
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.08.10
07:36
Десь твоє серце далеко
Неприкаяне
Піврозчахнуте
Дике
Горде
Домашнє
Умиротворене
Неприкаяне
Піврозчахнуте
Дике
Горде
Домашнє
Умиротворене
2025.08.09
21:54
Тихо спадає листя,
як повільна кінохроніка.
Листя - це роки
нашого життя,
вони так само
безслідно зникають у землі.
Невдовзі ліс стане
оголений і зовсім самотній,
як повільна кінохроніка.
Листя - це роки
нашого життя,
вони так само
безслідно зникають у землі.
Невдовзі ліс стане
оголений і зовсім самотній,
2025.08.09
21:11
Неначе у карцері дрібен --
Запхали тебе у тюрму.
Нікому вже ти не потрібен
У світі жахливім цьому.
Старіючий, сивий і хворий --
Чи здох, чи живий -- все одно.
Дурні, безпідставні докори
Запхали тебе у тюрму.
Нікому вже ти не потрібен
У світі жахливім цьому.
Старіючий, сивий і хворий --
Чи здох, чи живий -- все одно.
Дурні, безпідставні докори
2025.08.09
13:45
Говорилось
за простори між нас усіх
І людей, що
невидимі нам із-за стін
ілюзійних
Правди не почути
далі пізно геть
нема їх уже
за простори між нас усіх
І людей, що
невидимі нам із-за стін
ілюзійних
Правди не почути
далі пізно геть
нема їх уже
2025.08.09
13:25
Чорнявий кіт із карими очима споглядає з височини книжкового розвалу на тих, хто мало не щодня приходить і переглядає те, що прибуло.
Здається, що кіт знає всі мови, крім гебрайської та китайської, яких немає серед написаних стосів книжок. Тих, за якими
2025.08.09
11:52
…Шукати щось нове? Стаж і кваліфікація в Северина були, проте йому хронічно не таланило. Всі однокурсники знайшли теплі місця й тихо пожинали купюри. І не те щоб вони збивали зорі з неба - просто ситих кутків на всіх не вистачає. Свого часу він засиджував
2025.08.09
10:52
Із Бориса Заходера
Уславлених кішок чимало
(не кажучи вже про котів)
у різні епохи бувало;
а тих, що в книжках – й поготів!
І ось наша доблесна Рижка
Уславлених кішок чимало
(не кажучи вже про котів)
у різні епохи бувало;
а тих, що в книжках – й поготів!
І ось наша доблесна Рижка
2025.08.08
22:12
Листя спадає з тополі,
як плаття голого короля,
як платня за непрожите життя,
як непрочитані листи,
як послання у вічність,
як непромовлені слова,
мов нездійснене каяття,
як позлітка на істині,
як плаття голого короля,
як платня за непрожите життя,
як непрочитані листи,
як послання у вічність,
як непромовлені слова,
мов нездійснене каяття,
як позлітка на істині,
2025.08.08
16:46
О, скрипко!
Скрип...
Смичок на витягах.
Заскрипотіло у душі,
мінялося на лицях -
заголосила, помирала
одиноко скрипка.
Позавмирали відчуття
Скрип...
Смичок на витягах.
Заскрипотіло у душі,
мінялося на лицях -
заголосила, помирала
одиноко скрипка.
Позавмирали відчуття
2025.08.08
14:42
Кукурудзяний чути шелест,
ніби спеці наперекір.
Не самотньо і не пустельно,
ще й в садку непокірна зелень.
Рими просяться на папір,
струм ліричний через пастелі.
Портулак обіймає землю,
ніби спеці наперекір.
Не самотньо і не пустельно,
ще й в садку непокірна зелень.
Рими просяться на папір,
струм ліричний через пастелі.
Портулак обіймає землю,
2025.08.08
11:22
раз я підійшов до скелі
і ребром долоні зрубав її
раз я підійшов до скелі
і ребром долоні зрубав її
тоді згорнув уламки і виник острів
хай каменів є більш аніж пісків
знай-бо я відьмача
бігме я відьмача бейбі
і ребром долоні зрубав її
раз я підійшов до скелі
і ребром долоні зрубав її
тоді згорнув уламки і виник острів
хай каменів є більш аніж пісків
знай-бо я відьмача
бігме я відьмача бейбі
2025.08.07
21:55
Я розгубив 175 см
твоєї краси і чарівності
яругами і пагорбами.
Я тепер від них
нічого не знайду,
бо від них залишилася
тільки хмара.
Кожна розгублена
твоєї краси і чарівності
яругами і пагорбами.
Я тепер від них
нічого не знайду,
бо від них залишилася
тільки хмара.
Кожна розгублена
2025.08.07
19:20
Здавалось, - відбуяло, одболіло
Лишило тіні, пристрасні й хмільні,
Вітрилом в дальні хвилі одбіліло
Чи вклякло десь в мені чи в глибині
Не загримить, не зойкне поза хмари,
Не спотикне на рівній рівнині
Не полосне по гоєному марно
Лишило тіні, пристрасні й хмільні,
Вітрилом в дальні хвилі одбіліло
Чи вклякло десь в мені чи в глибині
Не загримить, не зойкне поза хмари,
Не спотикне на рівній рівнині
Не полосне по гоєному марно
2025.08.07
19:04
Москалі були брехливі завжди і зрадливі.
Домовлялися та слова свого не тримали,
Навіть, коли між собою часто воювали.
Коли кого так обдурять, то уже й щасливі.
Про іще одного князя хочеться згадати
З москалів, які потвору оту піднімали.
Василем його
Домовлялися та слова свого не тримали,
Навіть, коли між собою часто воювали.
Коли кого так обдурять, то уже й щасливі.
Про іще одного князя хочеться згадати
З москалів, які потвору оту піднімали.
Василем його
2025.08.07
16:29
Із Бориса Заходера
– Ей, привіт!
– Добридень, друже...
– Ти уроки вчив?
– Не дуже...
Бо мені завадив кіт!
(Навіть звуть його – Бандит...)
– Ей, привіт!
– Добридень, друже...
– Ти уроки вчив?
– Не дуже...
Бо мені завадив кіт!
(Навіть звуть його – Бандит...)
2025.08.07
02:13
Мої палкі, згорьовані присвяти
Лишилися тепер без адресата.
Моя Єдина - ще не народилась.
Чужих у злій строкатості - багато.
Не помічав Ту справжню, що любила.
Її нема. Смердить юрба строката.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Лишилися тепер без адресата.
Моя Єдина - ще не народилась.
Чужих у злій строкатості - багато.
Не помічав Ту справжню, що любила.
Її нема. Смердить юрба строката.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Тіна Рагас (1986) /
Проза
Легенда про бравого Козака Андрія
Ой, а що це?! Хто це? Хто це у таку рань мчить мало не попід небом на баскому коні, чорна грива якого торкнулося самого Світанкового піднебесся? Чий це меч засліплює сяйво Світанкових очей? Світанок бережно прочинив небесну вуаль і запитав: «Гей, хто ти?»
«Я – Козак Андрій. А ти хто?»
«Я – Світанок»
«Ага-а-а-а. Ось ти який, Світанку!»
«А куди ж ти поспішаєш в таку пору, Козаче Андрію? Тітонька Ніч ще не зовсім віддала мені владу. Я ще зовсім малюк, ще не зможу захистити тебе в дорозі. Постривай трішки, я змужнію, підросту, - тоді подасися у свою далеч.»
«Спасибі, Світланочку ясноокий, та ніколи мені. Я – господній служитель. Мене чекають душі, що заблукали у пітьмі гріхів. Мушу визволять їх із кайданів мороку. Не турбуйся за мене, я маю надійну зброю, меч обосічний. Бачиш, як сяє? Це – слово Боже. Воно сильніше за усі сили зла на Землі разом узяті. Не страшна мені твоя Тітонька Ніч.»
«Ну гаразд, Козаче! Твоє діло браве. Та неспокійно мені на серці дуже. Кажуть: береженого Бог береже. Слухай, Козаченьку, постривав би ти трішки. Спинись…»
Не спинився. Зацокотіли копита коня в далині. Змахнув сльозу Світанок зі щічки. Тривога охопила його. Раптом чує:
«Гей, Світанку! Ти ще тут?!
«Так, я тут, бравий Козаче Андрію! Ти вирішив зачекати?»
«Послухай, Світаночку яснокрилий, ти не міг би мені допомогти, ледь-ледь?»
«Не знаю, Козаче, я ще дуже малий. Зажди хвилю, я зміцнію і зможу все для тебе і твоєї величної справи.»
«Світаночку, мені ж ніколи. Мені потрібно негайно трохи світла денного. А то трапилася мені на шляху прірва ширини небаченої, глибини незвіданої. Не перестрибнути мені її за ранішньої імли. Краю прірви розгледіти не можу. А мене ж душі занапащені ждуть. Світанку, зроби що-небудь.»
Світанок зібрався з усіма силами. Насупив чоло. Стиснув крихітні кулачки до болю. «Не смій, малюче!, - закричала Тітонька Ніч. На мить спалахнуло світло Дня. Застрибав сонячний промінчик, освітлюючи шлях Козаку. Перестрибнув кінь провалля.
Світанок витер піт з чола. Він почувався дуже втомленим. Та дарма, він допоміг хорошій людині вершити благословенне діло.
«Гей, Світанку! Любий!»
«Слухаю тебе, Козаче добрий.»
«Світаночку милий, біда трапилася. Велике море переді мною постало. Кінця-краю йому не видно. У імлі берегів не бачу.»
«Зажди, Козаченьку, скоро зовсім розвидніється. Я зміцнію.»
«Світаночку, ніколи мені. Люди ждуть. Пусти промінець світла ще раз, будь ласка.»
«Козаче Андрію, втомився я дуже.»
«Благаю тебе, Світанку. Ще один раз! Постарайся!»
Знову зібрався з усіма силами Світанок. Тітонька Ніч закричала: «Негайно, припини!» На хвилину з’явилося Сонце на Небі. Козак і кінь щасливо перебралися на інший берег.
Важко зітхнув Світанок. Цього разу він навіть не міг звестися на ноги від утоми.
«Слухай, Світанку, ти чуєш мене?»
«Так, бравий Козаче.»
«Трапилося жахливе, Світаночку! Я загубив свого меча обосічного… Мені ж без нього нікуди. Не знайти мені його у темряві.»
«Постривай, благаю, Козаче! Зараз розвидніється зовсім. Я надто кволий.»
«Світанку благословенний! Не залишай в біді. Виручи востаннє!»
«Я б із радістю, Козаче! Та не можу. Слабкий я дуже.»
«Світаночку ріднесенький! Подумай про загублені у мороці душі грішників. Я повинен якнайшвидше дістатися до них.»
«Гаразд, Козаченьку. Спробую я.»
З останніх сил підвівся Світанок. Нічого не мовила цього разу Тітонька Ніч. Зібрався з духом Світанок. Заяснів День. Знайшов Козак меча обосічного. Поскакав далі.
Посміхнувся Світанок. Зрадів. Хотів присісти на хмаринці , та від раптового запаморочення упав… Упав просто на Землю. Його крильця непорушно завмерли на сірому камінні, золотисті кучерики розсипалися врізнобіч. Застогнав Світанок:
«Козаче! Бравий Козаче Андрію!!
«Так, Світаночку!»
«Допоможи, Козаченьку! В халепу потрапив я. Подай мені свою сильну руку, допоможи підвестися.»
«Ти що, Світанку любий! Ніколи мені. Ти ж знаєш.»
«Козаче, помираю я! Заради Бога, благаю, допоможи…»
«Світанку, я б допоміг з радістю, та не можу зараз. Я поспішаю служити Господу. Мене ждуть.»
«Козаче бравий, я ж виручав тебе…»
«Припини, Світанку! Не бери за живе. Ти допомагав, так. Але ніхто тебе до цього не змушував. Залиш мене у спокої, прошу.»
Здригнувся від болю Світанок. Сильно-пресильно защеміло серденько. Полилися блискучі сльози. Від душевної розпуки гинув Світанок.
Dolor animi gravior est, quam corporis dolor.
Та не зважав бравий Козак Андрій. Десь далеко зацокотіли копита.
Бравий Козак Андрій полинув виконувати даний йому Господом обов’язок: рятувати душі грішників, причащати Божим словом, нести любов та мир поміж братів. Ніс Новий Заповіт, не для того, щоб заперечити Старий, а проголосити спасіння у ім’я Месії для кожного, хто увірує…
Мчав Козак шляхом. Минав гори, степи. Злетіла Рання Пташка на його плече:
«Куди линеш ти, нещасний? Ти ж Світанок, Козаче, занапастив! Він вмер, бо повірив людині, впустив у своє серце довіру до тебе. Він же у жертву себе приніс, щоб допомогти тобі та твоїй Справі. Ти ж міг його іще порятувати!.. Всього лиш мить – подав би руку тільки! І Світанок пломенів би зараз у своїй повній силі. Ти ж Світанок, Козаче, вбив!»
«Так, згрішив я, птахо мудра! Та не страшно це! Бо гріхи мої своєю кров’ю викупив Месія уде давно! Тому геть лети від мене, посланцю Сатани! Печаль і туга не личать мені, сину Всевишнього Царя. Ці речі – слуги Диявола.
«Та як же ти жити збираєшся з цим?»
«Месія заповів прощати один одному. Та самому собі також.»
«Меч твій обосічний проти тебе обернеться! Справдяться слова Месії про служителів невірних, служителів лукавих!»
«Не доймай мене, птахо! Ти грішна і не розумієш геть нічого! Не тобі судити мене. Не вчинками, а вірою своєю можна лиш отримати вічне спасіння та Боже благословення.»
Полинув бравий Козак Андрій очищати душі людські, сіяти слово Господнє. Нехай йому щастить!
А Світанка немає. Як і не було ніколи. На світі є і буде безліч світанків. А цей Світанок не став Днем. Його немає і не буде вже більше ніколи. Він не повторитися. Він загинув. Але хіба для Всесвіту це має якесь значення? Ні, не має. Цього навіть не помітно.
Світанка МАЙЖЕ не було…
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про бравого Козака Андрія
«Зрадити в житті
державу – злочин,а людину – можна?»
Л. Костенко
Прокидався Світанок. Прокидався повільно і солодко-солодко. Прокидався благословенний Богом і світом. Його рожево-блакитні крила огортали Всесвіт, проганяючи Тітоньку Ніч. Ніч не хотіла відступати. «Постривай, малюче. Не час тобі ще! Ще Земля не відпочила, ще люди не набралися сил для зустрічі з тобою. », - буркотіла Тітонька Ніч «Ні, час мені вже, Тітонько, час…», - лагідно, проте переконливо промовляв Світанок. «Ти малий ще, куди тобі!» - «Я мушу, Тітонько. В мене ще стільки роботи!». Його тендітні пальчики бережно обгортали кожну небесну зіроньку тонким небесним мереживом, щоб денне світло не зашкодило їм. Знімав зі своїх бузкових шат кришталеві блискітки, щоб прикрасити ними Землю. Та не лише прикрасити. Ці блискітки-росинки були чарівними. Вони очищали Землю від усієї нечисті, що зібралася минулого Дня. Світанок своїми золотистими кучерями лоскотав дерева: «Прокидайтеся хутчій, будь ласка!». Великі блакитні очі Світанку з невимовною радістю і любов’ю дивилися на сплячих людей. «Які ж вони хороші та красиві. Які щасливі!». На устах Світанку з’явилася посмішка. І почав розсіватися нічний морок. Світанок зачудовано оглядав Землю. Його серце переповнилося чимсь таким, що тримати в собі було нестерпно. Мабуть, це й називається благодаттю. Світанок на мить заплющив очі і заспівав. Тихо-тихо, ледь чутно, але ніжно-ніжно. Світанок мріяв про мить, коли він подорослішає і стане Ясним Днем. На вологі вії Світанку сіла Рання Пташка. Вона привітала його своїм: «Тьох!» і полетіла по справах. «Як же довго ще чекати», - думав Світанок, примощуючись на пухнастій хмаринці.
Ой, а що це?! Хто це? Хто це у таку рань мчить мало не попід небом на баскому коні, чорна грива якого торкнулося самого Світанкового піднебесся? Чий це меч засліплює сяйво Світанкових очей? Світанок бережно прочинив небесну вуаль і запитав: «Гей, хто ти?»
«Я – Козак Андрій. А ти хто?»
«Я – Світанок»
«Ага-а-а-а. Ось ти який, Світанку!»
«А куди ж ти поспішаєш в таку пору, Козаче Андрію? Тітонька Ніч ще не зовсім віддала мені владу. Я ще зовсім малюк, ще не зможу захистити тебе в дорозі. Постривай трішки, я змужнію, підросту, - тоді подасися у свою далеч.»
«Спасибі, Світланочку ясноокий, та ніколи мені. Я – господній служитель. Мене чекають душі, що заблукали у пітьмі гріхів. Мушу визволять їх із кайданів мороку. Не турбуйся за мене, я маю надійну зброю, меч обосічний. Бачиш, як сяє? Це – слово Боже. Воно сильніше за усі сили зла на Землі разом узяті. Не страшна мені твоя Тітонька Ніч.»
«Ну гаразд, Козаче! Твоє діло браве. Та неспокійно мені на серці дуже. Кажуть: береженого Бог береже. Слухай, Козаченьку, постривав би ти трішки. Спинись…»
Не спинився. Зацокотіли копита коня в далині. Змахнув сльозу Світанок зі щічки. Тривога охопила його. Раптом чує:
«Гей, Світанку! Ти ще тут?!
«Так, я тут, бравий Козаче Андрію! Ти вирішив зачекати?»
«Послухай, Світаночку яснокрилий, ти не міг би мені допомогти, ледь-ледь?»
«Не знаю, Козаче, я ще дуже малий. Зажди хвилю, я зміцнію і зможу все для тебе і твоєї величної справи.»
«Світаночку, мені ж ніколи. Мені потрібно негайно трохи світла денного. А то трапилася мені на шляху прірва ширини небаченої, глибини незвіданої. Не перестрибнути мені її за ранішньої імли. Краю прірви розгледіти не можу. А мене ж душі занапащені ждуть. Світанку, зроби що-небудь.»
Світанок зібрався з усіма силами. Насупив чоло. Стиснув крихітні кулачки до болю. «Не смій, малюче!, - закричала Тітонька Ніч. На мить спалахнуло світло Дня. Застрибав сонячний промінчик, освітлюючи шлях Козаку. Перестрибнув кінь провалля.
Світанок витер піт з чола. Він почувався дуже втомленим. Та дарма, він допоміг хорошій людині вершити благословенне діло.
«Гей, Світанку! Любий!»
«Слухаю тебе, Козаче добрий.»
«Світаночку милий, біда трапилася. Велике море переді мною постало. Кінця-краю йому не видно. У імлі берегів не бачу.»
«Зажди, Козаченьку, скоро зовсім розвидніється. Я зміцнію.»
«Світаночку, ніколи мені. Люди ждуть. Пусти промінець світла ще раз, будь ласка.»
«Козаче Андрію, втомився я дуже.»
«Благаю тебе, Світанку. Ще один раз! Постарайся!»
Знову зібрався з усіма силами Світанок. Тітонька Ніч закричала: «Негайно, припини!» На хвилину з’явилося Сонце на Небі. Козак і кінь щасливо перебралися на інший берег.
Важко зітхнув Світанок. Цього разу він навіть не міг звестися на ноги від утоми.
«Слухай, Світанку, ти чуєш мене?»
«Так, бравий Козаче.»
«Трапилося жахливе, Світаночку! Я загубив свого меча обосічного… Мені ж без нього нікуди. Не знайти мені його у темряві.»
«Постривай, благаю, Козаче! Зараз розвидніється зовсім. Я надто кволий.»
«Світанку благословенний! Не залишай в біді. Виручи востаннє!»
«Я б із радістю, Козаче! Та не можу. Слабкий я дуже.»
«Світаночку ріднесенький! Подумай про загублені у мороці душі грішників. Я повинен якнайшвидше дістатися до них.»
«Гаразд, Козаченьку. Спробую я.»
З останніх сил підвівся Світанок. Нічого не мовила цього разу Тітонька Ніч. Зібрався з духом Світанок. Заяснів День. Знайшов Козак меча обосічного. Поскакав далі.
Посміхнувся Світанок. Зрадів. Хотів присісти на хмаринці , та від раптового запаморочення упав… Упав просто на Землю. Його крильця непорушно завмерли на сірому камінні, золотисті кучерики розсипалися врізнобіч. Застогнав Світанок:
«Козаче! Бравий Козаче Андрію!!
«Так, Світаночку!»
«Допоможи, Козаченьку! В халепу потрапив я. Подай мені свою сильну руку, допоможи підвестися.»
«Ти що, Світанку любий! Ніколи мені. Ти ж знаєш.»
«Козаче, помираю я! Заради Бога, благаю, допоможи…»
«Світанку, я б допоміг з радістю, та не можу зараз. Я поспішаю служити Господу. Мене ждуть.»
«Козаче бравий, я ж виручав тебе…»
«Припини, Світанку! Не бери за живе. Ти допомагав, так. Але ніхто тебе до цього не змушував. Залиш мене у спокої, прошу.»
Здригнувся від болю Світанок. Сильно-пресильно защеміло серденько. Полилися блискучі сльози. Від душевної розпуки гинув Світанок.
Dolor animi gravior est, quam corporis dolor.
Та не зважав бравий Козак Андрій. Десь далеко зацокотіли копита.
Бравий Козак Андрій полинув виконувати даний йому Господом обов’язок: рятувати душі грішників, причащати Божим словом, нести любов та мир поміж братів. Ніс Новий Заповіт, не для того, щоб заперечити Старий, а проголосити спасіння у ім’я Месії для кожного, хто увірує…
Мчав Козак шляхом. Минав гори, степи. Злетіла Рання Пташка на його плече:
«Куди линеш ти, нещасний? Ти ж Світанок, Козаче, занапастив! Він вмер, бо повірив людині, впустив у своє серце довіру до тебе. Він же у жертву себе приніс, щоб допомогти тобі та твоїй Справі. Ти ж міг його іще порятувати!.. Всього лиш мить – подав би руку тільки! І Світанок пломенів би зараз у своїй повній силі. Ти ж Світанок, Козаче, вбив!»
«Так, згрішив я, птахо мудра! Та не страшно це! Бо гріхи мої своєю кров’ю викупив Месія уде давно! Тому геть лети від мене, посланцю Сатани! Печаль і туга не личать мені, сину Всевишнього Царя. Ці речі – слуги Диявола.
«Та як же ти жити збираєшся з цим?»
«Месія заповів прощати один одному. Та самому собі також.»
«Меч твій обосічний проти тебе обернеться! Справдяться слова Месії про служителів невірних, служителів лукавих!»
«Не доймай мене, птахо! Ти грішна і не розумієш геть нічого! Не тобі судити мене. Не вчинками, а вірою своєю можна лиш отримати вічне спасіння та Боже благословення.»
Полинув бравий Козак Андрій очищати душі людські, сіяти слово Господнє. Нехай йому щастить!
А Світанка немає. Як і не було ніколи. На світі є і буде безліч світанків. А цей Світанок не став Днем. Його немає і не буде вже більше ніколи. Він не повторитися. Він загинув. Але хіба для Всесвіту це має якесь значення? Ні, не має. Цього навіть не помітно.
Світанка МАЙЖЕ не було…
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію