Пам’ятаєте сюжет про короля і капусту? Це про життєвий вибір, про чесність перед собою та людьми. Король знайшов себе у тому, до чого лежить душа. Було знайдено сенс життя і все стало на свої місця.
Олександр Миколайович Андрійцев, з яким ми спілкувалися напередодні професійного свята, пригадав класичний сюжет, коли почув традиційне запитання про вибір
— Мені пощастило в тому, — говорить хірург, — що мій вибір від початку був вдалим. Певним чином обумовлений — мама працювала фельдшером. Однак і роки навчання, і потім — роки становлення довели, що я не помилився. Бо не втратив ні радості життя, ні інтересу до професії і всього, що з нею пов’язане.
— Які фундаментальні принципи ви вважаєте для себе найвизначальнішими?
— Професіоналізм. Як і в будь-якій іншій професії, а в лікарській — особливо. Професіоналізм, якому вчишся постійно, який вдосконалюєш. Однак, на цю ж висоту поставлю поруч і порядність. Адже професіоналізмові можна навчити, порядності — ні. І остаточне резюме до цих роздумів: закономірно те, що високопорядна людина не може не бути професіоналом.
— Повернімося у молодість. Як ви починали йти до розуміння речей, які для вас тепер принципові і непорушні?
— Змолоду і зараз я утримався й ніколи не сходив з певного напрямку. Був і залишаюсь навиправним оптимістом. Вірив і вірю в добро. Підлість — це гріх. Це не просто слова для мене. І професія, і громадська діяльність, і спілкування з людьми змушують видимими і невидимими способами захищати ці принципи. Та з досвідом все одно не перестав вірити людям. Щоб чогось навчитися і щось осягнути, здобути, я дозволяв себе вести. Мене це ніколи не принижувало. Адже досягнути певної висоти можна лише поступовим подоланням щаблів умовної драбинки. І треба бути дуже зухвалим, щоб думати, що здатен рухатися без сторонньої допомоги. Я й зараз, перш ніж робити якісь кроки, наприклад, навіть щоб (що стосується хірургії) визначити діагноз і прийняти єдине вірне рішення, не гордую звіритися з колегою. З мене корона не спаде, якщо я ще у когось знайду підтвердження свого висновку. Особливо ж коли йдеться про здоров’я і життя людини.
— Так розумію, що ви щойно виклали свою життєву і професійну концепцію. За багато років ви, мабуть, якось коригували свою філософію.
— Без цього не обійшлося. Оскільки, повторюю, я дозволяв себе вести по життю, то цілком довіряв колись великій ідеї Партії. Став членом КПРС теж цілком свідомо. Отоді й почалися невтішні роздуми, коли я зрозумів, що мушу на чорне казати біле і навпаки. Мій принцип не кривити душею вступив у протиріччя з вірою в ідею. Хто працював у тій атмосфері і намагався аналізувати, пам’ятає, як це непросто вчення Маркса й Енгельса притулити до охорони здоров’я і знаходити такі переконливі аргументи, що ось ці чи ці їх слова сказані саме про медицину. Добре, що так історично склалося, що моє розчарування співпало з кінцем тієї епохи.
— І не наступила в душі порожнеча?
— Ні. Адже важливі постулати філософії, етики та естетики завжди базувалися на віковічних заповідях. Системне мислення і глибинне розуміння речей і процесів мені завжди давав діалектичний матеріалізм. Моя професія мені ілюструвала і доводила: форма визначає зміст, кількість переходить у якість. Правильно зроблена операція і правильно накладені шви зрештою визначають благополучне функціонування певного органу. Чи не так?

На деякий час наша розмова перервалася. День заступника головного лікаря і депутата в одній особі розписаний похвилинно. І коли спілкування продовжилося, то воно пішло дещо іншим руслом. Андрійцев був стурбований виявом некомпетентності і байдужості, тому перше, про що заговорив після перерви, були певні галузеві проблеми.
— Уявіть лише, що в області не вистачає 1300 лікарів!
— Але ж патріоти професії лишаються, зокрема і в провінції.
— Несуттєво, де ти працюєш. Суттєво — як! Навіть районний ветеринар знає, скільки у нього обліковано свійських тварин. Тож неприпустимо, щоб лікар не володів певною статистикою на своїй дільниці! Однак і нажаль таке буває. Лікар повинен на кожному кроці звірятися сумлінню, дотримуватися жорсткого професійного контролю над своєю роботою.
— Що ви вимагаєте від себе?
— Власне, все життя я невдоволений собою. Поясню. Скажімо, не зраджувати своїй совісті, не копати яму іншій людині, не чинити зла і не робити добра тому, хто цього не просить, бо це теж уже зло, — це завжди витримував. Однак, коли я розумію, як кращі принципи намагаються змінити викривлені суспільні відносини та викривлені цінності, ставлю до себе ще жорсткіші вимоги, щоб не схибити і не зрадити заповідей.
— Доводиться відкрито йти на конфлікт, щоб захистити їх?
— Так, коли треба відстояти принцип, то страху нема.
— А емоції?
— Емоціями вже давно навчився управляти. Якщо я стаю на позицію захисту людини, стосовно якої порушується закон, то треба взагалі контролювати суб’єктивні прояви. Скажімо, ця людина мені може подобатися чи не подобатися, але справедливість базується не на наших симпатіях.
— Так дуже просто і ворогів нажити.
— Не думаю. Завжди поводжуся і висловлююся виважено. Запам’ятайте, що краще мати сто поганих друзів, ніж одного ворога. Накопичувати добро, а не зло.
— Ви часто говорите речі, продиктовані сумлінням віруючої людини.
— Атож. Вірю. І особливо зворушений тим, що Євангеліє кілька разів згадує про лікаря. Вислів «лікар від Бога» походить звідти і дає правильне розуміння лікарського покликання. Лікар, а хірург особливо, інструмент у вищих руках. На ньому подвійна відповідальність! Людина під Богом сподівається на порятунок від хвороби, вона довіряється мені цілком, і я не маю права схибити. Тому нічого у нашій професії чи у житті загалом не буває випадковим. Людина, яка вірить у випадковості, не вірить у Бога.
— У що ще ви вірите?
— У свій народ, в Україну. Перед виникненням отієї потужної хвилі народної активності я якраз прочитав книжку «Шлях аріїв». Я вкотре знайшов підтвердження своїх, і не тільки, передчуттів великої історичної місії і народу, і України. Навіть попри теперішні політичні негаразди не шкодую, що обрав той шлях, яким і нині йду. Ми вчимося, ми ще всі вчимося.
— А якщо говорити про вчителів конкретних — хто особливо вплинув на вас?
— У професійному та особистісному становленні це Шалімов, це і мій перший наставник з особливим ім’ям — доктор Фауст. Коли я починав працювати на Чернігівщині, він став першим моїм учителем. Авторитет цієї людини був у районі більшим за авторитет першого секретаря райкому партії. З ним радилися перші особи і зазвичай приймалося рішення доктора Фауста. Важко сказати, чого він не вмів як хірург і як головний лікар. Однак і він пройшов через нерозуміння. А на своє 80-річчя Фауст Федорович запросив усіх, і тих, хто ображав, говорив тільки слова вдячності, хоча це був його ювілей. Через місяць помер.
— Яскрава людина. Однак всі не можуть водночас бути на високому моральному чи професійному рівні.
— Людина повинна насамперед сповідувати самовдосконалення. На будь-якій посаді і в будь-якій професії можна постійно розвиватися. Людина має прагнути сама щось зробити. Якщо майдан, кажучи образно, не відбувається в душі кожного, то годі сподіватися на кращі зміни в людині чи в суспільстві. Можна натикатися на неадекватне ставлення оточення, на відверте неприйняття, але людина, роблячи добро, завжди знає, що вона і далі має це робити. Усі проекти, які я намагаюся впровадити як депутат, розраховані на таку якісну зміну людської свідомості. Особливо ж коли йдеться про об’єднання. Прикро, що зараз люди більше дбають про те, як вижити кожному окремо, а об’єднатися заради спільних інтересів не прагнуть. Однак всі сподіваються, що хтось якось їх проблеми і біди вирішить.
— Важко у такій процвітаючій байдужості рухатися до мети.
— На цьому не варто зосереджуватися. Я часто відвідую Києво-Печерську лавру, де придбав дивовижну книгу — «Печерський патерик». Особливо вражає духовний подвиг Феодосія. У нього я навчився … вигравати у суперечці з собою чи з опонентом. Якщо я раніше бурхливо реагував, коли щось доводив чи відстоював. Мудрість Феодосія — не дозволяти емоціям і суєті впливати на свої думки, вчинки, віру і ставлення до людей. Вступаючи у конфронтацію ти завжди ризикуєш програти в своїх очах та й потішити ворога.
— Якщо ви встигаєте читати, то, мабуть, знаходите час і для інших захоплень?
— Ви знаєте, я нещодавно захопився кімнатними рослинами. Квіти останнім часом взагалі дуже мене зворушують. Досконалість форми і кольори — незбагненні і невичерпне джерело насолоди, захоплення цим творінням. А щодо кімнатних, я зрозумів, що рослина відчуває ставлення людини. Дуже переживав, коли мої рослини не зацвітали. Усе живе хоче уваги і любові.
— Ви людина, як бачу, романтична і пристрасна. Без чого ви б не змогли жити?
— Без України. Я ніколи звідси не поїду. Буду жити на воді і хлібі, але тут.
— А ще?
— Без футболу! Ми постійно збираємося у Городищах на стадіоні. Там можна побачити і Науменка, і Буткевича. От прикро, що молодих переграємо! Вони ж бо мають бути міцніші від своїх батьків!
— Доречно тут запитати про ваших синів.
— Вони мене радують все більше. Молодший знову став чемпіоном України, і я остаточно переконався, що його шлях у спорті не випадковий.
— Навіть так. То ви теж переживаєте традиційний комплекс батьків і дітей?
— Певною мірою. Однак зараз старший син вважає, що наші стосунки переросли рівень з’ясування стосунків. Він вважає, що ми вже більше зрівнялися і стали друзями, які вміють спілкуватися і поважають один одного.
— Ви багато працюєте, однак все встигаєте. Яка стихія вас веде. До чого більше тяжієте?
— Мені однаково добре і біля моря, і в затишному поліському куточку. Одразу постає перед очима річка, оповита туманом, коли чутно голоси з протилежного берега, коли сонце вже все освітило над туманом, а саме ховається у ньому, коли навколо неповторні кольори і звуки. У казанку кипить юшка…
— Такі слабкості, як рибалка і полювання, притаманні і вам.
— Вже менше. Раніше мисливський азарт допомагав і кабана вполювати. Це достойний суперник мисливця. Та варто лише уявити трепетну косулю навпроти своєї рушниці… очима мисливця я дивитися вже не можу. Тому й не полюю.
2008