Подалі від цих нестерпних переслідувачок-думок, що позбавляють спокою і сну, від настирливих очей перехожих, що так миттєво і непомильно відгадують моє душевне сум’яття, від співчутливих слів, що хизуються банальністю і не повертають обпалених надій… Відтоді, як мої друзі перестали бути для мене друзями і довелося їх викреслити зі свого життя, змити сльозами з пам’яті їх посмішки і слова, влаштувати символічний похорон своїй довірливості і щирості, над якими глумилися лицемірство і зрада, мені важко серед людей, навіть близьких. Подалі від них. А куди ж? У зиму! У той безмовно-білий простір, холодний світ, який завжди прийме, втішить, заспокоїть… Хоча б тимчасово…
Довго дивлюся на сніг. Та спокій почуваю не відразу. Метушня стривожених сніжинок у небі навіює недавні похмурі спогади. Вони линуть на мене, наче розбурхані хвилі на берег. Рана вперто не хоче гоїтися, біль від неї, замість того, щоб ущухнути, розплющує свої велетенські очі і з усією силою впивається в серце, що здригається, здається, від падіння кожної сніжинки. Воно тремтить, як і земля, коли до неї торкається холодна рука зими… Ще трохи болю. Нарешті льодяна крига збайдужіння долає його. І вже не рветься душа з полону гірких мук, як птах із клітки і, начебто, знаходить омріяний спокій. Чи надовго?
Сніг продовжує кружляти над моїми думками, безконечний, тихоплинний, як часу течія. Вона змиває все: і те, що болить, і те що, окриляє. Так спливає життя…
Що? Хіба можна зрівняти життя з цією безбарвною картиною зимового омертвіння, спустошення, загрозливого спокою? Ні, не його так жадала моя душа, виявляється, а ніжності, любові й тепла. Про це нагадав мені сонячний зблиск, що так раптово протяв сіру товщу насуплених хмаровищ, і від цього заграв, ожив той гнітючий навколишній супокій. Ожили мої обпалені надії. І не страшний уже колишній біль. І не боюся, що нещирість людська наступатиме на душу своєю грубою підошвою лжі, що злі уста розпльовуватимуть неправду довкола мене, що морози підступу знахабніло дужчатимуть, малюючи на скляних зіницях очей моїх спантеличених сучасників зневіру і байдужість. Сонце, де ти? Я передчуваю своє довгождане зцілення твоїм переможним березневим усміхом. Я повертаюся до життя іншою. Я хочу зцілювати сама.