...Жінка стояла спиною до дзеркала, чотири птахи сиділо у неї на руках, піднятих на рівні плечей, над землею: ті, що сиділи на лівій руці – білий, блакитний; ті, що на правій – рожевий і золотисто-жовтий. Кожен з тих птахів мав своє ім'я: Зима, Весна, Літо, Осінь... І був то не просто звук, не ви¬падковий додаток до неймовірних кольорів, а щось глибше й не менш важливе в своїй єдності з ними. Здавалося, що сам процес малювання і називання тих птахів визначає в своїй неподільності хід і стан навколишнього світу, його по¬рядок і ритм, і якби раптом жінка перестала малювати своїх птахів, давати їм імена, то світ наш, течія його часу катастрофічно і невпізнано деградували б, зупинились у своєму розвитку: за вікнами стояла б вічна зима чи безкінечна задушлива спека, і життя втратило б принаду оновлення, хвилююче очікування змін...
Поряд з тими птахами на картинах Надії Миколайчук живуть цілі світи її квітів, дерев, дивовижних лісових істот, народжених її уявою. І нелегко те¬пер пробратися до витоків, до початку того світотворення. Але варто відважи¬тись на ту спробу – пізнання і усвідомлення краси неможливі без таких по¬вернень...
Чи знало мале дівча, коли вперше взяло до рук кольорові олівці, а потім пензлик і найдешевші акварельні фарби, що саме цим жестом вона дотикається своєї майбутньої долі, і що той малюнок, найперші квіти на ньому –то пер¬ший крок по тих болючих стежках, якими поведе її владна поводирка, сумна й насмішкувата доля, і за якою приходиться йти, куди б вона не вела... "Бо хто знає і хто в повній мірі зможе відповісти на те, що значить в нашому світі бути жінкою-художником? Бути просто жінкою – і то яка ноша в цій безжа¬лісній державі, а тут – бути художником... Свідомий вибір, відхід від призна¬ченого споконвіку – і постійна (чи майже не щоденна) кара за це... Варто лиш побічно поглянути, навіть, не заглядаючи глибоко, на життя жінок, при¬четних до митецької творчості: Маруся Чурай, Леся Українка, Марія Башкирцева, Катерина Білокур, щоб переконатися в цьому. І хто, крім них самих, знає, якою ціною оплачується кожен вияв збереженої краси, кожне свідоцтво вільного польоту душі?
«Малою я найбільше любила волю і жила, як вітер в ПОЛІ, залишена на саму себе: мама вічно пропадала на роботах колгоспних, а батько, музикант духового оркестру, рідко приходив додому тверезим – їм було не до мене. По¬бачу, що старша сестра і брат щось малюють, випрошу у них листок паперу, кілька олівців та й втечу на леваду, до річки. А там вже зовсім інший світ...».

«...було у птаха білих два крила,
(чому у птаха тільки два крила?),
він прилетів найпершим
і найпершим згинув,
а я тоді, ще темна і мала,
мене, здавалося, всей світ
покинув,
коли я починала маливать
на білих аркушах,
на білих островах,
нуди ховалася і не змогла сховатись,
хоча б одного птаха врятувать,
і не впустити з неба – на церату...».

В системі японського класичного мистецтва є один естетичний термін: «макото». Він означує самовиявлення на рівні максимально можливої щирості, коли душа і тіло дістають змогу хоча б частково засвідчити в зримих образах про мить пережитої єдності. Як на мене, то більшість робіт Надії Миколайчук і є саме такими свідченнями: переступивши за межу співспоглядання (коли не тільки ми, але й картина нас споглядає), глядач отримує звістку про можли¬вість подолання своєї власної розділеності, розірваності (постійно пам'ятаючи про біль того роздвоєного існування).
Минулого року, починаючи з весни і до пізньої осені, Надія працювала в колгоспній їдальні, власноручно розрубувала сокирою туші телят і свиней (і це та, котра боялась одного вигляду крові, мліла від запаху її), бо чоло¬віків, крім двох «непросихаючих» їздових, у штаті їдальні не було, отож, приходилось робити все самій. Одного разу з-під сокири замість крові потекла чор¬на смердюча рідина, – в привезених телят кістковий мозок був геть ураже¬ний радіонуклідами, – «та що ж це робиться – таким годувати людей?», по¬бігла, привела ветлікаря, телячі туші закопали в землю, ветеринар дуже про¬сив нікому не розповідати про побачене...
Вночі душа покидала втомлене, зморене тіло й розпочиналися неймовірні польоти... Надія якось скаржилась, що крім отих літань останнім часом їй май¬же нічого не сниться...
«Я побачила себе на високому березі річки, відчула, що сижу на дерев'я¬ній лавці, а по обидва боки від мене – двоє чоловіків стоять. Раптом напро¬ти з'являється третій, зодягнений в чорні одежі. В правій руці він тримав но¬жа. Ті двоє, що стояли побіля мене, впали перед ним на коліна, щось лементують, просять, щоб той їх не вбивав. Але марно: падають під ножем. Я сижу, думаю: «Не діждешся, щоб я перед тобою на колінах стояла». Але й піднятися, щоб втекти, не можу, і ніби відчуваю, як холодне лезо торкається мого тіла. Він йде до мене, розчепіривши величезні лаписька, вже без ножа, вже зовсім близько... Я заплющую очі й раптом піднімаюся вгору над землею. Коли від¬крила їх – бачу, що лечу над річкою, полем, мені так добре, легко, хоча й відчуваю, що той чорний чоловік летить десь за мною. Та наздогнати мене він не зможе.
Лечу – і прямо перед собою бачу свою картину, якийсь пейзаж – небо, поле, ліс, люди. Хочу звернути і не можу, прямо лечу, ось-ось відбудеться зі¬ткнення. Але. не розбиваюсь, з усього розгону влітаю в ту картину і вона при¬ймає мене. Та довго в ній не затримуюсь, якась сила мчить мене далі, я знову влітаю в іншу картину. Звідти – в ще іншу, ще, політ не кінчається й не перестають з'являтися мої понамальовані картини...
...А то чую чийсь голос: «В школі набирають клас тих, хто вміє літати, тобі теж треба з'явитись туди». Послухала, прийшла. Двері в клас були відчи¬нені і я побачила хлопчиків – вони підстрибували навпроти чорної дошки, тягнулися руками вгору, але ніхто з них не міг злетіти. «Чому ж вони сюди прийшли, чому приховали те, що зовсім не вміють літати? Це ж так соромно», – подумала я. І щоб хоч чимось втішити не тільки їх, а й тих, хто набирав, той клас, я прямо в коридорі піднялася над пілогою і, розкинувши руки, вле¬тіла, к клас, і попливла над їхніми головами...».
Тепер Надія працює в школі, веде години малювання й гурток живопису, отримуючи за це щомісяця шістдесят карбованців платні. Разом з нею на за¬няття гуртка приходить її десятилітній син Роман. Малюнки Надіїних вихован¬ців на початку цього року експонувалися в Київській дитячій картинній гале¬реї, про них писала газета «Молодь України» (репортаж Т. Заєць «Лучинські феномени» від 15 січня 1991 року), марно закликаючи місцеву владу допомог¬ти створити в Лучині дитячу студію образотворчого мистецтва.
Наостанок ще раз хочеться повернутись до терміну «макото». Особисто мене в роботах Надії Миколайчук найбільше вражає саме ота максимальна щи¬рість нероз'єднаності її долі, власного життя й тієї збереженої (попри всю жор¬стку невідповідність умов повсякденного виживання) краси. Поряд з цією щирістю єдиними рівноцінними відповідниками можуть бути тільки любов і смерть, два наймогутніших рушії земного життя, спонукальники усвідомлення й від¬творення його краси, два білих крила людської долі...
с.Лучин на Житомирщині.

Тетянич Юрій. Крила і Кольори. Про творчість Надії Миколайчук // Авжеж! – №7, 1991. – С.20-23.
Так само. // Україна. – №38, грудень 1992 року, С.12-13