
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.06.30
21:47
Аритмія в думках, аритмія у вірші.
Ми шукаємо ритми, що розламують ніші.
Ми шукаємо сенсу у грудах каміння.
У стихії шукаємо знаків творіння.
У безликості прагнем побачить обличчя.
І порядок у хаосі, в темряві - свічі.
Ми шукаємо ритми, що розламують ніші.
Ми шукаємо сенсу у грудах каміння.
У стихії шукаємо знаків творіння.
У безликості прагнем побачить обличчя.
І порядок у хаосі, в темряві - свічі.
2025.06.30
10:42
Смакую червня спілий день останній
раюючи, бо завтра утече,
а з абрикос медових спозарання
гарячий липень пироги спече.
Посушить стиглі яблука і груші
на бурштиново-запашний узвар,
задухмяніє пелюстками ружі
раюючи, бо завтра утече,
а з абрикос медових спозарання
гарячий липень пироги спече.
Посушить стиглі яблука і груші
на бурштиново-запашний узвар,
задухмяніє пелюстками ружі
2025.06.30
09:12
Частина друга
Жовч і кров
1930 рік
Потяг Львів-Підгайці на кінцеву станцію прибув із запізненням. Пасажир у білому костюмі та капелюсі упродовж усієї мандрівки звертав увагу на підрозділи польських військових, які й затримували рух потягу, сідаючи в
2025.06.30
08:21
На подвір'ї, біля хати,
в кропиві та бузині
дозрівають пелехаті
чорнобривці запашні.
На порозі чорний вужик
примостився спочивать.
Квітнуть мальви, маки, ружі —
в кропиві та бузині
дозрівають пелехаті
чорнобривці запашні.
На порозі чорний вужик
примостився спочивать.
Квітнуть мальви, маки, ружі —
2025.06.30
05:48
Закохані до згуби
Лише в своїх дружин, –
Дбайливі однолюби
Додому йдуть з гостин.
Хоч ген затишна гавань,
А тут – низенький тин, –
Наліво, чи направо,
Не зверне ні один.
Лише в своїх дружин, –
Дбайливі однолюби
Додому йдуть з гостин.
Хоч ген затишна гавань,
А тут – низенький тин, –
Наліво, чи направо,
Не зверне ні один.
2025.06.29
23:49
Банальна думка – як воно
Зріднилось з путіним лайно.
І як воно – смердючі дні
Вовтузитися у лайні.
Відомі істини прості –
З лайном поріднені глисти.
І путін теж – огидний глист,
Зріднилось з путіним лайно.
І як воно – смердючі дні
Вовтузитися у лайні.
Відомі істини прості –
З лайном поріднені глисти.
І путін теж – огидний глист,
2025.06.29
23:25
Мій мозок розчленився на клітини,
у кожній - ти ... в нейронах і аксонах
той погляд ще невинної дитини,
та пристрасть у найпотаємних зонах.
Мов не живу без цього всі ці ночі,
розірваних думок збираю зграю,
і розумію, що напевно хочу
тебе і жити,
у кожній - ти ... в нейронах і аксонах
той погляд ще невинної дитини,
та пристрасть у найпотаємних зонах.
Мов не живу без цього всі ці ночі,
розірваних думок збираю зграю,
і розумію, що напевно хочу
тебе і жити,
2025.06.29
22:01
Безконечно росте трава,
Невідчутна і ледь жива.
І траві цій ніщо не указ,
Вона дивиться в нас і про нас.
Ця трава - ніби вічне зерно,
Що проб'є асфальт все одно.
Невідчутна і ледь жива.
І траві цій ніщо не указ,
Вона дивиться в нас і про нас.
Ця трава - ніби вічне зерно,
Що проб'є асфальт все одно.
2025.06.29
17:16
Санта Фе, кажуть, десь у ста милях, по шосе
Я маю час на кілька чарок й автопрокат
У Альбукерке
Знову мчав я край доріг, самоти я шукав, як міг
Незалежності від сцен і глядачів
У Альбукерке
Я маю час на кілька чарок й автопрокат
У Альбукерке
Знову мчав я край доріг, самоти я шукав, як міг
Незалежності від сцен і глядачів
У Альбукерке
2025.06.29
14:18
Утішає мати доню: - Ну, що знову сталось?
Мабуть, що від того зятя клятого дісталось?
А та плаче: - Справді, клятий! Він мене покинув!
Не поглянув, що у мене на руках дитина!
- Треба ж було добре, доню ще тоді дивитись,
То не довелось би нині тобі і
Мабуть, що від того зятя клятого дісталось?
А та плаче: - Справді, клятий! Він мене покинув!
Не поглянув, що у мене на руках дитина!
- Треба ж було добре, доню ще тоді дивитись,
То не довелось би нині тобі і
2025.06.29
12:07
Заграйте, Маестро Перельмане ,
Щось із Сарасате .
А поки ви настроюєте скрипку,
Оповім, як довелось почуть про вас уперше.
...За обідом, який завжди передував уроку,
Учителька івриту у диптиху про Гріга
Порадила змінити Швейцера на Перельмана.
Я зн
Щось із Сарасате .
А поки ви настроюєте скрипку,
Оповім, як довелось почуть про вас уперше.
...За обідом, який завжди передував уроку,
Учителька івриту у диптиху про Гріга
Порадила змінити Швейцера на Перельмана.
Я зн
2025.06.29
11:45
Кілька днів просто не міг відійти від трагікомедії «Мій карпатський дідусь». Пронизливе враження - справді велике кіно, навіть не за форматом, а передусім, за художнім рівнем. Міжнародна творча команда (режисер і сценарист фільму - грузин Заза Буадзе, спі
2025.06.29
06:19
Там, де куриться туманом
Гомінка ріка,
Виглядають спозарана
Хлопця-козака.
Почалася косовиця,
А тебе нема, –
Покажися-обізвися
Хоч би крадькома.
Гомінка ріка,
Виглядають спозарана
Хлопця-козака.
Почалася косовиця,
А тебе нема, –
Покажися-обізвися
Хоч би крадькома.
2025.06.28
21:48
Цей твір, який сховався у пучині
Глибинних вод, потоків, бурунів,
Пропав у невідомості, що нині
Диктує нам свій первозданний гнів,
Який нам світить із очей вогнів.
Цей текст не є сакральним чи пророчим,
Він народився у боях терзань
Глибинних вод, потоків, бурунів,
Пропав у невідомості, що нині
Диктує нам свій первозданний гнів,
Який нам світить із очей вогнів.
Цей текст не є сакральним чи пророчим,
Він народився у боях терзань
2025.06.28
20:06
В лузі серед конюшини
Виросли дзвіночки сині,
І голівками хитають,
Дзвоном бджілок відганяють.
Прилетів сердитий джміль:
"Чути дзвін ваш звідусіль!"
Не дзвенять вже ті, співають,
На гостину бджіл скликають.
Виросли дзвіночки сині,
І голівками хитають,
Дзвоном бджілок відганяють.
Прилетів сердитий джміль:
"Чути дзвін ваш звідусіль!"
Не дзвенять вже ті, співають,
На гостину бджіл скликають.
2025.06.28
15:06
Усе життя, по суті – пошук істини,
як путь у невідоме, в один бік.
А сенс буття – не має часу й відстані,
йому байдуже, миля, день чи вік…
І живемо, немов у невагомості,
де гаємо години, де роки.
У митях так, на рівні підсвідомості,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...як путь у невідоме, в один бік.
А сенс буття – не має часу й відстані,
йому байдуже, миля, день чи вік…
І живемо, немов у невагомості,
де гаємо години, де роки.
У митях так, на рівні підсвідомості,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2024.05.20
2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Тетяна Дігай (1944) /
Рецензії
Мить, коли говорить тиша
Юлія-Ванда Мусаковська. На видих і на вдих: Поезії. – Київ: Факт, 2010. – 112 с.
Львів – це місто поетів, яких народжує генетична память поколінь, що дихали його повітрям, настояним на перехресних вітрах європейського мистецтва. Інтуїтивно-чуттєві осягнення-одкровення львів’янки Юлії-Ванди Мусаковської – поезія, котра вимагає від читача культури мислення, освіченості, смаку до вчитування/вичитування її складних текстів. Тільки за цих умов відкривається багатозначність смислів, інтелектуалізована й поєднана мовними зв’язками автономна структура її поезії.
Ламана лінія оксиморонних строфічних побудов спонукає мене звернутися до паралельного мистецтва – тональної та атональної музики. Пояснювати тут довго, але основним є повна відсутність усталеного тону, на принципах якого побудована віденська класика, котра є основою класичної музичносвітобудови, музикосвітоприйняття. Ланцюгові потоки образів, ущільнена метафористика поезії нашої авторки нагадують мені джазові безкінечні конструкції, не тільки звукові, але й зорові тематичні варіації. Подібне враження від її поезії підсилюють вишукані асонансові рими, що інструментовані співзвуччям приголосних, на відміну від повних рим, характерних для традиційної силаботоніки: «мандрують піраньї-спробуй порань їх(...) зазвучить ім’я у масах в унісон (...) хтось пливе по небу. Кажуть, се Ясон (...) немовля несповите- значить ми квіти».
Спершу вірші вражають своєю загадковістю (памороки забити читачеві – будь-ласка!), але згодом поетичний світ авторки одновимірно (словом) передає те несхопне відлуння істини, котре існує у тривимірній уяві людини: «І будильник лунає дзвінко, неначе ляпас, // тільки люди – самі опудала // вбитих //звірів».
Минуючи початкове відчуження, смисл поезії розкривається, як бутон квітки, конденсується сама суть інтуїтивної мови. Стислість, недомовленість, формальна вибагливість, перифраз, натякі, глибокий підтекст, що нагадують поезію Далекого Сходу, резонують із абсурдом реальності й неупізнаваністю: «На блакитній планеті, холодній, немов буцегарня, // утікає між пальці моє запізніле «зажди». // Доторкнутись би поглядом клятої fata morgana - // і в імлисте нікуди пустити її назавжди».
Метафізичний світ сюрреалістів (ці калейдоскопічні марення) підвладний тільки логіці уяви, але в цьому присутня певна двозначність. У позиції ipse dixit (я сказав) поетка проникає у світ, де сталість замінено безперервним рухом. Довгі ряди лексичних та образних асоціацій вібрують (знову як у джазі) у мозку, будять приховані й далекі алюзії (пригадаймо лексичний євангелізм Р. Балаяна «Польоти уві сні та наяву, або Ларса фон Трієра «Та, що танцює у темряві»), підсилені суцільним дисонансовим звукописом: «перестелені простирадла стелями навпростець // а ти мій втомлений митарю ще той митець // майстер ловити ґави без угаву і без жалю, // містер ікс містер падай-і-я-тебе-зловлю (...) кожного ранку ще до появи інших усіх облич // б’є в тамтами без тями кидає переможний клич // ставить ногу на груди дня з грудня із року в рік // що за жона навіжена Боже може хтось її врік».
До своїх розмислів я хочу додати урбаністику одесита Б. Нечерди, зелену євангелію львів’янина Б. І. Антонича, усеприсутність та енциклопедичність киянина В.Базилевського, келійність чи просторінь харків’янина В. Дрозда, іншореальність та спорадичність В.Кашки тощо. Свобода поезії Ю. В. Мусаківської потребує вчитування, тому що преображення власної присутності є прикладом інтуїтивно-чуттєвого осягнення герметичності світу: « така подоба передчасного причастя // коли слова зависли десь на півдороги // коли думки ще не прочитані // як блоґи // а в холі запах розпаркованого щастя // дратівливий- до- бестями // вона дере шпалери нігтями даремно // бо із шухляди проростає райське древо // і на гілках // набрунькувалися адами».
Драматизм людського буття не має вікових ознак – можна бути нещасливим в юності й навпаки. Завдяки молодості, поезія нашої авторки уникає зауваг щодо упередженості світових спазмів трансцендентної виражальної сили буття довколишнього Всесвіту – балансування на шляху спротиву чи імітація природності існування?
Поетика неомодернізму на українському грунті, прогнозую, – шлях тупіковий, але не завжди. Генетичне коріння талановитих поеток обов’язково відпагонить справжньою поезією. Не беруся вимальовувати доконечність самоприсутності ідеальних поетообразів Ю. В. Мусаковської у майбутньому, але вірю, що завдяки таким поетичним особистостям сьогоднішній стан української поезії небезнадійний: «як в годиннику вічності сиплеться пісок через отвір, // до нового відліку часу, // як падає волосся на чоло, // у мить до вибуху овацій, // мить, коли говорить тиша».
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Мить, коли говорить тиша

Юлія-Ванда Мусаковська. На видих і на вдих: Поезії. – Київ: Факт, 2010. – 112 с.
Львів – це місто поетів, яких народжує генетична память поколінь, що дихали його повітрям, настояним на перехресних вітрах європейського мистецтва. Інтуїтивно-чуттєві осягнення-одкровення львів’янки Юлії-Ванди Мусаковської – поезія, котра вимагає від читача культури мислення, освіченості, смаку до вчитування/вичитування її складних текстів. Тільки за цих умов відкривається багатозначність смислів, інтелектуалізована й поєднана мовними зв’язками автономна структура її поезії.
Ламана лінія оксиморонних строфічних побудов спонукає мене звернутися до паралельного мистецтва – тональної та атональної музики. Пояснювати тут довго, але основним є повна відсутність усталеного тону, на принципах якого побудована віденська класика, котра є основою класичної музичносвітобудови, музикосвітоприйняття. Ланцюгові потоки образів, ущільнена метафористика поезії нашої авторки нагадують мені джазові безкінечні конструкції, не тільки звукові, але й зорові тематичні варіації. Подібне враження від її поезії підсилюють вишукані асонансові рими, що інструментовані співзвуччям приголосних, на відміну від повних рим, характерних для традиційної силаботоніки: «мандрують піраньї-спробуй порань їх(...) зазвучить ім’я у масах в унісон (...) хтось пливе по небу. Кажуть, се Ясон (...) немовля несповите- значить ми квіти».
Спершу вірші вражають своєю загадковістю (памороки забити читачеві – будь-ласка!), але згодом поетичний світ авторки одновимірно (словом) передає те несхопне відлуння істини, котре існує у тривимірній уяві людини: «І будильник лунає дзвінко, неначе ляпас, // тільки люди – самі опудала // вбитих //звірів».
Минуючи початкове відчуження, смисл поезії розкривається, як бутон квітки, конденсується сама суть інтуїтивної мови. Стислість, недомовленість, формальна вибагливість, перифраз, натякі, глибокий підтекст, що нагадують поезію Далекого Сходу, резонують із абсурдом реальності й неупізнаваністю: «На блакитній планеті, холодній, немов буцегарня, // утікає між пальці моє запізніле «зажди». // Доторкнутись би поглядом клятої fata morgana - // і в імлисте нікуди пустити її назавжди».
Метафізичний світ сюрреалістів (ці калейдоскопічні марення) підвладний тільки логіці уяви, але в цьому присутня певна двозначність. У позиції ipse dixit (я сказав) поетка проникає у світ, де сталість замінено безперервним рухом. Довгі ряди лексичних та образних асоціацій вібрують (знову як у джазі) у мозку, будять приховані й далекі алюзії (пригадаймо лексичний євангелізм Р. Балаяна «Польоти уві сні та наяву, або Ларса фон Трієра «Та, що танцює у темряві»), підсилені суцільним дисонансовим звукописом: «перестелені простирадла стелями навпростець // а ти мій втомлений митарю ще той митець // майстер ловити ґави без угаву і без жалю, // містер ікс містер падай-і-я-тебе-зловлю (...) кожного ранку ще до появи інших усіх облич // б’є в тамтами без тями кидає переможний клич // ставить ногу на груди дня з грудня із року в рік // що за жона навіжена Боже може хтось її врік».
До своїх розмислів я хочу додати урбаністику одесита Б. Нечерди, зелену євангелію львів’янина Б. І. Антонича, усеприсутність та енциклопедичність киянина В.Базилевського, келійність чи просторінь харків’янина В. Дрозда, іншореальність та спорадичність В.Кашки тощо. Свобода поезії Ю. В. Мусаківської потребує вчитування, тому що преображення власної присутності є прикладом інтуїтивно-чуттєвого осягнення герметичності світу: « така подоба передчасного причастя // коли слова зависли десь на півдороги // коли думки ще не прочитані // як блоґи // а в холі запах розпаркованого щастя // дратівливий- до- бестями // вона дере шпалери нігтями даремно // бо із шухляди проростає райське древо // і на гілках // набрунькувалися адами».
Драматизм людського буття не має вікових ознак – можна бути нещасливим в юності й навпаки. Завдяки молодості, поезія нашої авторки уникає зауваг щодо упередженості світових спазмів трансцендентної виражальної сили буття довколишнього Всесвіту – балансування на шляху спротиву чи імітація природності існування?
Поетика неомодернізму на українському грунті, прогнозую, – шлях тупіковий, але не завжди. Генетичне коріння талановитих поеток обов’язково відпагонить справжньою поезією. Не беруся вимальовувати доконечність самоприсутності ідеальних поетообразів Ю. В. Мусаковської у майбутньому, але вірю, що завдяки таким поетичним особистостям сьогоднішній стан української поезії небезнадійний: «як в годиннику вічності сиплеться пісок через отвір, // до нового відліку часу, // як падає волосся на чоло, // у мить до вибуху овацій, // мить, коли говорить тиша».
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію