидіти електронну пошту, яка забирає у тебе друзів, даючи взамін незліченно багато скупих повідомлень, звик навіть щонеділі купувати дитячі розмальовки своєму племіннику, хрещенику чи ким там він тобі приходиться. Звик щоп’ятниці мити чужі мерседеси і опелі на станції обслуговування. Щоб мати трохи грошей на вихідні, коли з наплічником виходиш на якийсь український highway і стопиш фури чи круті джипи, щоб автостопом добратися до пункту призначення. І підозрюєш сам, що тобі не так вже і необхідно потрапити саме у пункт призначення, як саме поїздити автостопом, тобто не витрачаючи грошей, змінювати машини, балакати з водіями і попутниками, відчувати шипіння гравію (чи гладкість асфальту, чи стукіт бруківки, чи ґрунтівку, чи вибоїни, аби тільки їхати) під колесами, ловити вітер долонями через напіввідкрите вікно, пити гидку каву з автоматів у придорожніх кафешках, пити солодку джерельну воду, мити ноги у міських фонтанах, ходити на вистави, оперети, мультики, мелодрами, вестерни, бойовики, творчі вечори місцевих знаменитостей... І щоразу на іншій вулиці, в іншому місті, в іншому закутку іншої області, на іншій планеті, галактиці, туманності, щоразу в іншій чорній дирі, гублячись між антитіл та антиречовини, боячись якось одного разу отак раз! – і нема, і зник, перетворився на ще одне антитіло, твій мозок став антимозком з антисвідомістю, антидумками, антисвітоглядом без сенсу існування, без існування взагалі, затягуючи в себе інших, ні, інакших, котрі ще не анти. Котрі антианти.
Автостоп рятує. Принаймні, він рятує тебе. Ти маєш молодість і в кишені всього кілька гривень для того, щоб купити кави, листівок із краєвидами міста чи місця, кілька марок і конвертів, щоб принагідно написати друзям про місце твого перебування, а ще, може, щоб прибати квиток у якийсь напівзруйнований музей чи напівреставровану фортецю, чи кинути кілька копійок хлопчаку з гармонькою, чи купити трохи хліба, бо консерви у твоєму наплічнику є, а хліб швидко черствіє, мати кілька гривень, щоб десь пробити дешевого вина місцевого закарпатського чи кримського чи бозна якого виробництва, або херсонських кавунів, або пива на ще одному рок-н-рольному чи етнічному фестивалі, або квітів гарній дівчині.
Тепер тебе рятує вітер, який щосили розгойдує дерева. Мабуть, він зірве дах. Якщо не в будинку, то в тебе. І це станеться коли-небудь неодмінно, бо ти надто гостро відчуваєш цей світ, усі його протяги і потяги, усі підземки і пішохідні переходи, усі запахи трави, що проростає крізь усі тротуари усіх міст, і здається, що вся історія відбувалася колись, а тепер ми доживаємо останні часи післязолотого віку, і навіть Перікл давно помер, і немає кому будувати мости, збирати каміння та полоти траву, що все росте, росте... і ніколи більше ти не побачиш фіакрів на брукованих вулицях, не будеш повішеним чи спаленим на центральному майдані міста, або гірше – не загинеш від туги за небом у кам’яниці, бо ти не намалював жодної вартісної картини, не написав жодної популярної мелодії і не заспівав жодного романсу своїй коханій.
Тепер тебе рятує писання паперових листів, листів на папері стандарту А4, які ти впереміш з листівками, образками та книжечками акуратно вкладаєш у саморобні різнобарвні конверти, наклеюєш художні марки... Просто ти дуже любиш отримувати листи.
Порив вітру шарпнув занавіску сильніше. Газети на столі піднялися, покружляли, сумно махаючи крилами, і полетіли геть. Залишаються ще листи і пістолет, котрий, наче в зачитаних детективах, лежить у нижній шухляді шафи. Наприклад, поряд з рушниками. Або постільною білизною. Або... тобі просто добре вигадувати собі пістолет. Бо чай давно захолонув і ніхто не прийшов.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію