Моя земля не та, що роїть терни,
Не та, що закисає у багні…
Моя земля зреклась гидот і скверни,
І зацвіла волошками мені.

Вона людей годує добрим хлібом
І напуває сонячним дощем,
Дарує щастя, радощі, і ніби,
Вже серце не терзає гострий щем.

Її шукав я і знайти старався,
Не дивлячись на скопище невдач,
І тільки так…
Снагою причащався,
Щоб душу не труїв безглуздий плач.

Нехай терпів поразки та утрати,
І розбивався майже не ущерть,
Та не дозволив злості розіп’яти
Свого єства, Життям роззброїв смерть !

Його поклав на Праведні Основи,
І не примкнув до капища лжеців,
До тих іуд, що прагнуть крови, крови,
Проклявши нень, знеславивши отців...

Я зрозумів журбу свого народу,
І, Боже милий ! Скільки ще йому
З мутних ковбань черпати мертву воду,
Святому не повіривши Псалму ?

Та що я мовлю ?! Є в народу віра,
Над небеса літанії цвітуть,
Бадьорить світ священицька Пальміра,
Її велична, царствена могуть.

Лунає клич від стін Єрусалиму…
Але чому ж у серці тісно нам ?!
Йому б вогню, полум’я, а не диму,
Йому б не тління, а горіння Храм…!

Йому б дощу, божественної зливи
Слів запальних, щоб ними йти у бій
Супроти лжі, під зоряні розливи
Окрилених Любов’ю літургій.

Можливо час не визрів ще достоту,
Тверезу Мисль ковтаючи живцем.
Щезає вік, минувши милю соту,
І юний вік у світ іде ловцем

Нових епох… Народжуються толки,
Оманним постулатом ваблять ум...
Розбиті дні, їх скришені осколки –
Ось наслідок гнилих, порочних дум...

Та я неправді вірити не буду,
В нещиру сповідь серце запрягти –
Це все одно, що вдітись у облуду,
На шию зашморг смерті натягти.

Я знаю, сни минаються по ночі,
Блакитна мла несе свій передзвін
Над шепіт рос, щоб проблиски пророчі
Вишневий світ воздвигнули з руїн.

Здійняти Стяг над краєм калиновим,
Стяг не війни, а Вічних Перемог,
Щоб люд ожив життям нетлінно-новим,
В яке усі народи кличе Бог.