І
І радість, і сум, і байдужість –
Частини одного віяла.
За вікном весняні калюжі
Білоцвітом опалим завіяні.

У душі – тихий бриз.
На обрії спогадів – кипарис
Підіймає на спис
Днів минулих сувій неозорий.
Цей сувій – море.

Море… Чому я згадав його нині,
У холодну квітневу днину?
Я не сумую, а просто
Втомився від боротьби
За право бути собою.
Та все ж я тримаю облогу
І не викинув білий прапор.
Хай мене розіпнуть на зорі
Чи улестять шовком і золотом –
Я все-таки буду собою.

(А море шумить піді мною)

ІІ
Боюся. Щоднини боюся
Загубити себе чи продати
За сотню талярів бажань.

Боюся ножа,
Що виріже з мене – моє.

Боюся пана і хама,
Бо обоє прагнуть відтяти
Пагіння землі, що у душу вростає
Перший душу бажає закутати горностаєм,
Другий – просто відняти.

Я боюсь галереї кривих дзеркал,
Бо у жоднім обличчя мого нема,
А в кінці галереї – пітьма.
І з пітьми липкі мацаки
Простягає до серця страх.

Пишу на пергаменті долі:
«Аз єсьм пил і прах.
Я аскет у печері далекої мрії.
Чи тепло горів я,
Чи лише начадив я словами благими
Задля рими?»

ІІІ
Хотів бути добрим.
Казали: «Банально».
Хотів бути чесним.
Казали: «Даремно».
Хотів бути щирим.
Казали: «Не модно».
Хотів буть собою.
Казали: «Не можна».

Свічі палив – задували.
Багаття палив – заливали.
Друзі приносили дрова,
Правда, сирі, не горіли.
Я їх сушив коло серця і дмухав,
Аж поки не розгорались.

IV
Розмови…
Розмови під чай, лимонад і вино.
Але все одно,
Хоч бий себе в груди до сьомого поту –
Не зміниш життя і на йоту.

Але ж ні!
Вістря ідей наточені
На кременях слів.

В легіони, слова!
У загони!
На кордони душі,
На кордони!

Ходою залізною
Моє військо іде.
А на серці – порізи
Від вістер ідей.

V
Згадуй найперше учення,
Адептом якого ти став
Від своєї появи на світ.

Із маминих уст,
Із маминих рук
Приходило перше учення:
- не бий,
- не віднімай,
- не ображай,
- пташок нагодуй,
- кішку бездомну погладь,
- всім і кожному посміхайся.
Побудуй піраміду Хеопсову
З книг,
Та чи обрящеш тепла удосталь
Із них?

По периметру обійди
Піраміду книг, і тоді
Сонцем-після-дощу
Сяйне тобі в очі
Найперше у світі учення –
Учення мами…

VI
Писати – не дописати,
Іти – і не знати куди.
Летіти з тропічним пасатом
До райдужної мети.

Наставники із терезами,
Не ставте мені це на карб.
Здається, наївним так само
Був хлопчик із міфу – Ікар.

VII
Розпалося віяло.
Лишилася радість.
Підсохли калюжі.
Вибухають дерева зеленню,
Неначе хлопавки.

А небо – бузкове й прозоре.
Чому цього не помічав я?
Все. Можна помріять про море
І випити чаю.

22.04.07.