Народжуються ж інколи такі нещасливі люди як Аня Волосожар. Їй ніколи не щастить, навіть у найменших дрібницях. Здається, що вона просто народилася під такою зіркою і приречена на невезучість у всьому.
От хоча б зараз. Грають дівчата Аня Волосожар, Віка Яблонська, Іра Зінченко в «запам’ятайку». Це така гра, в якій розкладають карточки з різними малюнками, запам’ятовують їх, перекидають і по черзі намагаються відкрити дві однакові. Аня заздалегідь знає, що програє, оскільки в неї виявиться найменша кількість відкритих однакових карточок, але не може відмовитися від гри. Ну що ж, нехай грають, а ми познайомимося ближче з
Анею.
Як уже відомо, Аня Волосожар – дівчина, якій завжди не щастить. Її 13 років, але за такий короткий вік вона зазнала багато образ, зневаги, розчарувань. Аня живе в тісній однокімнатній квартирі лише з татом. Мама дівчинки померла, коли тій було всього лиш 3 роки. З того часу батько, Олександр Богданович, приклався до чарки. Аня живе покладена сама на себе, нікого вона не цікавить і ніхто – її. Особливо важко їй зараз, у підлітковому віці, бачити, що вона нікому не потрібна… Звичайно, у неї є подруги – Віка, Іра – з якими Аня найчастіше проводить час, ще – Олеся Гремайлова, Надя і Катя Орлові. Але всі ці дівчата, які нібито вважаються подругами насправді ніколи не зрозуміють Аню. І не тому, що такі погані. Вони просто не можуть цього зробити, бо їм незрозумілі її страждання, пережиття та втіхи. В їхніх очах Аня просто дуже дивна дівчинка із завжди трохи похмурим поглядом та надміру вразливим характером. А тут ще й така невезучість!
Ну ось, черга за морозивом, і саме перед Аниним носом воно закінчується! Всі подруги ласують, а вона – ні. Ось вкотре Аня програла гру «запам’ятайку», і не тому що неуважна, вона запам’ятала багато карточок, просто їх вже розхапали Віка й Іра. Ось Сергій із сусіднього двору кинув у зграйку дівчат паперову, наповнену водою «бомбочку», яка «розірвалася» саме на Аниних колінах. Бігає за Олесею Володя, намагається попасти жуйкою в її густу чорну косу, але влучає в Анин новий чорний костюм.
Вчиться Анна погано. Та й як тут вчитимешся, якщо вдома або весела компанія огрядних розчервонілих дядечків, які, граючи в карти, займають цілу квартиру, а до того ж ще й голосно лаються, або ж сплячий татусь, який хропе так, що, здається, й сусідам чути. Та не в цьому основна причина. Дівчинці, як не дивно, вдається вивчити якщо й не всі уроки, то принаймні більшу частину. Біда в тому, що її ніколи не запитають те, що вона знає. Обов’язково те, чого не довчила із зрозумілих причин. От і виходить, що коли потрібно відповідати, Аня мовчить, мов риба, під насмішки однокласників.
А ділитися своїми проблемами вона не бажає ні з вчителями, ні з однокласниками. Щодо перших, то була в неї спроба довіритися класній керівничці Лілії Юріївні. Нічого не вийшло, принаймні хорошого. Два дні вчителька терпіла зворушливу розповідь трієчниці, а потім грубо відігнала дівчинку від себе. Її здалося, що Аня все вигадує для того, щоб її жаліли. Більше дівчинка не намагалася нікому довіритися з вчителів.
Однокласники її розуміти не хочуть. Не сподобалася вона їм ще в першому класі. І відтоді вони з неї знущаються. Згодом дізналися, що в Ані немає мами, і який у неї тато, але їхнє ставлення до дівчини не змінилося. Навіть раді, що нікому захистити цю невинну, беззахисну істоту. Аня аж ніяк не вписується зі своїм добродушним, м’яким характером у цей клас. Діти, які в ньому вчаться, від природи потребують безневинної жертви, і вони її мають в особі Анни Волосожар. Але чому обрали нею саме її?..
Невже якщо вона не має яскраво привабливої зовнішності, то всім дозволено насміхатися з неї? Невже зовнішність повинна правити життям людини? Чому ніхто не цінує її інтелекту, добродушного, ніжного характеру? А тому, що ніхто в цьому колективі не хоче бачити в ній щось хороше. Хлопцям навіть на думку не спадає, що вона не така вже й негарна. Просто звикли вже, бачачи її, горлати: «Потвора! Потвора! Жаба! Гидке каченя! Помилка природи!» А втім, набагато «страшнішу» Аліну Горностаєву називають красунею. Всі хлопці упадають за нею. Ніхто, здається, не помічає того, що її ніс нагадує картоплину, розтягнуту на півобличчя. Руде волосся ніколи не буває охайно зачесаним, глянувши на її нігті, складається враження, що Аліна щойно розгрібала землю руками. Та дарма, цього ніхто не бачить, як і того, що в Ані великі блакитні очі, вишневі губи. Блискуче, хвилясте довге волосся гарно спадає на плечі.
Серед дівчат чомусь вважається, що Аня надзвичайно тупа, хитра, брехлива, а до того ж ще й ябеда. Йде коридором Неля Підгірна. Побачивши Аню, тут же волає: «Тупіца брехлива! Базікало нещасне! Розкажеш комусь – вб’ю!». Їй і на думку не спадає, що Аня за своє життя прочитала більше книг, ніж Підгірна бачила, і що понад усе Аня зневажає брехню, ніколи не вибовкала вона чужої таємниці, і як би не доймали її ці жорстокі діти, ніколи вона не скаржилась і не поскаржиться нікому!
Всі Анині подруги – це дівчата-ровесниці, яким по 12 років. Дуже дивне в них ставлення до їхньої старшої товаришки. Вони то жаліють її, то ненавидять, і самі не знають чому. Ну просто дуже-дуже дивна людина…
Цей день розпочався як всі сірі будні. Зранку Аня прокинулася з дуже хорошим настроєм. Поснідавши склянкою кефіру, нічого іншого вдома не було, вона пішла до школи. Першим уроком була хімія. Коли продзеленчав довгожданий дзвоник на перерву, всі учні миттю вийшли за вчителем з класу, але за мить повернулися. В коридорі залишилася лише Аня. Не розуміючи, в чому справа, вона підійшла до класних дверей і тільки прочинила їх, як… на мить дівчина втратила свідомість, але отямилася від жахливого болю в голові і нестримного реготу оточуючих. Мимоволі торкнулася обличчя. Віднявши від нього руку і глянувши на неї, ледь знову не знепритомніла. Ціла долоня була закривавлена… По скроні текла темно-червона струя. Перед очима стояв туман… Нічого не чула крім оглушливого реготу… Раптом – сильний біль на щоці… Раптово з перед очей зник туман і Аня побачила над собою однокласника, який ще раз вдарив її по лиці. Біля неї лежала невелика цеглина, один кутик якої був з металевим гострим наконечником… Очевидно, все було влаштоване навмисно. Перед очима – долоня, яка знову заноситися для удару… Інстинктивно Аня відводить голову від неї. В ту ж мить з її затиснених уст роздається нелюдський стогін… В голові дівчини лунають удари кам’яного молота, який з кожним помахом розбиває її на дрібніші й дрібніші осколки… Ось вже нічого від неї не залишилося, крім розтертого пороху, очей, які так чомусь печуть і кровоточать, та нестерпного болю. Її вже нема, не має вона тіла, тільки біль, який крає її неіснуюче тіло…
На мить – проблиск. Анна бачить свої руки, ноги, тіло. Раптом до неї долітають чиїсь слова: «Добий вже її». О, ні! Цього не буде! Доволі навтішалися нею ці маленькі монстри. Померти!? Ще чого! Їм на втіху і радість!? Ніколи, ніколи! Вона буде жити, буде! І з просто фантастичною силою Аня зривається з підлоги, вилітає блискавкою з класу, зі школи, і біжить, біжить… Ні, вона вже не відчуваю болю, її вже ніщо не болить! Лиш би врятуватись, не дати себе вбити, втекти від монстра, який женеться за нею! О, та це таки справжній монстр! Ні, це не її однокласник, це взагалі не людина!.. Ось на ньому вже розривається шкіра, під якою видно лускатий покрив!..
Як тихо… Як добре… Нікого не має… А де це я?.. Ну чому перед очима лише кров???!!!!!!!!!!...


Вже чотири дні Анни Волосожар ніхто не бачив. Не відвідує школу, не ночує вдома. Лише на третій день затривожився батько… Звернувся в міліцію…


«Тіло Анни Волосожар було знайдене на цвинтарі. Воно лежало на могилі її матері. Те, що дівчину вбили, сумнівам не підлягає. На обличчі – синці, крововиливи. На голові – рана. Пробито череп. Очевидно, це і було причиною смерті. Рана нанесена важким гострим знаряддям. Опитавши вчителів та однокласників, зіставивши деякі дати і години, стає зрозумілим майже все: хтось з однокласників вдарив Анну цеглиною з металевим наконечником. Залишається лише невідомим, хто це зробив. Його ім’я навіки поховане з Анною Волосожар.» Така замітка з’явилася в ранковій газеті.