Елегійний характер вільних віршів про кохання Наталії Пасічник навіюють дещо песимістичні настрої, проте налаштовують на чутливу чуттєву розмову з автором. Її геометрія почуттів: «порожній квадрат» любові, «кола побачень», «днів замкнені кола» у тісному взаємозв’язку із образами порожнечі, не існування, відсутності чогось, небуття… Епітети: солоний, зникомий, гіркий фігурують у кількох віршах, що й становлять настроєвий пафос збірки. Маємо перефраз: сіль мовчання. Подекуди знаходимо германізми, що надають колоритного забарвлення віршам Н.Пасічник.
Відкриваємо для себе специфічний наративний прийом, що пояснює назву збірки: одна рука – сама поетка, друга – її внутрішній голос, що знаходить помітне місце у ряді віршів: «як упізнаю між сотень саме твою лілею?», третя рука – уявний герой, до якого звертається в своїх поезіях авторка. Сумніви у рядках віршів підтверджують те, що є два наратори в одному, себто певне протиріччя авторки та її внутрішнього голосу: «де три руки як три тривкі акорди/ коли немає правил або є». Знаходимо гру смислів у текстах: «варто не варто», «коли крапку поставлено і не поставлено крапку». Постійна присутність образу рук супроводжує збірку Наталії Пасічник. Символіка кола як життєвого лабіринту є наскрізним образом збірки. Читаючи рядки поезій молодої авторки, відчувається школа Романа Скиби. Зокрема, його духом сповнений вірш «За мотивами Романа Скиби». Інтертекстуальність знайшла тут своє пристанище: «гіркі чаювання при світлі або при вікні» звучить як алюзія на рядок Романа Скиби: «чай без цукру і світла» з вірша «Тій, що сама».
Поетка життя розглядає як «антологію місяця», в якій лише «вісім листів з минулого». Апокаліпсичний настрій навіює «страх що назавтра/ опаде остання пелюстка». Застосовує вдалий образ, що символізує початок нового життя: «незасмаглу долоню і клаптик прозорих небес». Застосовано вдалі порівняння: «слова/ хиткі наче стебла неначе каміння солоні», «звуки порожні мов риб’ячі зябра». Прохання «не розривати тонкі сухожилля/ уявних обіймів» розвінчується «голосом що не існує», так само як «майже зникомі слова» і «вогких пальців солоні сліди». Подекуди «прожилки пальців» нагадують «грудочки цукру і солі» як відблиск «п’яної пам’яті відчай між затерплих доріжок», що «комбінацію чисел мелодію пальців затерплих» виграють.
Знаходимо картини безпорадності людської: «молоко на губах/ вириває лезо з твоєї руки», і, як вирок, звучить: «ми помремо в один день і цей день сьогодні». Із специфічним ліризмом звучить рядок: «старий фотознімок де ти не належиш нікому», коли твої «останні слова/ соломинкою писані на спорожнілому пляжі», неначе ніхто і не винен у божевіллі, що «кисле на смак». Метафорично лягає на папір літота кохання, що «знаходиш під нігтями тих/ хто обіцяв написати/ салют». Самотність у сновидіннях «і розмов телефонних іржа» вимірюють межу кохання ліричного героя. І чомусь, як завжди, кожен залишається на самоті своєї самості і «зіскакуєш з поїзда наче з останнього кола».
2009р