І якщо ти в світ прийшов не жерти -
Все одно - чи бийся, чи молись,
Все твоє життя то тільки жертва
Задля тих, що пройдуть тут колись

Борис Мозолевський

Цими словами увійшов у моє життя Борис Мозолевський – геніальний український поет і археолог, що уславив Україну на весь світ сяйвом золотої пекторалі. І можна собі тільки уявити, що могла б ще зробити для нас ця ЛЮДИНА, якби доля не розпорядилася інакше: у вересні 1993 року він пішов з життя.
Передсмертні слова, які з ринули з його вуст, були „Не встиг, не встиг...”
Так багато вже було сказано про цю воістину геніальну людину, що не хочеться повторюватись. Але варто нагадати, що його слава і слава України, перш за все, нерозривно пов’язані зі „знахідкою віку”, як охрестили її археологи всього світу,- золотою пектораллю.
Мені довелося побувати на творчому вечорі, присвяченому Б.Мозолевському і поспілкуватися з його друзями, родичами та колегами. Кожного, кого доля зводила з цією людиною, просто вражала його особиста, тільки йому притаманна лінія поведінки. Він запросто ставав посеред Хрещатика перед шанованою жінкою на коліно, писав вірші, які були створені для того аби на них писали пісні, пив горілку, мріяв про космос (перед зміною фаху Б.Мозолевський був льотчиком-космонавтом), і водночас завжди залишався людиною. До того ж, Мозолевський мав просто вражаючу інтуїцію.
У ніч, коли він знайшов свою пектораль, вона постала перед його очима уві сні з усіма найдрібнішими деталями. А ранком, коли він відшукав її у кургані, виснажений багатоденними реалістичними мареннями, від пережитого шоку він без памяті упав на землю: не витримала свідомість.
Якось він признався, що усвідомив себе українцем вже будучи дорослою людиною. Тобто, прийшов до розуміння цього, пройшовши певний життєвий шлях.
Перед тим, як розлучитися зі своєю знахідкою Борис Мозолевський вирішив попрощатися з нею. Домовившись із працівниками музею, де знаходилась на зберіганні пектораль, він на свій страх і ризик забрав її звідтіля і повіз додому (неписане правило археологів і музейних працівників дозволяє їм прощатися таким чином зі своїми знахідками). Довго шукав підходящу деревину у своєму садку, щоб повісити її і сфотографуватися на память. Та враз око вловило, що на пекторалі не вистачає якоїсь деталі,- як потім виявилося – золотої вівці, що була фрагментом цієї коштовної прикраси. Уявіть, що відчував у той момент Мозолеський!
Довго, годин п’ять шукав він цю вівцю на свіжій ріллі, поки вона нарешті знайшлася. Та сил знімати її і прощатися вже не було.
Звичайно, після такої події, як знахідка археологічної коштовності, що західними експертами номінально була оцінена в 50 мільйонів доларів, до його слави просто змушені були звернути око тодішні керівники нашої республіки. Дізнавшись, що на посаді начальника експедиції Б.Мозолевський отримує всього 80 крб., Петро Шелест – тодішній перший секретат ЦК КПУ, надав розпорядження про присвоєння цій людині персональної платні – аж 200 крб. А Щербицький подарував годинника, про який Борис Мозолевський пізніше сказав: - Скільки років його не ношу, а він завжди відстає.
Пройшов час, і ця людина тяжко захворіла на пухлину мозку. Тоді операції такого рівня робилися тільки „за бугром”. І коштувала вона 14 тисяч доларів. Та у держави, якій Борис Мозолевський віддав тільки своїми археологічними знахідками близько двохсот мільйонів доларів коштів на цю операцію не знайшлося. А потім рання стадія хвороби була запущена, і про подальше видужання можна було тільки мріяти.
Для своїх нащадків він залишив дев’ять поетичних збірок і чотири фундаментальні праці. „Мало” скаже дехто. Це – неправда. Бо свій життєвий шлях він пройшов гідно; ім’я його поряд з іменами першовідкривачів гробниць єгипетських фараонів та міста Трої навічно закарбувалося на скрижалях світової історії. Тож не забуваймо нашого великого земляка і будьмо гідні його памяті.
Памятаймо, що Борис Мозолевський, звертаючись колись до людей, сказав: „У кожного є своя пектораль”.