Яскраві дні моїх надій юнацьких,
Скорбот моїх пекучих темні дні,
Я вами жив і на шляхах чумацьких
Щаслива доля марилась мені.

Я виглядав зорю свого натхнення,
До неї йшов, бувало, навмання,
І прозрівав, почувши одкровення
Якогось нетутешнього Знання.

В кипучий сніг, в гарячі заметілі
Земних страстей неслись мої літа.
Журна душа томилася у тілі,
Труїла серце млосна самота.

Іржавий дим осінньої розпуки,
Мазкі слова пересудів пустих
Стікали з вуст в якісь томливі звуки,
І розчинялись в померках густих.

Стогнала ніч у зморах та безсоннях,
Стирала в пил сердечний супокій,
Лиху судьбу звіщала по долонях,
Та я не вірив ні на хвильку їй.

Щось у душі моїй мені шептало,
Щось відживляло виснажений дух,
Коли брехні ядучо-трутне жало
Впиналось в ум, тупило зір і слух.

Щось у мені цвіло і в стужі люті,
І у спекотні, найжаркіші дні,
У тісноті, у немочах, у скруті
Давало сил не щезнути на дні

Глухих проваль безвір’я та гордині,
Не розчинитись в мороці буття.
Бажання йти за покликом Святині
Вливало смисл у все моє життя.

Я зрозумів, що мислив примітивно,
І необачно про цей вік судив.
Бувало, вперто, навіть агресивно,
Сприймав духовне, думами блудив

У суєті, тікаючи від Бога,
Від щирих Істин… хтозна аж куди
Мене б завела ця крива дорога ?
Чиї б тоді поповнив я ряди ?

Та – слава Богу ! – совість не мовчала,
І – слава Богу ! – мучила, пекла
Моє єство… А темрява сичала
Як гадина, а темрява сікла

Усе благе, що в серці проростало…
Аж раптом Світло в сяйві неземнім
Заради мене мертвого постало,
Щоб нині я живим знайшовся в Нім…