Між народженням моєї другої та третьої дитини — 15 років. Тут легко й мої роки вгадати. Але ж не це головне. За півтора десятка років з’явились такі речі, як памперси, медичне страхування, висококласне медичне обслуговування.

Мій малий хлопчик вже має 3,5 рочки, і цього досить, щоб виявлявся його чоловічий характер. Виховувати сина – не те, що дочок. Але, дякую донькам, вони допомагають доглядати та виховувати свого братика. Вони менше з ним церемоняться, розмовляють, як з дорослим. Він сприймає це цілком адекватно. Материнськими почуттями і турботливістю, бачу вже зараз, мої доньки не обділені. Тому я у цю мить можу спокійно поринути у ще зовсім свіжі враження, подаровані так званим пізнім материнством.
Так вийшло, що перед декретною відпусткою я працювала на одному із столичних підприємств. Тому і в Києві стояла на обліку у центрі жіночого здоров’я при лікарні залізничників. Тому і народжувала у пологовому будинку цього ж центру.
Я ніколи не сподівалася на таку опіку з боку лікарів. Як виявилося, у Києві діє місцева програма щодо охорони дитинства і материнства. У ній безліч пунктів, серед яких і особлива увага до пізніх пологів, і особлива увага до матерів, котрі народжують третю дитину, і особлива увага до мешканців усіх наших неблагополучних чорнобильських зон. Коли я уникала, скажімо так, занадто частого спілкування з лікарями, вони самі зв’язувались зі мною, щоб поцікавитись моїм станом.
Відверто скажу, що раніше не дуже довіряла будь-яким формам медичного страхування. Для залізничників теж існує медичне страхування у межах лікувальних закладів, які належать галузі. Колеги мені порадили застрахуватись. І я це зробила більше з цікавості перевірити розповіді заводчан про чудові пільги лікування, аніж з необхідності.
А необхідність дала швидко про себе знати досить тяжкою, як на мій вік, вагітністю.
Отже, з перших кроків у медичних закладах галузі я безкоштовно користувалася всим, що потрібно було для збереження мого і дитини здоров’я. І це притому, що я встигла лише кілька місяців платити внески на свій страховий рахунок.
Окремої уваги заслуговує розповідь про пологовий будинок. Такої охайності і комфорту я ніде ще не бачила і вже, мабуть, не побачу. У палатах з телевізором і холодильником -- лише два ліжка для породіль. Годують різноманітно. Зазирають по кільканадцять разів до палати, щоб поцікавитись, як себе почувають мама і дитина.
Опісля важкої вагітності пологи були справжнім святом. Поруч знаходилася така кількість медичного персоналу, що тяжко народжувати я просто не мала права.
Я мимоволі пригадувала, як колись санітарка у нашому пологовому будинку називала нас ледачими коровами, котрі їй додають клопоту. Як у спекотні літні дні була черга за водою,
щоб помити груди перед кормлінням дитини. Як давно забула білизна про свій первісний колір. Як, як, як…
А тепер я потрапила у рай і почала вірити, що Україна таки знаходиться у Європі, а не на околиці світу і прогресу. І коли, лежачи на білій-білій постелі, слухала серце власного синочка, биття якого через спеціальну аппаратуру чутно було на всю кімнату, я мріяла про його щасливу долю. І не лише мріяла – майже вірила. Майже. Бо мені хотілося, щоб так цілком безкоштовно, з комфортом і людською увагою народжували жінки не лише у столичних пологових будинках…
Колись я розповідатиму синові, чому у його метриці записано «народився у м.Києві». І жаль, що я не можу поділитися щасливими спогадами про народження двох вже дорослих тепер доньок. Бо щастя було лише у факті їх появи, але не у драматичних обставинах, належних сценарію медицини багаторічної давності.
Я – тричі мати. Я цілую руки усім лікарям в усі роки, зусиллями котрих мої діти прийшли у цей світ. Я бажаю всім побувати у тому раю, у котрому стала більш щасливою і впевненою у собі жінкою, свідомою своєї материнської гідності і віри у майбутнє своїх дітей. І щоб цієї віри було досить на всі майбутні покоління.

2007