РЕЦЕНЗІЯ НА ОДНУ ІЗ НАЙКРАЩИХ ПУБЛІЦИСТИЧНИХ МОНОГРАФІЙ ПРО ЖУРНАЛІСТИКУ ТА ЇЇ РОЗВИТОК.
У переломний період світової історії, сучасна українська журналістика створює певні орієнтири. Втрачаючи вищу школу, філософський факт і моральні ідеологічні якості, вона стає на стежку буденної медіатизації, забуваючи про глибоку традицію та історичне коріння. Повернутися у журналістику означає змінити орієнтири, де найвищими ідеалами стають правда, слово і мораль. Так емоційно і водночас глибоко-аналітично оцінюються сучасні проблеми української публіцистики у монографічному збірнику професора, завідувача кафедри зарубіжної преси та інформації Львівського національного університету ім. І.Франка Йосипа Лося - «Публіцистика й тенденції розвитку світу».


Гортаючи сторінки начебто не дуже яскравої ззовні книги, набираюсь мудрості та досвіду. Немає кращої практики для публіциста, аніж знову нагадати собі, де правда, а де злочин, куди йти, а де зупинитися. Ще зовсім недавно, коли друковане слово вело суспільство дорогою свідомого вибору та моралі, зараз, на жаль, крокує стежкою масової комерції та деструктивності.
Бізнес-підхід в мас-медіа дозволяє приймати рішення на економічній основі, а не на ефемерному уявленні про прекрасне, і люди починають мислити по-іншому. Втрачається віра журналіста в ідеали, що є і залишається надійним переборенням спокус марнославства, вигоди, призвичаювання до зла, до «фарисейства влади», яка прагне підлабузнювання, до нудоти, яка сприяє повторенню стертих стереотипів і марнує те, що нове, до безнадії, яка вгризається в єство.
Та журналістика, яка бачила людину у перспективі правди, відкривала поколінням очі на їх істотні метафізичні потреби, не ігнорувала мислячих людей, не уникала розгорнутої аргументації, причому у найширшому діапазоні людського існування, - повинна повернути собі визначальне місце – вважає автор. Оцінюючи історичні традиції, розкриваються недоліки ринкових правил – адже інтереси витісняють вартості, змагальність – солідаризм, домінування – милосердя. Нинішня інформація без контексту, до того ж – переважно негативіська, нагадує вавилонське стовпотворіння, яке лише заплутує не тільки людину, а й цілі спільноти, паралізує суспільства, оскільки для загалу окремі дані, озвучені фрази, кадри більше не творять єдиного цілого. Орієнтиром публіцистики залишається метааналіз історії. Саме історична свідомість є фундаментальною світоглядною характеристикою культури будь-якої епохи. Головною ж діючою силою історії є особистість. Тому бажання науково пояснити людину. Щоб згодом маніпулювати нею відповідно до певних накреслених схем, стало спокусою «нового часу». І західний позитивізм, і марксистка утопія, виходячи з одних і тих же матеріалістичних передумов, з двох боків закономірно ведуть до маніпуляції масовою свідомістю: тоталітарний режим перетворює людей в ідеологічний, мілітарний матеріал для злочинних експериментів, демократичний – призводить до перетворення людини у функцію.
Звідси також намагання втиснути творчу людину у так звані наукові формули. Під сучасну пору нам особливо важливо це збагнути. Публіцист має стати носієм інтегральної візії людини і світу. Нині гасла «толерантність», «політична коректність» стали головним інструментом духовного терору. Скромними вважаються слова «патріотизм», «Батьківщина», «милосердя». Аналізуючи творчість польського письменника і публіциста Рішарда Капустінського, автор наголошує про творчий, а не ремісничий рівень журналістики. Якщо невисока якість журналістики – невисоким є і рівень суспільства. Змушена погодитися. Завданням публіцистики є не заангажування людства, а процес очищення, повернення сенсу життя, обнадіювання.
Не оминув автор і української традиції публіцистичного тексту. Постійними чинниками свідомості українства мають бути видобуті з небуття такі постаті, як Євген Онацький, Іван Огієнко, Святослав Гординський та багато інших. Кожна ідея, яка стає ідеалом, творить у публіциста могутній життєвий імпульс. Саме тоді ідея перетворюється у живу істоту, яка здатна діяти на «найвищих світових орбітах».

Дочитуючи останні сторінки книги, можу сказати одне – це не просто підручник чи монографія, а «біблія» для тих, хто будує фундамент журналістських та історичних поглядів. Це збірка «філософських роздумів», де немає жодного пропущеного слова, в ній звучить лише просте гасло, яке потрібно почути усім – «журналістика перед новим викликом!»