Російська православна церква, виникнувши через півтисячоліття після утвердження християнства на Русі сьогодні висуває монопольні претензії на її історичну спадщину. Інакшого ставлення щодо українців від Росії годі чекати. Сьогодні Москва виступає проти Єдиної Помісної Української Православної Церкви.
Поділ християн на католиків і православних був спричинений поділом християнської церкви на римо-католицьку і православну. Розкол оформлювався протягом трьохсот років, розпочавшись полемікою на теми іконоборства у 8 ст., і завершився остаточним розривом на грунті теологічної доктрини 1054р. В результаті католицька церква на Заході поступово централізується під незалежною владою середньовічного папства, а православна продовжує виконувати роль одного з „департаментів” Візантійської імперії. Хрещення Русі князем Володимиром мало, перш за все, політичне значення. Київ отримав можливість швидко розвивати свою зовнішню торгівлю і поширювати свій культурний вплив нас сусідів.
Московські ж князі після татаро-монгольської навали вистрибнули з пітьми історії з неосяжним територіальним голодом. А щоб не виглядати звичайними грабіжниками, приховали його за набожність. Вже 1299 року домоглися переїзду київського митрополита до Володимира-на-Клязьмі, а 1325-го – до Москви. Монастирі, засновані в глухих лісових нетрях, ставали осередками торговельної і територіальної експансії.
Після зруйнування Константинополя в 1453 році Москва почала наголошувати на своїй особливій ролі оборонця православ’я. Християнському люду нав’язується думка, нібито московське православ’я чистіше і краще за грецьке, бо не схилилося до неправедної унії (Флорентійська унія 1438р.). Князя Василія другого ієромонах Симеон Суздалець порівняв із Володимиром Святославичем й імператором Костянтином – символами християнства на Русі.
Перед Москвою послала потреба в церковному суверенітеті. Московщина стала б тоді єдиною незалежною православною державою. Тому, ув’язнивши власного митрополита Ісидора, який теж підписав унію, вона пішла на неприхований конфлікт із константинопольським Патріархом. Вже 1459 року спеціальний собор у Москві самостійно затверджує автокефалію своєї церкви. Без урахування того, що на нього не прибули ні сам митрополит Ісидор, ні найвпливовіші єпископи, що теж підтримували флорентійську унію.
На відміну митрополитів Київських, яких призначали Константинопольські Патріархи, митрополита Московського тепер обирають єпископи. Тобто – самозванно. Московський піп очолює церковну організацію, що вже не визнає над собою жодного зверхника. Така ситуація суперечила візантійській традиції невіддільності церкви від держави. Та й власного імператора ще не було.
Незабаром його "народили". Вже 1492 року митрополит Зосима після „Изложения пасхалий” додав коротенький історичний підсумок: Костянтин заснував Новий Рим, святий Володимир охрестив Русь, а тепер Іван третій має стати „...новим імператором Костянтином нового Константинополя - Москви. Це була перша опосередкована згадка про родовід, який відтоді доточуватиме до себе Москва.
Митрополит Київський, з огляду на це, мав усі підстави чинити опір сепаратистській лінії, що ділила словянське православ’я і неминуче вела до утворення відокремленої Російської православної церкви. Це неймовірно дратувало московських попів.
А що ж Московія? Відкинувши геть християнську заповідь „не вкради”, московська митрополія з задоволення приймає дарунок від кримського Хана – розграбоване ним майно Софії Київської та Лаври, не думаючи його повернути справжнім власникам. Широко розрекламований сьогодні акт передачі шістьох (найбільш пошкоджених) фресок Михайлівського золотоверхого монастиря, підірваного комуністами в 30-ті роки, мав символізувати добрі наміри останніх. Жаль, що московські попи забули повернути ще 312 вкрадених фресок.
Незабаром учений чернець Єлеазарського монастиря, чия спритність у прославлянні царя принесла йому ігуменство, на найвищому церковному рівні обстоював цілковиту покору всіх! Християн цареві і тотальну опозицію латинській церкві. Він остаточно сформулював подальшу ідеологію російської церкви і держави, що не залишала місця для компромісу. Таким чином християнський універсалізм Візантії зазнав диких перекручень, обернувшись московським націоналізмом.
1686 року Київську Митрополію приєднують до Московської Патріархії. За наших часів вдалося звільнитися від опіки самозванців. Сподіваюся, що назавжди. А ви?
підготував за матеріалами "Історії Європи" Нормана Дейвіса, "Досліджень історії" Арнольда Тойнбі та "Історії Руської Православної церкви" Олександр Сушко