Осяйного червневого ранку, коли всі діти з Оленчиного та сусідніх
дворів вже розбіглися по дитячих садках та найцікавішіх своїх справах,
хвороба не пустила дівчинку з дому. Вчепилася й тримає.
Та Оленка була впертою і не послухалася негідниці: тихесенько піднялася,
щоб бабуня не почула, і підійшла до вікна.
Аж раптом побачила всміхнене обличчя свіжого повітря, що глузливо
поглядало на неї, ніби піддражнювало: «А я таке чудове й просторе, так
гарно вмію гратися з хлопчиками й дівчатками, особливо з хворими...
Виходь!» Сонечко посміхалося так яскраво, що Оленчині оченята примру
жилися й покрилися щедрою вологою.
– Невже ти плачеш? – це вже фіранка здивовано гойднулася вітерцем,
що гайнув до дівчинки через відчинену хвірточку. Оленка поставила
стільчик, залізла на нього й швидко всілася на підвіконня.
Мені треба видужати, ось тоді й пограємося з вами! А зараз не
дражніть мене!
Але ні сонечко, ні свіже повітря, ні фіранка й не думали
чіплятися. Вони ніби й не помічали дівчинки, перегукуючись та
дивуючи один одного то добрими промінцями, то легким
поштовхом вітерця, що відганяв порохи до річного беріжка, то
обережним торканням... Оленка засумувала: так погано, що
не можна побігати наввипередки, позмагатися з сусідським
хлопчиком Олексою... Хто гарніше пограє на бузиновій дудочці або
на листячку з жовтої акації, хто вище залізе на кучерявий явір, чи
більше назбирає квіточок для віночка, кому більше впаде в долоні
прозорих дощинок і хто потім підкине їх угору, до дощика, щоб не
забував, ще приходив?!
Злізла вона з підвіконня й пішла до них, своїх друзів, чекаючих
на неї. Хатні двері навіть не рипнули. Вони знали, куди йде Оленка,
і не хотіли, щоб бабуся завернула її. «Я тільки на хвилиночку, на
одну-єдину мить! Доторкнуся до них і повернуся в ліжко!»– так
думала дівчинка, а хвороба й не заперечувала: «Йди. Довше моєю
будеш. Мені теж потрібні друзі». Але вона даремно сподівалася на
довгу дружбу: пестуючи Оленку, даруючи їй добрі почуття, друзі
зробили дівчинку веселою та щасливою. Мама з татом, повер
нувшись з роботи, похвалили їх удвох з бабунею: – Які ви молодці,
що зуміли подолати хворобу! Та Оленка добре знала, хто є
дійсними молодцями. Тісно пригорнувшись до бабусі, вона чомусь
попросила:
– Пробач мені, будь ласка, що пішла без дозволу! Але свіже повітря
надзвичайно чудове! Я тебе дуже люблю!
2005 р.