-Я хочу втекти, - кричала, намагаючись перебороти біль.
-Куди? - запитував налякано.
-Байдуже. Головне, щоб там людей не було, - відповідала з гіркотою.
-Ти ж любиш людей, - не розумів.
-Люблю. Але зараз хочу побути наодинці з собою,- знову плакала.
-Не триматиму. Але повертайся. Ти ж так багато для мене означаєш, - шепотів з нотками суму в голосі.

Львів часто просив мене залишитись. Знаю, що десь, в глибині душі, він обожнював моє руде волосся, завжди змотане в маленький клубочок. Львів обіцяв відкрити для мене новий світ, але я завжди розуміла, що не може бути нічого нового у старому місті. Місто, що завдало мені більше болю, аніж радості, не змогло мене втримати...
Сотні разів писала листи до того, кому, здавалось байдуже, і щоразу палила до тла. Львів байдужий. Львів брехливий. Львів брудний. Жоден двірник не зможе вимести з цього міста гидкі слова і підлі вчинки. Жодне сміттєзвалище не хоче прийняти до себе кількох повій, бо то не помилка, а їхня робота. Вихід один: покинути це місто навіки або стати такою ж, як усі інші.
Чомусь, ніхто не вірив, що я вмію плакати. Я й сама перестала в це вірити. Дурненька, бо звикла дарувати людям тепло, не отримуючи взамін нічого. “Нести світло туди, де панує темрява”, - казав мені один добродій. Сказав і переконав у тому, що я зможу жити за таким принципом. “Нести розраду туди, де панує відчай”, - казала собі сама доти, доки відчай не запанував у моїй душі. Може, то просто я роздала усе світло і мені нічого не залишилось, і вся темрява світу оселилась у моєму домі. Кажуть, що найтемніша мить твого життя перед найяскравішим світанком. У мене тих світанків було ціле море. І всі однакові. І сонце виходить лише тому, що так має бути.
Сьогодні вивчила кожен твій куточок, Львове. І, знаєш, що я помітила? Помітила те, що уся краса твоїх будинків то ніщо, у порівнянні з байдужістю твоїх жителів. Важко приймати все таким, як воно є. Особливо тоді, коли сльози котяться по щоках і припинити той потік не під силу нікому. І на Привокзальній, і на Личаківській вони однаково котяться. І на Привокзальній, і на Личаківській люди однаково байдуже на тебе дивляться. Хоч би хтось запитав, чи все у мене добре. Не питають. Впевнені, що все чудово.

-Я ненавиджу тебе, Львове! - кричала, витираючи сльози.
-Прикро це чути, - відповідав, заховавши погляд.
-Невже ти не можеш мене пожаліти?! - продовжувала кричати.
-Можу. Але ти сильна, а сильних жаліти не можна, - спохмурнів.
-Я йду від тебе, - промовила.
-Ти не зможеш, - відповів впевнено.


01.07.2010р.