ДВА РОКИ
Частина перша
КАРАНТИН
Автобус зупинився біля військкомату. Худорлявий водій повільно запалив цигарку, потягнувся, мовби кіт на осонні, вимкнув запалення і, врешті, виліз повільно з кабіни. Вітерець, що надлетів, розкуйовдив його чуба; примружене око неквапом розглядало людське море, що коливалося перед ним. Родичі та друзі призовників проводили тут останні хвилини перед довготривалою розлукою зі своїми синами, колегами, друзями або й просто знайомими.
Попихкуючи цигарками, кілька офіцерів чекали дозволу начальника військкомату забрати навербованих. Для таких справ, як правило, командири частин вибирають таких офіцерів, присутність яких у війську намагаються скоротити до мінімуму. Краще хай провітряться з конкретним завданням по Союзу, аніж ганяють панаса, чи, в кращому випадку, солодко дрімають у власних кабінетах.
Ранкове сонячне проміння несміливо просочувалося крізь листя старих кленів та лип, що похитувалися під подихом лагідного весняного вітерця. Здавалося, помахами лапатих віт дерева намагаються остудити емоції, що вирували під ними.
Цього чудового травневого дня до військкомату прийшов і я. У супроводі нечисленої родини та кількох друзів, втомлених від бурхливо проведеної ночі ми поволі чвалали вулицею. Асфальт парував під променями сонця, віддаючи вологу, розхлюпану вночі теплим весняним дощем. Виблискуючи перламутровими смугами нафтопродуктів під ногами дрижали скалки світла. Неподалік знаходилася залізнична станція. Від неї долинало невиразне жебоніння, начебто якийсь велетень перекочував у своїх щоках відповідних розмірів камінці.
— Синочку, ти ж там дивись — бережи себе, — напучувала мене мати. — Як тільки приїдеш — напиши.
Вона весь час обнімала мене і плакала не соромлячись людських поглядів.
— Призовникам пройти медичний огляд! — пролунала команда з гучномовця.
Я відірвав від себе матір і почовгав до входу у військкомат. На порозі обернувся і пошукав у людському юрмищі свій гурточок: друзі привітно посміхалися, а матір стояла, заломивши руки.
Двоє санітарів швидко проводили медичний огляд.
— Роздягнись, - гукнув мені лікар з могутніми щелепами.
"Чим не гомики? Хоча б ім'я спитали", — подумав я.
— Зніми труси, — не вгавав щелепастий. — Підніми руки... опусти...повернися спиною... присядь... розсунь сідниці... ширше... ще ширше...
Задоволені лікарі викликали іншого хлопця. а я полегшено зітхнув і вилетів з кабінету мов корок з пляшки шампанського. В сусідній кімнаті я отримав військовий квиток та наказ вимітатися геть.
Минула ніч була напруженою, не тільки мене одного „сушило” і пучило, тому задушливе повітря цієї установи справило гнітюче враження: хотілося прийняти холодний душ і випити чогось освіжаючого. До того ж, голова гула, немов церковний дзвін; пив я цієї ночі мало, проте пекельна суміш шампанського, самогону та пива добряче тиснула на звивини.
— Призовникам зайняти свої місця в автобусах! — покотилася команда над площею.
Рев на майдані досяг апогею: з усіх сторін долинає голосіння та нервове схлипування, надсадний крик та щось подібне до передсмертного харчання, глухі стогони та зляканий зойкіт. Вся ця гама негативних емоцій змішується з гучним реготом, веселим сміхом, прощальними поляскуваннями по щоках та плечах, нахабним свистом, десятком пісень, які горлають збуджені проводжаючі. Сюди домішується різноманітне шарудіння, копитне цокання підборів по бруківці, голосні балачки, автомобільне чмихання, гороб'яче цвірінчання. Все збіговисько оповите цигарковим димом. Що поробиш, це — проводи.
Озираюся на всі боки і бачу, що переважна більшість майбутніх вояків тане в жагучих обіймах своїх дівчат. Для багатьох вони будуть останніми, бо рідко яка любка дочекається з армії свого милого. Але зараз парубки чманіють від солодкої млості і мої груди розпирає заздрість. Задовольняюсь обіймами з товаришами.
Речовий мішок тіпається за плечима і тягне своєю вагою назад. Оглушений мелодраматичною какофонією ледь чую, як з хряскотом, мовби віко труни за мною зачиняються двері автобуса. Налякані отим гільйотинним хряпанням думки в голові зупинилися. Згодом усвідомлюю, що ми рушили, бо автобус ритмічно похитується.
А за вікном пропливають алеї каштанів. Їхні "свічки" нагадують торт "Карпати", спогад про нього навіює ностальгію і щоби хоч трохи відволіктись озираюся навкруги. Запитую хлопця, що сидить поруч зі мною його ім'я. Зав'язується нуднюща розмова. Намагаючись перетравити запитання співбесідник відповідає з великими паузами. Погляд у нього був каламутний, білки покриті рожевою сіткою капілярів, руки помітно тремтіли, — типовий посталкогольний синдром. Тому довідався я небагато: ім'я та місце проживання. Дивлячись на Миколу (так він назвався), ловлю себе на думці, що він дуже схожий на Олега Янковського. Тільки у того колючий погляд, а у Миколи, навпаки — лагідний, як у домашньої худоби. Вії неприродно довгі, вуха відстовбурчені, кадик випинається форштевнем, пальці довгі, чутливі, руки мускулясті. Чудова засмага надає йому якоїсь невловимої вишуканості та інтелігентності. Кількома словами: майбутня гроза дівочої непорочності.
В автобусі нас чоловік тридцять. Безмовний спочатку, він, урешті, наповнився гомоном. Один парубійко віз гітару, тому ми приречено слухали його хрипкий тенор, поставлений вулицею. Його пісні для мене були справжнім відкриттям, я уважно вслуховувався у гармонію та текст, намагаючись відгадати прихований зміст слів.

Поле наледью покрылось, я упал, подскользнулся,
И четвертиночка разбилась, до нее дотянулся,
И остатки вьлил в рот с кособочины,
Может, все же разберет — очень хочеться...

Доспівавши пісню і не вдовольнившись схвальними вигуками на свою адресу хлопець почав бідкатися на свою "нещасливу" долю. Але в його голосі вчувався не жаль, а хизування.
— Ну навіщо я знадобився комісарам? Я ж ледь гітару тримаю, а мені пропонують автомата.
Він прикував на певний час до себе увагу всього товариства. Сердитим голосом він оповідав, що уникнути військової служби йому не допомогла навіть ціла купа різноманітних цидулок у яких йшлося про те, що він безнадійно хворий на виразку дванадцятипалої кишки, плоскостоп'я і бронхіальну астму одночасно. Розповідь була пересипана барвистою лайкою.
Кожен юнак, що виріс не у лісі чи в ізольованому від світу родинному кублі майже з пуп'янка ознайомлюється з нелітературною лексикою. Прокльони та батькування заповнюють молоді уми одночасно з казками та піснями. Як правило, таким тягарем знань вихована людина намагається не користуватись і не прагне збагачувати його. Але деякі любителі гострого слівця керуються іншими засадами, і нічого кращого для них не існує, аніж бабахнути якимось зворотом, щоб аж у всіх кебета догори дригом стала. До таких належав і Сергій. Згодом він умовк, перевів подих, обвів усіх злодійкуватим поглядом і запитав:
— Одеколон є?
— Є! — озвалося в салоні.
— Ну то ховайте його подалі, бо як шманатимуть на збірному пункті, то обов'язково заберуть, — відповів всезнаючий Сергій.
Як професійні алкоголіки ми кинулись шукати непомітних закамарків для парфумерії.
За півгодини заїхали на територію ДВРЗ. Виходимо з автобуса і шикуємось у довгу шеренгу. Мордатий сержант, що вийшов нас зустрічати, наказав поставити перед собою речові мішки, повиймати весь мотлох і розкласти перед собою на траві. Серед нашого гурту помітне пожвавлення, навіть неозброєним оком за кілометр видно, як хлопці гарячкове намагаються щось приховати. Сержант по черзі, мов військополонених, починає тельбушити кожного новобранця: вивертає кишені, гарненько порпається в особистих речах, обмацує мовби дівку, сподіваючись знайти і вилучити заборонену річ.
Надійшла і моя черга. Не знайшовши горілки, наркотиків та зброї він невдоволено цмокнув язиком і подався до іншої жертви. Весь вилучений скарб (ножі та спиртне) сержант складав у мішок. Дійшовши до кінця шеренги, він з натугою підняв на плечі лантух із зібраною даниною і поцургенив геть. На траві зосталась лежати довга фаланга куп з речами, левова частка яких складалася з продуктів харчування. "Оце запаси! — подумав я. — Такої кількості їжі вистачило б на недільний раціон стрілецької роти!"
Нам дозволили заховати речі, хвилинку покопирсатися в носі, а потім вишикували і повели на величезний плац. Під наглядом офіцера вирушаємо на медичний огляд, який мусить дати остаточну відповідь куди нам світить шлях далекий.
Вибір чудовий: неозорі пляжі Охотського моря — для тих, хто любить самоту, підводний світ Балтики — для тих, хто хоче відчути себе у ролі капітана Немо, каракумські піски — для любителів засмаги, афганські гори — прагнучим виконувати інтернаціональний борг, оренбурзькі степи — тим, хто бажає пройти стопами Великого сина українського народу.
— Руки по швах! Вище підборіддя! — перекриваючи шум, реве поодаль розгніваний прапорщик, нависаючи над якимось нещасним, що вчасно не відскочив з дороги. В погляді військового стільки зверхності, немов він, як мінімум член царської родини: такому носа й коцюбою не дістати.
"Раз, раз, раз-два-три!" — ось уже десять хвилин над майданом, органним пунктом, бездоганним за змістом і формою, урочисто дзвенить рефрен. Він виголошується так натхненно, голос такий багатий обертонами, що здається, ніби його власник нещодавно випурхнув з консерваторії. Броунівський рух перед очима гіпнотизує і я вже просто тупо спостерігаю за цим людським миготінням, не розуміючи, що тут відбувається.
"Стройся!" — вигукнув хтось поруч і я здригаюся від несподіванки.
Вочевидь уроки допризовної підготовки не пройшли даремно, — обмежувальна лінія на асфальті ні на сантиметр не заступлена нашими черевиками, а в носи заглядає сонце.
— Будемо знайомитись, — звернувся до нас голосистий офіцер. — Я начальник вашої команди. Блискітки веселощів у його очах та уміння оглушливо сміятися з чиїхось дотепів так, що аж гланди визирали, вплинули на нас більше, аніж його звання та посада. Він нам сподобався. Дізнаємося, що мусимо вирушити до Оренбурга. Деякі радіють, деякі невдоволені, деякі апатично ремиґають.
Надворі місяць травень - його фінальна частина, то ж немилосердно пражить сонце і всі ховаються під дашок, вмощуються та заплющують очі. Тілом розливається втома, щелепи зводить від прихованих позіхань. Одинока крапля поту неохоче зривається з кінчика мого носа і падає на підборіддя, де зашпортується у малюсіньких щетинках, що встигли відрости за день. Та покуняти не вдалося, бо лунає команда "Стройся!" і ми починаємо кучкуватись на плацу, немов мурахи біля мертвої гусені. Як тільки групи розмістились у належному порядку, офіцер через гучномовець зачитує розклад, за яким ми будемо сьогодні жити: перше — стройові вправи, друге — спів, третє — вивчання Статуту ЗС СРСР, четверте — спів. На кожен пункт відводиться по годині. Це цікаво, але дуже хочеться спати. Жебоніння офіцера якось віддаляється і починає нагадувати мені нескінченну дзюркотливу пісню жайворонка в піднебессі... Хтось штовхає мене у спину, я оговтуюсь і починаю разом з усіма весело тупцювати на місці.
Той хлопець, з яким я познайомився а автобусі виявився в одній команді зі мною, і якось непомітно ми потоваришували. Сміявся він своєрідно, "ги-ги" вимовляв так, наче відхаркувався, зуби показував від вуха до вуха, очі майже закривалися повіками і тільки зіниці блимали мов у ховрашка. Після обіду він подався до перукарні, бо вдома не захотів патрати буйну чуприну, а я, не вагаючись, ліг на травичку за плацом і задрімав.
Прокинувся від брутального копняка: Микола стояв наді мною абсолютно лисий і широко посміхався. Стало моторошно.
"Невже і я схожий на нього?" - спало на думку. На мій погляд, поголена голова - аномалія, а тут тільки й бачиш неохайно виголені потилиці та тімниці. Таке враження, що поруч знаходяться молодики, які щойно покинули межі виправної колонії.
Вдень нас примусили купити "дорогоцінні" обкладинки для військового, з хто має - для комсомольського квитків, Статут ЗС СРСР та блокнот для нотаток. В інакшому випадку, за непослух, пообіцяли безкоштовну подорож на Далекий Схід. Тому за годину увесь цей мотлох розкупили з космічною швидкістю. Ми раділи, мов малі діти, коли вправляли в лискучі вдяганки шматочки паперу.
Увечері Микола потягнув мене вгамувати спрагу до їдальні, яка своїм виглядом та широтою асортименту змагалася з провінційною забігайлівкою села Жабокричі. Задовольнившись двома пляшками "Пепсі", повернулися на плац. Там, у нашому колі розпочався маленький концерт. Лунали пісні, бородаті анекдоти, цікаві історії. Підігріті спиртним, ми вели задушевні розмови, хизувалися цивільними досягненнями на ниві кохання, спорту та навчання, гиготіли над дурницями, хай і недоречними, проте насиченими соковитим вуличним фразеологізмом. Язики вкривалися пухирцями від безперестанної роботи, проте, не знаючи спочину, вивергали на більш мовчазних вогненну лаву слів. Ми рвали животи над анекдотами про Чапаєва, Володимира Ілліча, Вовчика та інших легендарних персонажів усної народної творчості. Теревені скінчилися тим, що нас усіх загнали до казарми на спочинок. Поварнякавши ще годину-дві ми поснули.
Ранком, розбуджені командою "Підйом!" швидко залишаємо казарму: за ніч у приміщенні назбиралося стільки бруду, що воно перетворилося на авгієві конюшні. Окрім звичайних недогризків та лусок від насіння на підлозі попід деякими ліжками пухирилося блювотиння, а в кутку, біля помийного відра громадилася величенька купка лайна. Якщо худоба дзюрить собі під кінцівки, то їй це пробачається. Геракл, рушаючи на свій черговий подвиг це добре усвідомлював і не комизився. Ну, а оці "виверження культури" наше - комуністичне покоління, на подвиги не надихали.
Перед обідом до мене приїхала мати. Судячи з її вигляду вона не спала всю ніч. Під очима залягли попелясті копа. В темній хустині, що укривала її голову, вона нагадувала мені одну з тих святих, що сумно зирять на вас з-під бань церков і костьолів, зустрічають і проводжають осуджуючими поглядами, незворушні у своїй міміці. Я вхопив передачу, але поліетиленовий пакет вислизнув з рук і гепнув на землю; розлючено кавкнуло скло. Мати мовчала і я намарно чекав, що вона скаже оте по-домашньому щире і незлостиве: "Собака не з'їсть калача, поки не покача". Не дочекався...
Вислухавши порцію порад я засмучено подався на плац. Незабаром повідомили, що наша група мусить вирушати у дорогу. Швидко зібравши нехитрий скарб ми почимчикували до станції.
На Київському залізничному вокзалі, як і завжди, людно. Тисячоголосе жебонить людське юрмище. Здається, що той гомін не дає впасти на голови стрімкому дахові і важезним люстрам, притискує пилюку до стін і постійно вичавлює з дверей слабких та втомлених. Вервечкою вповзаємо крізь рідке риштовання стійок вхідних дверей і рушаємо на пошуки вільних місць. Зал очікування повен люду і вуглекислоти. Прямуємо до вільної лави. Ще здалеку у ніздрі хлюпнуло страхітливим смородом давно немитого тіла: під лавою спав підстаркуватий бомж, на його носі сиділа велика зелена муха.
Потяг до Харкова мав вирушити через дві години. Тому офіцер дозволив нам трохи потинятися околицями. Телефоную матері, що є нагода побачитись і побалакати наостанок. Вона швидко прийшла, але її присутність наганяє сум. О дев'ятій вечора всіх допризовників просять зайти до вагону. За кілька хвилин він рушає, залишаючи позаду себе вокзальний гамір, рідне місто.
Під Харковом зупиняємося. Виходимо і бачимо, що нас оточено взводом озброєних військових. Під їхнім наглядом переходимо з одного потягу в інший. З ланцюгів рвуться дебелі вівчарки, гавкаючи, мов навіжені.
"Цікаво, якщо зараз дременути — вони будуть стріляти?" — подумав я.
Найнетерплячіший пес зірвався з повідка і кинувся до нашого гурту. Зчинився рейвах. Одному з донеччан пес уп’явся в литку. Той розлютився і гахнув його мовби довбнею по голові кулаком. Собака безгучно впав на щебінь, тіпаючи лапами. Солдат, чий пес агонізував, брудно вилаявся, а постраждалий послав його туди, де Макар телят не пасе. Та часу чухати сідниці не було і нас по одному починають ковтати двері вагону.
Ми - кияни, умістилися в три плацкартних відділення, а увесь інший вагон заповнили харків'яни та донеччани. Коли влаштувались навіть найманірніші, заскавучала розстроєна гітара, яку стискав у своїх волохатих руках наш земляк Сергій. На її пронизливі звуки до нашого гурточка приєдналася солідна порція сусідів. Задуха не заважала нам тирлуватись, грати в карти на гроші або на ляпання колодою по носах. Деякі "шнобелі" так роздулися від безкінечних ударів, що стали скидатися на бутафорські. Ми бавилися, бо залишалися, по суті, ще дітьми.
* * *
Життя швидко котилося сталевими рейками у невідомість. Командири хоч і не зважали на ґвалт у вагоні, проте не забували, поки що, своїх обов'язків. Їхня увага зосереджувалася тільки на тому, щоб запобігти бучному розпиванню спиртного. А впевнившись, що це безглуздо - захопилися цікавішими справами: провідниці зі всього потягу зліталися до нашого вагону, мов мухи на липучку (купити за безцінь шмотки у майбутніх солдафонів, продати за скаженою ціною горілку тощо). За те, що офіцери їм не заважали гендлювати - розплачувалися з ними власними "жіночими послугами". Двері купе провідниці щогодини прочинялися, випускаючи мокрого від любовної втіхи та спекотного повітря офіцера. Тому нас не турбували. Вряди-годи старлей наказував черговим прибрати блювотиння, яке часом з'являлося у тамбурі. Словом, було весело.
За два дні подорожі на колесах я побачив багато цікавого: неозорі поля, що нагадували колгоспні ландшафти України, дикий степ на якому окрім якоїсь хирлявої трави нічого не росло, глибочезні штучні яри, крейдяні гори у яких довбалися циклопічні механізми, хатини в яких можна тримати тільки приречену на смерть худобу. Траплялося, папір та поліетиленові пакети, ганчірки та інший непотріб густо обліплював дерева обабіч залізниці, створюючи враження, що ти мчиш у гігантському сміттєпроводі, в якомусь багатокілометровому клоакоподібному проході між Європою та Азією. Весь цей мотлох, затриманий лісосмугами, так і залишався висіти на деревах і кущах, поки не трухнув, і збитий негодою падав на землю. Врешті, поблизу Саратова переїздимо Волгу. Усі кинулися до вікон.
Хто з нас не любить свого степового в'юнистого річища, хай і неглибокого, проте повного таємниць незвичайних, глибинної прохолоди озер та ставків, повних русалок та водяників, рідних до болю саг та копанок у яких навіть жабі важко втопитися. Кожен метр берега відміряно власними ногами. Вони пам'ятають всі ямки на дні, каменюки та підступно прихований від очей топляк. Дивлячись на розкішні плавні спливли на гадку зарості осокових ножів рідних водойми. І уявляється, як підчеплені нехитрими рибальськими снастями летіли з глибин на берег, мов птахи, карасі та окунці. Ще досі тиняються понад берегами сердиті, скалічені жаби, жерлянки, квакші, ропухи, що вижили після варварських розстрілів грудками землі нерозумною і жорстокою дітлашнею. Так, Волга була незвичайною — казковою річкою, проте для кожного вона залишалася чудовою, але пустою, ненаповненою спогадами картиною і, звичайно ж, програвала за своєю значущістю В'юнкам, Нивкам, Альтам, Супоям та тисячам інших невідомих загалу ручаям, проте дорогих для тих, хто провів біля них дитинство та юність.
Наступного дня пополудні потяг витрусив нас на станції Соль-Ілецьк і подався до Барнаула. Електричка до Оренбурга мала вирушити за годину, то ж ми розбрелися околицями, щоби трохи розім'ятися.
До нас підрулило троє жевжиків у військовій формі; виявилося "дембеля". Після розмови з ними наші кишені трохи полегшали. Вони виканючили у нас грошей на далеку дорогу і ми від щирого серця нашкребли сотні три. Зібравши милостиню хитруни подякували і щезли.
Згодом ми повернулися на перон і над вокзалом залунали українські пісні. Хоч репертуар був дуже скромним, а співаки з нас нікудишні, проте кожний намагався співати від душі. Аборигени зачудовано доспуховувалися до незвичних гармоній, мови та інтонації. Пісню підхопили на іншому кутку перону, хтось відгукнувся з привокзальної площі, базару і, врешті, ревище піднялося над усім вокзалом. За півгодини репертуар вичерпав себе, бо навіть серед нас – українців - вони вважалися немодними, а професійного музиканта чи співака у нашому гурті не було.
* * *
Подорожуючи кожен з нас, молодих воїнів, що-небудь продав зі своїх власних речей, вимінюючи на них в основному горілку. Продавалося все: одяг, взуття, годинники та різні кишенькові дрібниці. Деякі оригінали продавали навіть плавки. Один донеччанин так і увійшов до військової частини обгорнутий лише рушником. Але це буде потім. А нині провідники та різні сумнівні типи (в основному цигани) постійно вешталися між нами у пошуках легкої наживи. Вони переслідували нас у вагонах, чигали в тамбурах, зустрічали на привокзальних площах. Пляшка горілки коштувала двадцять-двадцять п'ять карбованців. На той час такі гроші платили в гастрономі хіба що за фірмовий, витриманий коньяк. Але ціна не була перешкодою для таких пасажирів, як майбутні солдати. Сторонній людині те, що діялося здавалося шизофренією, якоюсь маніакальною гонитвою за спиртним. До останньої станції ці "товариші" переслідували нас зі своїми величезними торбами, валізами, лантухами та мішками. Якщо спочатку там знаходилися ящики з різноманітними напоями, то під кінець подорожі вони вщерть наповнилися нашими особистими речами. Це був світ, де все навпаки.
Вважаючи поведінку своїх товаришів непристойною я помилявся. Вони виявилися мудрішими, бо відкинули недоречну мораль і споживали останні крихти свободи. Вони розуміли, що одягу, годинників, обручок та електробритв скоро їм не бачити як своїх вух.
Мене дивували хлопці, які спродувалися до нитки, отримуючи навзаєм чиїсь зношені речі та стоптане взуття. І вдоволено посміхалися, що так вигідно погендлювали. „Яка духовна убогість!” – думав я. Та щоб не виглядати білою вороною, мовчу, незважаючи на косі погляди хлопців. Бо я і досі вдягнутий. Тому я тихо сиджу, вдаючи, що мене цікавлять краєвиди за вікном. Це не так, бо від постійного сидіння протягом кількох діб нила спина і судомило в сідницях.
* * *
Оренбург зустрів нас привітно, день був сонячний, теплий. Ми посідали на "Камази" і вирушили до військової частини — нашої кінцевої мети. Користуючись тим, що офіцер сидів у кабіні, з машини полетіли недогризки, шматки хліба та інший провіант. Перехожі грізно вимахували кінцівками, лаючи нас на всі заставки, бо нікому не подобалося, коли варені яйця чи інша пожива ляскала по потилицях або залишала брудний слід на їхньому одязі.
Приїхали! Весело сплигуємо з машин на бруківку і на повні груди вдихаємо свіже повітря, що тепер два роки циркулюватиме у наших легенях. Воно вражає перш за все, бо має зовсім інший запах, аніж повітря Батьківщини. Здається, що у нього свій, тільки йому притаманний смак. Окрім того, шокує величезна — просто неймовірна кількість комах. Як люто ми не відмахувались від цієї зграї кровопивць ефект був мінімальним. Їхні тендітні носики вгвинчувалися до кісток. Вбиті, вони продовжували теліпатися на своїх мініатюрних кровосисних апаратиках не бажаючи навіть після смерті розлучитися з нашою солодкою плоттю.
Під насмішкуватими поглядами сотні курсантів роздягаємося і чимчикуємо до лазні, яка своїм виглядом нагадує крематорій: чорна труба з якої валує густий дим (котельня працює на вугіллі), похмура будівля з облупленої цегли, довжелезна черга голого люду, військові, що оточили нас зусібіч. Стає моторошно. Кладу годинника та гроші до мильниці і теж, згідно з чергою, крокую до розчахненої брами лазні.
"Так, — це не Ріо-де-Жанейро" — сказав хтось поруч.
Опісля швидкого споліскування теплою водою виходимо на подвір'я, де нам в руки розкидають армійський одяг, який своїми розмірами більше підійшов би ввжкоатлетам-суперваговикам. Але розглядати його не було часу, бо на виході на нас чигали зголоднілі полчища прямокрилих; вдягання було подібне до пришвидшеної зйомки німого кіно. Незабаром нам дозволили відпочити. Я втомився і тому дав мовчазну згоду.
На ліжку поруч зі мною лежав невідомий Ноmo sapiens, що потрапив сюди місяцем раніше. Маючи такого вдячного співбесідника він напучував мене різноманітними побутовими подробицями, які на його погляд повинен знати кожен новобранець. Хоч я мало розуміюся на узбецьких акцентах, проте зразу допетрав що жити тут несолодко.
* * *
— Підйом! — лунає над головою.
Вважаючи, що це мене не стосується обертаюся на інший бік і продовжую сопіти. Різким рухом хтось зриває ковдру і до мене починає поступово доходити, що вже ранок, тому належить швидко вдягнутися та стати до строю. Намагаюся зробити це якомога швидше, але не вкладаюсь у встановлений термін — сорок п'ять секунд. Сержант косо зиркнув на мене, проте нічого не сказав.
У штанях і чоботях виходимо на плац. Миттєво хочеться повернутися: комарине дзижчання затоплює весь навколишній простір і примушує несвідомо щулитися. Руки роблять рухи, чимось подібні до рухів божевільного, потривоженого уві сні. Після переклички наша рота зрушує з місця і починає терпляче намотувати кола навкруг військового містечка. Хоча крос мене не страшить, я відчуваю втому, бо виконуючи цю вправу звик до домашнього комфорту: кросівок, легенького шерстяного костюма, нешвидкого темпу. А тут на ногах "кирза". Я втомлювався від цього бігу в нікуди. Попереду й позаду чується надсадне дихання в основному не пристосованих до такої вправи солдатів. Один з них невдовзі впав. Вся рота довго сміялася з невдахи і зневажливо тицяла у його бік пальцями. Що ж, непоганий урок на майбутнє.
Шість кілометрів подолано і нас без відпочинку ведуть робити силові вправи. Це вдається не кожному, бо сили розтрачені на біговій доріжці. Бруси, канат, віджимання, присідання чергуються в наростаючому темпі. Коли ми вже ледь повземо нам дають можливість упасти на траву і трохи відсапатися. Ребра ходять здухвинами, мов ковальські міхи. Зрозуміло, що така фізична "зарядка" може задовольнити лише збоченця.
Після сніданку рушаємо на плац виконувати стройові вправи. Потерті онучами ноги горіли вогнем, тому ця процедура невдовзі почала нагадувати тортури. Сонце високо підбилося вгору, стовпчик термометра перевалив тридцятиградусну позначку; "люфтваффе" дружно смокче нашу кров; піт скрапує з носів і розбивається об сонце, що сяє на наших чоботях.
— Тянуть носо-о-ок! Носок тяну-у -уть, — гугнявить єфрейтор, і ми в одному ритмі тягнемо ті носки в чоботях якнайдалі. — Сорок три, сорок чотири, сорок п'ять, — продовжує він нудити, а ми стоїмо на одній нозі.
Ледь витримуючи напругу зрадливо тремтить прес, щосекунди нога опускається нижче та нижче. Але тут підскакує єфрейтор і гатить своїм "культиватором" по моїй нижній кінцівці і прямо в обличчя кричить своє "тянуть носок". Пальці на його руках конвульсивно здригаються, нагадуючи мені пазуриська голодної гарпії. В голові бурхливим гірським потоком шумить кров. Це катування продовжується протягом цілого дня, з невеликими перервами, які тільки відтягують наші страждання. Увечері, знеможені, миттєво засинаємо.
Прокидаємось о четвертій ранку від страшенного гуркоту та розпачливого звуку сирени: на Красній площі у Москві якийсь жартівник посадовив літак, виявивши таким чином огріхи в системі ППО та своє ставлення до законів нашої держави. Щоби підсилити міць нашого війська і покращити його дисципліну нас і було зірвано з ліжок для блискавичного десятикілометрового маршу в невідомому напрямку. Нездоровий ажіотаж довкола тієї курйозної події не вщухав ще тиждень, даруючи нам несподівані „приємності” у вигляді нічних тривог, марш-кидків, додаткових фізичних вправ, політзанять та інших корисних справі захисту Вітчизни мілітаристських рецептів.
Наша військова частина знаходилася у відкритому степу з усіма притаманними йому властивостями — суховієм влітку і жорстокими морозами взимку, з повітрям насиченим ранньою весною вологою і співом жайворонків у піднебессі, та вигорілою — практично мертвою травою в середині літа. На жарку пору припадає пік активності різного роду вірусів та бактерій. Не оминуло це лихо і нас. Дизентерія очолює сумний список своїх жертв. Солдати пачками потрапляли до медчастини. В цій атмосфері, де навіть звичайний поріз нагниває і не загоюється дуже довго власна гігієна була необхідністю. Та на неї мало хто звертав увагу, бо така, здавалося б дрібниця, як миття рук перед їжею мало кого хвилювала. Після спалаху інфекції нам заборонили виходити за межі військової частини, вживати молочні продукти, їсти з брудними руками. Але було вже пізно. Над військовою частиною стояв стійкий запах хлору. Вбиральня ледь справлялася обслуговувати відвідувачів. Добре, хоч мене це лихо оминуло.
Перед армією я закінчив водійські курси, а в цій учбовій частині мав набути навичок працювати на одній з машин аеродромного обслуговування. Під час обідньої перерви якийсь пащекуватий єфрейтор зловісним тоном так розмалював нюанси подальшої служби, що я вжахнувся: два роки мені належало бути прикутим до злітно-посадкової смуги. Такий гороскоп мене не влаштовував і наступного дня я збрехав командиру роти, що не маю водійських прав, попередньо їх заховавши. Увечері мене викликали до штабу і наказали збирати речі, тобто готуватися виїхати до іншої частини проходити курс молодого бійця.
Ранком мене та ще кількох воїнів, відрахованих з різних причин (серед них було троє киян), посадовили на машину і повезли на вокзал.
Через дві години подорожі електричкою виходимо на станції Почубеньки. Аж до обрію, навсібіч, розкидані купи залізяччя — залишки ударної праці цілинників полум'яних шістдесятих. Метрів за сорок від станції, мов гіпопотами з роззявленими пащами, розчахнувши капоти, розпачливо кричать у небо старенькі "3іЛи". Під колесом найближчого до нас механічного трупа, поклавши на лапи облізлу від авітамінозу голову, куняє старий собака. Ген, вдалині, кілометрів за п'ять, бовваніють якісь невідомі споруди, а праворуч від них, теж за кілька кілометрів, розташувався військовий аеродром.
Погода чудова. Сонце ще не підбилося угору і ми поспішаємо швидше дійти до військової частини. Єдине, що турбує — ще більша аніж в учебці кількість комарів. Від їхньої неймовірної кількості повітря аж туманилося. Ну, а коли нас завели до казарми, то всі просто вжахнулися: усі стіни зверху донизу були густо всіяні ними комахами, а за спиною у днювального стіна виглядала справжнім бойовищем: орнамент з кривавих плям указував, що тут точилася боротьба не на життя, а на смерть. Навіть справляючи нужду, потрібно було весь час обмахувати рукою сідниці.
Вразило й інше: жменька європейців тонула в морі прихильників ісламу. Українців було помітно більше, аніж росіян та прибалтів. Нас — киян тут опинилося четверо. Ми були нерозлучними, мов загальновідомі герої Дюма. Як потім виявилося, ця мікрогрупа була найстабільнішою. І не дивно, що довкола неї почав формуватися справжній колектив.
Основною, найвагомішою причиною його появи без сумніву, був страх залишитися наодинці в незвичних обставинах. Великодержавний шовінізм, посіяний у наших умах ще у школі, якась несвідома вищість над узбеками та азербайджанцями, казахами і туркменами не сприймалися українцями та росіянами як щось погане. Ми вважали себе розумнішими, кращими, досконалішими. Чого варте тільки одне слово "неруський"! Або "наші". Пройде зовсім небагато часу і оті "наші" шаткуватимуть саперними лопатками латвійських громадян біля телевежі у Ризі. стрілятимуть у "тупих" молдаван, грузинів, бомбардуватимуть мирні чеченські селища. Ми легко давали принизливі ймення: "клятий айзер", "дурний чушка", " підлий урюк", "чорний ара" — всього не перелічити, і вірили в те, що МИ — хороші, а ВОНИ — погані. "Ач, — думав я, — вони ще й розмовляють не по-людськи. У-у-у, гидота!" Пройде немало часу, поки я зрозумію, що був, по суті, фашистом.
Ми були молодими, емоції не навчилися контролювати як слід і тому гарчали одне на одного за будь-якої нагоди, більше у профілактичних цілях, а не відстоюючи порушену справедливість.
Починав суперечку з огляду на більшу чисельність, а отже і впевненість у собі представник Сходу: наприклад намагався примусити підшити підкомірця, випрасувати кітеля, почистити чоботи. Той, кому адресувалася така пропозиція, звичайно ж, обурювався і намагався добряче піддати зарозумілому "урюку" чи "айзеру". Приходила підмога і невдовзі закипала сварка, що згодом переростала у групову бійку без правил. І несолодко було тому, хто стояв один, беззахисний, не сподіваючись на допомогу товаришів. Я теж спочатку торопів, коли мені в обличчя сипалися образи та лайка, підкріплені загрозливими маніпуляціями кінцівками. Але швидко зрозумів: якщо поступлюся в найменшій дрібниці — сядуть на шию. Це дуже важливий психологічний момент. Тут, в екстремальній ситуації проявляється воля і характер, здобувається повага і авторитет, набувається вміння керувати людьми. Словом, нам було затишно, мов у домовині.
Перед вечерею розгорілася чергова сварка. Кілька азербайджанців товкли якогось чуваша, примушуючи його при цьому стояти струнко. Коли той розслаблявся — сипалися удари. Хтось із росіян не витримав цього знущання і прийшов на поміч. Чоловік п'ять миттю опинилися біля бідолахи і відтіснили від нього нападників. Через хвильку азіатів вихлюпнула ціла ватага і ми змушені були відступити у прохід між ліжками. Нам на поміч піднявся ще десяток хлопців. Невдовзі залихоманило всю казарму.
Билися страшно, сатаніючи від запаху крові, не жаліючи ні своїх, ні чужих рук, голів, ніг, животів. Ось чийсь кулак з хряскотом врізався в обличчя суперника і нелюдський крик перекрив навіть цей гамір. Запала тривожна тиша в якій було чути лише вереск пораненого.
— Аллах акба-а-ар! — залементував якийсь екзальтований супротивник, і цей клич, підхоплений сотнею горлянок, заглушив голосіння. Мені страшенно не подобався цей джихад, але потрібно було битися, а не роздумувати. Та як і в кожній неорганізованій бійці одні билися, а інші стояли. Кількість цього стоячого "баласту" вражала.
Щось змінилося праворуч від мене, та я не звернув уваги, бо чубився з кимсь у проході. Така необачність дорого коштувала, бо за мить спину обпекло, неначе вогнем: "чурбани" познімали паски і почали "просапувати" залізними бляхами дорогу в наших лавах. Купи людей швидко ріділи, дезорганізовані цією несподіваною витівкою. Хлопці тікали хто куди, але не маючи тепер за своєю спиною оборони швидко наздоганялися і добивалися цілим гуртом. Усвідомивши, що така доля чигає на всіх, хто поки що стійко оборонявся, купка найвідчайдушніших залишилася на місці, теж познімала паски і приготувалася до чергового наскоку. Та сили були надто нерівні. Щоб якось вплинути на хід подій я схопив стільця і через голови першої лави з усієї сили пожбурив у супротивників. Потім схопив до рук ще одного і став поруч з товаришами. Травмований дико заверещав: ніжка стільця влучила невдасі прямісінько у лоба, іншому — рикошетом, добряче проїхалась по ребрах. Бій на мить вщух. Хтось тицяв у мій бік вказуючи кого треба лупцювати. Але тут з коридору почувся голос командира роти, який прибіг сюди з першого поверху на ґвалт. Збуджене воїнство дружно прийшло в рух, намагаючись навести хоч який-небудь порядок.
— Шикуйсь! — гавкнув офіцер і клацнув зубами. Товкотнеча в проходах між ліжками вихлюпнула на вільний майданчик і зануртувала мов повенева каламуть. За хвилину всі стояли на місцях, поправляючи розхристану амуніцію, витираючи кров під носами, мацаючи травмовані щелепи, втупивши позір в брудну підлогу.
—Ти-х-х-х-о-о! — просичав капітан. — Що за падла там не закриє ніяк пащу?
Нараз запанувала тиша, бо капітан міг кинутися на кожного, хто відкриє рота. Повівши колючим поглядом незграбними шеренгами, запитав:
— Що за бійка? Кровина грає? Я виціджу її з ваших дурних голів по краплині"
— Сашко, — вражено прошепотів Микола, — ти поглянь як він кричить! Аж піна на губах висить! Чи не скажений собака його куснув?
— Мовчи, бо як почує наше бубоніння - зітре на порохно.
Ще довго командир роти, "умудренный опытом службы", не міг зупинитися. А випустивши пару почав розповідати про себе. Ми довідалися, що він служив у Кабулі, отримав там контузію. А після тяжкого поранення під Баграмом його перекинули до Союзу. Лікарі вважали його стан безнадійним, як казали дотепники "Сєрову прогули на цвинтарі ставлять, а він...". А він взяв та й вижив. Кілька місяців провалявся у госпіталі і знову повернувся на дійсну службу. А от як опинився у цій дірі не повідомив. Врешті він утихомирився і побачивши наші похнюплені голови змінив гнів на милість. Проте попередив, що в разі повторення бійки застосує жорсткіші міри покарання. Казав він це досить загрозливо, тому всі застороги були сприйняті серйозно. Після накачки він підкликав до себе п'ятьох сержантів, відрекомендував їх та повідомив, що його наказом вони призначаються нашими командирами взводів. За цими справами ми й не помітили, як наблизився вечір, а отже настав час солодкої солдатської вечері.
Дружно вимахуючи кінцівками під усім знайоме "ать-два" повзводно, рушаємо до їдальні. Зупиняємося біля самих дверей, щоби вислухати інструктаж командира роти про те, як нам належить поводитися в харчевні. Його правиця стискала виделку на яку було наштрикнуте щось невідоме. Скінчивши напучування він глипнув на неї, підняв над головою і мовив:
— Прошу всіх солдатів звернути увагу на цю істоту. Це — тарантул. Тут їх повно, тому не застромлюйте носи у дірки в землі та не лазьте довгими язиками у щілини.
Він ляпнув комахою об землю і розчавив її чоботом. Копирсаючись у вусі сірником та бурмочучи щось під ніс він подався геть.
Тепер за нас взявся сержант. Весело вишкіривши жовті від цигаркового диму зуби житель Біловезької пущі ревнув на нас не гірше пораненого зубра:
— Взво-о-о-о-д! До їдальні, біго-о-о-м, руш!
Ми прожогом кинулися до дверей. Та сержанту щось не подобалось у наших діях і він щоразу завертав нас на місце і повторював спурт спочатку. Після багаторазового повтору він роздратовано вилаявся і спльовуючи на землю пережований тютюн гарикнув:
— Поки я докурю цигарку всі повинні сидіти. Хто не встигне - буде нагодований мордачами.
Двері люто заскавучали під натиском молодих тіл і з натугою впустили нас до середини. Вбігши до їдальні я зупинився від страшного удару, який вразив мого цнотливого носа. Жахливий, просто неймовірний сморід струмував від стін і підлоги, їжі та самого повітря цієї споруди. Важкий дух гноївки стелився над столами. Та часу, коли розгніваний сержант увійде до їдальні залишалося все менше і менше, тому сумно похнюпивши голови ми посунули до столів. Як і в учебці вони були розраховані на шість чоловік, та їдло, яким тут частували, кардинально змінилося. Перед нами стояв казан з чорною як свята земля капустою, квашеною ще у минулому столітті. Ложки прилипали до пальців від жиру, який не змивався, мабуть, з часів Аракчеєва. Гидуючи взяти до рота ці помиї ми дружно накинулися спорожнювати чайники. Але в них плавали плями жиру і тхнуло чомусь не сонцем далекого Цейлону, а несвіжою рибою. Хліб був свіжий — навіть гарячий, але страшенно глевкий. Після його споживання мене довго канудило і пекла печія. Та ми вперто давилися цим хлібом, запиваючи мікроскопічними ковточками чаю, коли якась неслухняна крихта відривалася від суцільного шматка і прилипала до стравоходу чи гортані.
Сержанти "бенкетували" за окремим столом. Вони їли ту саму їжу що й ми, але не затуляючи носів, з явним смаком. "Звикли, бідолахи", — з жахом подумав я. Та деяка відмінність у тому, що вони їли, все ж таки була: чай для сержантів заварювався в окремому, добре вимитому чайнику, хліба на столі було стільки, що його вистачило б на цілий взвод, цукор-рафінад височів на таці посеред столу колосальною пірамідою, викликаючи заздрість і утробне рикання голодних.
В їдальні окрім нас, "кеембешників", знаходилися солдати, які тут служили вже довго. Вони не бабрались у тарілках, сподіваючись знайти щось їстівне, а з блискавичною швидкістю мовчки поглинали їжу. Не гірше псячих щелепи люто розгризали найтвердіші кістки. Зубовий скрегіт різних октав і тонів, людожерське "хруп-хруп, ням-ням", а також плямкотіння, що нагадувало поросяче, зливалися з комариним контрапунктом, викликаючи дрижаки. Упоравшись із хлібом, ми сиділи принишклі, чекаючи команди "Встати!"
Після вечері виходимо на подвір'я. Навпроти їдальні розташувалася полкова пекарня. Біля неї сиділо кілька кухарів. Вони палили цигарки і посміхалися, здогадуючись, що нам вовк кишки догризає. Поруч з ними вмостилося кілька "дідів". Вони жували буханці білого хліба стимулюючи у нас рефлекс Павлова. Ковтаючи слину ми демонстративно відвертаємось.
Надійшла вільна година і ми розходимося хто хоче: дехто підшивати свіженького підкомірця, дехто чистити чоботи, прасувати форму тощо. На стороні азіатів чути якесь пожвавлення: безугавна какофонія звуків згодом переростає у ревище, — то Вова Саркісянц примушував якогось хлопця з-під Тамбова підшити підкомірця. Той щось ображено лопотів у відповідь. Але загрозливий вигляд Вови, підкріплений агресивною жестикуляцією, зламали опір хлопця: кітель упав на його коліна і давлячись сльозами та образою солдат почав всотувати нитку у вушко голки. І жоден росіянин не втрутився в цю ситуацію, мовчки спостерігаючи за упослідженням земляка. Від злості у мене заскреготіли зуби. Я відчував, що така ганебна участь в недалекому майбутньому чекає багатьох з нас, у тому числі й українців. За хвилину так воно і сталося: двоє "айзерів" підсіли до Миколи Посадного. Він був не з полохливого десятка, тому одразу послав їх до відомого усім чоловікам місця.
Гай-гай, що тут зчинилося! Суперник схопив Миколу за горло і погано вимовляючи російські слова погрожував вбити "впертого хохла". Другий тим часом знімав із себе пасок. Одночасно, я і Сергій Задворний (теж киянин) кинулися на допомогу. Азіати зрозуміли, що їм буде непереливки і відступили. Звільнившись від обіймів нападника Микола завдав тому жахливого удару в пику. Той заточився і впав, а Микола у запалі бійки почав щиро копати його ногами. Азіати аж захлинулися від люті і дружно накинулись на нас трьох. Знову пролунав заклик опонентів до газавату. Зав'язалася запекла рукопашна.
Відступати було нікуди, бо прохід у якому ми опинились знаходився у кінці приміщення, біля вікна. Ми відчайдушно відбивалися розуміючи, що у разі поразки тікати зась. Казарму залихоманило. Бійка почала утягувати у свою орбіту все більше люду. Зчинився великий ґвалт на який поприбігали сержанти, які грали в преферанс поверхом нижче. Вигавкавшись вони спокійно подалися догравати незакінчену пульку. Відтепер стало усім зрозуміло, що спокійного життя тут не буде.
* * *
— Підйо-о-о-м! Виходь шикуватись! Рахую час, - скомандував сержант.
Гарячкове зіскакуємо зі своїх ліжок і намагаємось у найкоротший термін стати до строю. Невмілі руки роблять незграбні спроби зробити все швидко, але за відсутності потрібних навичок та поспіху ґудзики не застібались, а якщо й застібалися, то не там де треба, онучі не намотувались як слід і неохайно стирчали з-за халяв чобіт. За хвилину стрій стояв на місці, подібний до війська батька Махна, яке мені довелося бачити у популярних стрічках видатних радянських кінематографістів. У багатьох, немов у коханців застуканих розгніваним батьком у ліжку улюбленої доні, безсоромно розстібнуті ширінки, пілотки вдягнуті "майором" (зірочкою) навпаки. Ще й сонні мордяки, у переважної більшості не виголені, створювали враження, що тут зібралися не молоді радянські воїни, а гуляки-зарізяки.
— Відставити! — невдоволено прохарчав сержант. — Почнемо тренаж.
Ця "весела" об'ява була зустрінута гробовою мовчанкою. Разів п'ять ми роздягалися і гепались у свої ліжка, а потім підхоплювалися і повторювали все спочатку.
— Не бачили ви смаленого вовка, салаги, — роздратовано кинув сержант після чергового групового роздягання. - 3 вас такі солдати, як з гімна куля. Будемо повторювати цю вправу до сніданку, або доки ви не виконаєте її вчасно.
Він обвів усіх зневажливим поглядом і знову кинув своє осоружне:
— Сорок п'ять секунд, відбій! - Все почалося спочатку.
— Не бабрайся у матні мов під спідницею! — гримає на мене сержант. Але той еротичний акцент мене вже не стосується, бо я борюся з капосним чоботом, що ніяк не хоче злітати з ноги. Нарешті "кирза" відчепилася і я кішкою стрибнув на верхнє ліжко. Дивовижно, час "зеро" ще не настав, а ми всі лежали!
— Молодці, дармоїди. Ваше щастя, що встигли. А тепер шикуватися на плацу. Форма одягу номер два.
Прохолодно. Тамуючи дрижаки і відганяючи всюдисущу комашню готуємося до ранкового кросу. Майже у всіх натерті ноги. Та я тішуся з того, що придумав як уникнути натирання пухирів: потрібно відрізати шматочки лейкопластиру і заліпити ним уражені місця. Прохекавши кілька кілометрів бетонкою розвертаємось на 180 і долаємо ту ж саму відстань.
Після сніданку, що нічим не відрізнявся від учорашньої вечері, нас заводять до ленінської кімнати і відкривають курс виховних лекцій. Штундисти з політвідділу майстерно випробовують на нашій нестійкій психіці політику Комуністичної партії. Упродовж чотирьох годин, з невеликими перервами, наші голови забиваються статтями Статуту ЗС СРСР. Окрім того, нас примусили записати текст Військової Присяги, нагороди славної ВЛКСМ та ще купу як на мій дилетантський погляд усіляких дурниць. Коли ми дійшли до прізвищ та посад членів Політбюро я заснув.
— Товаріщь солдат, как вам нє стидно, — гримнуло над моїм вухом і я злякано схопився на ноги.
Чманіємо. Задушливе повітря пригнічує і без того поганий фізичний стан; весь час хочеться спати. Намагаємося непомітно від політрука (ним являвся курсант п'ятого курсу військового училища) нищечком задрімати. Азіати роблять вигляд, що їм нічого не зрозуміло. Та мені здається, що вони прикидаються. Лектору теж. Тому політрук, знайшов з-поміж них найбільш тямущого і наказав йому перекладати плоди свого ораторського мистецтва співвітчизникам.
О дванадцятій закінчуємо політзаняття і рушаємо на плац займатися стройовими вправами. Стовпчик термометра перетнув тридцятиградусну межу, комашня звіріє. Вона мене дуже непокоїть: обличчя, шия, руки — всі незахищені частини тіла спочатку вкрилися численними пухирцями, а згодом злилися в одну рану. Хлопці жахалися мого непривабливого вигляду і співчутливо хитали головами. Мабуть, організм не сприймав тих укусів, бо мене весь час лихоманило. Проте я намагався не звертати на це уваги.
На обід подали їсти якийсь страхітливого вигляду "кандьор" у якому плавали чи то щурячі хвости, чи то якісь невідомі гриби. Але після учорашньої вечері, "смачної та ситної", ми накинулися на свої пайки з поспіхом голодних каторжників. Після того обіду дехто виблював, але мене, на превеликий подив, лише канудило. Хоча й до самого вечора. Я з того трохи тішився, бо не очікував, що організм виявиться таким стійким до отрути.
Після звичного всім "сон-тренажу" вляглися на спочинок, а разом з нами і командир роти. Та йому не спалося: ліжка надсадно рипіли, кашляння хворих солдатів, мов постріли долітали у найвіддаленіші кутки казарми і багатократно відбиті від її стін одзивалися неприємною луною. Намагаючись вбити знахабнілу комаху ляскали руки, уві сні скреготіли чиїсь зуби, що являлося ознакою наявності глистів. Наступної ночі командир вже не спав у казармі, а ночував поверхом нижче, у зброярні. І правильно зробив, бо набуло поширення нове явище — гомосексуалізм.
Я б не сказав, що цим займалися постійно, але досить часто. Я був розбуджений несамовитим рипом ліжка, що долинав з боку азійців. Уважно придивився до того, що там діялося і закляк від подиву: двоє хлопців, не криючись, кохалися. Згодом вони помінялися позиціями. Хтось не витримав постійного шуму і пожбурив у той куток стільцем. Ті на хвилину причаїлись, але не в змозі стримати любовної жаги, і вже не звертаючи уваги на невдоволене буркотіння своїх колег, продовжили копуляцію.
Дні пливли собі тихенько, водночас схожі і несхожі між собою. Схожі за розкладом дня, муштрою під палаючим угорі сонцем, політзаняттями, нехитрим солдатським побутом. Несхожі за кількістю поглинутої їжі, якоюсь неординарною роботою, різноманітними бійками, кількістю недоспаних за Статутом дорогоцінних годин.
Ми поволі втягнулися в напружений ритм армійського життя. Короткі відпочинки, відведені нам за Статутом, проводили на крилах понівечених або списаних літаків, що довгими і сумними рядами, немов дохлі динозаври, вишикувалися за огородженою колючим дротом ділянкою землі. Від безділля або з цікавості ми залазили до приймальників повітряного тиску, розхитувалися на елеронах, утискувались у вузькі кабіни льотчиків, розгойдували літаки на шасі. Деякі з них стояли на оголених від коліс стійках. Довгий час ми губилися у здогадах де поділися ті колеса. Але одного разу побачили устаткований ними віз селянина і перестали дивуватися.
Ми готувалися до прийняття Військової присяги. Вважалося, що солдат, який її не прийняв (таких іменували "духами") — не солдат. За армійськими мірками це була ще людина цивільна і тому зневажалася навіть "чижами" — солдатами, строк служби яких не перевищував півроку.
У гарнізоні знали, що "духи" — люди багаті, бо у них ще залишився певний капітал, наданий щедрими батьками улюбленим чадам. І до нас у ротонду-курилку, мов метелики на світло, начебто просто так, з цікавості, почали злітатися старослужбовці. Вони ділилися мудростями, співали, по-батьківськи співчували нашому становищу і жартома пропонували розвіяти смуток грою "шарик-малик". Розчулені такою увагою, за браком життєвого досвіду ми беззастережно кидалися у вир цієї "лохівської" гри і дуже швидко залишалися обчищеними до дна. А коли дізналися про справжню мету тих довірливих бесід було вже надто пізно: в кишенях шумів вітер. Вивудивши гроші, наперсточники припинили вечірні посиденьки, щоб не дратувати обдурену публіку.
Часто траплялося просто брутальне вимагання готівки, електробритв, годинників, обручок. Почалися й крадіжки. Та злодіїв не шукали. Лише після кожної заяви окраденого солдата гнівний командирський голос повторював: "Якщо ще раз..." Невдаха вишіптувався про своє горе своїм товаришам, трохи журився за втраченим скарбом і забував про нього, щоб не травмувати психіку.
Одного вечора щезла і моя електробритва. Я тихцем обійшов усі тумбочки, але її не знайшов. Хтось натякнув мені, що у Вовчика несподівано з'явився чудовий пристрій для гоління. Я запідозрив, що його пика своєю охайністю завдячує моїй власності. Вирішив оголосити свою заяву на ранковому огляді, перед усім строєм, коли командир роти буде питати про випадки, що сталися за час його відсутності. Так я і зробив.
Після заяви капітан наказав усім стояти а строю, а ми подалися до казарми.
— Всі днювальні, до мене!
Коли біля нього зібралися викликані солдати він дозволив мені розпочати обшук. Без поспіху обдивився більшість тумб. Дійшов і до Вовиної. Відкриваю і бачу, що там лежить моя електробритва. Поруч з нею знаходиться пачка поштівок з видами міста Баку.
— Ось вона! — вигукнув я.
— То чия тумбочка? — звернувся той до днювального.
— Вови Саркісянца.
— Ану, клич його швидко сюди, — наказав командир роти.
Хвилина — і Саркісянц, невинно лупаючи очима стоїть біля нас.
— Вчора ти украв електробритву у рядового Сірка, а сьогодні ми знайшли злодія, — патетично виголосив капітан і резюмував, — це — ти.
— Ні, я не крав, — белькотів Вова. — Я взяв покористуватися і забув покласти на місце.
Капітан попрохав стати до строю, бо хотів щось сказати Вові віч-на-віч. Урешті з приміщення вийшов командир роти за яким назирці плівся похнюплений Вова. Його щоки були мокрими від сліз, а обличчя набуло бурякового відтінку. Командир вивів Вову на середину строю, повернув до нас обличчям, тицьнув на нього вказівним пальцем і гаркнув:
— Це — злодій! Злодій, який краде у свого найближчого товариша, не соромлячись шастає уночі по кишенях, забирає останні копійки! А вдень він посміхається вам. От до чого ми дожилися!
Капітан зробив паузу, щоб пересвідчитися, чи мають належний ефект його слова. Впевнившись, що вони досягли своєї цілі, звернувся до Вови:
— Де твоя честь і совість, товариш солдат? Подивися своїм колегам в очі, я наказую! Стань струнко! Підніми голову вище, негідник!
— У-у-у-у! — розревівся Вова як мала дитина.
Видовище було чудернацьким, бо Вова був дебелим хлопцем і мав неабияку силу — справжнє "дитя гір". Він як дві краплі води був схожий на Армена Джигарханяна. Але тільки зовні, бо був неписьменним і не бачив різниці не те що між Бебелем і Бабелем, але й між Головою Ради міністрів і власним головою колгоспу, де працював вівчарем. Одного разу він спустився з гір провідати свою сім'ю і потрапив на очі начальнику військкомату, що навідався у гірський кишлак вербувати молодь. Вову схопили прямо на вулиці і повезли на збірний пункт. Про те, що його забрали до армії, родині повідомили згодом.
А капітан тим часом дістав з футляра безпечну бритву з тупим як сибірський валянок лезом. У Вови щетина росла з катастрофічною швидкістю, тому він голився двічі на день.
— Чому не бритий? — запитав офіцер. Той щось мугикнув у відповідь, але капітан його не дослухав, прищикнувши Вові язика.
— Стій струнко! Не рухайся, я тебе спробую поголити. - Не роздумуючи, капітан шкрябнув Вову по щоці його рідною бритвою.
— А-а-а-а! — заволав Вова. — Не треба-а-а!
Натовп, що мовчки спостерігав за розвитком подій вибухнув голосним реготом. Капітан не вдовольнився результатами своєї праці. Скептично оглянувши Вовині щоки, докинув:
— Робота не закінчена.
Він викликав двох солдат і попрохав одного з них принести рушник.
— Ставайте обабіч злодія, беріть рушник за кінці та починайте працювати. — Він повернув голову до Вови і гримнув:
— Рядовий Саркісянц, струнко!
Нацьковані командиром солдати розпочали катування. Вафельний рушник заграв у їхніх руках не гірше дворучної пилки. Цей метод гоління, відомий ще з діда-прадіда, полягав у тому, щоб поступальними рухами "стерти" щетину зі щік. Не витримавши знущання, Вова вирвався з рук капітана і відскочив на безпечну відстань.
Спочатку, захоплений цим видовищем, я відчував втіху, але сльози дорослого чоловіка і метод, яким його до них довели викликали відразу. Щоб він не зробив - приниження честі та гідності не покарання, а наруга. Я опустив очі додолу.
* * *
Надійшов час коли наші гаманці спорожніли. Купило притупило і весь карантин кинувся на пошуки недопалків. Махорку від знайдених "бичків" зсипали до купи і робили одну величезну цигарку на пів-ліктя довжиною і завтовшки з гаванську. Ця "термоядерна бомба" пускалася по колу, і кожен похапцем намагався вдихнути побільше кислувато-нудотного диму, що мав запах горілого паперу. Комарі боялися цього страхітливого смороду і не наважувалися влітати в ротонду, коли з неї валував такий смердючий дим.
Як і більшість солдатів я схуднув на шабатурку. Юнацька енергія кудись поділась і ми вже не гасали вільними хвилинами у футбола, а намагалися де-небудь задрімати. Якщо спати не хотілося, то кружляли військовим містечком у пошуках їстівного. Хмари голубів, що жили в гарнізоні, істотно поріділи, ми били їх з рогаток десятками і увечері смажили. Інколи вдавалося поцупити порося з полкового свинарника — такий день ставав справжнім святом. Це було можливим тому, що льох уранці випускали попастися. Чомусь найбільше вони вподобали ділянку навпроти медчастини, старанно угноюючи ґрунт навколо неї продуктами свого метаболізму. Лікарі щодня страшенно лаялися з "кнурятниками" за розведену антисанітарію. Свинарі кидалися зганяти вухатих красунь з насиджених місць, але ті, зробивши коло пошани, поверталися до вподобаних калабань. Особливим шиком вважалося вміння осідлати свиню і проїхатися нею верхи. З часом від таких фізичних вправ вони почали нагадувати хортів. Найвправніші наїзники джигітували на потіху решти солдатів, доки на пронизливий вереск з лазарету не вискакував офіцер, батькуючи жокеїв. Під час таких свинячих перегонів льоха наступила ратицею на скинутого зі свого хребта невдаху і розтрощила йому голінкову кістку. З того часу цю твар ми розглядали чисто як цінний харчовий продукт і займалися виключно полюванням.
Мушу зауважити, що не так просто, як здається, загнати на волі таку прудку істоту до пастки, а про те, щоб зробити це безгучно не могло бути й мови. Була розроблена ціла технологія за якою гурт мисливців за "мамонтами" поділявся на загоничів, на тих хто відволікав увагу і, власне, свинячих кілерів. Змертвілого ссавця бігцем цургенили в заздалегідь визначене місце, де вже горіло багаття, стояла напохваті гаряча вода та громадилися купи житньої соломи.
Кожна щілина в продуктових складах ставала для нас воротами. І ми не соромилися красти звідти картоплю, цибулю, буряки та моркву. Голод краще за муштру навчив нас тихо крастися, терпляче чекати, маскуватися не гірше за хамелеона, непомітно повзати, відмикати цвяхом найскладніші замки, бігати швидше за гепарда. Ми благословляли темряву і проклинали денне світло. Найневибагливіші смажили ящірок та пацюків. Певний контингент харчувався сакмарськими ропухами. Але більшість притримувалася класичної дієти і в крайнощі не впадала. Спокій цієї відносної ідилії незабаром був потривожений.
Я готувався до здачі наряду. Якийсь азербайджанець, що піднімався вгору безапеляційно заявив, що я йому не подобаюсь. Відповідь не забарилася. Словесна суперечка переступила межу пристойності. Врешті мені це надокучило і я почав сміятися. "Айзер" кинувся в бійку, але швидко опинився на долівці.
Розлючений, він схопився на ноги, чвиркнув щось загрозливе в мою сторону і прожогом кинувся вниз. Через хвилин десять він з'явився знову, але за спиною у нього бовваніла кремезна постать Вови Саркісянца.
"Ага, — подумав я, — вирішили дати мені прочухана!" Та вийшло інакше: короткий хук з правої, а за ним вдало проведений аперкот поспали хлопця в глибокий нокаут. Вову мов хап ухопив і він лише отетеріло розглядав свого побратима, що непорушно лежав на підлозі. Трохи потупцявши довкола поверженого земляка він оговтався і танком посунув на мене.
— Якщо ти зробиш ще один крок, я тебе вб'ю, — заявив я, не на жарт розлютившись.
В очах Вови, які личили б і неандертальському ватажку, відбивалися всі його почуття: злість, гнів, але найбільше — страх. Врешті, він дійшов якогось висновку і... відступив.
Я поглянув на непритомного супротивника і злякався; ніс, ліва брова, верхня губа були розбиті. До того ж падаючи хлопець з усієї сили торохнувся головою об підлогу.
— Халілов! Халілов! — гукав Вова. — Встань!
Він ворухнувся і я полегшено зітхнув. Халілов зробив спробу піднятися але не втримався на руках і впав. Підхопивши його під пахви Вова потяг його геть з казарми. Той, мабуть, знову знепритомнів, бо його голова, мов ганчірка, звісилася і безживно теліпалася з боку на бік. Кров продовжувала сочитися, залишаючи на підлозі кривавий слід. Я крутнувся на підборах і подався до виходу. Розуміючи, що ця бійка так просто мені не минеться я почав створювати в уяві плани "збройної відсічі" моїм ворогам.
— Сашко, потрібно заховатися, в казармі нікого немає, — звернувся до мене Андрій Мороз, один з найвірніших моїх товаришів. Я стояв мов причмелений, повністю сконцентрувавши увагу на тому, де можна знайти гарну швайку або замашного дубця. Андрій взяв ініціативу до своїх рук і потяг мене до вбиральні.
— Сиди тихо. Вийдеш, коли подам сигнал, — мовив він і причинив двері.
Андрій Мороз був душею нашого колективу. Умів добре битися, сипав дотепами, був непідробно щирим і вважав за краще раз отримати по морді, аніж десять разів прогнутися. Його доля скінчилася трагічно: після карантину його надіслали до учбової частини, де в одній з бійок його до смерті забили лопатами старослужбовці. Це станеться через два місяці, а зараз я причаївся і, нашорошивши вуха, дослуховувався до звуків.
За хвилину приміщення наповнилося розлюченими голосами. Обнишпоривши казарму і не знайшовши мене, азіати дико залементували і гайнули на вулицю. Через хвилину я покинув свій "схрон", непомітно вислизнув з казарми та приєднався до своїх товаришів, які займалися фізичними вправами на спортивному майданчику.
Відтоді за мною назирці завжди крокували азербайджанці, вичікуючи слушної нагоди мене добряче відлупцювати.
Я не уявляв, що така нікчемна подія як банальна бійка між парубками може здійняти таку бучу. Словом, я був змушений відповідати за свій вчинок.
Допит проводили у каптьорці, де тхнуло перегаром та невипраними онучами. Вислухавши скупі пояснення, мені запропонували викласти на папері всі подробиці.
— Пиши грамотно, бо на твій опус мені треба доповідну скомпонувати, —виголошував капітан, стоячи за моєю спиною і зазираючи через плече на моє дряпання.
"Щоб тебе писачка писала" — лайнувся я про себе, збитий з думки.
Похихотівши над „твором” він для годиться трохи погримав на мене, а я втопив очі у підлогу і став у позі грішника, що раптово розкаявся і прийняв схиму.
— Добре, — мовив він. — Стань за шафою, щоб тебе ніхто не бачив .
"Еге, — подумав я, — це вже цікаво"
Мої роздуми урвалися, бо до кімнати зайшов Олега Кілін.
— Ви чергували разом з солдатом Сірко. Розкажіть, що тоді сталося, — наказав капітан.
Олега швидко зупинили, бо в його розповіді послідовність подій повністю сплуталася. До того ж, за браком фактів, він почав вигадувати такі подробиці, що у мене серце аж вистрибувало з грудей і в'янули вуха. Від строкатих побрехеньок урвався терпець у самих слухачів і капітан роздратовано кинув:
— Брешеш. Розказуй все спочатку.
П'ять разів Кілін заново розпочинав свою оповідь, що починалася із запевнень, що це вже цілковита правда. Капітан, геть заплутаний розповідями, вражено вигукнув:
— Досить! Ти, мабуть, професійний брехун. Засупонь пащу і стань за шафою, щоб тебе не бачили мої очі.
Коли Олег побачив мене, то аж відсахнувся. Він зашарівся, мов надкушений помідор, а я знічено повів плечима: довелося вперше почути зізнання добровільного наклепника. Я був здивований жвавістю та великою охотою з якими це робилося.
Допит продовжувався. Викликали усіх хто був свідком бійки. Насамкінець запросили Халілова, якого примусили потиснути мені руку. Але його погляд промовляв сам за себе: він жадав помсти. Незабаром трапилася і нагода.
Відділення з п'ятнадцяти чоловік у якому знаходився і я, прямувало до їдальні. І тут сталося несподіване: гурт з дев'яти азербайджанців накинувся на мене прямо в строю, відтиснув від інших солдатів і почав духопелити.
Спочатку я відбивався, сподіваючись на поміч товаришів, але зрозумівши, що ніхто втручатися не збирається, змушений був лише прикривати голову, щоб ненароком її не розчерепили. А хлопці, ті, що недавно обіцяли стояти як скеля, тільки дивилися, як товчуть їхнього товариша. Збитий з ніг я щулився під ударами чобіт.
— Назад! — пролунав раптом крик.
Від їдальні, тримаючи в руках пістолета, мчав черговий по полку. Гримнув постріл у небо і нападники розбіглися.
Я зробив спробу встати, але марно; в очах стрибали вогненні блощиці; з носа мляво виповзла кривава кабака. Трохи порачкувавши я безсило розлігся на траві. Прибалтійці зробили з рук "стільця", акуратно посадовили мене в нього і понесли до медпункту.
Недбало оглянувши мої синці лікар запитав:
— В голові шумить?
—Ні.
— Ну, тоді до весілля заживе, головне переломів немає. — Він підморгнув, кинув мені на руки пачку цитрамону і додав:— Іди в палату, полеж трохи.
Згодом мені полегшало і я подибав до казарми. Тисячооке небо, затамувавши подих, зорило на мене згори і вібруючи від сердитого гулу літаків струшувало спілі зорі на теплу землю. Повискуючи від задоволення над головою жирували кажани. Від свинарника тягнуло гноєм, у темряві вдоволено рохкали льохи. Потривожена голодним котом десь ошелешено цвірінькнула пташка. Комариний хорал упевнено тримав ноту сі. Біль не вщухав. Пекла образа за те, що друзі виявилися такими боязкими в екстремальній ситуації. Гірко було зізнаватися собі в тому, що у нас відсутня справжня дружба та солідарність,
Широко розставляючи ноги (удари потрапляли по самих делікатних місцях), піднімаюсь на другий поверх і окидаю оком остогидле приміщення. Уздрівши мене у казармі всі вмовкли. Я поплентався до ліжка і вмостився в ньому не роздягаючись.
— Сашко, ну як ти? — запитав мене Олег Кілін, віддано зазираючи в очі. — Може, щось треба — тільки скажи, хоч з-під землі дістанемо.
Я мовчав, бо мене казили оті дружні довірливі інтонації, благально-виправдовувальні, солодкаві і липкі, як глей.
"І де такі беруться? — міркував я. — На вигляд проста людина, а придивишся — ні пава ні ґава. Як битися — мов крізь землю провалюється, а як їсти, то тут як тут".
Олег справляв на мене двоїсте враження, бо був хоч і неширокий лобом, проте хапкий на руку (цінна риса в боротьбі за існування), в міру щедрий і вмів так теревенити, що аж язик поза вухами мотався. А нишпорка був — неперевершений.
— Олег, — звернувся я якось до нього, зачувши, як він під ковдрою тихцем точить поцуплену десь копчену ковбасу, — ділитися треба.
На що він відповів:
— Бачиш, який я кволий?
— Ну?
— Так от, поки гладкий схудне — худий здохне. Тримай пайку, — сказав він і кинув мені на ковдру шмат ковбаси. Я обурився і кинув його назад.
— Олег, логічний розрахунок замінює тобі моральні принципи. Не падай в моїх очах нижче плінтуса.
Олег зневажливо скривився і відповів:
— Если хочеш быть здоров — ешь один и в темноте.
Ну що такому доведеш?
Я лежав з відкритими очима і роздумував, чому існувала така дика ворожнеча між різними націями. Начебто всі виросли в одній державі, з однією системою навчання та виховання, всі були приблизно одного віку, отже мали однакові інтереси. Створювалося враження, що нас силою змушували злитися воєдино в якусь несумісну субстанцію, увігнати один світ в інший і в горнилі цих пертурбацій створити єдиний сплав. Дехто йшов у шлак, а більшість, здійснивши моральні аберації, ставала отією космополітичною, неприродною, але такою бажаною для держави "гомо совєтікус". Але звідки така сатанинська ненависть до ближнього, ота щомиттєва готовність перетворитися на людське стадо? Невже наші світогляди такі різні, що в них відсутня будь-яка терпимість до іновірця? Але ж ми ще занадто молоді, щоб релігійний чи національний фундаменталізм міг так безповоротно затруїти наші душі.
Я наливався люттю і готовий був мов булгаковський Шаріков душити голими руками але вже не котів, а оту "чорноту", оту "похибку цивілізації". Я дивувався сам собі, бо не підозрював, що здатен на такі страхітливі вчинки. Мені не було соромно за такі думки, бо в своїх почуттях я був щирий. Я висміював і уїдливо іронізував над цивілізаторським впливом культури та ідей гуманізму. Оті загальнозграйні вигуки "Аллах акбар!" по суті нічим не відрізнялися від реву печерних людей, що зустріли на полюванні плем'я собі подібних. Я перетворювався на дикуна, і що найстрашніше — усвідомлював, що зі мною коїться. На превеликий подив, заснув я дуже швидко.
Вранці почуваю себе страшенно хворим, довколишній світ здається нереальним, неприродним, і водночас — жорстоким. Здається, що нею просякнуте навіть повітря. Тут, в цих армійських джунглях, вона є невіддільною складовою частиною. Місце на якому стоїть днювальний випромінює негативну енергію. Скільки безсонних ночей проведено на цьому каторжному "п'ятачку"! Натерті до блиску половиці — сумні свідки рабської праці солдат: вони пам'ятають на собі численні ковзання "машкою", якою бійці натирають до блиску долівку, тисячі подряпин склом, яким її чистять замість циклів, вм'ятини від сталевих підборів. Місце де висить одяг — прямий свідок підневільності: такий сумний колір та убогий фасон ніколи не дозволить собі мати в гардеробі щаслива та вільна людина. Жорстокість стала тут буденністю. Людина за таких обставин або втрачає свою гідність, або стає черствою по відношенню до інших. Рідко яке зернятко вискочить з цих жорен неушкодженим.
Відтоді я вже не ходив на фіззарядку. Сержант дізнався про те, що сталося і до мене не присікувався. У моїй тумбі завжди лежала гірка цукру та свіжий шматок хліба. Коли я піднімав на когось погляд у того він опускався. І що найцікавіше — зі мною здоровкались усі азіати, пропонували цигарки, ввічливо розмовляли. З деякими я навіть заприятелював. За те, що Вова Саркісянц вчасно не заступився за свого земляка (хоч він був вірменином але жив а Азербайджані) на очах всієї казарми він був тяжко ними ж побитий і утратив свій високий "соціальний" статус. Після прочухана йому мов сім баб пошептало, демонічний вогник в очах погас.
Я не виказав тих, хто мене побив і мій авторитет в очах молодих бійців значно підвищився. Будь-яке моє прохання сприймалося як наказ. Відтоді усі міжнаціональні бійки, якщо вони не стосувалися моїх друзів чи мене особисто, проходили без моєї участі.
Незабутня віха у житті кожного солдата - перші стрільби з автомата. Перша п'ятірка, серед якої був і я, відстрілялась і була надіслана на бомбосховище виконувати господарські роботи. Обкопуючи стіну складу Микола Посадний необачно стукнув по ній своїм реманентом. Знизу утворилася дірка з якої потоком посипалися пачки з патронами. Не вагаючись ми понабивали ними свої кишені. А в казармі учинили ґешефт з розрахунку: один патрон — п'ять "труїлок". Жителів Азії завжди приваблювала зброя та подібні цяцьки, тому вони швидко обміняли свої тютюнові запаси на наш мотлох, чим були дуже вдоволені. Але перед відбоєм сержантам заманулося перевірити вміст тумбочок. Спочатку купку патронів знайшов один, згодом — інший. Це стало приводом для більш ретельного обшуку. Всіх солдатів у чому матір спородила вивели на коридор і залишили там стояти до закінчення трусу.
Тельбушили все: чоботи, одяг, речові мішки, зазирали у всі підозрілі шпарини. Патронів виявили пачок тридцять. Сержанти просто чманіли від здивування. На цю подію збіглося усе вільне від чергування полкове начальство. Допит йшов до самого ранку, але нас не продали.
Відтоді у нас почали таємно вилучати речі не дозволені Статутом ЗС СРСР. Труси проводились систематично, за нашої відсутності, тому всі цінні речі я здав на зберігання своєму командиру. Цей випадок швидко забувся, бо наближалася знаменна подія — прийняття Військової Присяги.
Напередодні ми отримали парадно-вихідну амуніцію: зберігалася вона у полотняних мішках, а не на вішалках, тому мала жахливий вигляд. З ранку до вечора ми ретельно прасували одяг, підшивали необхідні нашивки. Бляхи натирали зубного пастою, а чоботи ваксою до сонячного блиску.
І ось цей день настав. Всі солдати були трохи схвильовані. Та це і зрозуміло, бо не щодня трапляється така знаменна подія.
Після сніданку, який вперше був приготований по-людськи нас повели на плац.
Начальник штабу дивізії дав команду розпочинати урочисту церемонію. По черзі кожен солдат виходить з автоматом в руках до столу, бере червону папку з текстом до рук, обертається обличчям до строю і зачитує Присягу.
Настала і моя черга. Повторюю завчений ритуал, проте голос зрадливо тремтить, — хвилююся. Розумію, що відтепер беру на себе велику відповідальність: бути захисником рідної землі. Комашня лютує мов навіжена, але ніхто не наважується змахнути її рукою, щоб не привернути до себе увагу в такий урочистий момент.
Святковий день скінчився і увечері, перед відбоєм, нам зачитують наказ про зачислення солдат, які пройшли курс молодого бійця, до діючих військових частин. Мені випало служити у взводі охорони у штабі дивізії, куди вирушає ще восьмеро хлопців.
Вранці пакуємося. За якоюсь незрозумілою традицією наостанку трощимо все, що можна потрощити: металеві ліжка, тумбочки, стільці. У вікні, схожа на восьминога, що ось-ось зірветься з високої кручі у прірву, зачепившись за підвіконня однією дугою, стримить люстра. Подушки роздерто вправними пальцями і пір'я, мов грудневий лапатий сніг, встеляє всю підлогу. Зі стін, мов клапті згорілої шкіри, в кривавих патьоках від розчавлених комах, звисають подерті шпалери.
Прямуємо до залізничної станції. Повітря довкола дзвенить від мелодійних пташиних голосів, вправлених у грубу раму басовитого гарчання літаків. "Ать-два" — командує капітан, і наша рота дружно місить пилюку на дорозі та чавить необачних кузьок. За місяць на голові відросло волосся і невдоволено наїжачившись підіймає пілотку. Востаннє кинувши погляд на аеродром я полегшено зітхнув. І навіть не здогадувався, що через півтора року повернуся сюди знову.




Частина друга
Служу Радянському Союзу



Оренбург зустрів нас гомінким вокзалом. Стиха перемовляючись між собою підходимо до тролейбусної зупинки. Згодом вповзаємо в розчахнуті двері салону і з полегкістю скидаємо з плеч речові мішки.
З першого погляду місто мені сподобалося: невисокі будинки, невеличкі парки що чудово вписувалися у ландшафт міста, тепла, сонячна погода. Сподобався і кумедний пам’ятник вождю пролетарської революції, виконаний у натуральну величину. За бажання можна було дотягнутись і почухати йому маківку, засиджену геть нереволюційними горобцями.
Вийшли на кінцевій. Навпроти неї стоїть пам’ятник В.Ю.Чкалову – видатному льотчику довоєнної епохи. З історичних довідок згадав, що він був двієчником у школі, прихильно ставився до чарки і, врешті, помер молодим. На протилежній стороні вулиці знаходився музей ( як потім з’ясувалося – музей ім. Т.Г.Шевченка), перед яким, закриваючи його мало не на третину, височів пам’ятник О.С.Пушкіну. Ось так радянський пост модерн навіть в архітектурі намагався натуралізувати поняття “хто тут старший”.
Наша колона поволі обходить велику будівлю, прямуючи до її центрального входу. Формою вона нагадує велетенську букву “П”, має чотири поверхи і пофарбована у веселий медв’яний колір. Алея, якою ми чимчикуємо, має охайний, доглянутий вигляд. Будова знаходиться на правому – високому березі річки Урал і дуже гарно вписується в архітектурний ансамбль, що розкинувся на її схилах. Ген, вдалині, видніються сталеві кровопивці-журавлі нафтових веж, що ритмічно б’ють поклони матінці-землі. Та мій пасторальний настрій було зіпсовано вигуками “Духи, вішайтесь!”, “Готуй мотузку, салага!” То горлали з вікон численні мешканці штабу (звичайно, солдати), не в змозі стримати своїх радісних емоцій. Мені їх людожерський настрій, чомусь, не передався.
- Ну от, тепер кінець волі,- бовкнув хтось поруч.
-Та-а-ак, тепер тільки тримайся, спуску не буде,- докинув його співбесідник.
Мешканці кидали на нас такі зневажливі погляди, повні презирства і беззаперечної зверхності, що ми мимоволі щулилися, а балакуни вмить замовкали.
Новоприбулих розвели належними підрозділами без плутанини і непорозумінь, хоча загалом нас налічувалося понад двохсот чоловік. Щоправда, переважна більшість незабаром вирушить далі – на польові аеродроми, розкидані по всій області, проте зараз усі тримаються купи, не наважуючись ходити поодинці. То прокидався дуже древній, генетично вкорінений зграйний інстинкт, притлумлений від безпечного і ситого життя. Вдома доводилося спостерігати таке явище у акваріумних рибок – неонів; коли стінки штучної водойми здригалися від випадкового удару, чи за склом сновигали тіні або невідомі предмети вони миттєво збивалися докупи.
Мене та ще трьох земляків приписали до взводу охорони. Це втішало, бо за місяць, проведений у карантині ми потоваришували.
Командир взводу вишикував нас у шеренгу, чемно привітався і звелів зайти до канцелярії, щоб заповнити на нас анкети, прийняти на баланс обмундирування, дати інструкції щодо подальшого перебування в цій установі.
Не зогледілися коли підкрався й вечір – пора вечері. Вона була скромною, бо на “довольствіє” нас ще не встигли поставити. Вдовольняємося хлібом з мікроскопічним шматочком масла та кількома склянками чаю. Після “бенкету” командир дозволив рушати на відпочинок, але все одно вклалися ми близько дванадцятої.
Ранком, розбуджені командою “підйом”, схоплюємося з ліжок і завченими рухами швидко одягаємося: на жаль, хтось не встиг зробити це вчасно і доводиться повторити все спочатку. Невдовзі вийшли на подвір’я і приготувалися до ранкового кросу. Одразу стало ясно: зараз почнеться тест на витривалість.
Біжимо, мабуть, вже п’ятий кілометр. Та мені не важко, бо вже призвичаївся рухатися у кирзових чоботях, звик і до монотонного темпу, який на початку служби так пригнічував, і бажав лише одного – не опинитися позаду, щоб не отримати безкоштовного копняка під зад або стусана у спину.
Наш “замок” – (заступник командира взводу) – парубок нівроку, і темп витримував такий, що половина “дідів” скоро припинила тупотіти чобітьми по асфальту і поволі дибала позаду. П’ятеро новобранців теж трохи пристали, але постійно “підбадьорювані” ззаду чобітьми та лозинами були змушені продовжити крос. До фінішу вчасно добралося тільки дев’ять чоловік (добре, що серед них знаходжусь і я). Коли фініш перетинав черговий бігун “замок” зиркав на свого годинника і записував час на який той спізнився. Надавши усім кілька хвилин відпочинку він вишикував стрій і оголосив:
- Рядовий Кілін!
- Я!
- Ти спізнився на сорок секунд. Вийти зі строю і зробити сорок присідань.
- Єсть!
- Рядовий Брунька!
- Я!
- Ти спізнився на сто десять секунд. Вийти зі строю і зробити сто десять присідань.
- Єсть!
Дійшовши до кінця цього своєрідного списку, додав:
- Стас, займись ними.
Наперед вийшов горилоподібний солдат з масивною щелепою – справжній релікт людської еволюції. Чи то гени з’єднались якимось чудернацьким чином, чи то хлопець у дитинстві переніс якусь екзотичну хворобу – дивитися спокійно у навісні жовтаві очі цього ґевала було неможливо. Важкий погляд з-під кошлатих брів та насупленого плескатого чола зомбіював сильніше за погляд Кашпіровського, і випромінюючи ядучі еманації перетворював вас на соляний стовп. Коли він наближався волосся на голові несамохіть їжачилося. Цей “йєті” тінню сунув за командиром, виконуючи будь-який його наказ.
“Доброго Цербера має наш “замок”,- подумав я,- такому скажи “фас” і він рватиме м’ясо не гірше тигра”.
Цього неандертальця згодом прибрали, бо вночі він творив дивні речі: гриз стільці і задоволено ковтав розжовані тріски, сумно мугикаючи щось собі під носа хитався на ліжку, сидячи на підвіконні годинами дивився у розчахнуте вікно, їв кузьок. Краще було штрикнути себе виделкою в сідницю, аніж дати зауваження цій істоті. Не уявляю навіщо, яким чином і хто наважився надіслати її в армію.
“Неандерталець” зайнявся фізкультурою зі слабаками, сподіваючись, що йому вдасться вправити щелепи якомусь сміливцю, який наважиться нескоритися його волі. Решту солдатів “замок” повів купатися.
Урал – доволі швидка річка, тому тирлувалися ми на плесі, утвореному природним закрутом швидкої течії вздовж хвилястої берегової лінії.
Напурнавшись донесхочу швидко, не згірш диких кіз, здираємося стрімким схилом і бачимо, як кілька наших товаришів продовжує присідати. Знесилені вправою вони важко дихають і подовгу сидять перш ніж наважитись встати ще раз. Їхні ніжки похитуються немов у малят, а очі, вибалушені немов у окунців, безтямно дивляться перед собою. Це й зрозуміло – спробуйте після кілька кілометрового кросу присісти тисячу разів!
Судячи з усього оте астматичне сапання приносило йому задоволення, бо на вустах його блукала радісна посмішка, а очі мрійливо перестрибували з хмаринки на хмаринку.
Відставити,- мовив “замок” і наказав усім рушати до казарми. Стас почухав потилицю, окинув невдоволеним поглядом захеканих новобранців і втративши до них інтерес підбіг до командира.
- Взво-о-од! Кроком руш! – скомандував той і колона рушила до військової частини. “Раз, раз, раз два, три”- рахував командир і ми жваво лушпенили підошвами. Стас у такт крокам улюбленого командира почав так старанно гримати чобітьми об бруківку, що я мимоволі аж замилувався. “Йому не в авіацію, а в бронетанкові треба”- думав я.
Після того їдла, яким нас частували в карантині сніданок у штабі здавався казковим: картопля не мала “вічок” і запаху гниляччя, риба відмінно підсмажена, чай був запашним, без звичних плям кісткового жиру, чим я був непідробно здивований.
Після сніданку усі “діди” кудись подалися, залишивши нас самих у казармі. Розморені ситною їжею і втомлені від силових вправ та недосипання наші тіла прагнули відпочинку. На ліжка лягати було заборонено, тому ми вмостилися на підвіконні. Невдовзі я задрімав.
Прокидаюся від брутального копняка, відкриваю очі і бачу, як наді мною, з усмішками вагітних повій схилилося двоє “дідів”. Я підскочив мов карась на пательні.
- Що, спати хочеться? – запитав один веселун.
- Хочеться.
- А чому?
- Та… втомився трохи, от і приліг. А як задрімав – не пам’ятаю.
- Ну то лягай знову,- радісно підсумував “дід”.
- ???
- Прінять упор льожа і тріста раз отжатса!
- Не буду,- понуро відповів я.
- Ах ти синок! Ти шо – абарзєл? -І він з усієї сили торохнув мене у груди.
Від важкого удару залущали кістки і перехопило подих. Я розлютився і у відповідь затопив у пику. Той охнув від несподіванки і здивовано вирячився, не вірячи, що якийсь там “чиж” підняв руку на самого “діда”! Його товариш оговтався і підключився до екзекуції, врізавши мені ногою по ребрах. Я впав. Запрацювали ноги. Мені пощастило вхопити когось за халяву чобота, але ненадовго, бо за мить отримав такий удар по руці, що вона ледь не вистрибнула з плечового суглоба. На гуркіт до казарми збіглися “діди”. Зачувши з вус тих двох про те що сталося, вони мовчки обступили мене зусібіч. Я опустив голову.
Мене примусили віджиматися від підлоги триста разів. Я скорився, але в моїх очах палахкотів такий вогонь ненависті, що “діди” достроково припинили цю вправу. Я картав себе за слабкодухість і мовчки давився від образи. До того ж, серед тих двох був земляк – українець, але товк він мене немов лютого ворога. “Що ж це таке, міркував я,- свій лупцює свого? І за що? Що ж це за армія така, якщо тут не служать а катують?” Мої молоді колеги мовчки спостерігали за розвитком подій, як і тоді, в карантині. Хотілося плакати, але я бачив по обличчях тих двох негідників, що вони цього тільки й чекають, щоб ще й покепкувати. “Не діждетесь! – вигукнув я подумки. - Ніколи цього не буде!”
Відтоді ті двоє типів не переставали мене переслідувати до кінця служби. Півроку я носив у грудях палаючий смолоскип помсти, щоб поквитатися за знущання, вигадуючи тортури, не гірші за Лойолині з “Молота відьом”. Один уникнув покарання, а іншого я відлупцював так, що він на два тижні затримався у місті, побоюючись приїхати на дембель розмальованим не згірш індійця, що вийшов на стежку війни. Але це буде потім. А зараз я мовчав і терпів наругу.
Ті двоє покидьків входили до штату особливого відділу штабу – військової контррозвідки. Один мав прізвище Бабич, інший – Муса. Сюди ж потрапив служити і мій товариш Микола Посадний. Якщо мене ті двоє звірят бачили в основному увечері, то Микола проводив у їхньому товаристві весь день. У обох спостерігався стійкий нахил до садизму, тому дня не проходило, аби вони над кимсь не позбиткувалися. Щовечора Микола приходив мовчазний, часом тримався за живіт і болісно кривився.
Ми голилися. Я помітив, що він спльовує кров.
- Били? – спитав я.
Посадний ствердно хитнув головою, ретельно виголюючи посиніле підборіддя. Його права щока набрякла і була схожа на гумову, а з розбитої шкіри на фалангах пальців сочилася сукровиця.
- А це що? - вказав я на руку.
Той скосив очі на уражену кінцівку і посміхаючись кутиками вуст відповів: - Дав здачі, але переборщив. Два тижні буде дивитися на світ одним оком, як циклоп.
- І з ким зійшовся, чи не з Бабичем?
- Вгадав, бодай його пранці та болячки з’їли.
Як не дивно, але Бабич був землячок – з-під Сум. Здоровий, нічого не скажеш. Але підлий і мстивий до нестями. Паталогічно любив знущатися.
Свого часу кардинал Ришельє, бесідуючи зі своїм товаришем сказав, що інквізиція може скарати людину за будь-які три слова.
“А якщо я скажу – вірую в Бога,- запитав той у Ришельє.
“Тоді вас скарають за те, що ви не віруєте в Святу Трійцю”.
Так і цей Бабич, присікувався за все і часто, без слів, просто накидався на солдата, якого найбільше вподобав. Не людина, а якась похибка! До того ж бився він лише тоді, коли поруч знаходився хтось із “дідів”, слушно побоюючись, що віч-на-віч супротивник може намилити йому шию. Цікава деталь: він панічно боявся коли йому дивились у вічі.
Якщо порівнювати національну солідарність узбеків, азербайджанців, вірмен та українців, то останні програють по всім пунктам. Єдине в чому нам немає рівних – в умінні зносити образи. Я розчарувався у земляках, бо одна-дві особи, що здатні вкоротити ікла будь-кому, то не правило, а сумний виняток, пекучий докір нашому хворому менталітету. Такі люди стирчать мов здорові зуби у роті повному гнилих пнів. Філософська теза “Націоналізм – найвища форма суспільної свідомості” не притаманна українцям. Не дивно, що Бабич шукав підтримки у грузина Муси, у татарина Худайбердиєва, у таджика Халілова, бо вони були здатні до самоорганізації, не втрачали своєї гідності ніколи і у разі небезпеки не показували супротивникам п’яти. Українці своєю мовчанкою потурають збиткуванням, не опираються активно насильству і тому провокують навіть слабкіших опонентів на біль рішучі дії.
Одного дня, випадково, у Військовому трибуналі мені на очі потрапить цікавий документ у якому відображатиметься статистика вбивств та злочинів проти солдатів. Українці в ньому становили рівно третину. Це в одному, окремо взятому військовому окрузі. Сумніваюся, що в інших ситуація істотно відрізнялася.
Як лірична противага тим збоченцям у взводі існувало тріо пітерських “інтелігентів” на ймення “Свята Трійця”. Хлопці змінили свої імена на клички і не дуже з того журилися. Одного звади Сіся, другого Бичя, третього Кіса. Хлопці вони були сумирні, але одержимі нерозумною пристрастю до спиртного. Через ту пляшку вони пуповинами позросталися, і куди тягнуло одного, туди хилилися двоє інших.
- Конгеніально, Кіса! – вигукував Сіся в захопленні від того, що його товариш одним духом вихилив флакон “Шипру”.
- Ето что-то,- підтакував Бичя і робив не дуже пристойний жест рукою.
- Хлопці, ваш стиль життя безнадійно застарів,- робив зауваження “замок”, на що Кіса приречено відповів:
- Ми – старовєри.
Ці троє нікого не чіпали, заглиблені в свій внутрішній світ – світ етилового спирту. Дня не минало, щоб вони не нализькалися, чим справедливо гнівали сержанта Бедуїнова. Інколи “замок” навіснів і вибивав душу з п’яничок. Після побиття вони відлежувалися пару днів, а потім знов кидалися у вир алкогольних пригод. Де вони брали гроші на своє “дієтичне харчування” ніхто не знав, але було ясно, що без крадіжок тут не обходилося.
* * *
Дуже швидко ми призвичаїлися жити за жорсткими армійськими законами, які коротко можна сформулювати так:
1. Строга ієрархія за призовами;
2. Вміння не показувати, що ти чимось невдоволений;
3. Вміння чітко виконувати накази;
4. Вміння мовчати (своєрідна “omerta” – кругова порука);
5. При необхідності – будь жорстоким до своїх товаришів;
6. Ні за яких обставин не виявляй своїх слабкостей;
7. Завжди приховуй свої професійні та особливо інтелектуальні здібності.
Той хто виконує ці закони має найменше шансів потрапити у якусь халепу, або стати об’єктом глузувань. Це тільки основний стрижінь настанов, який дозволяє людині захистити свою психіку і фізичне здоров’я, бо на ці рабські заповіді нанизується ще велетенське гроно інших – не менш важливих. Причин, що примушують людину бути жорстокою багато. По-перше, це помста за своє недавнє приниження, по-друге, бажання не виглядати білою вороною, по-третє, звірячий інстинкт. Добре що він проявляється не у всіх однаковою мірою. Правда існує тільки одна – з вуст начальника. Розповісти кому-небудь про знущання над собою означає приклеїти до себе незмивний ярлик “стукача”.
Не існує ганебнішого слова в солдатській лексиці, аніж “стукач”. Той, хто підпав під це поняття ставав самою рознещасною людиною до кінця служби. Зі “стукачами” не розмовляли, не вітались, усіляко принижували за Статутом і поза Статутом, ця людина майже не мала шансів піти у звільнення чи відпустку, брала їжу тільки після того, як усі наситять свої шлунки. Мов лякачка для малих діточок це поняття застерігало нас: мовчи що б не сталося, інакше втратиш усі шанси бути, хоча б гіпотетично, рівноправним членом колективу. Страх отримати таке ймення забивав хирляві паростки справедливості, рівноправ’я, дружби. Навіть серед молодого призову рівності вже не було: хто вчасно не зігнув спину – позбавлявся і тих куцих прав, які мав.
Другого дня нам видали “Статут гарнізонної і караульної служб” і вказавши необхідні статті примусили їх занотувати та вивчити. Але “діди” докинули до цієї програми ще й свою; для початку належало записати до зошитів так звану “Армійську казку”. Казка ця являла собою не що інше, як віршовану лайку у якій описувалися мрії “діда” про майбутній дембель. Закінчувалася вона самими “ніжними” словами:
“…Чик-чирик пиздрик ку-ку,
Снится дембель старику.”
Не уявляю собі мислення людини здатної написати цей армійський гімн!
Щоби покращити наші арифметичні здібності нас примусили вираховувати скільки днів залишилося до майбутнього наказу міністра оборони про звільнення в запас. Незнання такого факту погрожувало великими неприємностями.
Окрім стандартних команд та класичного російського матюччя у переважної більшості “дідів” з вуст не злітало нічого путнього. В основному розмови точилися про те хто і що сьогодні з’їв, які козли офіцери, хто й кому натовк пику і як провів відпочинок. Згодом я зрозумів, що це – наслідки трансформації моральних та духовних цінностей під тиском неприродних суспільних обставин. І якщо солдат сам не бажав боротися з цим злом його словниковий запас нормальних людських слів невблаганно зменшувався, заміщуючись тарабарською говіркою дикунів. Це не перебільшення, бо після армії мені ще довго довелося вичавлювати з себе “military spirit”, тобто “армійський дух”, ловлячи на собі косі погляди матері, коли я у її присутності прохоплювався необережним слівцем.
Взвод охорони налічував тридцять п’ять чоловік. Серед них двадцять п’ять було “дідами”. Хто розуміється в такому службовому пас’янсі – може поспівчувати решті. Цілий день ми думали лише про те, як уникнути кпинів та покарань. Ми вважалися винними у будь-яких ситуаціях, суперечках, претензіях. “Діди”, півтора року не маючи змоги реалізувати своє соціальне становище, накинулися на нас немов зграя голодних вовків. Можливо, ми б і опиралися, але їх було забагато. За найменшої можливості ми шукали якогось непомітного закамарку, де можна було хоча б певний відрізок часу не знаходитись у напрузі і не чути самовдоволеного голоса “діда”. Але ті закапелки знали й вони, тому дуже часто це закінчувалося прозаїчно: усіх хто ховався відправляли на “очко”.
Наступного дня ми знову вивчали осоружний Статут. На цих заняттях від нудьги ми не знали куди себе подіти, - гризли нігті, копирсалися в носі, чухалися або й просто на свій страх і ризик куняли за столами, бо спійманого сонька знову ж таки відправляли до вбиральні.
Після відбою, напівдрімотний стан у якому ми перебували протягом дня, щез: розпочався сон-тренаж. Сержант запалював сірник і доки він догорить ми повинні були вже стояти в строю вдягнутими (“дідів” це не стосувалося). Півтори години ми літали мов навіжені з ліжка до строю і навпаки, півтори години гуркотіли кирзові чоботи по долівці.
У строю ми хекали мов хорти на полюванні. Врешті ця вправа в повній мірі потішила наших старших колег і сержант дозволив черговому по роті забрати нас працювати до їдальні. Той видав кожному тупого ножа і наказав чистити картоплю на завтрашній сніданок. Два мішки на дев’ять чоловік – не велика норма, але прововтузилися ми досить довго, бо вклалися у ліжка вже після другої години ночі.
О шостій ранку нас зірвала з ліжок команда “підйом”. День що починався нічим не відрізнявся від учорашнього. Ми працювали “машкою” (тридцятикілограмовим полотером), рівняли ліжка, підмітали, стирали пилюку і все таке інше, а “діди” солодко дрімали. Як не дивно, але систематичні заняття фізичною підготовкою припинилися. Тільки у разі крайньої потреби (якщо нагримає якесь начальство) ми неохоче брели на подвір’я. Причина банальна. Всі господарські роботи у штабі, а саме: щоденний наряд до їдальні (чотири чоловіка), роботи на речовому складі (один чоловік), ремонт дитячого садочка (шість чоловік) виконувались нашим взводом. Окрім того існувало щоденне чергування біля прапора дивізії (чотири чоловіка), гарнізонна гауптвахта (чотири чоловіка), до яких у військові та вихідні дні приєднувався ще й військовий патруль по місту. Щодня три людини охороняли Військовий трибунал. Пост на речовому складі охоронявся теж цілодобово: вдень до нього пішки ходили через чверть міста і лише вночі вартового привозили машиною. Легко порахувати, що вільними від служби залишалося три-чотири чоловіки. Інколи відряджався наряд для конвоювання засудженого до дисциплінарного батальйону, який знаходився під Тоцьком. До того ж, хоча б одна людина знаходилася у шпиталі чи у медчастині. Часом хтось їхав у відпустку. Тому, логічно, один наряд плавно переходив в інший, без пауз та відпочинку. Але ми втягнулися у цей ритм і сім-вісім чергувань поспіль вже нікого не дивували. Одного разу я підрахував скільки разів мені довелося стояти на посту з автоматом в руках протягом трьох місяців. Виявилося – шістдесят три. І така арифметика була типовою для кожного вояка. Тобто роботу, яку належало виконувати цілій роті, виконував один взвод. Тому не варто казати про дисципліну – була тільки її видимість.
* * *
Чергування у караулі вважається найкомфортнішою службою для солдата, якщо він не страждає клаустрофобією (новобранців це не стосується). Я мав змогу це оцінити через тиждень.
Після обіду члени майбутнього караулу вирушають до медчастини. Після нехитрого огляду ми волочимося на пляж, щоби позагоряти та попірнати за раками, якими ця річка просто кишить. Швидко скупавшись влягаюся на піску і намагаюся заснути, але це не вдається, бо весь час доводиться відганяти комарів. За дві години чимчикуємо до казарми, приводимо себе у порядок і чекаємо на вечірній розвід, на якому проходить зміна нарядів. Час, що залишився сиджу крячкою і вивчаю Статут, повторюю чи не забув номер свого автомата, комсомольського квитка, військової частини у якій служу.
Черговий по управлінню шикує стрій і розпочинає розвід. Завченими фразами віддаються команди та накази. Начальник караулу (їх завжди призначають із сержантів нашого взводу) підходить до чергового офіцера і отримує окремі інструкції; конверт з паролем переходить з рук в руки. Після закінчення церемонії духова секція наряду видуває з туб і тромбонів звуки маловідомого маршу і ми, промарширувавши навколо майданчика ритуальне коло рушаємо на свої пости.
У караулці я швидко зрозумів, що романтика бойового чергування – суцільна дурниця; автомат одразу ж поставлено до піраміди, а навзаєм нього мені вручають швабру, віника, щітку, кілька ганчірок та пачку прального порошку.
- Спочатку миєш підвіконня, стіни, вікна, а потім переходиш до долівки,- повчав мене “дід”. - Порошку не жалій, сип щедро.
Коли неприбраною залишилася долівка до чергового відра з водою він всипав півпачки прального засобу, розмішав у се віником і вилив на підлогу.
- Швабру в руки і пішов ганять грязюку, - промовив він.
Після цього в мої руки впала щітка для взуття, якою належало відчистити паркет від жирних плям та бруду. Цей ритуал повторювався тричі. Щойно закінчив цю роботу – отримав іншу:
- А тепер до вбиральні, - весело оголосив “дід”.
“А щоб тебе качка ногою брикнула” – подумки вигукнув я і гримнув дверима.
- А ну тихіше, салабон, а то зараз встану і покажу тобі де козам роги правлять, - почувся з-за дверей сердитий голос.
Я ладен був поперегризати горла всім членам караулу, натомість так смикнув за шворку унітаза, що вона залишилася в моїй руці; весело загоготіла вода.
Щойно закінчив прибирання, як у мої в руки всучили знайомий Статут і наказали уважного його читати. Я засмутився.
Після вечері мене вперше виставили на бойовому посту, правда патронів не видали. Проте цим не варто було перейматися: так чинили постійно. Мабуть, вони були потрібнішими в Афганістані, а тут – у Союзі, не було, поки-що, з ким воювати. До речі, прохання відправити мене та декількох моїх нерозумних товаришів до Афганістану виконувати, так би мовити, “інтернаціональний борг” ми подавали ще в карантині. Інтервенцію проти сусідньої країни ми вважали у вищій мірі благородною справою, апофеозом патріотизму, і готові були “Dulce et decorum est pro patria mori” (почесно і солодко померти за Вітчизну (лат)). Але в те пекло ми не потрапили, чому я пізніше був невимовно радий.
Дві години спливли дуже швидко і я чекав на зміну. Та її не було. “Мабуть, затрималися” - міркував я. Але пройшло ще дві години і я почав хвилюватися. До світанку я вагався, чи варто зателефонувати черговому по управлінню і запитати чому немає зміни, але інстинкт застерігав мене цього не робити. Всю ніч стіни будинку здригалися від багатоповерхових “компліментів” на адресу моїх старших колег. Між нападами люті я приречено вивчав статті Військового Карного Кодексу, пам’ятки тим, хто сподівається вижити після ядерного вибуху, хімічного отруєння, бактеріологічного ураження, якщо передчасно не вмре від страху, або не буде загризений окопною вошвою. Пам’ятки супроводжувалися відповідними малюнками з поясненнями як припасувати виламану кістку до саперної лопатки або вирити собі зручну могилу під час атомного бомбардування, та інші жахіття, що неодмінно стануться, якщо ми не будемо сумлінно виконувати настанови КПРС та інших відповідальних есесерівських органів.
О дев’ятій ранку з’явився начальник караулу з вартовим.
- Втомився? - запитав начкар.
- Нікак нєт, товаріщь сєржант, вичавив я з себе.
Він окинув мене поглядом і з повагою в голосі кинув:
- А ти молодець, соплі не розпускаєш. Як повернемося будеш спати… п’ять годин. Ти цього заслужив. А на “дідусів” не ображайся, - вони своє відслужили і тепер їм уночі належить спати, готуватися до дембеля.
Увечері я вийшов з караулки тільки для того, щоб показатися на очі новому черговому по управлінню, який приймав естафету від свого попередника. Бо за півгодини знову опинився в караулці. Але в сьогоднішнє чергування були внесені корективи, бо у Мусі (начальника караулу) був день народження. То ж він попередив:
- Сьогодні зміни не буде, розумієш чому. Тому набивай кишені продуктами і бери пачку цигарок. Приїдемо за тобою завтра… після обіду.
Як пообіцяли, так і приїхали. Молодці!
Щоби хоч трохи зменшити симфонію смердючості у приміщенні я ліквідовував сліди постійних пиятик. Але справжні масштаби цього явища уздрів, коли зацікавився, чому у вбиральні підвісна стеля підозріло увігнулася і нависала всього за кілька сантиметрів від моєї довбешки. В одному кутку шматок ДПП відсовувався, відкриваючи добрячу дірку у яку, за бажання, можна було легко залізти. Щоб задовольнити цікавість я так і зробив. І вжахнувся, бо увесь вільний простір над головою у три поверхи був заставлений пустими пляшками. Я засумнівався, чи вистачило б однієї вантажівки, щоб вивезти оту тару. Зрозуміло, чому дах набрав форми параболоїда, а з приміщення караулки не вивітрювався кислий винний запах. Звернувши увагу Мусі на те, що стеля одного чудового дня просто впаде нам на голови я з наївності хотів зробити як краще, а вийшло як завжди; Муся пильним оком окинув стелю і легко заточуючись від стримуваних веселощів, мовив:
- Береженого Бог береже. Ставай до роботи.
“Бовдур!”, - картав я себе. - “Хто мене смикав за язика? Як це можна забути простий принцип: ініціатива – карається!”
Та на думку спливала геніальна ідея. Цілу ніч я виносив оті скляні вироби за межі військової частини і складав їх… за стіною гастронома. А вранці, щойно відкрився приймальний пункт здав пляшки. Вийшло двісті шістнадцять карбованців (кому немає чого робити – хай порахує скільки ж там було скла). І хоч був неголодний, проте купив собі півкіла самої дорогої ковбаси і зжер її по дорозі в караулку.
- Ще щось залишилося? – запитав мене Муся.
- Так, дрібничка, на пару ящиків.
- Ну, добре, на сьогодні досить.
“Мені теж” - подумки промовив я.
Караул позаду. Увечері зустрічаюся зів своїми товаришами по “нещастю” і вивалюю на них свої враження за два минулі дні. Вони відповідають взаємністю. Набурчавшись та нажалівшись одне одному відчуваємо полегшення. Вклалися в ліжка після традиційної чистки картоплі. Вперше за час служби цієї ночі мені наснилася дівчина. Вона йшла назустріч, гола, усміхнена, бажаючи віддати своє тіло. В ту мить, коли наші тіла злилися…
- Підйо-о-о-м! – ревнуло у казармі. Починався новий день.
* * *
Після того як в автопарку провели ранковий розвід командир запросив мене до канцелярії. Навпроти нього сидів невідомий мені офіцер; заклавши ногу за ногу він одкинувся на спинку кустарного напівкрісла і пускав ротом кільця диму.
- Рядовий Сірко. Капітан Чуйченко хоче задати тобі кілька запитань, - звернувся до мене прапорщик Некрасов.
Я повернувся до капітана.
- Освіта?
- Середня спеціальна.
- Киянин?
- Так.
- Маєш водійські права?
- …так.
- Іноземною володієш?
- Трохи англійською.
Окинувши мене прискіпливим поглядом, докинув:
- Цей солдат мені підходить. Від сьогодні працюватимеш у мене. Нарядами не навантажувати.
Потиснувши руку Некрасову він підморгнув мені і вийшов з приміщення.
Склад авіаційно-технічної служби (АТС) знаходився за сотню метрів від штабу, за будинком військового готелю, в глибині двору. Раніше на цьому місці була стайня, яку згодом переобладнали на складські приміщення. Сам штаб був тоді фортецею, гарнізон якої охороняв кордон Російської імперії вздовж річки Урал. Саме тут з 1848 року відбував заслання Тарас Шевченко. Звідси він вирушив в експедицію до Аральського моря, очолювану капітан-лейтенантом Бутаковським. Стіни фортеці пам’ятали багатьох друзів Тараса Григоровича, поляків-революціонерів Т.Вернера, Л.Турно, Бр.Залеського, М.Лазаревського, К.Герна. Тут він починав творити свої перші “захалявні книжечки”. Саме тут дворічне заслання відбуваю і я.
Гучно гримаючи своїми “гробами” (кирзовими чоботами) заходжу в приміщення канцелярії і бачу на дивані трьох прапорщиків, що мляво затягувалися цигарками і осоловілими від численних пиятик очима спостерігали як повільно розчиняється в повітрі ядучий дим, пропущений через їхні легені. Один з них з остервенінням обгризав нігтя і, врешті, впоравшись з неслухняною заусеницею підняв на мене очі і запитав:
- Прислали до нас працювати?
- Ні, зачислили до штату служби.
- А-а-а-а! – мовив він.
- О-о-о-о! – потягнув інший.
- Добре, отже ти вже наш чоловік. Трохи потрешся між людьми і дивись – сам людиною станеш. – На слові “людьми” він зробив наголос і тицьнув себе у груди. На хвилю він вмовк а згодом продовжив: - Мене звуть Головачов, але звертатимешся ти до мене не інакше як товариш прапорщик. Ну, а тепер розповідай, хто ти такий.
Та не встиг я роззявити рота як зайшов начальник служби і всі присутні піднялися та почали віддавати честь, попередньо повкидавши недопалки до півлітрової банки, що слугувала їм за попільничку.
- Прошу знайомитися. Віднині Олександр Сірко зарахований до штату нашої служби на посаду “істопщіка”.
Мене поплескали по плечах, потиснули правицю, а Головачов погупав своїми п’ястуками, що нагадували ведмеже мурло у груди, від чого серце затіпалося моя язик у дзвоні.
Капітан потинявся приміщенням, знайшов якогось папірця, сердито швиргонув його до портфеля і брязнув вхідними дверцятами. В єдиному ритмі всі прапорщики, мов підкошені, впали на диван і знову затягнулися своїми улюбленими “туберкульозними паличками”.
- Отже, ти хохол? – запитав мене Головачов.
- Ні, українець, - тихо відповів я.
- А що, хіба є різниця між хохлом і українцем?
- Звичайно.
- Невже? Ну то яка?
- Хохол – це людина, яка втратила свою Батьківщину і до неї байдужа, а українець – хто на ній живе, чи, принаймні, її любить.
- О-о-о-о, філософ, - мовив Головачов. - Але тут ти просто рядовий. Він на хвилю вмовк, вдивляючись у вираз мого обличчя. - Що, хохол, прищурився? Не подобаються мої слова? Я теж був колись украйонцем, але тепер я прапорщик і у своїх поглядах на життя глибоко космополітичний.
- Шпрехен зе дойч? Парле де ля франсе? Ду ю спік інгліш? – запитав я.
- Що-що?
- Чи володієте ви хоча б однією з цих трьох світових мов, що я назвав?
- Ні. Ну то й що?
- А те, що космополіт повинен знати мову, культуру, побут, звичаї народів земної кулі. Тільки в такому разі він може назвати себе громадянином світу.
Того мов грець ухопив. Погляд став сталевим, обличчя попелястим, очі, й так вибалушені, здавалося от-от полізуть з орбіт.
- Слухай, синку, ти, мабуть, трохи обчитався. Тут тобі не аудиторія, тому закриємо дебати. Бачу, що ти не простак. Саме з отаких виростають усілякі там петлюри і бандери. Щоби і з тобою такого не трапилося, мені доведеться тебе трохи підучити.
“Ну от, нажив собі ворога” – міркував я.
- Ша, завелись, - мовив прапорщик, який досі мовчки сидів на дивані, - давайте змінимо тему. - Він подав мені руку і продовжив: - Я з Харківщини, звуть Сан Саничем. Будемо знайомі.
Головачов був середнього зросту, міцної статури, з правильними рисами обличчя. Повні губи надавали йому зманіженого вигляду. Пальці мав короткі; затиснута в його правиці цигарка виглядала сірником. Мав добре поставленого голоса, що пасував би працівникові ефіру. Комірець тугу врізувався у шию, кітеля, скроєного з великою поправкою на позитивний баланс, було бездоганно випрано і випрасовано. “Нелегко, мабуть, дружині доглядати за таким котом” - подумав я.
Однині цей дженджерикуватий прапорщик допікав мене як міг то своїм армійським чорним гумором, то недолугими наказами на кшталт:
- Піди і принеси”.
- Що принести?
- Я тобі вже казав, тому повторювати не буду.
І довго потім сміявся, спостерігаючи за моєю розгубленістю. Одного разу після чергового такого “наказу” я набрався нахабства і приніс йому… повну літрову банку дощових черв’яків. Зайшов до каптьорки і тихенько поставив її посеред столу за яким начальник служби разом з прапорщиками грали в преферанс. Ох, що тоді було!
- Що це, Олександре? – здушеним голосом запитав капітан.
- Черви.
- Я бачу, що не глисти. Я питаю, навіщо?
- Попрохав прапорщик Головачов.
- Ти що, з глузду з’їхав, солдат? Коли я тебе про таке просив?
- Я почув, що єдиного, чого вам не вистачає, так це червів. А потів ви повернулися і сказали “Піди і принеси”. От я і приніс.
Капітан допетрав у чому річ і почав так реготати, що забрязкотіло скло у шибках.
- Та він тобі наживку приніс. Подякуй солдату. Ха-ха-ха!
- Н-н-у-у-, дякую, - відповів той.
Наступного дня він приніс у каптьорку три кавуни. Здоровенькі такі, астраханські. В цей час я займався технічним перекладом якоїсь технічної авіаційної документації з чеської на російську (курсанти училища літали і на літаках чеського виробництва Л-410). Головачов вмостився на стільці навпроти мене, розрізав одного кавуна на дольки і схрупав його перепочинку, спльовуючи насіння у кошик для сміття.
- Піду, віділлю, - промовив він, самотужки впоравшись з п’ятикілограмовим плодом. Навіть прапорщикам Сан Саничу і Лихому він не дав і шматочка. Сан Санич скрушно похитав головою.
За кілька хвилин Головачов повернувся і широко роззявляючи повну міцних зубів червоно-білу пащу з’їв другого кавуна.
- Піду, віділлю, - вдоволено мовив він і знову хряпнув дверима.
Не знаю, може він таким чином чистить каміння з нирок, але я не стерпів:
- Сан Саничу, дайте свого “свиноріза”.
Той мовчки відкрив сейф і подав мені ідеально гостру сталеву швайку. Навіщо він її та тримав – я не знаю, але часто спостерігав як вона легко, мов скальпель, різала всяку всячину.
Одним ударом я розбатував кавун на дві частини, взяв ложку і швидко вигріб м’якуш на дві тарілки, що по черзі підставляв мені Сан Санич. Потім ретельно протер ганчіркою зріз, заточив десяток сірників і вштрикнув їх по периметру шкірки, дістав з шухляди 88-го клею і змастив ним краї. Сан Санич дістав погони прапорщика, додав до них по зірочці і поклав до середини порожнього кавуна. Дві частинки були акуратно з’єднані, та так, що й зрізу не було видно.
- Зайшов Головачов. Взявши до рук останнього кавуна і здивувавшись його вазі він здивовано вигукнув:
- Щось залегка ця ягідка. Морже, перезріла? А ну я її…
Ніж увійшов у кавунячу плоть і той розпався. На стіл вивалилися погони. Головачов витріщився на таке диво а ми пирснули зі сміху. Зрозумівши що до чого прапорщик люто зиркнув на нас, скреготнув зубами і подався геть.
Часом траплялись просто анекдотичні ситуації. Наступного понеділка Сан Санич приніс з дому на службу смажених окунців та голавлів. Помічаю, що Головачов тихцем складає кістки до моєї купи. "Хай тішиться" — подумав я. Згодом скінчили їсти.
— Ого! Ну ви і жерете, товариш солдат, — вигукнув Головачов, тицяючи пальцем на купу з кістками, що лежала біля мене на столі. — Ось, у мене лишень дві кісточки.
— Товаришу прапорщик, хай і так, але ж я — слава Господу, хоч не їм з кістками!
Обідаючи в каптьорці ми чухали язики і розповідали анекдоти.
— Новий анекдот розповісти? — запитав я у капітана Чуйченко.
— Валяй.
— Зустрічаються вранці дві бабусі. Одна й каже: "Посадила я вчора городину, а сьогодні глянула — все витоптане. Мабуть то солдати з тієї військової частини що неподалік.
— Бачила я ті сліди,— відповідає сусідка, — І мушу сказати що то не солдати зробили, а прапорщики.
— З чого ти взяла???
—А ти піди глянь уважніше. Сліди ті — нелюдські."
Судячи з усього шпилька досягла своєї цілі і щоби хоч якось мені насолити Головачов вигукнув:
— Ну і дурний солдат нам попався!
— А що сталось? — запитав капітан.
— Дивився я ранком автовантажник. Відкрив краник радіатора, а звідтіля воді біжить. А на вулиці мороз. Так і машину угробити можна.
— Що скажеш, солдат? — звернувся Чуйченко.
— А чи багато води ви спустили? — питаю у Головачова.
— Всю, бо як прихопить мороз – хана двигуну.
— А якого кольору була та водичка?
— Я не придивлявся...
— Дарма. Бо зразу зрозуміли б що то антифриз.
Капітан так і впав під стілець.
На складі цілий день доводилось кудись бігати, щось розвантажувати, розставляти, розпаковувати — і так до безкінечності. До того ж капітан примусив мене вивчати обов'язки комірника, бухгалтера, правила техніки безпеки, різноманітні інструкції, накази, запити, платіжки, ордера тощо. В основному ці знання були непотрібні, бо кожен мій крок контролювався. На складі це особливо кидалося у вічі. Для людини жадібної таке строкате зібрання приладів становило б інтерес, але для мене всі якості цього мотлоху зводилися лише до маси, яку я повинен кудись перетягти.
Першого ж дня, коли я скінчив роботу, капітан обмацав навіть мою матню. Така крайня недовіра змусила мене бути завжди обережним. Мабуть, раніше тут працював якийсь пройдисвіт, якого спіймали на гарячому, але мене це обходило, тому я не стерпів і виклав йому все що про нього думаю. Після тієї тиради він більше не обшукував мене, але ще довгий стежив за мною, щоб часом я не прихопив з собою до казарми якусь річ. Я розумів, що він бачить в мені тільки робочу силу. Були серед офіцерів і винятки, але вони ще краще підкреслювали правило.
Винятком був мій командир взводу, прапорщик Некрасов. Ні, він був далекий від того щоб виказувати непідробну щирість своїм підлеглим, але він не був голим механізмом і не вимагав від солдат більше, аніж вони могли дати. Безумовно, товариство таких хлопчиків як ми було йому страшенно нецікавим, проте гроші, що він отримував по дев'ятій сітці, та близькість пенсії примушували його зносити усі прикрощі служби. Навіть сам вигляд цієї людини викликав до себе повагу. Особливо кидалося у вічі його обличчя, яке було немов витесане з каменю і водночас завжди залишалось добрим. Дехто казав що він просто байдужий і тому закриває очі на неприпустимі речі — синці під очима у солдатів, розбиті носи та губи, гори пляшок, дівчат у казармі тощо. Часом, зі стану рівноваги його виводило начальство, постійно докоряючи за погану поведінку підлеглих. Розуміючи, що йому не вдасться розвалити мурів "дідівщини" він просто акуратно користувався з цього явища.
* * *
Перші місяці служби, відмічені постійним психологічним тиском, промайнули. Після чергового наказу про демобілізацію у відносинах між солдатами сталися формальні зміни: "чижі" стали "молодими", "молоді" — "черпаками", "черпаки" — "дідами", "діди" — дембелями. Все інше залишилось без змін.
Першого листопада впав сніг. Наступного дня він розтанув, але вдарив мороз. За тиждень земля знову вкрилася білим килимом, який сонце розтопило аж у травні. Снігу випадало стільки, що доводилося двічі на день працювати на прилеглій до штабу території з лопатами в руках. Пухнасті пластівці несли з собою не тільки роботу, але і майбутній холод. Він асоціювався з караульною службою, зашпорами та холодним пронизливим вітром, від якого шинелі не рятували.
Одяг радянських солдатів, крім того що мав жахливий естетичний вигляд, був ще й страшенно незручним: від холоду він не захищав, а в спеку — навпаки — доводив до грані термічного удару. Мені здавалось, що тільки ворог народу міг придумати таку незграбну амуніцію. Взуття, що носилося і взимку і влітку, було негігієнічним. Та що поробиш — реалії радянської економіки не дозволяли звернути увагу на факт існування взуття набагато кращого, аніж кирзові чоботи. Дехто з військових спеціалістів твердить, що армійський одяг сприяє розвитку сил у солдатів, а також робить статуру більш стрункою. На цей рахунок я маю свою точку зору.
"Діди", які й так не любили стовбичити на постах (особливо вночі), тепер, коли вдарив мороз, звалили всю службу на нас. Навіть якщо "салага" спав його піднімали з ліжка і відправляли в ніч, відбувати наряд за іншого. Порядок зміни вартових майже не контролювався. Беручи до уваги той факт, що наш командир ночував удома взвод був, фактично, некерованим. В сусідніх казармах становище не дуже різнилось. Про це знали, але закривали очі. Та до закінчення нашої "каторги" залишалися лічені дні і в передчутті скорої "волі" ми не звертали уваги на щоденний ґвалт. Наближався час після якого "чижі" стають "молодими" і "діди" щезнуть з нашого життя назавжди.
Першого дембеля, як першу ластівку майбутньої волі, проводжали з такою помпою, яка не присниться й японському імператору. Безкінечні пиятики, присутність дівчат у казармі після відбою, що під дією спиртного та надміру почуттів роздягалися догола і танцювали під схвальні вигуки солдатів румбу і ча-ча-ча не давали нам виспатися. Для нас ця подія теж стала святом, бо дембеля стали привітними і вже не ганяли нас як раніше. Словом, панував чемоданний настрій.
Прийшло довгоочікуване поповнення. Росіяни і білоруси, естонці й азербайджанці стали з нами в один стрій. Різного зросту та ваги, переважно заморені на вигляд, вони викликали у нас одночасно і радість, і сум. Хлопці вони може й непогані, але нас вже відучили від сентиментів. І наші до них почуття були виключно меркантильними.
- Ми навчимо їх Родіну-мать любити, — потираючи руки задоволено казав Олег Кілін.— Вони у нас попотанцюють циганської халяндри.
Ще недавно Олег ходив мов причмелений. недоречно посміхаючись коли до нього звертались. Тепер, виконуючи роль старшого куди пошлють він аж трусився від власної значущості.
— Еге ж, зробимо з них людей, — підтакнув Сергій Задворний.
— Для початку відрядимо їх на стажування до вбиральні. Хай ретельно почистять унітази цеглиною, — запропонував Гена Легун.
— Правильно, хай звикають, — докинув я. — Може швидше перестануть зайчики в голові стрибати.
Надійшов "замок" і вислухавши наші теревені засміявся і спитав:
— Що ж це ви так несправедливо до братів своїх ставитесь?
— А чого з ними панькатись? Вони ще домашніми пиріжками ходять, а ми вже забули як вони пахнуть. — відповів я.
Наш командир посміхнувся, схвально хитнув головою і пішов у своїх справах.
Тридцятого грудня додому відправили останнього дембеля, окрім одного курсанта, якого за пияцтво відчислили з військового училища і надіслали проходити у нашому підрозділі дійсну службу.
Командування взводом прийняли на себе Гена Легун та Олег Кілін, яких перед цим було терміново відряджені до сержантської учебки. Та сил їм на таку ораву явно не вистачало, тому командування над взводом доручили ще рядовим Бандакову, Пищаку та мені. Те, з яким поспіхом нас призначали сержантами залишило дивне відчуття якоїсь скороминучості та неповноцінності. А відбувалося це так.
Тридцять першого грудня командир наказав нам за годину вивчити обов'язки командирів відділень. Щоправда, після того вивчання у голові практично нічого не відклалось, окрім окремих уривків та фраз.
За годину він повів нас до начальника штабу. Мов гусенята з мамкою, так і ми за командиром, навшпиньки заходимо до кабінету і шикуємося в шеренгу.
— Струнко! — скомандував Некрасов і ми, гордо смикнувши головами показали свої ніздрі павукам на стелі та самому полковнику.
Той обдивився нас уважним поглядом, оцінив чудове альбедо нашого взуття, поторсав мене за підшитий не за Статутом підкомірець і без зауважень помахом пухкенької руки вказав на двері. Згодом вийшов і командир.
— Товариші солдати, поздоровляю вас з присвоєнням звання молодших сержантів. Ідіть пришивати лички.
— Оце й усе? — розчаровано вигукнув Володя Пищак.
— А ти що, ордена на додачу захотів? — запитав Некрасов. — І не радійте своєму підвищенню, відтепер відповідаєте за людей і незабаром з вас буде знімати шкаралущу будь-хто і за будь-який негаразд. Так що досить чухати язики, бо сьогодні ви заступаєте в наряд. Пищак?
— Я.
— Підеш начальником караулу, — він поглянув на мене, — ти підеш черговим по роті, а Бандаков по їдальні. Все. Напра-а...во!
"Шух-жух"— крутнулися ми на підборах.
— Кроком руш! — скомандував прапорщик і ми, прогрюкавши як і належить три кроки, розслабились і спокійно посунули до казарми.
Під час вечірнього розводу на подвір’ї стояв гарний морозець, обіцяючи покріпшати уночі. Але й при мінус тридцяти топтатися в кирзяках на вітрі було нестерпно, а стояти непорушно — просто неможливо. Відчувати, як холодний піт в онучах перетворюється на кригу було неприємно, а тут і чергові по управлінню десь забарилися. Втираючи сопляки полами рукавів усі думали тільки про одне: швидше зайти в тепле приміщення. "Ох, не солодко сьогодні буде вартовим"— думав я. Було просто щастям зустріти таку ніч у казармі.
В усіх підрозділах готувалися до святкування Нового року. Ми потрусили злиднями і нашкребли трохи грошенят для святкової вечері. Купили пару тортів, солодкої води, копченої ковбаски. Загалом біомаси вийшло негусто, але якщо не запихатися, то кожному припадало по мініатюрній пайці. Справжню ялинку ставити заборонили, тому ми користувались синтетичною, навісивши на неї армійській скромний скарб. Після передноворічної вечері черговий дозволив усім дивитися телевізора. Спочатку бажаючих було багато, та під ранок усіх здолав сон: заснув навіть капітан, сидячи на стільці перед працюючим голубим екраном.
В казармах стояла тиша. Днювальний теж зморився і задрімав, зручно вмостившись на тумбочці. Я тихенько підкрався до сонька, вийняв з піхов банет-ніж, заховав його до кишені і ішов на перекур. Мабуть, гуркіт моїх чобіт розбудив його, бо я почув як щось упало (може й він?). Випаливши смердючу цигарку, зроблену з махорки витрушеної з кишень мого п/ш я вийшов з курилки і неквапом підійшов до днювального. Той вже помітив пропажу, бо ховав від мене свій погляд. Я поправив на ньому одяг і наказав підтягнути ремінь. Зиркнув на його порожні піхви і лагідним голосом запитав:
— Де ніж, поросятко?
— Не знаю, товариш сержант. — розгублено відповів той.
— Як так не знаєш? Ти що, з дуба впав? — ще лагідніше запитав я.
— Мабуть...мабуть...мабуть... — не знав що відповісти хлопець.
— Твій? — спитав я, виймаючи ножа з кишені.
— Мій.
— Ех ти, тютя з полив'яним носом, не спи, а то голову вкрадуть, — сказав я і погладив його по голівці. — Швабру в руки і пішов ганять грязюку! Швидко! — гаркнув я.
Знічено, хлопець побрів виконувати наказ. Отак відбувалася і моя трансформація. Ще недавно, потерпаючи від несправедливого поводження зі мною старослужбовців, тепер я сам поводився так само.
Сержантське призначення невпізнанно змінило моїх співслужбовців. Фраза "хохол без лички, що..." неприємно вражала своєю правдоподібністю. Можливо ця риса генетичне укорінена в українцях. Нащадки непокірних і бунтівливих козаків ми любимо незалежність. Маючи навіть мізерну владу бундючно надимаємо щоки від власної значущості. Що-що, а командувати ми уміємо. І любимо. І командир взводу вміло користувався з цього, заохочуючи своїх молодших командирів до ініціативи. З часом виявилося, що користуватися своєю владою уміють не всі, бо не тільки від наявності личок на погонах залежить авторитет командира, але й від уміння переконувати солдатів у своїй правоті, як силою так і хитрістю.
З часів карантину у мені глибоко вкорінилася неприязнь до азіатів. Перенесена на новий ґрунт вона не щезла, а навпаки — розцвіла, немов бур'ян після дощу. Їхнє згірдливе ставлення до нас — європейців — для мене було повною таємницею. Своїм виглядом і поведінкою вони налаштовували нас проти себе. Командир не був для них авторитетом, і тільки необхідність змушувала їх коритися наказам. Я не розумів, що всьому виною була політика російської держави. Всі народи східного регіону нашої батьківщини були підкорені в нещадних війнах і утратили незалежність у нерівній боротьбі з зажерливою північною сусідкою. Українці допомагали росіянам задовольнити неосяжний територіальний апетит старшого брата, тому частина гніву підкорених, цілком заслужено, падала і на нас. А ми ще й дивувалися "чого вони нас так не люблять?" Синці під очима красномовно свідчили про "здорові міжнаціональні відносини". Та попри все, не знаю й як, я потоваришував з двома чеченцями. Потоваришував по-справжньому. І сталося це так просто, так невимушено, що я потім довго дивувався.
Інтелігентні, спокійні, впевнені в собі вони ніколи не ставали об'єктами наруги співслужбовців. Моя ненависть кудись поділася — розтанула мов туман під ранковим сонячним промінням. Виявилося, що і на Сході грають у футбол, бігають за дівчатами, читають такі самі книжки що й на Україні. Дещо різнилися звичаї, але це сприймалося цілком нормально. Я дивувався своїй сліпоті яка не дозволяла мені розгледіти під розкосими очима проникливий розум, гордість та доброту. Я побачив у них не "тупих урюків", а достойних людей, і з дрімучого шовініста поступово почав перетворюватися на нормальну людину.
У караулі доводилося вигадувати собі різні забавки аби не здуріти від безділля. Тому я став постійним відвідувачем бібліотеки військового училища. Серед солдат це був нонсенс. Бібліотекарка проникнулася до мене симпатією і я мав змогу отримувати такі книжки, про існування яких переважна більшість солдатів навіть не здогадувалася. Не в учбовому закладі, а тут — в армії я відкрив для себе блискучу сатиру італійського майстра новели Дж. Боккаччо та його французької колеги М. Наваррської, яскраву прозу Теодора Драйзера і неперевершену поезію Адама Міцкевича. З Вергілієвої "Енеїди" я переходив до "Крука" Едгара Алана По, зі "Сповіді" Жан Жака Руссо — до Флоберівського "Лексикона прописних думок". Шаміль і Рустам (так звали моїх друзів чеченців), довідались, що у моїх руках постійно перебувають такі скарби і стали здійснювати систематичні набіги на мою невеличку бібліотеку. Спочатку ми ділилися книжками та побутовими дрібницями, а згодом і грошима.
Рота зв'язку знаходилася на одному поверсі з нашим взводом і коли чергування у наших підрозділах збігалися, після відбою, коли впокоювались найнеспокійніші солдати ми збиралися у ленінській кімнаті і до самого ранку сперечалися з приводу прочитаної літератури, грали в шахи, нарди, пили чай, розповідали цікаві історії, навчали одне одного своєї рідної мови. Смішно було спостерігати за мімікою, коли Шаміль намагався інтонативно правильно вимовляти українські слова. Я сміявся і по-доброму кепкував з нього.
Рустам ознайомив мене з історією свого краю, історією безкомпромісної боротьби свого народу за незалежність. Особливу роль він приділяв Імаму Шамілю — голові духовної і світської влади Чечні середини 19 століття. В 1834 році він очолив боротьбу проти російської інтервенції, об'єднав місцеві племена і створив військово-теократичну державу горців — Імамат. В 1859 році царські війська в аулі Гуниб оточили Шаміля і він здався в полон. Його не стратили, а запроторили на заслання в провінційну Калугу.
Розповіді були яскравими, деталізованими, відчувалося глибоке, а не поверхове знання історії, тому мені було соромно що я не знав історії України на такому ж рівні. Довелося терміново ліквідовувати свої просто катастрофічні пробіли знань в бібліотеці.
Сержантські лички не убезпечували мене від проблем з "дідами" інших підрозділів. Тому інколи я конфліктував з ними. Часом піддати зарозумілому "чижу" (тобто мені) збігалося багато охочих. Чубився я непогано, але попри цей талант — непотрібних конфліктів уникав. Одного разу в таку бійку втрутилися Шаміль з Рустамом. Я маю метр вісімдесят зросту і відповідну комплекцію, але проти двометрових чеченців виглядав хлопчиком. Їхні кулаки, немов парові молоти врізалися в "дідівську" плоть, розкидаючи суперників. Втрьох ми працювали так завзято, що нападники, мов нажахані коти, прожогом вискакували з казарми. Після бійки, потиснувши одне одному руки ми як нічого й не сталося розійшлися у своїх справах.
Після того "побиття немовлят" діди, порипуючи зубами від злості, обходили мене стороною. А от у моїх земляків — українців — проблеми були. Не здатні до самоорганізації і побоюючись групової розправи вони не втручалися, коли товкли їхнього колегу. Часом втручався я, але тільки у тому випадку, коли сам солдат виявляв волю та бажання постояти сам за себе.
Кожен підрозділ мав свій живий куточок. Зв'язківці тримали папугу, охоронці акваріумних рибок (правда їх залишилося небагато, бо "діди" засмажили найбільш жирних вуалехвостів і телескопів та пожерли ще восени), авторота... дівчину. Так-так — дівчину. В одному боксі зробили перегородку з ДВП, долівку укрили шинелями та бушлатами, принесли стола і навісили на вхідні двері амбарний замок страхітливих розмірів. Одного вечора на чергову дідівську пиятику запросили дівчат. Вранці вони розійшлися, а одна зосталась. Оселилася прямо а боксі. Туди їй і їсти приносили. А щоб не втекла — навісили отой замок. Хто з хлопців не мав любки, вгамовував любовну жагу з цією Дунею Кулачковою. Не знаю як у неї сил вистачало щодня "обслуговувати" десяток солдат! Та всьому приходить кінець.
В автопарку чергував старшина автороти прапорщик Мізін. Обходячи територію він помітив, що через шпарку в дверях боксу просочується світло. На них висів замок і він вже ладен був подумати, що то просто хтось необачно залишив після роботи ввімкнене освітлення, аж тут з-за дверей почулося шарудіння і мелодійний дівочий голос спрагло вимовив: "Вадику, давай ще."
Двері прочинилися і з них в одних трусах вийшов справити нужду сержант Хмельов. Від гніву у старшини задрижали дуги носа. "Це вже занадто" — подумки вигукнув Мізін, зайшов у бокс і зупинився за перегородкою, з-за якої долинали чоловічі голоси і брязкіт склянок.
— Хміль, це ти? — гаркнуло за перегородкою. — Причини двері, бо по долівці тягне.
Гордо, мов античний бог, зайшов Мізін і напівголі молодики заклякли, мов уражені громом. Дівчина невинно кліпала очима і безсоромно розкинувши ноги дурнувато посміхалася. Старшину пересмикнуло від одвертої вульгарності.
— Як вам не соромно, дівчино! Куди ваш татко дивиться? — здушеним голосом запитав Мізін і взявши до рук бушлата накинув на її оголене тіло.
— А туди, куди й ви, — одказала Дуня і поблажливо посміхнулась.
Хлопці реготнули. Старшина спалахнув, обличчя пішло плямами.
— Но-но-но! Прошу зі мною не жартувати! — крикнув він. — Розвели тут курултай і ще приндитесь.
Хлопці не зрозуміли що він мав на увазі під словом курултай, але сміятися перестали.
— Одягайтесь і швидко до мене, — мовив він і рушив до дверей.
Вранці Мізін потягнув коханчиків до медчастини, а там їх відрядили до іншого медичного закладу — шкірно-венерологічного, де у всіх виявили трипер. Всі хто кохався з Дунею сполошились і теж відвідали диспансер. Госпіталізували ще вісьмох. Мізін метав громи.
Начальник тилу докинув нашому підрозділу ще один почесний обов'язок - заготівлю продуктів на цілий штаб. Тому щодня відряджалася низка солдатів до м'ясокомбінату, продуктових складів та інших закладів, які не мали безпосереднього відношення до справ стрілецьких. Продуктовий склад користувався у нас особливою шаною, бо ми не тільки його охороняли, але й у вільний від нарядів час, умліваючи від естетичної насолоди перебирали картоплю, моркву, буряки, воювали з пацюками, рубали в річці кригу, якою потім обкладували обшиті дубом підземні сховища квашеної капусти. Незабаром наш одяг став тхнути не збройним мастилом чи порохом, а гнилими овочами; у підсумках лежали не автоматні ріжки, а солоні огірочки, мозолі на руках натерлись не від тренувань з рукопашного бою, а від колодки ножа, яким доводилося працювати по кілька годин на добу.
Попервах, займаючись такою роботою ми почувалися як свині в хомуті, але швидко зрозуміли що натрапили на Клондайк: рідко якого дня не вдавалося продати трохи казенних продуктів городянам і заробити хоча б троячку. Таким чином вермішельні справи перетворилися на прибуткові. Начальник продуктової служби та комірник закривали очі на той золотий потічок, бо розмах їхньої діяльності був куди масштабнішим. Частенько уночі до складу підганялася вантажівка і охоронець ще й допомагав несунам полегшити переобтяжені "закрома Родины". Звичайно, за належні преміальні.
* * *
Прийшла весна, а з нею черговий наказ міністра оборони про звільнення в запас. Ми раділи, бо наш соціальний статус, пройшовши своєрідну ротацію, підвищився.
Кріпкущі уральські морози відступили. У травні розтанув останній сніг. Скресала крига, що супроводжувалося незвичними для людського вуха звуками. Здавалося, що в руках казкового богатиря тріщать чиїсь велетенські ребра і, врешті, не витримавши страшних обіймів ламалися з таким ляском, аж шапки з голів валилися. Рівень води піднявся на дев’ять з половиною метрів і лівий — пологий берег — на скільки бачило око, затопила повінь.
Зауральна діброва стояла у воді. Міст, що з'єднував береги Азії та Європи, коли на ньому стоїш у таку пору, аж вібрує від несамовитого натиску стихії. Та льодостав швидко сплинув, рівень води зменшився, вертаючись у своє природне русло, залишаючи у лісі та на берегах потрощені панцирі раків, ломаччя та сміття. Окрім тепла весна відродила більйони крилатих кровопивць. Та ми намагались не зважати на них, коли лізли купатись у ще дуже холодну воду, наслідуючи сподвижників Порфирія Іванова.
У травні мене призначили заступником командира взводу і відтепер я мав можливість вільно пересуватися містом. Сам собі виписуючи відповідну цидулку я щодня блукав околицями і тішився зі своєї свободи. Під час такої прогулянки зустрів дівчину. Звичайно ж — закохався. Тендітна, струнка, з карими очима вона так мені сподобалася, що стала навіть снитися. Але сталося так, як співається в тій пісні "...Хто в коханні не знається — той горя не знає". Дівчина побавилася трохи моїми почуттями і не вдовольнившись платонічним коханням з моєї сторони стала відверто кохатися з іншим.
Я переживав любовне фіаско. Товариші кепкували наді мною та сипали жартами.
— Сашко? — питав мене Микола.
— Га?
— Знаєш, коли я бачу оте ефірне створіння, то мені страшно хочеться нагодувати його салом.
— Ти про кого?
— Про твою кохану.
— Що ти сказав?
- Кажу, що то суміш пацюка з кнуром, а не дівчина. Плюнь на неї і розітри.
Лунали приказки і дотепи на кшталт "худа кобила ще не струнка газель", "баба з воза — кобилі легше" і тому подібні прибамбаси. Я люто світив очима, гримав на жартівників, вимагав засупонити пащу і від цього ставав ще кумеднішим. Западницький настрій став позначатися на службі, тому незабаром мене викликав командир і дав добрячого прочухана. Я очуняв і... знайшов собі іншу красуню.
Чергувати доводилося щодня. Ми втомлювались і щоби хоч трохи розвіятися спочатку по одному, а згодом і гуртом почали самовільно покидати межі військової частини; рибалили, учащали до любок, або й просто тинялися містом. Молоде поповнення, що прийшло після нас, помалу почало і собі тікати за межі казарми.
Одночасно з отриманням звання сержанта мене обрали секретарем комсомольської організації. "Дід", який виконував ці обов'язки, просто переклав на мої плечі всю відповідальність за стан справ комсомольських. Я хутко розібрався в нечисленних обов'язках та паперах. До ком'ячейки входили не тільки солдати строкової служби, але й понадстроковики, прапорщики й офіцери, що підходили за віковим цензом. Збираючи внески я дивувався, чому завжди під час підведення фінансового балансу залишались зайві гроші. Часом набігала солідна сума. До своєї замкомзводівської платні, що становила п'ятнадцять карбованців, додавалося ще десятка з комсомольських внесків. Інколи і матуся надсилала "пожертву". Маючи щомісяця близько семидесяти карбованців я відчував себе заможною людиною і позичав гроші солдатам, тим самим укріплюючи їхню від мене залежність.
За півроку молоде поповнення опанувало в необхідному обсязі "великий, могучий" і тепер не доводилося докладати зусиль, щоби довести до їхньої свідомості смисл наказів. Найменше проблем виникало з естонцями. Працьовиті, спокійні, врівноважені вони виконували будь-яку роботу без нарікань та спротиву. Дехто цим користувався, перекладаючи свої обов'язки на їхні плечі.
Я погладшав. "Закабанів" — казали мої товариші. В очах вже не світився постійний голод. Почав висипатися і почував себе мов бобер у салі.
Микола став комірником на речовому складі і тому отримав можливість експропріювати одяг абітурієнтів, які поступали до військового училища. Незабаром казарма наповнилася цивільними речами. Подорожуючи містом ми не вдягали відтепер військовий одяг, а користувалися вкраденими речами. Вийти або повернутися до частини було, порівняно, не складно. Інколи в казармі залишалося всього кілька чоловік. Так продовжуватися довго не могло, тому незабаром сталося те, що й повинно було статися: нас почали ловити на гарячому. На деякий час походеньки припинились.
В приміщенні наших сусідів — автомобілістів стався прикрий інцидент. Солдат Нурієв звернувся до медчастини з приводу запущеного геморою. Та полковий лікар, уважно оглянувши пацієнта одразу визначив: хлопець — гомосексуаліст. З результатами огляду він ознайомив начальника штабу. Хворого викликали на килим і швидко довідалися, що його послугами користується ряд солдатів; постійно погрожуючи розправою Нурієва так залякали, що він став сахатися власної тіні. Та нічого немає таємного, щоб не стало явним: всіх гомиків розкидали по різних військових частинах. Потерпілого теж швидко здихалися, запроторивши на якийсь богом забутий аеродром. Ця пригода швидко забулася, бо її заступила інша: до автороти попав служити справжнісінький, чорний як свята земля, негр.
Усі аж пукали зі сміху, кепкуючи над чудернацьким солдатом. Він став об'єктом глузувань навіть неросійськомовної публіки. Після відбою, по команді він хутко залазив під ліжко, імітуючи проходження смуги перешкод, стояв кілька хвилин на голові і багатократними радісними вигуками "Хай живе Африка!" пестив вуха своїм білим та жовтим братам. Одного разу він став гопки, але нагодований донесхочу мордачами притих і скорився власній долі.
Не витримавши принижень він утік з військової частини і наш взвод цілий день шукав його вулицями міста. Знайшли його на вокзалі, де він чекав на потяг, що мав незабаром вирушити в сторону Європи. У штабі нарешті зрозуміли комічність ситуації і незабаром спекалися чорнявого.
Навесні до нашого взводу прийшов новий солдат. Він швидко влився до колективу. За вдачею був тишко, — хоч проти шерсті гладь, не вкусить. Своїм виглядом він нагадував мені французького скульптора Жуля Даму; вилицювате обличчя, довгий форштевнеподібний ніс, сумні очі, високе, трохи скошене чоло. Волосся на голові Віктора частково випало, утворивши залисини, тому виглядав він старше своїх років. Зболена усмішка була невід'ємною частиною його обличчя І наводила на думку що його гризе якась хвороба, болюча і невиліковна. Голос Віктора був якимось неприроднім, надтріснутим, тому його розмова була схожа на іржаве віщування позеленілого від старості оракула. Начальник курсантської їдальні ублагав прапорщика Некрасова передати Цвіркуна у його підпорядкування, де він став працювати штатним хліборізом. Це було чудово, бо вертаючись увечері додому з роботи він приносив копчену ковбасу, сир, цукерки та інші їстівні продукти, не притаманні солдатському раціону. 3 часом Цвіркун почав замикатися в собі і якось, чимось стурбований, випалив мені у вічі:
— Саня, я більше не можу там працювати.
— Що сталося? — запитав я.
— Я не можу тобі сказати. Повір — не можу, — відповів Віктор.
Я не маю звички длубатися в людській душі, тому без запитань відрядив до хліборізки іншого солдата. Через тиждень з курсантської їдальні прийшов рожевощокий капітан довідатись чому Цвіркун не з'являється на роботі. Командир взводу викликав мене дати пояснення.
— Чому ти поставив Цвіркуна в наряд?
— Хай не забуває що служить у взводі охорони, — відповів я.
— Ну, пара нарядів йому не зашкодить, але ж він не з'являється на роботі цілий тиждень?
— Товаришу прапорщик, ви ж знаєте, що у нас не вистачає людей!
— Знаю. Але сьогодні ж відправити його до їдальні. Це наказ.
Коли я сказав Віктору про мою розмову з командиром він зблід і до крові закусив губу.
— Вітя, розкажи, що сталося? — звернувся я до нього. Той мовчав. Врешті він дійшов якогось висновку і розпачливо відповів:
— Ти мені вже не допоможеш... не допоможеш...
Через день я заступав в караул і після обіду пішов до медчастини. Начальник медичної служби встав і подав мені для привітання руку, хоча такого ніколи до цього не робив. Не дивлячись мені у вічі він мовив:
— Товаришу сержанте, залиште своїх солдатів і ходіть зі мною.
Увійшовши до приміщення їдальні серце моє стислося у передчутті якоїсь біди. В фойє тирлувався натовп військових і працівників харчевні. Пройшовши довгим тьмяним коридором я заглянув у відчинені навстіж двері хліборізки і вжахнувся: під стелею, підвішений солдатським ременем за гак, неприродно вивернувши шию, з посинілим від задухи обличчям висів Віктор Цвіркун. Я отетерів.
- Товаришу сержанте, — звернувся до мене якийсь невідомий полковник, — цей солдат належить до вашого підрозділу?
- Так, товаришу полковник. Це — рядовий Цвіркун.
- Де ваш командир взводу?
- У відпустці.
- Ти його заступник?
- Так.
- Ти, випадково, не знаєш про причину цього? — хитнув він у бік самогубці головою.
- Ні. Правда, останнім часом він виглядав пригніченим...
- А може над ним збиткувались "діди"?
- Що ви! Він сам "дід".
Полковник задумався, чоло вкрилося зморшками.
- Ну добре, йди. Тут тобі нема чого робити, а як будеш потрібен - викличемо, - кинув він і повернувся до мене спиною.
Після моєї розповіді в казармі запанувала тиша.
- Ну що ж, - весело одказав Олег Кілін, - Цвіркун пройшов великий життєвий шлях - від сперматозоїда до трупа.
Кілін зняв пілотку і звів очі на стелю. Мене аж пересмикнуло від такого відвертого цинізму. Посадний підійшов до Олега і без пояснень затопив йому у пику. Ніхто не втрутився.
Я картав себе за те, що не примусна Віктора, хай навіть силоміць, поділитися своїм болем; він пішов з життя, забравши з собою в могилу таємницю смерті.
З Чернігова, звідки він був родом, незабаром приїхала матуся. Боляче було дивитись на цю жінку. Вона не плакала, не дорікала нікому, тільки її гарячковий, зболений погляд видавав що коїться в її душі. З відпустки терміново викликали командира взводу. Я розповів йому про мою останню розмову з Віктором напередодні його трагічної загибелі. Обхопивши голову руками Некрасов довго сидів непорушно, а потім тихо мовив:
- Спробую довідатись в чому справа. Хто б мене не викликав незмінно відповідай: Некрасов щойно вийшов, пішов до лазні, на склад, а автопарк, перевіряє пости, словом — бреши що завгодно.
Підхопивши до рук кашкета він покинув кабінет.
Повернувся він за два дні, неголений, з синцями попід очима.
- Товаришу прапорщик, до вас приходила дружина.
- Що сказав?
- Розповів про те що сталося.
- Дарма.
Він довго мовчав. Дивився у вікно невидющим поглядом і щось міркував. Врешті, мовив:
- Саша, Цвіркуна зробили педерастом. І знаєш хто?
???
- Наші чудові доблесні офіцери. Окрім того ще й збиткувалися. А щоб не пручався вставляли до вух сірники.
- Що буде з винними?
- Що буде? Нічого не буде! Справу закрито. Занадто багато високого бидла замішано в цій справі.
- А яку причину смерті вказали лікарі?
- Маніакально-депресивний психоз.
Він заглибився у свої роздуми, а я, приголомшений цією звісткою завмер, боячись сполохати хід його думок необережним словом чи вигуком.
- Сашко, ти бачив його матір?
- Я боявся їй у вічі дивитись.
- Я теж. - Він встав, пройшовся кабінетом, підійшов до свого столу, вийняв звідти пляшку горілки і додав:
- Принеси що-небудь.
За десять хвилин я був знову у канцелярії.
- Прийми Господи до себе його душу, а нас прости за гріхи, - мовив Некрасов і одним духом вихилив склянку рідини.
- Пий, не соромся, - звернувся до мене командир. Увечері він не пішов додому, а залишився ночувати разом зі своїм взводом.
Наближався День Авіації і Некрасову повинні були присвоїти чергове звання старшого прапорщика. Але навзаєм він отримав сувору догану, яку зачитали в понеділок на полковому розводі. Зоряний дощ оминув його плечі, вдаривши тропічною зливою по сусідських. Після наганяю Некрасов став до строю, хитнув головою в бік офіцерської "коробочки", що стояла неподалік і звернувся до мене:
- Он вони, бачиш?
- Де?
- Он, всі семеро.
Ці обличчя я запам'ятав на все життя.
Увечері зв’язківці запропонували нам бахнути з гармати, що стояла на гранітному постаменті на приуральному бульварі в честь загиблого Віктора Цвіркуна, хоча планувалося приурочити цей постріл до Дня Авіації. Я вмію робити різні бухавки з аміаку та йоду, магнію та марганцівки, суміші гліцерину з концентрованими азотною та сірчаною кислотами. Це нескладно і безпечно, якщо дотримуватись техніки безпеки. Та коли я довідався що за "диво" приготували зв'язківці, то схопився за голову і вражено вигукнув:
— Хлопці! Та ви ж гармату розтрощите!
Уявіть собі півметровий шмат товстостінної алюмінієвої труби діаметром сто міліметрів, яка з двох сторін загвинчується масивними заглушками. Всередину, на весь об'єм, засипано суміш пороху, марганцівки, магнієвого порошку, сірки, бертолетової солі та ще бог зна якої гидоти. Посеред цього диво-снаряду умонтовано електричного детонатора, що має назовні два виводи через просвердлені отвори в заглушці. Самі заглушки і корпус, для певності (чи з дурості), перетиснуто сталевими хомутами, щоб передчасно внутрішній тиск газів не зруйнував бомбу і не зменшив ефективності вибуху.
- Хлопці, - кажу, - я під лежачий камінь не поспішаю, тому цей постріл робити не можна.
- А що можна? - питають зв'язківці.
- Глушити рибу, наприклад.
- Е-е-е-е, ні. Не той ефект, - мовив "замок" зв'язківців.
- Ну а навіщо ви всипали в заряд битого скла та цвяшків?
- Це щоб хурчало.
- Дивіться, щоб цією шрапнеллю вам яйця не пообрізувало.
- Будь спок, Саня. У нас все як у аптеці, - відповів мені Сашко Печеня і тицьнувши в бік свого командира докинув: - Циган зна що кобилі робить.
Я тривожився.
Домовилися зробити залп на двадцять третю. Але тут до казарми чорти принесли чергового по управлінню і я разом з ним почав обходити ліжка, рахуючи солдат. І враз мов ударила титанічна блискавка. Засліплюючий спалах освітив землю здавалось аж до обрію. А за мить, мов від землетрусу, задрижали метрові капітальні стіни будівлі і розлігся оглушливий, просто неймовірний вибух. Десь дзенькнуло і посипалося скло. Над Уралом завалували перелякані здичавілі пси. Майор аж підплигнув від несподіванки.
- Що це таке? - прошепотів він.
- Н-не знаю, так само відповів я. Хлопці що мить тому лежали в ніжках непорушними колодами, вдаючи поснулих, позривалися зі своїх кубел і кинулися до вікон. Майор виглянув з вікна, почухав чуприну, надів кашкета і вилетів з казарми довідатись, що сталося. Я полегшено зітхнув, бо в підрозділі, як і завше, не вистачало кількох солдат. Отже не треба переконливо брехати де вони знаходяться.
Наступного дня я оглянув гармату. Вона з'їхала з п'єдесталу, дуло дивилося високо вгору, але не луснуло, що мене здивувало. Асфальт навколо постаменту засипало сірим попелом, який майже не змивався. Того ж дня гармату поставили на місце, але тепер їй у дуло по самі вінця залили свинцю, щоб убезпечити від якогось божевільного, якому б теж закортіло пальнути у бік Азії.
Вранці прийшов командир взводу. Від нього тхнуло перегаром і вигляд він мав далеко не першої свіжості. Та це і зрозуміло, бо не щодня і не в кожному підрозділі солдати кінчають життя самогубством. Після Дня Авіації Некрасова зняли з посади. На його місце прийшов прапорщик Ґнєдишев, якого прислали з саракташської в'язниці, де він служив раніше.
Мені він одразу не сподобався. Говорив він тихо, майже шепочучи слова. Півщелепи, коли він відкривав рота, блищало золотими коронками, засліплюючи очі. Від вуха до носа тягнувся довгий шрам - наслідок удару ножем. Тому він нагадував мені жорстокого і хитрого пірата. Губи мав тонкі, глистоподібні, кучеряве волосся блищало від жиру, кітель рясно поцяткований лупою. Різало слух фамільярне звертання на "ти". Він часто спльовував на долівку і довго водив чоботом по тому місцю. Такі манери, а точніше їх відсутність дратували. Я не знав як до такого солдафона і підступитись. 1 ще одна риса: він ніколи не сміявся. Це здавалося дивним.
Замінивши командира, заходилися біля нас — солдатів. Було оголошено, що за розвал військової дисципліни всі сержанти позбавляються звання і найближчим часом підрозділ буде розформовано.
П'ятнадцять чоловік (піввзводу!) за тиждень розлетілися по всій області. Мене теж зняли з посади. Єдиною перепоною, що заважала відправити мене "по етапу" являлася посада комсорга. Довелося затрималися ще на два тижні, щоб провести перевибори. Я готував звітну доповідь.
Того ж дня авторотівець Панаєв побився з узбеками. Його добряче товкли і, не витримавши, він вихопив з-за халяви чобота кишенькового ножа і заїхав ним одному з нападників у пузо. Той кавкнув і впав долі. Потерпілого відвезли до медчастини, а Панаєва ізолювали.
З приводу цієї НП вранці відбулися збори. Я чекав усякого, але те що почув обурило мене; власний командир, прапорщик Мізін, гнівно вимагав покарати свого підлеглого.
- За час служби, - виступав прапорщик, - рядовий Панаєв виявив себе недисциплінованим, поганим солдатом. Зі своїми службовими обов'язками не справляється. З товаришами грубий, брутальним.
"Ото підлота! - міркував я. - Це ж цілковита брехня!" Іван Панаєв являвся персональним водієм начальника штабу військового училища. Приходив з роботи пізно увечері, а ранком, до сходу сонця, біг до автопарку, готувати свою машину до нового робочого дня. Ніколи я не бачив щоб той над кимсь глумився чи брутально лаявся. Ніколи не бачив неголеним, вдягнутим абияк. Тому не дивно, що слова командира зустріли невдоволеними вигуками.
- Що він несе? — звернувся до мене чеченець Шаміль з яким ми сиділи поруч.
- Відводить від себе громи. Бачиш, у президії зібралось все начальство? Одні полковники.
- А чому мовчать друзі7
- Бояться, бо їм ще служити з Мізіним.
Коли почалося голосування з приводу того, чи варто подавати справу Панаєва до військового трибуналу, і побачивши що здійнявся ліс рук, утверджуючи це рішення, я попросив хвильку зачекати з голосуванням і вислухати мене, як комсорга.
Втрачати не було чого: стройовий відділ вже приготував документи для мого відрядження тому, користуючись моментом, я вирішив трохи полопотіти язиком.
- Шановні товариші! Перед нами знаходиться рядовий Панаєв що, за словами власного командира, являється поганим солдатом. А тепер згадайте, коли ви бачили Панаєва останній раз, товаришу прапорщик? - звернувся я до Мізіна. - Не погрішу проти істини, коли скажу, що дуже давно, бо він приходить з роботи тоді, коли ви вже бачите третій сон.
Той мовчав. Надувся як сич на дубі і похмуро зиркав з-під лоба.
- Комсомольці! Хай підніме руку той, хто вважає Панаєва поганим солдатом, - продовжував я просторікувати. Не піднялося жодної" руки.
- Кого образив цей воїн, над ким збиткувався? Зал мовчав; Мізін захвилювався; я продовжував:
- Не розібравшись у суті цієї справи, власний командир здає свого солдата до рук кривосуддя. А чи спитав товариш прапорщик чим лупцювали Панаєва? Мені, навряд чи сподобалось, якби хтось вибивав мене, мов матрац, залізним бильцем від ліжка. До того ж - троє на одного - це не по честі.
Публіка схвально загомоніла. Я продовжував:
- Якщо б я потрапив у таку ситуацію, то поступив би так як і Панаєв.
Зал вибухнув голосним реготом. Мізін щось кричав, але його слова тонули у веселому ґвалті, мов краплі у морі.
— 1 взагалі: якщо командир не вміє або не може керувати власними солдатами, закриває очі на те, що коїться у власному підрозділі - його потрібно звільнити від своїх обов'язків.
Я відкрито глузував. Почала реготати президія. Мізін посунув у мою сторону, а я почав відходити поближче до трибуни. Врешті, регіт припинився і головуючий серйозним голосом запитав:
- Що ви пропонуєте, товариш солдат?
- Вліпити догану командиру за погану виховну роботу. Сподіваюся, що колектив візьме на поруки свого побратима, а він дасть обіцянку, що більше не хапатиметься за ножа.
За це й проголосували. Після зборів до мене підійшов Панаєв і потиснув руку.
Через тиждень сталися перевибори і вже наступного дня мені до рук видали відповідні папірці. Вести за сто кілометрів одного солдата ніхто не хотів, тому до військової частини я вирушив сам, благо що дорогу в Почубеньки вже добряче вивчив.
"Ось я і повернувся" — подумки мовив я, зійшовши на перон. Як і півтора року тому мене зустрічала скалічена людьми і часом техніка. Не вистачало тільки пса, що спав під колесом механічного інваліда. Десь поруч віртуозно виконував свою партію коник-перкусист. Хотілося спати.
За годину прийшов у штаб.
- Де старший? - запитав начальник штабу.
- Я сам приїхав.
- Як це сам? - здивувався майор.
- Не було з ким відправити, - відповів я.
- Н-да-а-а, - потягнув той. Оглянувши документи, докинув:
- О-о-о-о! Тебе розжалувано! Цікаво - за що?
- За чудову поведінку.
- Любиш жартувати? Я прикусив язика.
- Часом, не довгий язик тебе сюди завів? Як залишишся таким розумахою, то тут тобі теж доля губи маслом змастить. Не сумнівайся...
Хряпнули двері і на порозі з'явився військовий. Він ковзнув по мені поглядом і пішов назустріч майору. Але на півдорозі зупинився, повільно обернувся до мене запитав:
- Сашко?
- Я, товаришу старший лейтенант.
- Що тут робиш?
- Надіслали сюди служити.
- Ти, якщо я пам'ятаю, був сержантом?
- Був, та... загув, - сумно відповів я.
Прислухавшись до нашої розмови начальник штабу запитав:
- Терещенко, звідки ти знаєш цього солдата?
- Він працював в оренбурзькій АТС. Там і познайомилися. До речі - роботу свою він знає. - Він трохи помовчав, щось подумки зважуючи, і додав: Сашко, підеш до мене працювати?
- Звичайно, товаришу старший лейтенант.
- От і добре. Якщо ви не проти, - звернувся він до начальника штабу, - то сьогодні Сірко заночує в автороті, а завтра хай розквартировується в пожежній частині - звідтіля рукою подати до складу АТС.
- Згоден, - відповів майор.
- Ну от і добре, - сказав Терещенко і обернувшись до мене додав: - Іди на вулицю, почекай трохи, а я зараз зайду до стройвідділу і все утрясу.
Я вийшов з приміщення. Запалив цигарку, затягнувся запашним димом. "Повезло" - міркував я.
Старший лейтенант був родом з Василькова. Земляк. Тому не дивно, що ми з ним розмовляли українською мовою. Насправді це був єдиний офіцер, з вуст якого я чув цю мову за час своєї служби, хоча військових українського походження зустрічав більш аніж достатньо. Він був видним офіцером: стрункий, високий, підтягнутий, не мав отих поросячих манер (хай простить мені таке порівняння ця невинна тварина) як прапорщик Гнєдишев, ніколи не хизувався своїм званням та службовим становищем. З ним було легко і цікаво розмовляти на будь-яку тему, починаючи біблійним Адамом і закінчуючи новітніми космогонічними теоріями. Ми часто спостерігали за зоряним небом, яке він знав як свої п'ять пальців і балакали про далекі сузір'я, квазари, квазаги та глобули. Терещенко не давав недолугих завдань на кшталт "піди і принеси", не лаявся навіть тоді, коли в цьому виникала необхідність. А таке траплялося часто. Мене аж жаль брав, що такий бравий вояка скніє на такому задрипаному аеродромі. А йому хоч би що: навіть вигляду не показує, що служба не до шмиги. Ставився він до мене як до колеги, земляка, побратима.
В автороті звикли до таких мандрівників як я і тому ніхто не звернув уваги на мою присутність, якщо не враховувати старшини. Хоча перед відбоєм купка солдатів запропонувала мені трохи розім'ятися і підшити півдесятка підкомірців. Голос одного клієнта здався мені знайомим. Я придивився і впізнав... Халілова! Той теж мене згадав, бо вмовк і тільки жер очима.
- Сірко, ти мене пам'ятаєш? - запитав він.
- Будемо сподіватися...
- А нашу бійку?
- Згадала баба дівера! Невже ти такий злопам'ятний? Замість того щоб чемно привітати старого знайомого ти тут розводиш андрони, аж вуха дере.
- Може зараз і дертиме.
- Халілов, вважай, що я вже наклав купу від страху, але навіщо парити парка? Я ж не такий намаханий, щоб одному буцатися з вашим квінтетом. А по-друге, - я втомився.
-Добре, відпочивай зараз. Але все одно я скоро тебе у баранячий ріг скручу.
"Краще хай би тобі малому мама дулю на нозі скрутила" - лайнувся подумки я, а уголос сказав:
- Ну, це ще вилами по воді писано; поживемо - побачимо .
Щойно вляглися, як нас підняли з ліжок і наказали їхати розвантажувати вагони з картоплею. На станції, куди ми прибули, їх виявилося аж три. Картопля була розфасована у капронові сітки по п'ятнадцять-двадцять кілограмів у кожній. Завзято розпочавши роботу години через три ми ухоркалися.
Був вересень і почалися ранні заморозки. Вдягнуті в п/ш ми ловили дрижаки, але затято продовжували вергати мішки на машини, що по черзі підрулювали до вагону. Годині о шостій ранку всі так потомилися, що позаривалися прямо в бараболю і поснули. Я дрімав теж. Іній на картоплі танув від мого теплого дихання. Закоцюбнувши під ранок, ледь піднялися на грізний оклик офіцера, що прибув оглянути результати праці. Скінчили роботу годині о третій дня. Втомлені від недосипання, голодні і брудні ми сунули військовою частиною до їдальні.
- Сашко! - пролунав оклик за спиною. Обертаюсь і бачу "свого" старшого лейтенанта.
- Де ти був? - запитав Терещенко.
- Картоплю розвантажував.
- Швидко обідай і дуй в "пожежку". Приводь себе в порядок і лягай спати. Там тебе зустрінуть, - загадково додав старший лейтенант.
Будиночок депо пожежної охорони знаходився біля злітно-посадкової смуги, обабіч аеродрому, тому до нього довелося плентатися кілька кілометрів. Депо було маленьким, одноповерховим. Біля нього стояло двоє "ЗІЛІв-130", переобладнаних на пожежні машини.
Заходжу у приміщення. За столом в шинелі накинутій на голе тіло і в кімнатних капцях сидить високий хлопець в окулярах і уважно читає газету. На його шиї повісився волохатий від бруду рушник. За хвилю він підвів на мене погляд і знуджено запитав:
- Чого тобі?
- До вас прислали.
- Прізвище?
- Сірко.
- Звідки родом?
- З Києва.
- З Києва? Здоров земляче! Я з Канева, звуть Сергієм.
Хороша ніч була. Знайшлася і пляшка, і до пляшки. Отак, патякаючи, і ранок зустріли. Незабаром повинен був надійти наказ міністра оборони про демобілізацію і Сергія незабаром чекала Батьківщина. Він виконував обов'язки заступника начальника пожежного підрозділу, тому мати такого "солідного" покровителя на новому місці не завадило б нікому. Звичайно, мені теж.
Підрозділ пожежної охорони нараховував десять чоловік. Під час польотів дві машини позмінно чергували на аеродромі, щоби у випадку якоїсь НП прийти на допомогу. Також пожежка обслуговувала військове містечко і кілька селищ, розташованих поруч. Але робота депо мене не стосувалася, тому що я був працівником АТС. Хлопців це дратувало, бо я був звільнений від чергувань. До того ж статус "діда" дозволяв мені не брати до рук віника. Але дуже швидко дембеля стали ставитися до мене поблажливо, бо зі складу я мав можливість принести кальку, лак, металеву фольгу — речі, якими оздоблювалися дембельські альбоми.
Вперше за час служби я сів за кермо машини. Правда вона була спеціалізованою і призначалася для розвантаження. Швидко опанувавши це мистецтво я хвацько підхоплював ящики та коробки і вправно ставив на потрібні місця. Мій "динозавр", як охрестили його солдати, був бажаним гостем скрізь, де солдатські руки надривалися від вантажу. Тому нишком від свого командира мені частенько доводилося допомагати своїм колегам чи то в автопарку, чи на залізничній станції, чи то на злітній смузі.
Загалом, служба мені подобалась. Єдине що брало за живе — їжа. Вона нічим не відрізнялась від тієї, що я споживав у карантині. Постійне почуття невгамовного голоду псувало настрій. Доводилося за гроші весь час підгодовуватися у "чіпку" — гарнізонному кафе. Але фінанси співали романси, тому це траплялося досить рідко. Після штабних котлет, відбивних, філе, шніцелів, сардельок не хотілося брати до рота всяку гидь, тому траплялись такі дні, коли в моєму роті і горобець не наслідив. Я схуд, очі запали. Начальник помітив зміну мого фізичного стану і поцікавився причиною.
- А ви завітайте до нашої їдальні, - відповів я йому.
У самому гарнізоні їх налічувалося аж чотири. В першій харчувалися льотчики, в другій - техніки, в третій - прапорщики та солдати космічної частини, в четвертій - ми - солдати строкової служби. Звичайно, провіант, який ми споживали, був найгіршої якості. Все що починало гнити або було непридатним для вживання першими трьома їдальнями входило до нашого раціону. Тому той, хто не хотів хворіти уникав споживати покидьки. Під час харчування у їдальні, не зважаючи на людей, сновигали здоровезні пацюки. Старший лейтенант одного разу спробував те їдло, яке нам згодовували і незграбно приховуючи відразу, одказав:
- Нічого Сашко, скоро дембель. - Легко йому таке казати!
За півтора роки служби я втратив надію на те, щоби хоч раз побувати у відпустці. Але одного дня Терещенко у присутності працівників АТС напівжартома, напівсерйозно, кинув:
- Олександре, сьогодні п'ятниця. Так от: якщо в понеділок вранці я прийду на службу і побачу, що у нашому будиночку зроблено капітальний ремонт, зважай, що відпустка тобі забезпечена.
Коли я поділився новиною з пожежниками, ті в один голос відповіли: "Зробимо".
Одна людина весь час сиділа біля телефону у пожежній частині, щоби у разі потреби нас викликати, а всі інші два дні і дві ночі клали цеглу, штукатурили стіни, фарбували підлогу, варили автогеном труби парового опалення, змінювали рами на вікнах та побите скло, клеїли нові шпалери.
Коли в понеділок службовці АТС з'явилися на роботу, то не повірили своїм очам. Терещенко окинув все здивованим поглядом і запитав:
- Ти сам все це зробив?
- Сам.
- Брешеш.
- Звичайно.
- Ну, на нашу домовленість це не впливає, я дав слово і його виконаю. В будь-який час, коли знайдеш за потрібне, повідомиш, що бажаєш їхати у відпустку.
Я тріумфував.
Десять днів, проведені мною у Києві спливли, мов одна мить: на мене знову чекав аеропорт "Бориспіль".
Пізно увечері дібрався до станції "Почубеньки". Хурделиця; снігу - по пахви; вдалині гудуть літаки; в руках вантаж загальною вагою тридцять п'ять кілограмів, - то гостинці хлопцям за їхню працю. Вирішив не йти до військової частини об’їзною дорогою, а сунути навпрошки - степом. Процургенивши з кілометр чистим полем розумію, що зробив дурницю. З кожним кроком зариваюся по груди у сніг. За сніговієм ледь видно далекі вогні аеродрому. Зіпрів; вантаж вислизає з рук. Щоби хоч трохи зігрітися, виймаю палицю копченої ковбаси і без хліба зжовую одразу половину. Продовжую угвинчуватися у зимне поле. Сліди, що я залишаю позаду себе одразу загортає снігом. "Еге, - подумав я, - треба йти, бо я загорне - чорти не знайдуть".
Сплив на гадку минулорічний випадок з солдатом нашого гарнізону, коли з далекого приводу - точки, віддаленої від аеродрому на десять кілометрів, прийшов вояк отримувати сухий пайок для чергових. Забравши належні продукти він посунув назад. Але мела добряча завія і хлопець загубився. Приліг відпочити і... вже не встав.
Довго його шукали, але дарма: мов у воду пірнув. Навесні, коли зійшов глибокий сніг, прямо біля дороги, що вела на далекий привід, знайшли тіло. Хоча воно було попсоване лисицями упізнали в ньому зниклого солдата.
Поночі добираюся до депо і ввалююсь у двері. Пожежники радісно вітають мене. Розпаковую речі і викладаю на стіл продукти. До ранку, все що я привіз, перекочувало до наших неосяжних шлунків.
Перед Новим роком пішов у запас останній дембель. Нас залишається п'ятеро. Терещенко на прохання командира частини дав згоду на те, щоби я суміщав роботу на складі зі службою в депо. Відтепер разом з усіма виїжджаю гасити пожежі. Переважно вночі, бо вдень, окрім вихідних, працюю на складі.
Однієї суботи, коли надворі стояв сорокаградусний морозяка, не витримали труби парового опалення: десь на теплотрасі сталася аварія. Увечері сходимось до депо і не вірячи очам зиримо на термометра, що висить у казармі. В приміщенні -10. Терміново збираємо все, що можна на себе надягнути до однієї великої купи. Уклалися спати, накрившись з головою шинелями, бушлатами, ковдрами і різними ганчірками. Вранці ледве підводимо голови. Кістки неприємно тріщать. Вночі мороз спав, натомість почалася завірюха.
- Хлопці, - кажу я, - треба якось потрапити до їдальні, бо хурделиця не скоро скінчиться.
- Ти що, здурів? Глянь як мете, - одказав Віктор Смик.
- Вранці я намагався завести машину, але нічого не вийшло: замерзло масло в мостах. Та й якби й завів, то не проїхав би й кількох метрів. Снігу по бампер намело. Так що треба чекати, доки не приїде "ротор" і не розчистить дорогу, - докинув Сергій.
"Ротор" не приїхав. Та це й не дивно, бо навіщо спалювати дорогоцінне пальне на роботу, результати якої через кілька хвилин будуть зведені нанівець.
- Давайте хоч чаю заваримо, - мовить Сергій. - А то в мене з голодухи аж кишки болять.
Понишпоривши заначками ми знайшли жменю заварки, кілька кубиків цукру-рафінаду та закам'янілого сухаря. Майструємо з двох лез кип'ятильника і розтоплюємо сніг. Поволі цмулимо гарячу рідину.
У вівторок пополудні скінчилася завірюха. Вхідні двері не відчиняються, немов підперті знадвору ломом. Кидаємося до вікон і бачимо, що вони майже до верху прикидані снігом.
- Оце так навалило! – вражено вигукнув Валерій. Потроху відгортаючи сніг прямо в казарму поволі видобуваємося на подвір'я. Піднявшись на носках чобіт оглядаємося навкруги. Але за хвилину від сяйва сліпучо-білого снігу Валерій втратив свідомість і заорав носом у сніг. Мене теж канудить і наморочиться в голові. Не знаю тільки від чого більше - голоду чи снігу.
Трасою, що з'єднує автопарк з військовим аеродромом, поволі суне "ротор". Пересувається він так повільно, що здається, ніби стоїть на місці. Ми горлаємо, привертаючи до себе увагу водія. Той, глянувши у нашу сторону крізь бокове скло, зупиняє машину.
- Привіт, Максиме! - кричу йому. - Розчисть дорогу до депо, благаю!
- Щас, - крикнув Максим і починає поволі розвертатися. За півгодини машина дібралася до наших дверей і спинилася на холостому ходу.
- Довго тут сидите? - питає водій.
- Четвертий день.
- Ого! Жерти мабуть хочеться?
- І не питай, - кабана б з'їли, - відповів я.
- Ну добре, години через чотири дорогу буде розчищено, тоді можете рушати на обід.
Максим розвернув машину, ревнув двигуном і подався знову відкидати сніг.
Відтоді у мене почалися неприємні болі у шлунку. Такі вимушені голодування траплялися кілька разів і я став підозрювати, що придбав виразку. Але як тільки біль вщухав я одразу про нього забував. А дарма, бо через кілька років довелося перенести шестигодинну операцію на шлунку; гастрит плавно перейшов у виразку, що супроводжувалася кровотечами.
Водії потерпали від холоднечі; крижаний вітер забирався у найменші шпарини. При морозі більшому аніж двадцять п'ять градусів, намагаючись хоч як-небудь зігрітися, водії накривали двигуни шинелями і вдихали тепле, насичене бензиновими випарами повітря. Нехтування правилами безпеки ледь не призвело до біди. А сталося от що.
Ми чекали на машину, що мала відвезти нас на вечерю. Спливав час, а транспорту не було. Не втерпівши я подався до злітної смуги, дізнатися у чому справа. "ЗІЛ" на холостих обертах глухо гарчав на стоянці допоміжної техніки; над кермом стирчали чиїсь ноги.
- Агов, - гукнув я, - ковбої! Ви що, виздихали?
У відповідь чую лише завивання вітру. Тягну двері на себе і бачу, як обидва пожежники, зручно вмостившись на сидіннях, сплять. Той, у кого лежали на кермі ноги, аж рота роззявив від задоволення.
— Хлопці, прокидайтеся!
Хлопці мовчать. Навіть не ворушаться. "Еге, щось тут не так" - міркую собі. Аж тут "ковбой ворухнувся і розліпив одне око.
- Санику, що ти тут робиш? - питає сонько.
- Прийшов по ваші душі. Ми там на вас чекаємо, а ви безсоромно дрихнете.
- Зараз поїдемо, вибач.
Водій поволі вилазить з машини вдихає свіже повітря і... снопом валиться долі. Намагається встати, але з того нічого не виходить. Зрозумівши в чому річ я кидаюся в кабіну і виволочую другого солдата з машини. Той ледве ворушить язиком. Поруч стоїть авто швидкої допомоги і я прожогом кидаюся до нього.
- Ерику! - звертаюсь до водія. - Хутко заводь свій катафалк і забирай пацієнтів.
- Що там таке? - питає той.
- Отруєння чадним газом.
Водій "санітарки" дає газу і жене медчастини. Я відкриваю капот пожежного "ЗІЛа", знімаю з двигуна шинелі, кидаю їх на заднє сидіння і сідаю за кермо.
- А де хлопці? - питають мене здивовані пожежники, зазираючи в пусту кабіну.
- У лазареті. Недавно солодко спали, а зараз їм з легень відкачують "СО".
Врешті все скінчилось щасливо: за кілька днів вони повернулися, але з обігріванням, що ледь не стало фатальним, було зав'язано назавжди.
У березні я став "дідом". Це магічне слово молодняк вимовляв з благоговінням, бо його права були безмежні, а обов'язки нікчемні. Щоб відмітити цю подію до мене увечері завітала "делегація" дідів всієї військової частини з проханням дістати на завтра бідон клею БФ — 2.
- Саня, хоч з-під нігтів видери, але дістань.
- Але ж це дуже багато! - вигукнув я, вважаючи що клей потрібен для якогось вигідного обміну. - Такої кількості вистачить щоб купити бозна скільки горілки"
- А ми не будемо її" купувати.
- Тоді навіщо клей?
- Ми його будемо пити.
- ???
- Приходь завтра увечері до нас і все побачиш.
- Ну, добре. Прийду.
Я поцупив на складі бідона і два "чижі" хутко поволокли його у гарнізон. Увечері я прийшов до зв'язківців. В казармі стояв важкий дух клею, аж очі сльозилися.
- На, - мовив Сергій і подав мені сталеву кружку з мутною рідиною.
Я нюхнув той розчин і ледь не виблював, а десь біля серця аж засудомило.
- Чого кирпу гнеш? - запитав Сергій.
- А як ви приготували цей божественний напій? - поцікавився я.
- Спочатку до бідона всипається порція солі, потім все це розмішується до тих пір поки клей не почне розділятися на фракції. Смолисті речовини збиваються в згусток, який акуратно виймається, а рідина проціджується. Фактично залишається один спирт.
- Невже один?
- Ну, трохи лайна все ж залишається, але то вже дрібниці.
- Рецептура шалена, нічого не скажеш, але мені вона не йтиме до горла.
- Чому? - здивувався Сергій.
- Побач, але мені не можна - гастрит задовбав, - відповів я. - Тому пийте на здоров'я і на мене не зважайте.
Ранок гарнізон гудів од новини; четверо зв'язківців з важким харчовим отруєнням госпіталізували. Добре що вони не зізналися хто згодував їм те лайно.
Настала весна. Тепле травневе проміння розтопило останній сніг і степ почав убиратися в оксамит. Зі своїх нірок повилазили численні ховрахи. Вони стовпчиками стояли біля своїх нірок, пильно роздивляючись на всі боки.
Йшла посівна і вранці на злітних смугах збиралися численні зграї граків та ворон, чигаючи на появу у полі сільськогосподарської техніки. Їхня нахабна поведінка дратувала льотчиків, бо як можна спокійно вести машину в небо, коли в будь-який момент до приймальника повітряного тиску міг потрапити необачний птах. Траплялося, що вони розбивалися об плексигласовий ковпак кабіни і їхнє пір'я ще довго кружляло в повітрі. Тому вранці перед початком польотів ми гасали машиною злітними смугами, розганяючи або, принаймні, розлякуючи на певний час зграї цих нахаб потужною пожежною сиреною.
Виконавши доручення зупинилися на злітній смузі і вийшли з машини. Примостилися під переднім лівим колесом і запалили цигарки.
- Сергій, - незабаром зауважив я. - Там, позаду машини хтось репетує. Ти не чуєш? Той прислухався.
- Дійсно, хтось волає. А ну давай поглянемо що там таке. Коли ми побачили офіцера що лаяв нас здалеку на всі застави і кричав як на пуп, то одразу зрозуміли в чому річ: почалися польоти і черговий літак вже котився "рульожкою". Ми бігцем кинулися до кабіни. Ключ запалення привів у роботу генератор, але машина не заводилася. З десяток разів повторивши цю операцію і впевнившись в її безрезультатності Сергій вхопив до рук "гачка" і прожогом вискочив з машини. Я сідаю на місце водія. Вдвох намагаємося завести машину але це не вдається. Сергій знову кидається до кабіни і люто смикає стартера. Автомобіль чмихає, але двигун не вмикається. Пробує ще раз...марно. Ще раз...марно. Ще раз...
Телепень з КП не розібрався в ситуації і дав "добро" на старт. Крилата машина мчить нам назустріч. Ми заклякли в кабіні і заворожено спостерігаємо, як безжально ковтаючи відстань до нас наближається літак. І коли здалося, що ніяка сила вже не може відвести смертельного удару пілот відриває машину від землі і з ревом шугає в небо, проносячись на кілька метрів вище гідравлічної гармати, якою обладнана машина. Сергій смикає стартера і вона одразу заводиться. У нього на щоках з'явився нездоровий рум'янець. Мабуть, такий самий вигляд і у мене; відчуваю як у грудях шалено калатає серце.
Після цієї пригоди ми отримали такого прочухана, що годі казати. Всипали нам по саму ріпицю і обіклали словами нехорошими як компресами. Це й зрозуміло: якби льотчик виявився не таким вправним, або пожежна машина стояла на кілька метрів ближче до старту — нам не уникнути смерті.
Одного вечора, б'ючи бомки в мою голову вроїлася думка запустити одну з повітряних куль, що використовувалися для геофізичних досліджень атмосфери. Одна така куля, якщо її добряче накачати, вміщувала близько сотні кубічних метрів газу. Повітря для наших цілей не годилося і тому ми звернулися до хлопців з парашутно-десантної служби з проханням надути її гелієм. Звичайно, робилося це таємно. Ми ретельно перев’язали її вхідний отвір шпагатом і поцургенили до аеродрому. Було цікаво підплигувати з нею вгору, чіпко тримаючись за неї руками.
Врешті, це заняття надокучило і ми, причепивши до кулі відро з усохлим цементом пустили її на золю. Вітру не було, тому куля піднялася на сотню метрів і повільно баражувала над злітними смугами. В небі кружляли літаки і ми навіть не допетрали, що інколи їм потрібно сідати на землю.
З приміщення КП вибіг розлючений офіцер з ракетницею в руках. Але це був не карабін чи автомат, тому червона ракета, яку він випустив по об'єкту над головою не потрапила в ціль і куля продовжувала свій незвичний політ неушкодженою. За третім пострілом офіцер влучив в НЛО і той, повільно втрачаючи висоту, плавно приземлився на злітну смугу. Вражені пожежники розбіглися.
В той день сталася трагедія в повітрі і цей випадок вже нікого не цікавив. А сталося ось що.
Літак на двохсотметровій висоті втратив управління і почав падати. Пілот встигнув катапультуватися з кабіни, але не вистачило запасу висоти. Тому і льотчик, і літак розбилися. На місці катастрофи комісія виявила цікаву деталь: в уламках літака, що були розкидані полем, було знайдено викрутку, що мала бути в персональному "ЗІПі" техніка. Як вона там опинилася — таємниця. Була висунута гіпотеза за якою інструмент залишили на силовому агрегаті, коли той перевірявся на спеціальному стенді. А в польоті він змінив своє положення та порушив роботу двигуна. Комісією було виявлено цілий ряд порушень видачі та зберігання спецінструментів технічного персоналу. Знайшли і винуватців. Треба сказати, що й уся робота наземної служби була далеко не бездоганною, бо у літаків часто не відкривалися шасі і вони були змушені робити численні "гірки", намагаючись перевантаженням бойової машини розклинити механізм.
Наближався дембель, тому майбутні вільноотпущеники намагалися надати своїй парадній формі якнайкращого вигляду. Коли черга дійшла до взуття і я вирішив перевірити його стан, то моєму здивуванню не було меж. Чи то пацюки, якими кишів наш будиночок зголодніли під час зими, чи то кардинально змінився їхній раціон, сталося непередбачуване: все взуття було попсоване. Тендітні щурячі зубки не обійшли своєю увагою жоден клаптик шкіри. Кожен сантиметр підошов та основ ботинок було ретельно обгризено, а найбільш смачні, на щурячий погляд, місця безжально зжерто. Наші серця запалали вогнем помсти.
- Давайте їх ловити, - запропонував Сергій. - Ви помітили, що щурі ходять до ванної кімнати на водопій?
- Ти маєш рацію, - відповів я. - Ніяк не міг допетрати чого вони там постійно вовтузяться.
З ящиками в руках ми чигали того моменту, коли ссавець шмигне до ванної кімнати, а потім з диким вереском накидалися на спраглого пацюка. Дірок там не було ніяких, тому шлях яким вони могли втекти залишався один: тією самою дорогою звідки прийшли. Спіймавши таким чином кілька щурів ми впевнилися в неефективності цього способу, бо популяція гризунів істотно не зменшилась.
Спробували й інший. Зі складу я приніс пастку на лисиць. Цупко прив'язавши її до батареї, під якою знаходилася найбільша пацюча нора, і поклавши приманку, невдовзі впевнились в її ефективності: кожні двадцять хвилин черговий пацюк потрапляв до пастки і пронизливо кричав, не в змозі вирватись. Невдовзі ми помітили, що до пастки вже ніхто не потрапляє.
Пацюк - істота розумна і двічі піймати себе на гачок не дасть, тому будиночок незабаром перестав наповнюватися диким лементом, що так пестив наші вуха. Ми зажурилися і знову зібрали консиліум.
- А давай їх змиємо, - запропонував Сергій.
- Як змиємо? - здивувався я.
- Піджену пожежку, в нору встромимо помпу, я натисну на газ і всі пацюки попливуть за водою.
- А це -ідея! - вигукнув Валерій.
- Ну що ж, - з сумнівом мовив я. - Давай спробуємо.
Помпа в дірці. Сергій бадьоро тисне акселератора і... долівка під моїми ногами почала підійматися, а зі шпарин у лінолеумі зафонтанувала вода.
- Стій! - кричу у вікно.
Але Сергію вчулося "дужче" і він до відказу натиснув на газ. Мушу повідомити, що у такому випадку струмінь води виплітає з помпи зі швидкістю сорок літрів на секунду. Долівка репнула під ногами і ми повискакували з депо.
- Стій кажу тобі! - ревнув я на Сергія.
- Що сталося? - запитав той.
- Іди і подивись.
Після цієї невдалої спроби наш настрій геть підупав. До того ж ми змушені були зробити ремонт. Але ми не здавалися, бо вважали особистим викликом те, що нам не вдається зламати опір якихось там гризунів.
- У нас криза ідей, - кажу я, - але вихід десь мусить бути. Давайте думати.
І враз мене осінило!
- Хлопці! А чи не зробити нам пацюкоїда?
- Кого-кого? - ошелешено запитав Сергій.
- Пацюкоїда! Все дуже просто: ловимо кількох щурів, кидаємо їх до металевої бочки і залишаємо там на пару тижнів. Я десь чув, що за таких обставин вони повинні зжерти одне одного. Виживе найсильніший. Оцього пацюкоїда ми й випустимо на волю.
- А знаєш, - мовив Сергій, - повинно спрацювати.
Вийшло так як і передбачалося. Щодня ми спостерігали як невблаганно тане популяція пацюків у бочці. Врешті, залишився один. Він бігав по купках лайна, часом піднімав голову і пильним поглядом дивився нам у вічі.
- Все, - вирішив я, - випускаємо.
Ми перекинули бочку і пацюк хутко сховався у нірку. Увечері ми вже не чули звичного шереху в підпіллі під нашими ліжками. Щурячі лапки не цокотіли кігтиками по лінолеуму. Ми полегшено зітхнули; наші груди розпирала гордість.
Весною і влітку курсанти військового училища на одному з полігонів проводять учбові бомбометання. Всі наземні служби виїздять туди теж аби забезпечити нормальне функціонування аеродрому. Обабіч будиночків аеродромного обслуговування на землі розставляють відповідні цілі по яким ведеться прицільний вогонь чавунними болванками, прикріпленими до літаків замість справжніх снарядів та бомб. В одному з таких будиночків сиділи і ми — пожежники. Курсанти, один по одному, хто - вправно, хто - не дуже скидали свій вантаж і після відповідного віражу сідали на аеродромі. Але ось вчувається пронизливий свист і через кілька секунд стіни будиночка стрясає потужний удар: на долівку сиплеться скло і штукатурка. Ми зриваємося зі своїх стільців і прожогом вискакуємо з будинку. В метрі від стіни, по "вуха" в землі стирчить болванка. Чи то невчасно спрацював механізм, чи то якийсь курсант виявився занадто нетерплячим — смертоносний вантаж відірвався від машини і ледь не поцілив по наших головах.
За тиждень я повернувся в Почубеньки і капітан Терещенко повідомив, що незабаром я маю вирушати на дембель. Як швидко це станеться - залежать тільки від того, як хутко я виконаю, так званий, "дембельський акорд". Свій „акорд” я робив, ремонтуючи дитячий садочок. Працював реактивно, бо мене весь час підганяла думка про рідну домівку. І от в середині травня Терещенко мовив:
- Олександре, давай свого військового квитка. Пора додому.
Я радів мов мала дитина. Разом зі мною раділи кілька моїх товаришів-однопризовників: їм теж належало їхати додому. Нас зняли з "довольствія" і ранком наступного дня повідомили, що нас звільнено в запас.
Ми аж засичали від щастя. Відтепер все, що мало для нас якусь цінність (свіженькі підкомірці, гасіння пожеж, віддавання честі, сухарі в заначці) стало нам потрібне як зайцеві бубон. Я став лагідним хоч у вухо бгай. Розчулившись я труснув злиденною калиткою і купив хлопцям кілька блоків цигарок.
Приїхавши до Оренбургу тягну своїх товаришів до штабу.
- Сашко! Невже ти? - запитує мене Микола Посадний.
- Я друже. Приїхав тебе забрати з собою.
- Чудово! Сьогодні і я їду на дембель...
- Чого скис?
- Пам'ятаєш Цвіркуна?
- Ще б пак!
— Так от. Всі хто грався з хлопцем отримали підвищення. Майор Протасов став заступником начштабу, майор Просвирін комендантом училища, капітан Слюньков начальником стройового відділу. А старшого лейтенанта Дзюбу - он того що стоїть біля входу, - вказав за вікно Микола, - прийняв під своє крило політвідділ.
- А Некрасов де?
- Звільнився в запас. І це ще не все. Минулого місяця на посту вбили Жиліна.
- Як так?
- Прийшли п'яниці до нього на пост, а він впустив їх в приміщення. Ті почали погрожувати його вбити. Патронів, як тобі відомо, нам не дають. Одним словом настругали Валерія дрібними шматочками, а автомат забрали.
Я заціпенів.
- Окрім того взимку у відпустку їздив Акопян. Попав під обстріл бойовиків і не доїхавши до госпіталю віддав Богу душу.
Зустріч була невеселою. Я мовчки чекав свого друга, поки він збирався у дорогу, І згадував тих що загинули.
У штабі до нас приєдналися ще кілька солдат і ми разом вирушаємо на залізничний вокзал. Там наш вантаж збільшується на добрий десяток кілограмів провіанту.
І ось ми в потязі...рушаємо...
- У-у-р-р-а-а-а-а! - гарикнуло на весь вагон шестеро горлянок.
Жінки злякано сахаються, а чоловіки невдоволено супляться. Та ми на це не зважаємо: у нас свято. Розкорковуємо пляшку горілки і розливаємо по склянках. Не призвичаєні до спиртного швидко п'яніємо. Пізно вночі влягаємось на спочинок.
Уральськ...Саратов...Комишин пропливають перед нами, з кожною новою станцією наближуючи до нашої Батьківщини — України. І ось...
- Харків! Хлопці, я вдома! - кричить Сергій.
На один день зупиняємось в його оселі. Та нас чекають власні домівки і наступного дня ми вирушаємо далі. Зі мною залишається двоє товаришів: одному належить у Києві пересісти на потяг до Ужгорода, а інший — мій земляк, теж через Київ, поспішає у своє рідне село що на Білоцерківщині.
Проминаємо Полтаву... Миргород... Лубни…Гребінку. Втомлено закриваю повіки і нечутно засипаю.
Прокинувся раптово. Глянув у вікно і радісно усміхнувся: об'ява на станції вказувала, що потяг щойно прохурчав повз Баришівку - батьківщину мого тата. До Києва стояв біля вікна і дивився у ніч.
О третій годині виходимо з приміщення столичного вокзалу. Нас спиняє водій таксі і пропонує свої послуги. Не зважаючи на скажену ціну вмощуємося на м'які сидіння. За п'ятнадцять хвилин під’їздимо до мого будинку. Двері відкриває матір.
- Здрастуй, мамо, - тихо кажу до неї. Вона прихилилася до одвірка. На її очі набігли сльози. Обхопивши мене руками, припала до грудей і тихо мовила:
- Як довго я тебе чекала, сину!