ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.19
22:47
Високі небеса, далекі виднокраї,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
2024.04.19
18:27
Якби товариш Сі
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
2024.04.19
12:49
За чередою череда…
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
2024.04.19
08:13
А я стояла на глухім розпутті.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
2024.04.19
08:00
Залишся у мені теплом осіннім,
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
2024.04.19
07:14
Пам'ять тобі, друже Варяже,
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
2024.04.19
06:07
Посадили квіти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
2024.04.18
21:10
Я не сумую, просто – білий вальс,
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
2024.04.18
19:59
Ать-два! Ать-два!
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
2024.04.18
19:35
Отримав нагороду мовчанням –
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
2024.04.18
19:12
Уранці 17 квітня російські варвари завдали ракетного удару по Чернігову.
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
2024.04.18
19:05
Ти виходиш з будинку, що носить прізвище якогось поета чи композитора,
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
2024.04.18
15:16
Терпіти несила, мовчати не можу,
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
2024.04.18
10:34
Політики, філософи, експерти…
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
2024.04.18
09:44
Люблю какао в молоці…
Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
2024.04.18
08:39
Якщо серця співають, то вона, мов пісня.
Солодка чи гірка, але в житті не прісна.
І пишуться вірші, сонети й навіть оди.
І з розуму бентежно чарівниця зводить.
А очі набувають сонячного блиску,
І ось вона велична зовсім близько-близько.
Пірнають в г
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Солодка чи гірка, але в житті не прісна.
І пишуться вірші, сонети й навіть оди.
І з розуму бентежно чарівниця зводить.
А очі набувають сонячного блиску,
І ось вона велична зовсім близько-близько.
Пірнають в г
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.01
2024.03.28
2024.03.26
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Юрій Клен (1891 - 1947) /
Вірші
Прокляті роки (1937)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Прокляті роки (1937)
Частина І
Якась смутна і невесела осінь
зійшла, мов помаранча золота,
над Києвом, і олив’яні оси
дзижчали і співали з-за моста,
де вітер заплітав березам коси
і цілував в розтулені вуста
(о спогади терпкі і непотрібні
про ті роки жорстокі і безхлібні).
............
О златоглавий мій! Не раз голота
татарська пила твою чисту кров,
не раз знущалася з втоєї плоті,
та духу твого варвар не зборов.
Невже ж навік зчорніла позолота
тепер ніким не пещених церков,
що викохані мудрістю варяга,
і висушила горло вовча спрага?
Та чи ж не кращими були ті дні
без дров, і без електирики, й без хліба,
коли ввижались марева ясні,
аніж тепер, коли душа в нас ніби
тріпоче й б’ється на безводнім дні!
Так піймана гачком нехитрим риба
на мотузку, протягнутім між жабр,
танцює те, що зветься danse macabre.
Тоді поет не звався ще "холуєм"
і за пайок не продавав свій хист,
як той альфонс, якого ми вшануєм.
петлю йому скрутивши із намист.
Так ми минуле ідеалізуєм.
хай світиться воно, як аметист!
Тоді в кларнети ще трубив Тичина,
і кликав Рильський в сині далечини.
Блажен, хто гордо кинув рідний край
і з посохом в руці пішов шукати
на чужині незнаній дальній край,
куди веде його весна крилата.
Та тричі той блажен, який за чай
і хліб теж не схотів себе продати,
але, минаючи тропу розлук,
зостався, щоб зазнати хресних мук...
.........
Високий мур чекістської в*язинці
тоді мене на місяць поріднив
з гуртком людей,
що в них серця, як птиці,
летіли до невиданих раїв,
дарма що смертний холод їм в зіниці
уже блакитну вологість улив.
Було нас шістдесят, і наші співи
цвіли... як у садку куркульськім сливи.
.............
Ми добре знали смертницький звичай...
Задушна ніч у мрячному підвалі.
Зненацька крик: "Виходь і все скидай!"
ти одяг катові лишав на "чай".
В потилицю мов грім. А потім клали,
поважно, всіх шикуючи до куп,
з мистецьким хистом труп на мокрий труп.
я не забув той натовп навіжений,
що смертників чека біля воріт...
Ті матері, жінки і наречені...
Вгорі, мов розпачу кривавий квіт,
гойдало сонце райдуги скажені.
А нам, щасливцям, у широкий світ
воно, пульсуючи життям, жагою,
прослало злоту стягу над водою.
..........
Але в тюрмі я, мов дитя у школі,
навчивсь кохати сонце і життя.
Який чудовий перший день на волі,
коли, черкнувшись грані небуття,
ти знову чуєш спів женця у полі,
мов він твоє вславляє вороття!
Десь у садках п’янкіше пахнуть квіти,
і самі хиляться до тебе віти.
Стрункіші стали постаті дівчат,
і по-новому світяться їм очі.
А в небесах, де тиша й вічний лад,
застигло все в прозорості урочій,
мов грає відблиском Господніх шат...
Хіба ж не кожен славити охочий,
коли від катової втік руки,
романтику кривавої чеки?
Якась смутна і невесела осінь
зійшла, мов помаранча золота,
над Києвом, і олив’яні оси
дзижчали і співали з-за моста,
де вітер заплітав березам коси
і цілував в розтулені вуста
(о спогади терпкі і непотрібні
про ті роки жорстокі і безхлібні).
............
О златоглавий мій! Не раз голота
татарська пила твою чисту кров,
не раз знущалася з втоєї плоті,
та духу твого варвар не зборов.
Невже ж навік зчорніла позолота
тепер ніким не пещених церков,
що викохані мудрістю варяга,
і висушила горло вовча спрага?
Та чи ж не кращими були ті дні
без дров, і без електирики, й без хліба,
коли ввижались марева ясні,
аніж тепер, коли душа в нас ніби
тріпоче й б’ється на безводнім дні!
Так піймана гачком нехитрим риба
на мотузку, протягнутім між жабр,
танцює те, що зветься danse macabre.
Тоді поет не звався ще "холуєм"
і за пайок не продавав свій хист,
як той альфонс, якого ми вшануєм.
петлю йому скрутивши із намист.
Так ми минуле ідеалізуєм.
хай світиться воно, як аметист!
Тоді в кларнети ще трубив Тичина,
і кликав Рильський в сині далечини.
Блажен, хто гордо кинув рідний край
і з посохом в руці пішов шукати
на чужині незнаній дальній край,
куди веде його весна крилата.
Та тричі той блажен, який за чай
і хліб теж не схотів себе продати,
але, минаючи тропу розлук,
зостався, щоб зазнати хресних мук...
.........
Високий мур чекістської в*язинці
тоді мене на місяць поріднив
з гуртком людей,
що в них серця, як птиці,
летіли до невиданих раїв,
дарма що смертний холод їм в зіниці
уже блакитну вологість улив.
Було нас шістдесят, і наші співи
цвіли... як у садку куркульськім сливи.
.............
Ми добре знали смертницький звичай...
Задушна ніч у мрячному підвалі.
Зненацька крик: "Виходь і все скидай!"
ти одяг катові лишав на "чай".
В потилицю мов грім. А потім клали,
поважно, всіх шикуючи до куп,
з мистецьким хистом труп на мокрий труп.
я не забув той натовп навіжений,
що смертників чека біля воріт...
Ті матері, жінки і наречені...
Вгорі, мов розпачу кривавий квіт,
гойдало сонце райдуги скажені.
А нам, щасливцям, у широкий світ
воно, пульсуючи життям, жагою,
прослало злоту стягу над водою.
..........
Але в тюрмі я, мов дитя у школі,
навчивсь кохати сонце і життя.
Який чудовий перший день на волі,
коли, черкнувшись грані небуття,
ти знову чуєш спів женця у полі,
мов він твоє вславляє вороття!
Десь у садках п’янкіше пахнуть квіти,
і самі хиляться до тебе віти.
Стрункіші стали постаті дівчат,
і по-новому світяться їм очі.
А в небесах, де тиша й вічний лад,
застигло все в прозорості урочій,
мов грає відблиском Господніх шат...
Хіба ж не кожен славити охочий,
коли від катової втік руки,
романтику кривавої чеки?
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію