Юлія-Ванда Мусаковська. На видих і на вдих: Поезії. – Київ: Факт, 2010. – 112 с.

Львів – це місто поетів, яких народжує генетична память поколінь, що дихали його повітрям, настояним на перехресних вітрах європейського мистецтва. Інтуїтивно-чуттєві осягнення-одкровення львів’янки Юлії-Ванди Мусаковської – поезія, котра вимагає від читача культури мислення, освіченості, смаку до вчитування/вичитування її складних текстів. Тільки за цих умов відкривається багатозначність смислів, інтелектуалізована й поєднана мовними зв’язками автономна структура її поезії.
Ламана лінія оксиморонних строфічних побудов спонукає мене звернутися до паралельного мистецтва – тональної та атональної музики. Пояснювати тут довго, але основним є повна відсутність усталеного тону, на принципах якого побудована віденська класика, котра є основою класичної музичносвітобудови, музикосвітоприйняття. Ланцюгові потоки образів, ущільнена метафористика поезії нашої авторки нагадують мені джазові безкінечні конструкції, не тільки звукові, але й зорові тематичні варіації. Подібне враження від її поезії підсилюють вишукані асонансові рими, що інструментовані співзвуччям приголосних, на відміну від повних рим, характерних для традиційної силаботоніки: «мандрують піраньї-спробуй порань їх(...) зазвучить ім’я у масах в унісон (...) хтось пливе по небу. Кажуть, се Ясон (...) немовля несповите- значить ми квіти».
Спершу вірші вражають своєю загадковістю (памороки забити читачеві – будь-ласка!), але згодом поетичний світ авторки одновимірно (словом) передає те несхопне відлуння істини, котре існує у тривимірній уяві людини: «І будильник лунає дзвінко, неначе ляпас, // тільки люди – самі опудала // вбитих //звірів».
Минуючи початкове відчуження, смисл поезії розкривається, як бутон квітки, конденсується сама суть інтуїтивної мови. Стислість, недомовленість, формальна вибагливість, перифраз, натякі, глибокий підтекст, що нагадують поезію Далекого Сходу, резонують із абсурдом реальності й неупізнаваністю: «На блакитній планеті, холодній, немов буцегарня, // утікає між пальці моє запізніле «зажди». // Доторкнутись би поглядом клятої fata morgana - // і в імлисте нікуди пустити її назавжди».
Метафізичний світ сюрреалістів (ці калейдоскопічні марення) підвладний тільки логіці уяви, але в цьому присутня певна двозначність. У позиції ipse dixit (я сказав) поетка проникає у світ, де сталість замінено безперервним рухом. Довгі ряди лексичних та образних асоціацій вібрують (знову як у джазі) у мозку, будять приховані й далекі алюзії (пригадаймо лексичний євангелізм Р. Балаяна «Польоти уві сні та наяву, або Ларса фон Трієра «Та, що танцює у темряві»), підсилені суцільним дисонансовим звукописом: «перестелені простирадла стелями навпростець // а ти мій втомлений митарю ще той митець // майстер ловити ґави без угаву і без жалю, // містер ікс містер падай-і-я-тебе-зловлю (...) кожного ранку ще до появи інших усіх облич // б’є в тамтами без тями кидає переможний клич // ставить ногу на груди дня з грудня із року в рік // що за жона навіжена Боже може хтось її врік».
До своїх розмислів я хочу додати урбаністику одесита Б. Нечерди, зелену євангелію львів’янина Б. І. Антонича, усеприсутність та енциклопедичність киянина В.Базилевського, келійність чи просторінь харків’янина В. Дрозда, іншореальність та спорадичність В.Кашки тощо. Свобода поезії Ю. В. Мусаківської потребує вчитування, тому що преображення власної присутності є прикладом інтуїтивно-чуттєвого осягнення герметичності світу: « така подоба передчасного причастя // коли слова зависли десь на півдороги // коли думки ще не прочитані // як блоґи // а в холі запах розпаркованого щастя // дратівливий- до- бестями // вона дере шпалери нігтями даремно // бо із шухляди проростає райське древо // і на гілках // набрунькувалися адами».
Драматизм людського буття не має вікових ознак – можна бути нещасливим в юності й навпаки. Завдяки молодості, поезія нашої авторки уникає зауваг щодо упередженості світових спазмів трансцендентної виражальної сили буття довколишнього Всесвіту – балансування на шляху спротиву чи імітація природності існування?
Поетика неомодернізму на українському грунті, прогнозую, – шлях тупіковий, але не завжди. Генетичне коріння талановитих поеток обов’язково відпагонить справжньою поезією. Не беруся вимальовувати доконечність самоприсутності ідеальних поетообразів Ю. В. Мусаковської у майбутньому, але вірю, що завдяки таким поетичним особистостям сьогоднішній стан української поезії небезнадійний: «як в годиннику вічності сиплеться пісок через отвір, // до нового відліку часу, // як падає волосся на чоло, // у мить до вибуху овацій, // мить, коли говорить тиша».