Вдягнули маски кроликів, слонів та алкоголіків…
В.Висоцький «Пісня про бал-маскарад»

Здається, що, не дивлячись на величезний огром тематичної літератури, сучасне покоління любителів фантастики знайомиться з мутантами в основному на прикладі «Людей Х» в якості найбільш видовищного (комікси, фільми, комп‘ютерні ігри) інформаційного джерела. Мутовані команди американського професора Ксавьєра та його заклятого друга Магнето борюкаються поміж собою з усіх своїх нелюдських сил, втягуючи до своїх змагань немутоване населення планети в якості яскравого, але інертного, тла. Не більше.

Як на мене, більш активно це «тло» поводиться в попереднику «іксменів» - романі американця Кліффорда Саймака «Кільце довкіл Сонця», який побачив світ в 1956-му, за вісім років до появи першого коміксу про згаданих мутант-меншин. Проблема протистояння двох гілок людської цивілізації в К.Саймака, до речі, була вирішена більш радикально: мутанти просто переселялися з Землі на її варіанти, що лежать у нескінченній низці паралельних світів. Просто й сердито. Тим більше, що переважна кількість задекларованих «немутантів» при перевірці виявилося зовсім не тієї якості. А протилежної. Тобто, про меншини тут не йшлося.

Не минуло й півстоліття від появи «людей Х», як вони з‘явилися і на рідних теренах. Хоча, з погляду на чорнобильську катастрофу, тема ця для українських фантастів здавна могла б бути більш плідною. Але, як казав один з відомих комутантів: «Маємо те, що маємо». В будь якому разі, лише нещодавно видавництво «Нора-Друк» випустило книжку киянки Яни Дубинянської «Дружини привидів», під обкладинкою якої знайшло прихисток дві повісті на мутантську тематику: саме «Дружини» та «Комуна».

Обидві певним чином пов‘язані одна з одною. Через часовий зв‘язок. Судіть самі. Дія першої оповіді відбувається в Ф-Зоні – нестабільній посткатастрофічній місцевості, після невдалого ядерного нібито-експерименту й напередодні ядерної війни. Другу за бажанням можна розглядати, як стабілізовану картину світу, що вдало пережив згадані атомні катаклізми, хоча й наплодив безліч мутантів.

Проблему цю Я.Дубинянська на відміну від своїх попередників намагається вирішити в площині толерантно-глобалізованого громадянського суспільства, не застосовуючи ані мас-культових (вірніше, маск-культових) забавок «іксменів», ані фантастичних гіпотез на кшталт «кільця довкіл Сонця». Все набагато реалістичніше. Всесвітня Конфедерація самокерованих міст, в яку об’єдналась земна цивілізація, організувала для мутантів окремі комуни, в яких вони й мають жити за своїми правилами, намагаючись не долати радіуси, за межами котрих лежить суспільство пересічників. Тобто, суспільство звичайних людей-обивателів. Нас із вами.

Таким чином, якщо світ К.Саймака, наче дзеркало, відображує інші фантастичні світи, а світ «людей Х» нагадує яскравий і жорстокий бал-маскарад, то, здається, лише світ «Комуни» Я.Дубинянської є справжньою ґрунтовною мутацією. Бо в ньому їй піддається не лише окрема реальна людина, а й загал майже реального суспільства. І з цім усім варто розібратися детальніше.

Отже, комуни Я.Дубинянської є лише складовою цивілізації, яка має виразні риси суспільства анархо-синдикалістського ґатунку. І в цьому немає аж ніякого негативу, бо саме такий устрій дозволяє мирно співіснувати двом непримиренним розгалуженням однієї еволюції. Більше того, він відкриває простір для подальшого прогресу людства. «Феномен комуністів [мешканців комун, а не прибічників відомого вчення – О.К.] саме і полягає у нескінченній множині варіантів і у цілковитій відсутності бодай якоїсь системи! Що і створює умови для прогресу», - зауважує один з головних персонажів «Комуни», пересічник Микола.

Додамо лише, що будь який прогрес – є зміною. Позитивною мутацією. На відміну від регресу – мутації негативної. От тільки як розібратися, що є позитивним, а що – навпаки? Що має бути критерієм, точкою відліку? Окрема людина?

Але от що пересічнику Миколі заперечує мутант Андрій: «У комунах, Миколо, панує мишача метушня. Там сваряться через чергування чи витрати адресної соцдопомоги, з‘ясовують стосунки з найменшого приводу, а головне – розпускають одне перед одним пір‘я своїх аномалій. Там кожен знає, чого чекати від решти, однак бурхливо реагує на очікуване. Життя комуни крутиться по колу, вариться у власному соку до цілковито неїстівної кондиції. Але їм, сертифікованим на першому чи навіть другому етапі – їм подобається! Якщо завтра оголосити про розпуск комун, вони нікуди не підуть. Вони будуть жити, як жили, у безкінечному і беззмістовному вовтузінні. Який прогрес? Про що ви?»

І отут вже існування комун мутантів явно нагадує наше власне недалеке комутанте існування. Та й теперішнє теж. Це – без образ. Бо, будь-яка сучасна держава принципі є мутантом своїх попередників. Яка Давньої Русі, яка – СРСР, яка – Піднебесної Імперії, а яка – вільної спільноти індіанських племен. Країни-мутанти розвиваються в тому чи іншому напрямку, оскільки в тому чи іншому ступені відкриті для усієї земної цивілізації.

В нашому випадку все трохи інакше. В нашому випадку Андрій жаліється на закритість системи. А життя будь-якої замкненої системи – хай то буде мутантська комуна, політична еліта, віртуальна спільнота або, наприклад, мистецький бомонд – часто-густо не має розвитку вже в силу своєї замкненості. Таким чином, абстрагуючись від банального гасла щодо того, що прогрес має сприяти покращанню існування кожної, окремо взятої, одиниці системи, маємо також констатувати, що прогрес – це насамперед є щоденний розрив замкненості системи, щогодинна її десистематизація та щохвилинне збільшення довжини згаданих радіусів тих самих комун, в яких «життя крутиться по колу». Зменшення довжини радіусів може розглядатися в якості регресу.

До цього можна додати, що замкнені системи є лише масками, застиглими зображеннями того чи іншого явища. В нашому випадку – явища суспільного. Комуни – маски громади. Не громадян. А чи здатна маска до мутації? І що лежить з іншого їхнього боку, з іншого боку поверхні того явища, яке можна охарактеризувати словами славнозвісного французького філософа Ж.Батая: «спільнотою тих, хто позбавлений спільноти». Поки що позбавлений. Тим більше, що все відносно в цьому світі і випуклій частині маски завжди відповідає частина увігнута.

В потойбіччі маски суспільства має лежати окремий його індивід. Так саме як потойбіччю духу має відповідати плоть. В даному випадку плоть вже мутована. Змінена конкретно, зримо, а не так, як в «Комуні» Я.Дубинянської чи в «Кільці» К.Саймака, де мутації людини є не зовнішніми, а внутрішніми. Такими, що стосуються не форми, а здібностей змісту. Власне ж форма змінюється іноді лише у «людей Х». Втім, як і в їхніх міфічних попередників. А ви що, всерйоз вважали, що грецький Мінотавр чи Медуза Горгона, на яких заливчасто бреше наш слов‘янський Семаргл, не є мутантами? Додам: чи ще й досі ви не вважаєте особисто себе мутантами неандертальців?!

Гаразд, залишимо в спокої наші особисті генетичні корені, але підкреслимо, що літературно-фантастичні мутанти, від демонів до іксменів, є зручними (sic. – !) формами, відокремленими від сутності. Ці мутанти є епітетами людини. А відомий російський культуролог, який останні роки живе в США, Михайло Ямпольський якось зауважив, що епітети дестабілізують стосунки поміж сутністю та формою, сприяючи виходу за межі буденного світосприйняття. Тобто, згаданої вже пересічності.

Та й важко залишатися в площині пересічності, спостерігаючи за карколомними пригодами Грози, Росомахи та інших мешканців віртуального Х-Світу. Якщо не тіло, то уява обивателя-пересічника приміряє на себе зручно запропоновані маск-культом не менш зручні й зрозумілі маски. Більше того: співпереживає їм, намагається встати на їхнє місце і… І лишається на місці власному. На зручному дивані або м‘якому комп‘ютерному кріслі. Бо немає нічого непорушнішого за непорушність масок. Де порух серця відокремлюється від поруху думки. А мутована плоть стає відокремленою як від духу, так і від душі.

Але необхідність існування людей-епітетів беззаперечна, не дивлячись на всі згадані недоліки. Адже їхній світ і є тією надійною поверхнею, на яку спирається зовнішній світ – світ мутованих громад. Треба лише вказати епітетам точки їхнього дотику з метафорами. Бо, як писав К.Саймак, «ці славні люди заслуговували порятунку. Але врятувати їх можна було, вирвавши зі звичного оточення, порушивши зв‘язки та уявлення, що склалися. Не існувало іншого шляху покінчити з ненавистю, заздрістю та злом, що вкоренилися у свідомості впродовж багатьох поколінь. І зробити це можна було, зруйнувавши світ, в якому вони жили. Але на заміну треба було створити кращий світ».

Тобто, сам процес пошуку точок дотику складається з двох підпроцесів: руйнації та творення. Щось створити і спробувала Я.Дубинянська. Але чи є її світ насправді кращим за попередній? Або поставимо питання по іншому: чи можна з мутованої виродливості окремих частин створити прекрасне ціле? Мистецтво намагається відповісти на це запитання ствердно. «Когда б вы знали, из какого сора / Растут стихи, не ведая стыда!» - вигукує поетка. І не можна не погодитись з нею, з ще однією нашою землячкою, одеситкою за походженням, Анною Ахматовою. Але треба додати до цього й те, що виродливі частки (слова, звуки, образи, маски) можуть перетворитися на прекрасне ціле лише в разі їхнього гармонійного поєднання. І саме під час цього поєднання виникає зворотній процес впливу прекрасного на виродливе.

І він набагато важчий за процес прямий. Саме тому, повертаючись до наших масок-мутантів, чомусь згадується Г.Гейне з його «Флорентійськими ночами». Ах, як скорочена назва цієї новели – «Ф. Ночі» – нагадує згадану Ф-Зону!.. Але, повернемось до Гейне. «Усі гіпсові обличчя, - пише видатний німець з єврейським корінням, - об‘єднує одна загадкова риса, що при тривалому спогляданні нестерпно леденить душу: у всіх них вигляд людей, на яких очікує важкий шлях». І цей важкий шлях починається з другого, згаданого мною підпроцесу – руйнування. З оголення сутності, з позбавлення форми. Або із зазирання ще в одне потойбіччя маск-культу. В потойбіччя маски плоті.

Якщо зовнішньою антитезою плоті є дух, то антитезою внутрішньою уявляється душа – оте граничне оголення форми, з якого потім постають усі інші уявні та неуявні світи. А ще постають і саме плоть, і саме дух. І людина, і людська спільнота. В нашому матеріальному земному світі таку функцію виконує дитина.

Судіть самі. Як і певне соціальне утворення, що постійно мутує, можна вважати об‘єднанням таких саме дорослих людей (гармонійним чи ні, то вже інша справа), так і окрему людину можна вважати мутантом дитини. Звісно, не в плані фізичному. Бо в цьому плані за таких умов найчастіше виникають монстри для маск-культу жахів. Але вони нас зараз не цікавлять. Нас цікавить інше. А саме те, що доросла людина – є продукт мутації психічного світу дитини, її душі. А перед тим відбувається от що.

Дитина від самого народження приміряє на себе маски дорослої людини, обирає якусь з них або якесь їхнє сполучення, фіксує цей образ і, зростаючи, душевно мутує в обраному напрямку. Але в такому випадку маски набувають рис і функцій дзеркал! І усе подальше життя кожної окремою людини є карколомною мандрівкою в їхнє задзеркалля. Дзеркала – от граничне оголення сутності форми масок. Дзеркала людей, громад, національностей, країн. Планет, врешті решт.

І тут ми раптом занурюємось у саймаковський світ «Кільця довкіл Сонця», в якому усі паралельні Землі є трохи зміненими відображеннями Землі справжньої, нульової. Рухайся від неї хоч у напрямку Х, хоч – Y, а хоч – Z! Бо одне завжди відображується в іншому. Бо в кожній дитині завжди відображається доросла людина. Бо в тій, у свою чергу завжди відбивається майбутня людська спільнота. Бо кільце-коло замкнулося. Замкнулося?!?

Мабуть що ні. Адже зі світу К.Саймака ми знову якимось дивним чином опиняємось у світі Я.Дубинянської. Бо якщо у фіналі роману американського письменника його головний герой-мутант опісля усіх своїх пригод, сумнівів та розчарувань з полегшенням і радістю констатує, що «тепер він міг кохати Енн», то обидві повісті української авторки фінішують закономірними плодами цього кохання – дітьми. Душами майбутнього духу.

В «Дружинах привидів» син «фантома-надмутанта» Ігоря визнає таки його справжнім, не сфальшованим, батьком, а в «Комуні» хлопчик Стасик сам виявляється мутантом і вже його батько радіє цьому в далекому Парижі: «Абсолютна, переважна більшість комуністів народжується в сім‘ях соціальної норми. Діти пересічників. Наші діти. І навіть ми самі. І зауважте, їх – нас – з кожним роком стає дедалі більше».

Більше… Збільшується отой радіус комун мутантів (комун-мутантів, комутантів), згаданий мною на початку цієї статті. Коло перетворюються на спіраль. Але не тільки. Бо на кінці спіралі людська спільнота уважно вдивляється в своїх дітей, занурюючись вглиб і скорочуючи радіуси дзеркальних переходів, а діти, з центру закрутистої лінії життя, вражено спостерігають за її розширенням, за калейдоскопом відображень, і намагаються збільшити радіус цього огляду. Радіуси пульсують. Гармонія частин знову й знову шукає гармонію цілого. Вібрують гармоніки Всесвіту. Чуєте?