У центрі Малина дороговказ над перехрестям біля пошти вказує стрілкою – АВТОСТАНЦІЯ. Якоїсь миті мені здалося, що там написано ЗАДРИПАНКА. Бо це ж зараз побутує вислів «у районі автостанції». Колись висловлювались простіше й точніше – «на Задрипанці».

Мене ображає ця назва і похідне від неї – задрипанці. Дуже багато змінилося, відколи цими словами визначався геосоціальний статус мешканців даної околиці міста.
Але певні ознаки Задрипанки міцно тримаються і тепер. Це не може не турбувати.
…Після кожного дощу чи танення снігу мій сусід вітає вулицю бадьорим гудінням моторчика, котрий вперто відсмоктує воду, що прибуває із сусідніх садиб. Так він рятує свою садибу від потопу. Так він рятує увесь теплий сезон урожай на своїх грядках. І це йому вдається! От тільки краще не рахувати собівартості чудових овочів та фруктів.
Коли це почалося, уже ніхто не пам’ятає. Ніби так і треба, щоб багато людських дворів та садків щороку потопали у паводках. Не такі вони й страшні, але сили і нерви точать. Живеш на Задрипанці, то і долю маєш відповідну.
«Скільки себе пам’ятаю, Задрипанка славиться багнюкою, -- ділиться спогадами мешканка вулиці Чкалова Любов Бакланова.—Наша вулиця звалася Задрипанка №1, а вулиця Горького – Задрипанка №2. Вулиці Чернишевського та усі, котрі з’явилися на північній околиці Малина, мимоволі стали теж Задрипанкою. Назавжди врізалася у пам’ять багнюка по коліна…»
Я згадала, що і мій батько родом із Задрипанки №1, а будинок звів на Задрипанці №2. Ніяк вона не випускала із свого полону. А ще він розповідав, що у сезон затяжних дощів навесні і восени, дорогою не міг рухатися ніякий транспорт. Віз лягав на пузо, коні безнадійно грузли…
Читач скаже, ну до чого тут ця недоречна ностальгія? Дороги за століття підсипані так, що вікна деяких домівок якраз на їх рівні. Проте навколо цих домівок у мокречу панує дух колишньої і завжди живої Задрипанки! Зводяться будинки на нових ділянках, але їх господарів чекає здебільшого доля задрипанців.
Доречно вставити тут запитання: якщо сто років тому муніципальна влада не вельми переймалася перспективами розвитку вулиць і цілих мікрорайонів (тут хоч би зад
прикрити), чому тепер, коли інженерна і архітектурна думки пішли далеко вперед, подібні проблеми лишаються супутниками побуту мешканців моєї і подібних до неї околиць? Чи ці думки пішли так далеко, що проминули нас?
За яким принципом облаштовуються нові вулиці, коли на них ті ж проблеми із «заливаннями», коли ускрізь однаково вузенькі узбіччя, ніби провінційне містечко ніколи не повинне розраховувати на потрібні (хоча б у майбутньому) тротуари? Як тут не провести аналогій із малометражними «хрущовками» та їх низенькими стелями, де людина мимоволі вичавлює із себе особистість, котрій для повноцінного життя і розвитку потрібен простір, висота, естетика…
Добробут людей зростає із року в рік. І на цих розпланованих убогою фантазією вулицях узбіччя зайняті різного роду авто. Хто ж міг передбачити, що ніде буде машин ставити. Колишнім же мешканцям мікрорайону особисті «екіпажі» були не по кишені!
А тим часом, поки інженерна думка блукає у пошуках достойного застосування, раджу міським господарям почитати спогади з історичної хроніки:»Робітники жили в дуже важких умовах. Ветеран паперової фабрики М.Г.Канюка згадує:»Жили ми на одній з глухих вулиць Малина з характерною назвою Задрипанка… Ніби вросли в землю хати-мазанки – одновіконні, підсліпуваті. Восени і навесні грязюка непролазна. На Задрипанці мешкала в основному біднота: селяни, що мали клаптики землі, і робітники-папірники, які не мали нічого, опріч мозолистих, натруджених рук.»
Не забуваймо, що історія веде свої записи постійно. Як і чиєю рукою змалює вона мою рідну околицю для прочитання нащадками? І чи не здадуться нащадкам дуже схожими історичні хроніки з різницею у сто років?
2004