(оповідання)
Сонце доторкнулося до мого обличчя.
«Гаряче», - подумала я і відкрила очі.
Крізь неприкрите вікно лилося прозоре світло. Шум прибою долітав до моїх вух.
«Я ж на морі!» - згадала, і, швидко вибравшись з ліжка, радісно застрибала по кімнаті.
Зізнаюсь, досі бачити цю «стихію» мені не доводилося. Взагалі, моя особа не відповідає «стандартам» теперішнього часу: мені за тридцять, я «закостеніла» стара діва, живу з мамою.
Думаєте таке лише колись, в старі «добрі» часи, траплялося? Вочевидь, ні. Прокляття і в наш вік ніхто не відміняв. Інакше чим пояснити повну відсутність інтересу нормальних чоловіків до нормальної, не побоюся зробити собі компліменту, симпатичної жінки?
Звичайно, я не Памела Андерсон, але ж і не потвора також.
Як «прокажена» сиділа я весь час поміж своїми подружками, до яких із завзяттям женихалися хлопці. Подружки повиходили заміж, а хлопцям й надалі до мене ніякого діла не було.
Гадаєте тепер: я дісталася моря в надії аби щось змінити? Прийміть це за факт – мені байдуже, та право на відпочинок в мене ніхто не відбирав. Тим ж, хто надто сильно боїться за своїх чоловіків, пораджу - тримайте їх вдома.
…Налаштована рішуче, заходжу в воду й відразу розумію чому весь «пляж» сидить на березі.
- Матусю рідна! – прожогом вискакую з холодних хвиль, і, викликавши іронічні посмішки на обличчях сусідів, які засмагають поряд, обгортаю ноги махровим рушником.
«Невже воно завжди таке холодне?» - ображаюсь я на море і з досадою оглядаюся довкола.
Ніяковіючи, відводжу погляд від напівоголених людських тіл, які з усіх сторін оточують мене. Переді мною море: синє і безкрає, воно розкинулося в шир, не питаючи ні в кого дозволу, і явно не бажало приймати сьогодні в свої хвилі надокучливих людей.
«Коли ж я навчуся плавати?» - тривожусь, згадавши як довго «відвойовувала» в начальства вихідні дні.
Вкінець знудившись, залишаю пляж. Палюче полуденне сонце заставляє сховатися під навіс прибережного кафе. Там, перехилившись через перила, спостерігаю за усім згори.
Маленькі, яскраві човники курсують вздовж берегової лінії, я вирішую покататися на них. Втім, записатися вдається лише на нічну прогулянку. Підбадьорившись келихом «Мартіні», з ентузіазмом чекаю ночі.
…Місяць, зависнувши над морем, кидав фіолетові тіні на лиця людей, які зібралися біля пристані. Інструктор давав вказівки, половина з них відразу ж вискакувала з моєї голови. Від хвилювання мене лихоманило.
Ледве забравшись у човен, я зрозуміла, що втону, однак відступити від задуманого чомусь не могла. Сиділа, вчепившись у лаву, голосно вистукуючи зубами.
…Скелі поближчали, витягнули свої гострі шпилі й нахилилися над водою. Місяць зблід, зблідла й я, відчувши підступну вологість під ногами. Не вірячи собі, дивилася як від води, що набирається у човен, намокають мої ноги.
- Рятуйте! – спромоглася врешті писнути й відчайдушно вхопилася обома руками за своїх сусідів.
- Я не вмію плавати! – прошепотіла, втрачаючи від страху свідомість.
Човен повернув назад, а сердобольні сусіди викликалися супроводжувати мене.
Два чоловіки несподівано стали моїми опікунами. За звичай, у таких ситуаціях, я відразу ж лишаюся дару мовлення, та, на цей раз, в результаті пережитого потрясіння, мене як підмінили. Даючи вихід емоціям, я голосно обурювалася недбалістю персоналу станції, а на кінець пообіцяла обов’язково розібратися з цим усім завтра.
На ранок, мої нові знайомі, з’явились знову, і я, що вже сумнівалася в реальності вчорашнього, відправилася з ними до причалу. Коли справу було залагоджено і нам повернули гроші, ми зайшли до найближчого кафе відмітити свій порятунок.
Олег і Андрій вели себе як справжні джентльмени, проте, до кінця нашої трапези між ними, несподівано, спалахнула іскра суперництва, кожен хотів чим більше, в очах іншого, догодити мені.
Не звикла до подібної поведінки чоловіків у моїй присутності, я дивилася на це спочатку з відкритим ротом, однак, згодом, опанувала себе й з гідністю, але одинаково, стала приймати знаки їхньої уваги.
«Цирк, - думала про себе. – Хіба таке може трапитись зі мною? – сумнівалася, однак власна недооцінка й непевність, як згодом виявилося, вже назавжди залишили мене.
Дні відпочинку промайнули як один день. Ні Олег, ні Андрій не бажали поступитися в чомусь один одному: мене вчили плавати, водили на екскурсії, запрошувала в кафе.
Звістка про закінчення моєї відпустки просто приголомшила їх. І, коли я вже сиділа в своєму плацкарті, ображаючись на те, що ніхто не проводжає мене, то, несподівано, побачила як до загального вагону мого потягу заходять обидва кавалери.
Всю дорогу я сміялася над веселими анекдотам, які, перебравшись у мій вагон, розказували Олег з Андрієм, і старалася не показати, що мучуся над розв’язанням складного завдання, що постало переді мною: кого із них вибрати і як зробити це так, щоб не образити іншого?
Завдання було не із легких, мені подобалися обоє!
«Слід їх випробувати», - врешті вирішую я.
- Завтра ви познайомитесь з моєю мамою! – вголос радо повідомляю їм і починаю вкладатися спати.
«У них ціла ніч на роздуми», - думаю перед тим, як провалитися у неспокійний, знервований сон.
Під рівномірне похитування вагону, прокинувшись посеред ночі, маюсь, каючись у своїй нарочитій нетактовності:
«Кого із них я побачу вранці?» - гадаю, перевертаючись з боку на бік.
Полиця, на якій спалю, видається мені надзвичайно твердою, сусіди дратують голосним хропінням, а потяг, розігнавшись, лякає своєю небаченою швидкістю.
Та ось, нарешті, світанок.
Перон зустрічає ранковою сирістю. Я вдома. Але де ж мої проводжаті, оглядаюся.
Стоячи в тамбурі, на ходу махає рукою, прощаючись зі мною, Андрій.
«Відпустка закінчилася. Здрастуй, реальність!» - сміюся у відповідь я і, за звичкою напустивши на себе байдужість, різко повертаюся у бік вокзалу.
На хвилину в мене перехоплює подих. Назустріч мені, вже встигнувши придбати великий букет білих троянд, направляється усміхнений Олег.
- Андрію зателефонувала дружина, - з радістю переможця повідомляє він. – Я ж пропоную тобі вийти за мене заміж.