Нотатки пам’яті


«А цікаво, нагло спливла інша мисль, хто ж з нашого села може потрапити до раю?»
Василь Скуратівський, «Нічний сторож»


Я вкотре гортаю одну із останніх книг Василя Скуратівського «Мамина молитва». Цей екземпляр він позначив своїм автографом. Тоді, на початку грудня минулого року, коли немічна рука генія підписувала в дарунок свою книгу в дарунок «Соборній площі», знав і він, знали і ми, що ця неповторна зустріч —остання. Мимоволі я шукаю зараз, пишучи ці рядки, якісь особливі знаки і ключові фрази у книжці, котрі мене напевне відішлють ближче до тієї зустрічі… І знаходжу їх ледь не на кожній сторінці. А на останній, з типографськими примітками, бачу число — наклад 1000 примірників. Яке ж бо щастя володіти подарунком із тисячі, усього — із тисячі.
Тисяча. І одна ніч. Нескінченна і непереборна. Ми лишалися тут, у дні, у житті. А він відходив у ніч, вперто спинаючись на ноги, аби викурити ще одну цигарку…
З-перед очей не зникає лик святого, кого так дивовижно нагадував останні тижні Василь Тимофійович. Він, життєлюб, котрий заражав життєлюбством інших, геть тонув у великій подушці, одними лише очима сповідуючи життя.
Я необережно тоді поставила у минулому часі одне із запитань:
— А ви очолювали редакцію?..
— Я і тепер очолюю, — спокійно виправив мене Скуратівський.
Ми привезли йому тоді мандаринів, так — для годиться. Ми не знали, що можемо дати йому, чим потішити. Він завжди знав, що може дати іншим. Тому тримався з гідністю усе життя до кінця…
Потім було кілька кволих слів на одному чи двох телеканалах про смерть Василя Скуратівського. Україна продовжувала жити політичною метушнею, не помітивши, як над нею вознісся Василь, пташино розгорнувши крила у мороці ночі. Хоча, тепер переконана, що і жив він, вознісшись, тому, може, лишався непоміченим більшістю, яку життя привчило дивитися під ноги, щоб не спотикатися. І лише, хто здатен від землі відірватися, здатен назавжди зрозуміти: не спотикається той, хто летить.

Галина, пісня лебедина…
«Увижалася нова хата, яку вони збудують отам, у садку…»
Василь Скуратівський, «Діва»

Однак його прижиттєвий політ був здебільшого польотом самітника. Доля його не обділила друзями, увагою жінок. Бог йому дав живий дар розказати людям — про людей, народові — про народ з любов’ю. Чому я зву його генієм? Тому що колись прочитала визначення цього поняття: геніальність — це найвища міра щирості.
Генія розпізнала в ньому і Галина, його остання дружина і Муза. Йому, з важким діагнозом-вироком, вона допомогла прожити, замість чотирьох обіцяних лікарями місяців, майже три роки. Любов творить дива.
Галина тепер почуває себе на Україні більше вдома, ніж у Москві. Вона не припинила спілкуватися українською, утримуючи у російськомовній столиці хисту ниточку національної гідності українця.
Вона намагається робити те, чого не встиг її Василько. Тепер, коли душевний біль трохи втамувався, Галина мріє про нові пошукові експедиції:
— Не дає мені спокою незавершена робота… От, скажімо, Василь натрапив на три канти (пісні-плачі), котрі співають, проводжаючи у останню путь незайману дівчину. Четвертий кант, прощальний, лишився білою плямою. Але я знаю, що таки відшукаю його, не може бути, щоб він безслідно зник із людської пам’яті…
У передостанню нашу зустріч, коли ми ковтали сльози, запиваючи їх кавою, і шепотілися на кухні, щоб Василь Тимофійович не почув, Галина призналася нам, що хоче створити музей Скуратівського.
— Не можна дозволити, аби хоч один листочок пропав із його архіву! — вболівала тоді Галина.
Вона з якоюсь жадібністю-приреченістю збирала докупи світлини Василя (страшенно любила його фотографувати, і як їй тепер не подякувати за це?). Вона впорядковувала його архів, але частину його назовсім забрала перша родина (мають право!). Вона трепетно зберігає його речі — від робочого столу до …краваток.
Я не перестаю, відтак, себе запитувати: чому українського генія останні роки плекала московка, представниця тієї клятої «кацапії», котра «заважає» нашому національному відродженню? Чи не стало снаги українці тримати руку на пульсі гонорового, непокірного і волелюбного митця?
Ні, не дорікаю. Не дивуюся, а стверджую: нема пророка у своїй вітчизні! А чи буде? Чи так і нестиме Муза тепер наодинці з пам’яттю тернового вінця свого Василечка, котрий би не зносив його й довіку?..
Хтось може справедливо дорікнути мені, чи не занадто страдницький образ я змальовую з Василя Скуратівського? Можливо. Але маю на це право. Адже так чітко прослідковується паралель із Шевченком. Усі згодні, що геній. Усі згодні, що символ України. Усі згодні, що й досі гідно не оцінений. Згодні, що з одного боку вельми ідеалізуємо та «ідолозуємо». А здебільшого так само далекі лишаємося духовно і душевно, замкнувши Кобзаря у тисняві шкільних хрестоматій.
Сміливо ставлю і Скуратівського поруч із Шевченком й відкидаю відразу будь-які закиди у моїй зухвалості. Прочитайте хоча б кілька народознавчих і художніх творів земляка, і з легкою душею та спокійним сумлінням погодитеся зі мною.
Але ж із сумом резюмую, що на короткому віку Скуратівського, як і у Тараса, було не менше випробувань на тривкість духу і таланту.
Як і Шевченко, Скуратівський усупереч обставинам і недругам, продовжував робити справу, яку найбільше любив. От із супутницею останніх років пощастило нашому сучасникові більше. Шевченко так і помер із нездійсненою мрією про вірну дружину. А Скуратівський мав щастя мріяти разом з Галиною про щастя свого народу.
— Він подарував мені будиночок-дачу в Боярці. Це моє улюблене місце. От лише ніколи плекати квіти і плоди, настав час щось зробити для Василя.

Коник із тиші
«Я лишаюся один, правда, іще думи є, вони будуть зі мною всю ніч, усе життя…»
Василь Скуратівський, «Мамина молитва»

Галина приїхала до Малина київською маршруткою, попередньо зателефонувавши на мобільний. Якраз напередодні про Скуратівського, так співпало, я і не лише я, згадували у різних розмовних контекстах. Усі, хто знав його, вважають за потрібне вшанувати пам’ять Василя Тимофійовича — творчим вечором, публікаціями, створенням музею чи хоча б експозиції для початку і т.д.
Втішає й те, що серед посадовців є люди, котрі цінують талант земляка. До них ми і рушили з Галиною.
Дорогою вона згадала:
— З півроку я перебувала у повному відчаї. Нічого не трималося рук. Одного розуміння, що треба працювати над творчою спадщиною Василя, щось для нього зробити, було замало. Мені боліло. Бо все дихало згадкою про нього, все було його предметним втіленням. Однак якось ніби знак мені подав сам Василь. Прогулюючись з онуком ботанічним садом, я подумки говорила з Василечком: «Розрадь мене. Допоможи перебороти біль». І тут один із голубів, зграя яких метушилася під ногами перехожих, м’яко зринув поруч мене, ніжно торкнувши крилечком. Той, хто переживав подібне, зрозуміє мене. Відтоді я намагаюся не обтяжувати Василевих крил зливою сліз. А натомість робити конкретні справи, котрі б наблизили Василів талант до людей і людей до його творчої скарбниці.
У кількох владних кабінетах наша жіноча делегація із двох журналісток та жінки-Музи знайшла цілковите розуміння. Зроблено перші кроки. Скоро з’явиться меморіальний рахунок для пожертв, які допоможуть реалізувати одну із цілей — створення пам’ятника Василеві Скуратівському в Малині. Буде і музей. Є переконання, що варто одну із бібліотек назвати іменем Скуратівського. Отож, попереду офіційні листи, офіційні кабінети. Нічого. Ходив Василь Тимофійович цими лабіринтами і завжди знаходив напрям руху і вихід. І ми знайдемо. Громадою.
Я переконана, що все це буде. Недарма ідея і мрія про музей та пам’ятник прийшла до кількох людей поспіль і стала водночас предметом розмови. Це велика праця, тривала у часі.
Василь Скуратівський має бути зі своїм людом, зі своїм Поліссям.
І на завершення. Не вважайте мене схильною до містифікації, але сьогодні, у поході по «білому дому» нас супроводила маленька істота: зелений коник. Ця комаха не зрозуміло звідки взялася і поводилася трохи неприродно: вона сумирно сиділа на плечі Галини. І покинула її в останньому кабінеті, котрий ми відвідали, уподобавши стіл господаря кабінету.
Для мене це був знак хисткої присутності Скуратівського на рідній землі. І ця мала присутність має перерости у значуще явище, яке буде помічене і оцінене не одним поколінням. Бо інакше?..
2005