Нещодавно до мене на Головпошті (там, за невисоким столиком, у дерев'яній ніші, за¬ховавшись від усіх, я переписував свою доповідь для вже згаданої конференції) під¬сів мій давній знайомий, Марко М., бомж за покликанням і психоаналітик за фахом. Він дістав із потертого коричневого заплечника трилітрового слоїка з пивом і пора¬див мені кинути своє шкрябання і приєднатися до більш земного, більш повноцінного «дєла». Але... пробігши очима кілька стоинок... раптом зацікавився. «Так-так... неймовірно... це ж треба...», — його задоволене муркотіння свідчило, що мої скрипторські потуги не пропали марно. «Слухай, старий, — звернувся він до мене, — ти не матимеш нічого проти, як¬що я візьму з твоєї майбутньої промови кілька цитат?» — «А що... — гордо відповів я, — бери...» «Розумієш, — продовжував Марко, — то є, — він хитнув головою в бік мого рукопи¬су, — дуже цікавий клінічний випадок; я хотів би його використати у своїй книжці... Бо ж тут присутній весь джентльменський набір: „уярмлений наид", „спокута й офіра", „інтегру¬юча ідея", „злютовані колони", „виборена пасіонарність", „прислужники Вельзевула"... Сти¬лістичний надмір патетики (якщо не брати до уваги випадків свідомої коньюнктури) най¬перше свідчить про стійкий комплекс неповноцінности, внутишнього невдоволення: собою, світом, навколишнім людом, нечутливим і переважно байдужим до „високих ідей" — тим людом, котрий тут номінується як „біомаса"... Бачиш, — Марко, не відриваючись від слоїка, вихлептав більшу половину густого, пахучого трунку і впав у якийсь (схоже — на професійний) транс: говорив уже ніби кизь мене, звертаючись до невидимої й більш численної авдитоиї. — Очевидно, що буттєва невлаштованість індивіда посеред світу, підсвідомий страх перед неорганізованою стихією життя вимагають певної компенсації. Але ж її немож¬ливо отримати ззовні! Ось тут і виникає невротична реакція. Спершу — пеиод апатії. Лю¬дині хочеться десь заховатися, захиститися, повернутися в ембиональний стан, в темний і теплий притулок жіночого лона. Пам'ятаєте, фінал балаянівського фільму „Польоти увісні й наяву"? Там головний персонаж, сорокалітній ювілярчик, тіло якого тіпає холодний дрижак вперше спізнаної летейської води, намагається заховатися в копиці сіна, хоч трохи обігитися, згорнутися безпам'ятно недозилим зародком... Надовго і там не сховатися... Тоді — наступ¬ний етап: пеиод агресії...
Інколи мені видається, що вся нинішня, так би мовити, чоловіча цивілізація має у своїй основі підсвідомий страх перед жіночим єством — первнем стихійним, природнім, не¬організованим, самодостатнім у своїх темних глибинах. Чоловік входить у той сховок напру¬жено енерґійним, динамічно бадьорим, оптимістично дієздатним, а виходить змалілим, зморщеним, меланхолійно розгубленим. Недаремно ж у деяких етнічних мітологіях жіноча вагіна зображується у вигляді жахної зубатої пащі, яка ковтає, пережовує і відриґує свої жертви. Звідси — спроба захиститися, позбутися того страху — шляхом аґресії, витіснєнням одного потягу іншим...».
Заскочений нахабним Марковим красномовством я не відразу оговтався. Я був ображений у своїх найінтимніших національних почуттях і спершу хотів було потиснути йому в ніс. «Ти що ж це, — перервав я його, — хочеш сказати, що всі мої філософсько витончені міркування про небуття, соборність, про слово з малої й великої літери, — все те є підсвідо¬мим маренням про піхву?» — «Не зовсім, — незворушно відповів Марко. — Річ у тому, що поряд з Еросом завжди ховається Танатос. Творчо не сублімована агресивність вироджується не тільки в руйнаціях зовнішнього характеру; вона деградує і внутрішньо — як видозмінений потяг до влади і смерти одночасно. Саме в ньому парадоксальним чином апатична по¬кірність поєднується з ентузіязмом самознищення. Але індивідові з такою свідомістю неці¬каво й страшно самознищуватися індивідуально. Він намагається затягнути до власного суїциду якомога більше інших людей, — будь то просто „священна війна" чи божевільні спроби тотального підпорядкування людського життя якій-небудь „високій" ідеї. Саме так особистий невроз, глибоко захована внутишня паталогічність набувають обрисів зовнішньої ідеології...».
Мене ніби хтось під бока штурхонув: раптовий здогад миттєвою блискавкою спопелив усі мої сумніви. «Слухай, Марку, — владним жестом я зупинив його слововитік. — А може, ти замаскований жид? І вся наша балачка — то лиш зловмисне намагання притлумити постфройдівськими мудруваннями невтримний розвій мого національного духу?.. І прізвищє твоє на „-ович" закінчується...».
Марко відразу якось посмутнів, запхнув до заплечника недопитого слоїка: «Старий, я не жид, я — кінь Пржевальського... А тато мій — Сємйон Тянь-Шаньський... На дозвіллі спробуй розкодувати цю мітологему», — й не оглядаючись попрямував до виходу...
...Можливо, я не розповідав би цієї дещо примітивної байки, якби не надмір гіпнотично-хворобливих деклярацій з попереднього виступу... Тепер хочеться поговорити трохи про інше, але, певним чином, пов'язане і з попереднім...
Однією з найважливіших умов повноцінного існування «нової літератури», як на мене, є вихід за межі ідеологічного дискурсу, напрацювання власних естетичних площин. Зда¬валося б, то є речі очевидні. Але ж чому важко, так повільно відбувається кожне зрушення? Трагічність нашої ситуації полягає ще й у тому, що «новій літературі» доводиться самоздійснюватися, самопізнаватися в умовах зруйнованого дому буття — власне, мови. Неможливо написати щось живе, зберегти щось болюче і пам'ятне мовою т.зв. «української радянської клясики», якою ще й до сих пір, її звиродніло нечитабельними зразками, затикають дірки в державному іконостасі. Як не дивно, та протягом десятиліть цілий Інститут мови й літерату¬ри невтомно працював над тим, щоб унеможливити будь-яку спробу оживлення спілчансь¬ко непохитного ідеолекту. Коли ж власних зусиль бракувало, на допомогу приходили «ком¬петентні органи». Й не хочеш, а згадаєш знаменитий слєпцовський вислів: «У нас скрізь, де написано „школа", слід читати „шкура"»...
У знеживленому ідеологією мовному просторі гине найменший порух думки, стає проблематичною сама можливість живого мислення. Бо кожна ідеологія у своєму системно¬му розвитку тяжіє до тотальности, всеохоплення... А ефективність її вимірюється не тим, на¬скільки вірять їй люди, і як багато таких людей, а тим, чого вона не дозволяє подумати, не дає омовити. Цей закон сформулював (незадовго до своєї смерти) Мераб Мамардашвілі — ос¬танній філософ зруйнованої імперії, й назвав його законом «інаконемислення». У своїх лек¬ціях він наголошував на тому, що найважливішим чинником європейської культури є від¬сутність у ній єдиної ідеологічної системи. Бо викінчена система — то завжди є смерть...
Ми не думаємо, не мислимо вже не від того, що це заборонено, а тому, що совєтський ньюспік зруйнував внутишні витоки думки, джерела гармонії мовного поля. Поряд з людською трагедією, ми є свідками й учасниками трагедії мови — їй також немає куди по¬дітися, вона теж лише починає звільнятися від нерухомих залізобетонних бльоків «інтерна¬ціонального обов'язку», «священних кордонів», «трудових вахт», всіляких «відроджень духовости». Майже всі шедеври совєтської літературної клясики тепер нагадують затруєні вули¬ки, наповнені вщерть мертвими бджолами — волею авторів задушеними словами. А мертві бджоли, як відомо, не гудуть, не випромінюють ніяких живильних вібрацій... Навпаки: ко¬жні ювілейні навприсядки довкола імени ще за життя задубілого «клясика» збільшують те¬риторію витоптаного, мертвого поля, на якому годі чекати з'яви чогось живого, непередбаче¬ного... Ось тут і з'являється потреба в людях, здатних без мазохістичної патетики, спокійно і з вірою в серці носити воду до засохлого дерева. Саме тут, поряд з поколіннями приручених окремо і незалежно від них, витворює свій буттєвий контекст покоління приречених. Але приреченість розуміється тут не як фатальна безвихідь, а найперш як усвідомлена підпоряд¬кованість мові, приреченість людини на особисте промовляння, на речення, — неминуче і неминуще омовлення світу. Поряд з Творцем усього сущого, прероґативою людини залиша¬ється функція називання. Бо ж сказано в Книзі Буття: «І сотворив Господь Бог із землі всі¬ляких птахів піднебесних і привів їх до чоловіка побачити, як він назве їх; як саме чоловік назве кожне живе сотворіння, щоб воно так і звалось. І дав чоловік назви всякій скотині, всякому птаству піднебесному і всякому звіреві польовому...» (Книга Буття, 2-19:20). Певно, саме так світ позбувається врешті-решт деспотично-ієрархічних надлюдських структур і з'яв¬ляється можливість вільної й рівноправної співучасти в омовленні навколишніх сутностей. Через називання людина має змогу пізнання й сути власного імени, може, бодай частково, взяти на себе тягар відповідальности безперервного творення... Світ не завершено, в ньому все ще можливо...
Як найближча мета для нової літератури, як найперший засіб оживлення «мертвих бджіл» стає на часі повернення вуликові мови колишньої і майбутньої життєдайности, від¬новлення в ньому полів антропогенної напруги, — щоб винесена у назву мого сьогодніш¬нього промовляння загадка давня виправдовувала свою відгадку, оцей наприкінцевий, ще не названий текст:
«Ось продавець изноколірних
квітів з паперу:
посеред чорно-білої зими навпроти річища людського
живу в підземнім переході
а поряд мене —
тихий хтось
ладнає обважнілі крила
також на продаж:
пір'їну за пір'їною фарбує
червоним, синім, золотим
і зрідка — каже,
мов до мене: «Я не той,
що снивсь тобі, малому глушману
і ясновидцю, —
в німотних здичавіннях плоти
в небесних схронах для імен
ще не народжених
ти тільки вчишся говорити
ще з глини зліплені трахеї
слова найперші не забули
ще довго мимо тебе
йтимуть
невидимі навчителі мовчання...»

Ґудзь Ю. Біля вуха завірюха, а у вусі — ярмарок... (Тези до конференції Асоціяції «Нова література») // Українські проблеми. – №2, 1994. – С.46-49