ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.11.21
19:59
Сидять діди на колоді в Миська попід тином.
Сидять, смалять самокрутки, про щось розмовляють.
Либонь, все обговорили, на шлях поглядають.
Сонечко вже повернулось, вигріва їм спини.
Хто пройде чи то проїде, вітається чемно,
Хоч голосно, а то раптом як
Сидять, смалять самокрутки, про щось розмовляють.
Либонь, все обговорили, на шлях поглядають.
Сонечко вже повернулось, вигріва їм спини.
Хто пройде чи то проїде, вітається чемно,
Хоч голосно, а то раптом як
2024.11.21
18:25
І
До автора немає інтересу,
якщо не інтригує читача
як то, буває, заголовки преси
про деякого горе-діяча.
ІІ
На поприщі поезії немало
До автора немає інтересу,
якщо не інтригує читача
як то, буває, заголовки преси
про деякого горе-діяча.
ІІ
На поприщі поезії немало
2024.11.21
18:18
Ми розучились цінувати слово,
Що знищує нещирість і брехню,
Правдиве, чисте, вільне від полови,
Потужніше за струмені вогню.
Сьогодні зовсім все не так, як вчора!
Всі почуття приховує музей.
Знецінене освідчення прозоре,
Що знищує нещирість і брехню,
Правдиве, чисте, вільне від полови,
Потужніше за струмені вогню.
Сьогодні зовсім все не так, як вчора!
Всі почуття приховує музей.
Знецінене освідчення прозоре,
2024.11.21
17:53
Якщо не в пекло Господь мене спровадить,
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу
2024.11.21
13:44
Цей дивний присмак гіркоти,
Розчинений у спогляданні
Того, що прагнуло цвісти.
Та чи було воно коханням?
Бо сталося одвічне НЕ.
Не там, не з тими, і не поряд.
Тому і туга огорне
Розчинений у спогляданні
Того, що прагнуло цвісти.
Та чи було воно коханням?
Бо сталося одвічне НЕ.
Не там, не з тими, і не поряд.
Тому і туга огорне
2024.11.21
09:49
Ти вся зі світла, цифрового коду, газетних літер, вицвілих ночей,
У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.
Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.
Що стугонить в лілейних картах стегон
В м'яких, п
У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.
Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.
Що стугонить в лілейних картах стегон
В м'яких, п
2024.11.21
06:40
Сім разів по сім підряд
Сповідався грішник…
( Є такий в житті обряд,
Коли туго з грішми )
І те ж саме повторив
Знову й знов гучніше.
( Щоби хто не говорив —
Краще бути грішним… )
Сповідався грішник…
( Є такий в житті обряд,
Коли туго з грішми )
І те ж саме повторив
Знову й знов гучніше.
( Щоби хто не говорив —
Краще бути грішним… )
2024.11.21
06:38
Димиться некошене поле.
В озерці скипає вода.
Вогнями вилизує доли.
Повсюди скажена біда.
Огидні очам краєвиди –
Плоди непомірного зла.
Навіщо нас доля в обиду
Жорстоким злочинцям дала?
В озерці скипає вода.
Вогнями вилизує доли.
Повсюди скажена біда.
Огидні очам краєвиди –
Плоди непомірного зла.
Навіщо нас доля в обиду
Жорстоким злочинцям дала?
2024.11.21
04:27
Черешнею бабуся ласувала –
червоний плід, як сонце на зорі.
У сірих стінах сховища-підвалу
чомусь таке згадалося мені.
Вона немов вдивлялась у колишнє
і якось тихо-тихо, без вини,
прошепотіла: «Господи Всевишній,
не допусти онукові війни».
червоний плід, як сонце на зорі.
У сірих стінах сховища-підвалу
чомусь таке згадалося мені.
Вона немов вдивлялась у колишнє
і якось тихо-тихо, без вини,
прошепотіла: «Господи Всевишній,
не допусти онукові війни».
2024.11.21
01:27
Я розіллю л
І
Т
Е
Р
И
Мов ніч, що розливає
Морок осінн
І
Т
Е
Р
И
Мов ніч, що розливає
Морок осінн
2024.11.20
21:31
Наснив тоді я вершників у латах
Слухав про королеву кпин
В барабани били й співали селяни
Лучник стріли слав крізь ліс
Покрик фанфари линув до сонця аж
Сонце прорізло бриз
Як Природа-Мати в рух ішла
У семидесяті ці
Слухав про королеву кпин
В барабани били й співали селяни
Лучник стріли слав крізь ліс
Покрик фанфари линув до сонця аж
Сонце прорізло бриз
Як Природа-Мати в рух ішла
У семидесяті ці
2024.11.20
13:36
Сказала в злості ти: «Іди під три чорти!»
І він пішов, не знаючи у бік який іти.
І байдуже – направо чи наліво...
А ти отямилась, як серце заболіло:
«Ой, лишенько, та що ж я наробила?!..»
Як далі склалось в них – не знати до пуття:
Зійшлись вони чи
І він пішов, не знаючи у бік який іти.
І байдуже – направо чи наліво...
А ти отямилась, як серце заболіло:
«Ой, лишенько, та що ж я наробила?!..»
Як далі склалось в них – не знати до пуття:
Зійшлись вони чи
2024.11.20
09:10
років тому відійшов у засвіти славетний іспанський танцівник Антоніо Гадес.
Мені пощастило бачити його на сцені ще 30-річним, у самому розквіті…
Болеро.
Танцює іспанець.
Ніби рок,
а не танець.
Мені пощастило бачити його на сцені ще 30-річним, у самому розквіті…
Болеро.
Танцює іспанець.
Ніби рок,
а не танець.
2024.11.20
07:07
три яблука
холодні
осінь не гріє
гілля тримає
шкірка ще блискуча гладенька
життя таке тендітне
сіро і сумно
три яблука висять
холодні
осінь не гріє
гілля тримає
шкірка ще блискуча гладенька
життя таке тендітне
сіро і сумно
три яблука висять
2024.11.20
07:04
Батько, донечка, і песик
Всілись якось на траві
Не було там тільки весел
Але поруч солов'ї…
Щебетали і манили…
Сонце липало в очах
І набравшись тої сили
Попросили знімача
Всілись якось на траві
Не було там тільки весел
Але поруч солов'ї…
Щебетали і манили…
Сонце липало в очах
І набравшись тої сили
Попросили знімача
2024.11.20
05:44
Ти не повинен забувати
Десь в олеандровім цвіту
Про українську світлу хату
І щедру ниву золоту.
Ще пам’ятай обов’язково,
Ввійшовши в чийсь гостинний дім, –
Про милозвучну рідну мову
Й пишайсь походженням своїм.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Десь в олеандровім цвіту
Про українську світлу хату
І щедру ниву золоту.
Ще пам’ятай обов’язково,
Ввійшовши в чийсь гостинний дім, –
Про милозвучну рідну мову
Й пишайсь походженням своїм.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.10.17
2024.08.04
2024.07.02
2024.05.20
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тіна Рагас (1986) /
Проза
Чарівне яблуко
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Чарівне яблуко
Стрімголов мчу вулицею, розштовхуючи у різні боки перехожих, які сердито озираються мені у слід. Час від часу перед моїми очима зринають та проносяться чиїсь загрозливо здійняті кулаки. Та мені ніколи зважати на такі дрібниці. Я страшенно заклопотана. У мене безліч невідкладних справ, надзвичайно активна програма на цілісінький день. Наче титри на екрані - зринає у пам’яті: виконати домашні завдання з дітьми, щоб вони отримали найкращі оцінки в школі, оплатити всі банківські рахунки, укласти ряд договорів – можливо службове підвищення не забариться, приготувати смачний обід, прибрати у домі, щоб ніхто не зміг дорікнути мені як господині. Я ж успішна бізнес-леді, дбайлива мама, хороша дружина. А тут треба ж такого – зараз я катастрофічно запізнююся на зібрання директорів фірми! Ну хіба ж я винна., що вкотре «завис» ліфт у під’їзді, і мені довелося півгодини у ньому простирчати. Та ще й у товаристві надокучливої сусідки баби Ярини, яка завела своє споконвічне про цінність людського життя, про те, що не в кар’єрі й грошах щастя, що перш за все потрібно дбати про чистоту своєї душі, а не про земні блага і що за часів її молодості все було зовсім по-іншому, а зараз, бачте, і люди не ті, і мораль у них не та. Мало не знудило від цих старосвітських теревень. Знала б вона, яке воно – оте сучасне життя-буття. Воно не рахується з твоїми принципами, мріями та ідеалами, не чекає, поки ти очистиш своє сумління, а біжить, біжить галопом. А воно ж у кожного одне-єдине, оте життя.
З такими думками мчу вулицею далі. І от, на лихо, збиваю з ніг якогось дідуся. Він впускає з рук торбинку яблук, які тут же розкотилися-розбіглися по всіх усюдах. Я, надзвичайно поспішаючи, все ж зупиняюся, допомагаю старенькому підвестися. Намагаюся позбирати його яблука, мріючи, щоб він милосердно відмовився від моїх послуг. Адже дорогоцінні хвилини мого часу невпинно вичерпувалися. Та не тут то було! Довелося зібрати всі до одного. Напевно, мій зовнішній вигляд не приховував роздратування і стурбованості тим, що на важливе засідання я вже запізнилася щонайменше хвилин на десять. «Ну ось, здається, всі», - стараючись здаватися якомога ввічливішою, процідила я крізь зуби, уявляючи моторошно-єхидну посмішку шефа, якою він щедро вітає кожного, хто насмілився запізнитися хоча б на хвилиночку. «А от і не всі! Не всі!», - весело відказує дідусь. Наче прочитав мої думки та знущається наді мною! Я здивовано звела догори брови, пильно роззираючись у всі боки, не помічаючи жодного яблука чи чогось на нього схожого. «Ще одне, он поглянь туди», - дідусь вказав просто мені під ноги. І справді – яблуко! Таке велике, червонобоке, просто виблискує на сонці. Але ж це неможливо! Готова заприсягтися, що мить тому його тут не було. Я б не змогла не помітити ТАКЕ яблуко! Проте мовчки піднімаю фрукт, який змусив мене згаяти ще хвилини три мого дорогоцінного часу та помножив у геометричній прогресії гнів мого шефа. Здається, вирішальний договір із постачальниками найкращої у регіоні сировини наша фірма сьогодні, а відповідно у найшлижчому півріччі не укладе. І ще, здається, це трапиться не без мого безпосереднього втручання чи, точніше, безпосередньої відсутності. Мимоволі згадується, що саме через яблуко і розгорнулася всім відома Троянська війна. Воістину «плод роздора». Тепер щось не менш грандіозне чекає мене на роботі через моє катастрофічне запізнення, яке безнадійно «засмоктало», наче сипучий пісок. Простягаю яблуко дідусеві. Старенький усміхається крізь вуса: «Бери його собі, дитино. Ти заслужила». «Та що ви, - категорично відмовляюся, відчуваючи, як войовничий рум’янець спалахує на моїх щоках, - воно ваше, і це ж через мене ви втрапили у халепу, я вам стільки мороки завдала», - на силу стримую свою злість. «Ні-ні, бери. Не соромся. Це мій подарунок тобі», - промовляє дідусь та швидко йде геть, навіть надто швидко як на дідуся. Я залишаюся розгублено стояти на тротуарі із яблуком у руці. Ну й що тут дивного? Старий як старий. Ну трохи вередливий, трохи дивакуватий, але добродушний, ось і залишив мені гостинця. Але тут було щось не так. Я відчувала це серцем: якийсь неспокій, хвилювання, щем. «Шпурнути б це яблуко подалі, стільки часу через нього згаяла! Потрібен мені той гостинець! Тепер на зібрання вже й сенсу немає йти! Який сором!», - подумала. Та було яблуко таким гарним, таким червоним, що навряд чи хтось на це зважився б. Не зважилась і я. «Пригощу я ним свою донечку», - вирішила. «Але ж воно таке смачнюче, мабуть, таке соковите, таке солодке. А надворі - така спека! Донечці я куплю ще». Незчулася, як уже солодка й ароматна свіжість наповнювала мене усю. Яблуко просто тануло у роті. Нічого смачнішого я ще зроду не куштувала. Та що це?
Що діється із цілим світом?! Чи тільки зі мною? Здається, я провалююся під землю! Ой, рятуйте!.. А-а-а-а-а!!!... Я просто лечу донизу! Мене охоплює то жар, то холод. Перед очима мерехтять кольорові спалахи. Здається, цей «політ» триватиме вічність! Я вже приготувалася опинитися зрештою в якомусь моторошному підземеллі та потрапити в лапи міфічним кровожерним страховиськам. Але натомість повільно й плавно опускаюся у місце, схоже на дивовижної краси сад. Переді мною – небачені квіти з розкішними, барвистими пелюстками. Дерева вражають своєю стрункістю і могутністю. Неподалік виблискує кришталево-чиста вода блакитного озерця. З гілки на гілку перелітають строкаті незвичні птахи. Із ясного неба привітно усміхається сонечко. Ось просто переді мною – важке гроно стиглого винограду. Здається, сама природа простягає його мені. В якому райському куточку я опинилася! Зриваю кілька ягід винограду. Та смаку їхнього зовсім не відчуваю, - наче прісна вода. «Це ж треба! А такий гарний цей виноград на вигляд!», - голосно проказую, наче висловлюючи комусь свої претензії. Трохи розчаровано спираюся на могутнє дерево. Але як тільки я до нього прихилилася, дерево тут же розсипалося, наче трухлявий пеньок. Це вже насторожує. Що за місцина така, у якій наче все прекрасне й чарівне, а насправді – це лише зовнішній оманний шарм? Тільки тепер помічаю, що хоч пташки і пурхають навкруги, співу їхнього ніде не чути, не лунають дзвінкі радісні пісні, що будо дуже дивним у такому царстві незайманої природи. Хоча, може, й не дивним, зважаючи на мій невеличкий вже отриманий тут досвід. Птахи німі. Намагаючись втамувати спрагу, прямую до озерця. Зачерпую рукою прохолодну воду і розумію, що вода – солона. Стає страшно у цьому краї викривлених дзеркал, зовнішнього блиску та повної порожнечі у своїй сутності. Мені стає холодно. Здогадуюся, чому, і вже не дивуюся. Звичайно, миле, веселе сонечко лише просто світить – воно й не збирається когось чи щось зігрівати, воно просто прожектор, рампа, ліхтар. Мене охоплює жах. Що робити? Як повернутися у свій світ, у якому все справжнє, реальне, не іграшкове? Як втекти з цього полону декорацій? Чи мене навіки ув’язнив тут осоружний дід, якого мені випало збити з ніг? І навіщо я куштувала те яблуко?! Навмання йду, куди очі дивляться. Із чагарників мені назустріч виходить той же дідуган.
- Поверніть мене додому! Ви не маєте права мене тут полонити!
- А хіба тобі тут не подобається? Подивися навколо, чи це не найкраще у світі місце? Чого ще може прагнути людська душа?, - дід обвів рукою всі навколишні барвисті простори, які справді зовні так скидалися на гармонію природи, світла, радості, краси.
- Ні, тут жахливо! Тут все несправжнє! Це – лише ілюзія, - відповідаю.
- А хіба ти не почуваєшся тут, як у вдома, у світі, в якому ти звикла жити?
- Зовсім ні, там все – справжнє, а тут – тільки порожнеча… «А чи справді воно так?», - страшна думка з’явилася у моїй голові. «Щодня планую зробити те і те, досягти того й того, тому що так потрібно, так заведено, так роблять усі. А задля чого? Заради рідних? Чи не лукавлю я з ними? Чи не дбаю більше про зовнішнє становище сім’ї, ніж про душевний наш затишок? Чи не створила я собі такого ж світу, у якому все прекрасне, чарівне, найкраще з найкращого, а в основі – марнота і порожнеча? Бо нема там головного – любові! Ось і я - наче вовком стала. І сама винна, що потрапила сюди. Я ж не хотіла допомогти старенькому насправді, хоча розуміла, що завинила перед ним. Була права бабуся Ярина». Як тільки я це подумки проказала, дідусь зник. Роздався радісний щебет пташок. До озерця прийшов пити воду олень. Стало тепло. Сонечко прокинулося і впевнено взялося надолужувати згаяне. З’явився приємний вітерець. Зашелестіло листя на дереві, поруч якого я стояла. Прислухаюся. Воно наче шепоче: прихилися до мене, відпочинь. Так і роблю. До мене знову тягнеться виноградне гроно. Впевнено зриваю кілька ягід і відчуваю їхній солодко-терпкий смак. Відпочила. Пора шукати шлях додому. Можливо, пощастить. Підводжуся і далі простую стежкою, не відаючи куди. Та ось непомітно чарівний, загадковий сад змінюється на міські контури. Незчулася, як опинилась на знайомій вулиці, якою щодня ходжу на роботу. З острахом дивлюся на годинник. Ні, все гаразд, на зібрання директорів я встигну, якщо трохи поспішити. Наче й нічого не трапилося. Але тепер зміниться все! Я справді вдячна дідусеві за подарунок, який пам’ятатиму дуже довго, чи не все своє життя.
З такими думками мчу вулицею далі. І от, на лихо, збиваю з ніг якогось дідуся. Він впускає з рук торбинку яблук, які тут же розкотилися-розбіглися по всіх усюдах. Я, надзвичайно поспішаючи, все ж зупиняюся, допомагаю старенькому підвестися. Намагаюся позбирати його яблука, мріючи, щоб він милосердно відмовився від моїх послуг. Адже дорогоцінні хвилини мого часу невпинно вичерпувалися. Та не тут то було! Довелося зібрати всі до одного. Напевно, мій зовнішній вигляд не приховував роздратування і стурбованості тим, що на важливе засідання я вже запізнилася щонайменше хвилин на десять. «Ну ось, здається, всі», - стараючись здаватися якомога ввічливішою, процідила я крізь зуби, уявляючи моторошно-єхидну посмішку шефа, якою він щедро вітає кожного, хто насмілився запізнитися хоча б на хвилиночку. «А от і не всі! Не всі!», - весело відказує дідусь. Наче прочитав мої думки та знущається наді мною! Я здивовано звела догори брови, пильно роззираючись у всі боки, не помічаючи жодного яблука чи чогось на нього схожого. «Ще одне, он поглянь туди», - дідусь вказав просто мені під ноги. І справді – яблуко! Таке велике, червонобоке, просто виблискує на сонці. Але ж це неможливо! Готова заприсягтися, що мить тому його тут не було. Я б не змогла не помітити ТАКЕ яблуко! Проте мовчки піднімаю фрукт, який змусив мене згаяти ще хвилини три мого дорогоцінного часу та помножив у геометричній прогресії гнів мого шефа. Здається, вирішальний договір із постачальниками найкращої у регіоні сировини наша фірма сьогодні, а відповідно у найшлижчому півріччі не укладе. І ще, здається, це трапиться не без мого безпосереднього втручання чи, точніше, безпосередньої відсутності. Мимоволі згадується, що саме через яблуко і розгорнулася всім відома Троянська війна. Воістину «плод роздора». Тепер щось не менш грандіозне чекає мене на роботі через моє катастрофічне запізнення, яке безнадійно «засмоктало», наче сипучий пісок. Простягаю яблуко дідусеві. Старенький усміхається крізь вуса: «Бери його собі, дитино. Ти заслужила». «Та що ви, - категорично відмовляюся, відчуваючи, як войовничий рум’янець спалахує на моїх щоках, - воно ваше, і це ж через мене ви втрапили у халепу, я вам стільки мороки завдала», - на силу стримую свою злість. «Ні-ні, бери. Не соромся. Це мій подарунок тобі», - промовляє дідусь та швидко йде геть, навіть надто швидко як на дідуся. Я залишаюся розгублено стояти на тротуарі із яблуком у руці. Ну й що тут дивного? Старий як старий. Ну трохи вередливий, трохи дивакуватий, але добродушний, ось і залишив мені гостинця. Але тут було щось не так. Я відчувала це серцем: якийсь неспокій, хвилювання, щем. «Шпурнути б це яблуко подалі, стільки часу через нього згаяла! Потрібен мені той гостинець! Тепер на зібрання вже й сенсу немає йти! Який сором!», - подумала. Та було яблуко таким гарним, таким червоним, що навряд чи хтось на це зважився б. Не зважилась і я. «Пригощу я ним свою донечку», - вирішила. «Але ж воно таке смачнюче, мабуть, таке соковите, таке солодке. А надворі - така спека! Донечці я куплю ще». Незчулася, як уже солодка й ароматна свіжість наповнювала мене усю. Яблуко просто тануло у роті. Нічого смачнішого я ще зроду не куштувала. Та що це?
Що діється із цілим світом?! Чи тільки зі мною? Здається, я провалююся під землю! Ой, рятуйте!.. А-а-а-а-а!!!... Я просто лечу донизу! Мене охоплює то жар, то холод. Перед очима мерехтять кольорові спалахи. Здається, цей «політ» триватиме вічність! Я вже приготувалася опинитися зрештою в якомусь моторошному підземеллі та потрапити в лапи міфічним кровожерним страховиськам. Але натомість повільно й плавно опускаюся у місце, схоже на дивовижної краси сад. Переді мною – небачені квіти з розкішними, барвистими пелюстками. Дерева вражають своєю стрункістю і могутністю. Неподалік виблискує кришталево-чиста вода блакитного озерця. З гілки на гілку перелітають строкаті незвичні птахи. Із ясного неба привітно усміхається сонечко. Ось просто переді мною – важке гроно стиглого винограду. Здається, сама природа простягає його мені. В якому райському куточку я опинилася! Зриваю кілька ягід винограду. Та смаку їхнього зовсім не відчуваю, - наче прісна вода. «Це ж треба! А такий гарний цей виноград на вигляд!», - голосно проказую, наче висловлюючи комусь свої претензії. Трохи розчаровано спираюся на могутнє дерево. Але як тільки я до нього прихилилася, дерево тут же розсипалося, наче трухлявий пеньок. Це вже насторожує. Що за місцина така, у якій наче все прекрасне й чарівне, а насправді – це лише зовнішній оманний шарм? Тільки тепер помічаю, що хоч пташки і пурхають навкруги, співу їхнього ніде не чути, не лунають дзвінкі радісні пісні, що будо дуже дивним у такому царстві незайманої природи. Хоча, може, й не дивним, зважаючи на мій невеличкий вже отриманий тут досвід. Птахи німі. Намагаючись втамувати спрагу, прямую до озерця. Зачерпую рукою прохолодну воду і розумію, що вода – солона. Стає страшно у цьому краї викривлених дзеркал, зовнішнього блиску та повної порожнечі у своїй сутності. Мені стає холодно. Здогадуюся, чому, і вже не дивуюся. Звичайно, миле, веселе сонечко лише просто світить – воно й не збирається когось чи щось зігрівати, воно просто прожектор, рампа, ліхтар. Мене охоплює жах. Що робити? Як повернутися у свій світ, у якому все справжнє, реальне, не іграшкове? Як втекти з цього полону декорацій? Чи мене навіки ув’язнив тут осоружний дід, якого мені випало збити з ніг? І навіщо я куштувала те яблуко?! Навмання йду, куди очі дивляться. Із чагарників мені назустріч виходить той же дідуган.
- Поверніть мене додому! Ви не маєте права мене тут полонити!
- А хіба тобі тут не подобається? Подивися навколо, чи це не найкраще у світі місце? Чого ще може прагнути людська душа?, - дід обвів рукою всі навколишні барвисті простори, які справді зовні так скидалися на гармонію природи, світла, радості, краси.
- Ні, тут жахливо! Тут все несправжнє! Це – лише ілюзія, - відповідаю.
- А хіба ти не почуваєшся тут, як у вдома, у світі, в якому ти звикла жити?
- Зовсім ні, там все – справжнє, а тут – тільки порожнеча… «А чи справді воно так?», - страшна думка з’явилася у моїй голові. «Щодня планую зробити те і те, досягти того й того, тому що так потрібно, так заведено, так роблять усі. А задля чого? Заради рідних? Чи не лукавлю я з ними? Чи не дбаю більше про зовнішнє становище сім’ї, ніж про душевний наш затишок? Чи не створила я собі такого ж світу, у якому все прекрасне, чарівне, найкраще з найкращого, а в основі – марнота і порожнеча? Бо нема там головного – любові! Ось і я - наче вовком стала. І сама винна, що потрапила сюди. Я ж не хотіла допомогти старенькому насправді, хоча розуміла, що завинила перед ним. Була права бабуся Ярина». Як тільки я це подумки проказала, дідусь зник. Роздався радісний щебет пташок. До озерця прийшов пити воду олень. Стало тепло. Сонечко прокинулося і впевнено взялося надолужувати згаяне. З’явився приємний вітерець. Зашелестіло листя на дереві, поруч якого я стояла. Прислухаюся. Воно наче шепоче: прихилися до мене, відпочинь. Так і роблю. До мене знову тягнеться виноградне гроно. Впевнено зриваю кілька ягід і відчуваю їхній солодко-терпкий смак. Відпочила. Пора шукати шлях додому. Можливо, пощастить. Підводжуся і далі простую стежкою, не відаючи куди. Та ось непомітно чарівний, загадковий сад змінюється на міські контури. Незчулася, як опинилась на знайомій вулиці, якою щодня ходжу на роботу. З острахом дивлюся на годинник. Ні, все гаразд, на зібрання директорів я встигну, якщо трохи поспішити. Наче й нічого не трапилося. Але тепер зміниться все! Я справді вдячна дідусеві за подарунок, який пам’ятатиму дуже довго, чи не все своє життя.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію