Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.08.25
23:48
Пише дощ рясний верлібр жури на листі.
І калюж дзеркала сиві, бо розбиті.
Загубилось небо знов у крапель дзвонах.
Біжимо кудись із літом в перегонах.
Тягнемо гріхи свої, немов мурахи.
Чорно – білий ранок грає нами в шахи.
Хижаки – думки полюють на
І калюж дзеркала сиві, бо розбиті.
Загубилось небо знов у крапель дзвонах.
Біжимо кудись із літом в перегонах.
Тягнемо гріхи свої, немов мурахи.
Чорно – білий ранок грає нами в шахи.
Хижаки – думки полюють на
2026.08.25
23:04
І. МЕСОПОТАМІЯ
Хто колись тримав у руках і листав сторінки чудової книжки "НА РІКАХ ВАВІЛОНУ",
той впізнає ритми і дух давнього шумеро-аккадського епосу...
"Прахом уста земель не вкрив би..."
(З давніх текстів Стародавнього Шумеру)
***
Хто колись тримав у руках і листав сторінки чудової книжки "НА РІКАХ ВАВІЛОНУ",
той впізнає ритми і дух давнього шумеро-аккадського епосу...
"Прахом уста земель не вкрив би..."
(З давніх текстів Стародавнього Шумеру)
***
2026.08.25
20:58
не тривожить і не бентежить
мовби необережний зачин
що здавалось твоїм і авжеж-бо
паралельно було нічиїм
при обставинах темних і грізних
на задвірках великих подій
у нон-стопі глобальної кризи
крижанім вітровії нуднім
мовби необережний зачин
що здавалось твоїм і авжеж-бо
паралельно було нічиїм
при обставинах темних і грізних
на задвірках великих подій
у нон-стопі глобальної кризи
крижанім вітровії нуднім
2026.08.25
20:24
ти — таємниця скритна
ти — неба даль блакитна
ти — снігопад у квітні
ти — теплі ночі літні
ти — сонячний промінчик
ти — в бархаті камінчик
ти — усмішки дитячі
ти — сум-сльоза невдачі
ти — неба даль блакитна
ти — снігопад у квітні
ти — теплі ночі літні
ти — сонячний промінчик
ти — в бархаті камінчик
ти — усмішки дитячі
ти — сум-сльоза невдачі
2026.08.25
16:01
До осені от-от...Чекають Перешори,
Смакуючи красу останніх літніх днів.
Давно там Чикаленко - меценат ходив,
І літо теж щезало світлом метеора.
Там дихав степ, вклонялися фортуни зорі,
Журливо серпень, ніби вечір тихо млів.
До осені от-от...Чекают
Смакуючи красу останніх літніх днів.
Давно там Чикаленко - меценат ходив,
І літо теж щезало світлом метеора.
Там дихав степ, вклонялися фортуни зорі,
Журливо серпень, ніби вечір тихо млів.
До осені от-от...Чекают
2026.08.25
15:29
Появляється холод смеркання
І втішається горем чужим, -
Дай же руку мені на прощання,
Або правду у вічі скажи.
Пролетіла нечувано швидко
Неповторна пора теплих див, -
Вже усмішок на лицях не видко
І звучить невеселий мотив.
І втішається горем чужим, -
Дай же руку мені на прощання,
Або правду у вічі скажи.
Пролетіла нечувано швидко
Неповторна пора теплих див, -
Вже усмішок на лицях не видко
І звучить невеселий мотив.
2026.08.25
13:26
Дешеве срібло висне із дахів,
Важливе щось промовити нам хоче.
Це витвори прихованих гріхів,
Які прийдуть нечутно серед ночі.
Прозорий страх, розкаяння і блуд,
Прозора пристрасть бачиться узимку.
Вони впадуть на зледенілий брук.
Важливе щось промовити нам хоче.
Це витвори прихованих гріхів,
Які прийдуть нечутно серед ночі.
Прозорий страх, розкаяння і блуд,
Прозора пристрасть бачиться узимку.
Вони впадуть на зледенілий брук.
2026.08.25
06:42
Позникали сни тривожні,
В тиші мліє літня ніч, -
Височіє місяць можний
І сіяє увсебіч.
Час іде, але не спиться,
Через поблиски ясні, -
За зірницею зірниця,
Мов, підморгує мені.
В тиші мліє літня ніч, -
Височіє місяць можний
І сіяє увсебіч.
Час іде, але не спиться,
Через поблиски ясні, -
За зірницею зірниця,
Мов, підморгує мені.
2026.08.24
23:14
національна незалежність
народні танці рідний спів
ще поки на правобережжі
живеш одвертий всім усім
природна мов буденна річ
на місці вірнім і почеснім
у радощах або журбі
цей спіх автівок і причепів
народні танці рідний спів
ще поки на правобережжі
живеш одвертий всім усім
природна мов буденна річ
на місці вірнім і почеснім
у радощах або журбі
цей спіх автівок і причепів
2026.08.24
20:56
Випадають з обойми живих.
Наче кулі, свистять імена
І лягають на серце болем.
Нам з тим болем судилось ходить,
Доки безбіль не стане і нашою долею.
Якщо хтось там і грався в життя,
То не ми це були, друже,
І не тому, що відти нема вороття.
Наче кулі, свистять імена
І лягають на серце болем.
Нам з тим болем судилось ходить,
Доки безбіль не стане і нашою долею.
Якщо хтось там і грався в життя,
То не ми це були, друже,
І не тому, що відти нема вороття.
2026.08.24
18:10
Матуся" іспанською буде "mamita"...
З Тобою так хочеться поговорити!
Закреслити відчай, хворобу, розлуку
Та поцілувати Твою ніжну руку.
У тиші глухій я плачу долі мито.
"Матуся" іспанською буде "mamita".
Від згубного сну я повільно відходжу
З Тобою так хочеться поговорити!
Закреслити відчай, хворобу, розлуку
Та поцілувати Твою ніжну руку.
У тиші глухій я плачу долі мито.
"Матуся" іспанською буде "mamita".
Від згубного сну я повільно відходжу
2026.08.24
14:59
Все за звичаєм у Феодосії,
Навіть море там Чорне і досі є.
Та якби з тих країв
Дідько взяв москалів,
Як би гарно було в Феодосії.
Партизани в горах Дагестану
У капкан упіймали шайтана.
Навіть море там Чорне і досі є.
Та якби з тих країв
Дідько взяв москалів,
Як би гарно було в Феодосії.
Партизани в горах Дагестану
У капкан упіймали шайтана.
2026.08.24
13:14
Ніщо не є важливішим за кокон! -
Щось раптом виникає і зоріє,
Та крок ніяк не зробиш у ефірі
Бо сили всі вже витратив на мрії...
Кінець всьому вночі можливий тільки,
А день до того, мов кімвал дзвенячий,
Де мудрість непомітного Сатурну
Щось раптом виникає і зоріє,
Та крок ніяк не зробиш у ефірі
Бо сили всі вже витратив на мрії...
Кінець всьому вночі можливий тільки,
А день до того, мов кімвал дзвенячий,
Де мудрість непомітного Сатурну
2026.08.24
12:45
Про що розмови в нас? Про часовиння
Про сенси існувань, невідворотного,
Про роздуми, що проростають з тім’я,
Про світло, темноту, про необхідність
Любові.
Але здається, що в цій явності,
Ті ж самі вигуки і пошуки,
І розірветься мить заслоною
Про сенси існувань, невідворотного,
Про роздуми, що проростають з тім’я,
Про світло, темноту, про необхідність
Любові.
Але здається, що в цій явності,
Ті ж самі вигуки і пошуки,
І розірветься мить заслоною
2026.08.24
12:33
Фінал. Останній крок Лагіди
«Історія запам'ятає її як коханку Риму.
Мені ж вона залишить право
бути його єдиним незавойованим ворогом».
З уст царівни Єгипту Арсіної, наймолодшої з Лагідів
Римський офіцер стоїть на відстані удару меча.
2026.08.24
12:14
Не заганяй себе у кут
чи розпачу, чи безнадії.
Доцільніш тупцювання тут —
ну хоч би крок, хоч спроба дії.
Нерідко помилка — урок.
Його засвоїш — рухайсь далі
на вищий досвіду виток
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...чи розпачу, чи безнадії.
Доцільніш тупцювання тут —
ну хоч би крок, хоч спроба дії.
Нерідко помилка — урок.
Його засвоїш — рухайсь далі
на вищий досвіду виток
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тіна Рагас (1986) /
Проза
Чарівне яблуко
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Чарівне яблуко
Стрімголов мчу вулицею, розштовхуючи у різні боки перехожих, які сердито озираються мені у слід. Час від часу перед моїми очима зринають та проносяться чиїсь загрозливо здійняті кулаки. Та мені ніколи зважати на такі дрібниці. Я страшенно заклопотана. У мене безліч невідкладних справ, надзвичайно активна програма на цілісінький день. Наче титри на екрані - зринає у пам’яті: виконати домашні завдання з дітьми, щоб вони отримали найкращі оцінки в школі, оплатити всі банківські рахунки, укласти ряд договорів – можливо службове підвищення не забариться, приготувати смачний обід, прибрати у домі, щоб ніхто не зміг дорікнути мені як господині. Я ж успішна бізнес-леді, дбайлива мама, хороша дружина. А тут треба ж такого – зараз я катастрофічно запізнююся на зібрання директорів фірми! Ну хіба ж я винна., що вкотре «завис» ліфт у під’їзді, і мені довелося півгодини у ньому простирчати. Та ще й у товаристві надокучливої сусідки баби Ярини, яка завела своє споконвічне про цінність людського життя, про те, що не в кар’єрі й грошах щастя, що перш за все потрібно дбати про чистоту своєї душі, а не про земні блага і що за часів її молодості все було зовсім по-іншому, а зараз, бачте, і люди не ті, і мораль у них не та. Мало не знудило від цих старосвітських теревень. Знала б вона, яке воно – оте сучасне життя-буття. Воно не рахується з твоїми принципами, мріями та ідеалами, не чекає, поки ти очистиш своє сумління, а біжить, біжить галопом. А воно ж у кожного одне-єдине, оте життя.
З такими думками мчу вулицею далі. І от, на лихо, збиваю з ніг якогось дідуся. Він впускає з рук торбинку яблук, які тут же розкотилися-розбіглися по всіх усюдах. Я, надзвичайно поспішаючи, все ж зупиняюся, допомагаю старенькому підвестися. Намагаюся позбирати його яблука, мріючи, щоб він милосердно відмовився від моїх послуг. Адже дорогоцінні хвилини мого часу невпинно вичерпувалися. Та не тут то було! Довелося зібрати всі до одного. Напевно, мій зовнішній вигляд не приховував роздратування і стурбованості тим, що на важливе засідання я вже запізнилася щонайменше хвилин на десять. «Ну ось, здається, всі», - стараючись здаватися якомога ввічливішою, процідила я крізь зуби, уявляючи моторошно-єхидну посмішку шефа, якою він щедро вітає кожного, хто насмілився запізнитися хоча б на хвилиночку. «А от і не всі! Не всі!», - весело відказує дідусь. Наче прочитав мої думки та знущається наді мною! Я здивовано звела догори брови, пильно роззираючись у всі боки, не помічаючи жодного яблука чи чогось на нього схожого. «Ще одне, он поглянь туди», - дідусь вказав просто мені під ноги. І справді – яблуко! Таке велике, червонобоке, просто виблискує на сонці. Але ж це неможливо! Готова заприсягтися, що мить тому його тут не було. Я б не змогла не помітити ТАКЕ яблуко! Проте мовчки піднімаю фрукт, який змусив мене згаяти ще хвилини три мого дорогоцінного часу та помножив у геометричній прогресії гнів мого шефа. Здається, вирішальний договір із постачальниками найкращої у регіоні сировини наша фірма сьогодні, а відповідно у найшлижчому півріччі не укладе. І ще, здається, це трапиться не без мого безпосереднього втручання чи, точніше, безпосередньої відсутності. Мимоволі згадується, що саме через яблуко і розгорнулася всім відома Троянська війна. Воістину «плод роздора». Тепер щось не менш грандіозне чекає мене на роботі через моє катастрофічне запізнення, яке безнадійно «засмоктало», наче сипучий пісок. Простягаю яблуко дідусеві. Старенький усміхається крізь вуса: «Бери його собі, дитино. Ти заслужила». «Та що ви, - категорично відмовляюся, відчуваючи, як войовничий рум’янець спалахує на моїх щоках, - воно ваше, і це ж через мене ви втрапили у халепу, я вам стільки мороки завдала», - на силу стримую свою злість. «Ні-ні, бери. Не соромся. Це мій подарунок тобі», - промовляє дідусь та швидко йде геть, навіть надто швидко як на дідуся. Я залишаюся розгублено стояти на тротуарі із яблуком у руці. Ну й що тут дивного? Старий як старий. Ну трохи вередливий, трохи дивакуватий, але добродушний, ось і залишив мені гостинця. Але тут було щось не так. Я відчувала це серцем: якийсь неспокій, хвилювання, щем. «Шпурнути б це яблуко подалі, стільки часу через нього згаяла! Потрібен мені той гостинець! Тепер на зібрання вже й сенсу немає йти! Який сором!», - подумала. Та було яблуко таким гарним, таким червоним, що навряд чи хтось на це зважився б. Не зважилась і я. «Пригощу я ним свою донечку», - вирішила. «Але ж воно таке смачнюче, мабуть, таке соковите, таке солодке. А надворі - така спека! Донечці я куплю ще». Незчулася, як уже солодка й ароматна свіжість наповнювала мене усю. Яблуко просто тануло у роті. Нічого смачнішого я ще зроду не куштувала. Та що це?
Що діється із цілим світом?! Чи тільки зі мною? Здається, я провалююся під землю! Ой, рятуйте!.. А-а-а-а-а!!!... Я просто лечу донизу! Мене охоплює то жар, то холод. Перед очима мерехтять кольорові спалахи. Здається, цей «політ» триватиме вічність! Я вже приготувалася опинитися зрештою в якомусь моторошному підземеллі та потрапити в лапи міфічним кровожерним страховиськам. Але натомість повільно й плавно опускаюся у місце, схоже на дивовижної краси сад. Переді мною – небачені квіти з розкішними, барвистими пелюстками. Дерева вражають своєю стрункістю і могутністю. Неподалік виблискує кришталево-чиста вода блакитного озерця. З гілки на гілку перелітають строкаті незвичні птахи. Із ясного неба привітно усміхається сонечко. Ось просто переді мною – важке гроно стиглого винограду. Здається, сама природа простягає його мені. В якому райському куточку я опинилася! Зриваю кілька ягід винограду. Та смаку їхнього зовсім не відчуваю, - наче прісна вода. «Це ж треба! А такий гарний цей виноград на вигляд!», - голосно проказую, наче висловлюючи комусь свої претензії. Трохи розчаровано спираюся на могутнє дерево. Але як тільки я до нього прихилилася, дерево тут же розсипалося, наче трухлявий пеньок. Це вже насторожує. Що за місцина така, у якій наче все прекрасне й чарівне, а насправді – це лише зовнішній оманний шарм? Тільки тепер помічаю, що хоч пташки і пурхають навкруги, співу їхнього ніде не чути, не лунають дзвінкі радісні пісні, що будо дуже дивним у такому царстві незайманої природи. Хоча, може, й не дивним, зважаючи на мій невеличкий вже отриманий тут досвід. Птахи німі. Намагаючись втамувати спрагу, прямую до озерця. Зачерпую рукою прохолодну воду і розумію, що вода – солона. Стає страшно у цьому краї викривлених дзеркал, зовнішнього блиску та повної порожнечі у своїй сутності. Мені стає холодно. Здогадуюся, чому, і вже не дивуюся. Звичайно, миле, веселе сонечко лише просто світить – воно й не збирається когось чи щось зігрівати, воно просто прожектор, рампа, ліхтар. Мене охоплює жах. Що робити? Як повернутися у свій світ, у якому все справжнє, реальне, не іграшкове? Як втекти з цього полону декорацій? Чи мене навіки ув’язнив тут осоружний дід, якого мені випало збити з ніг? І навіщо я куштувала те яблуко?! Навмання йду, куди очі дивляться. Із чагарників мені назустріч виходить той же дідуган.
- Поверніть мене додому! Ви не маєте права мене тут полонити!
- А хіба тобі тут не подобається? Подивися навколо, чи це не найкраще у світі місце? Чого ще може прагнути людська душа?, - дід обвів рукою всі навколишні барвисті простори, які справді зовні так скидалися на гармонію природи, світла, радості, краси.
- Ні, тут жахливо! Тут все несправжнє! Це – лише ілюзія, - відповідаю.
- А хіба ти не почуваєшся тут, як у вдома, у світі, в якому ти звикла жити?
- Зовсім ні, там все – справжнє, а тут – тільки порожнеча… «А чи справді воно так?», - страшна думка з’явилася у моїй голові. «Щодня планую зробити те і те, досягти того й того, тому що так потрібно, так заведено, так роблять усі. А задля чого? Заради рідних? Чи не лукавлю я з ними? Чи не дбаю більше про зовнішнє становище сім’ї, ніж про душевний наш затишок? Чи не створила я собі такого ж світу, у якому все прекрасне, чарівне, найкраще з найкращого, а в основі – марнота і порожнеча? Бо нема там головного – любові! Ось і я - наче вовком стала. І сама винна, що потрапила сюди. Я ж не хотіла допомогти старенькому насправді, хоча розуміла, що завинила перед ним. Була права бабуся Ярина». Як тільки я це подумки проказала, дідусь зник. Роздався радісний щебет пташок. До озерця прийшов пити воду олень. Стало тепло. Сонечко прокинулося і впевнено взялося надолужувати згаяне. З’явився приємний вітерець. Зашелестіло листя на дереві, поруч якого я стояла. Прислухаюся. Воно наче шепоче: прихилися до мене, відпочинь. Так і роблю. До мене знову тягнеться виноградне гроно. Впевнено зриваю кілька ягід і відчуваю їхній солодко-терпкий смак. Відпочила. Пора шукати шлях додому. Можливо, пощастить. Підводжуся і далі простую стежкою, не відаючи куди. Та ось непомітно чарівний, загадковий сад змінюється на міські контури. Незчулася, як опинилась на знайомій вулиці, якою щодня ходжу на роботу. З острахом дивлюся на годинник. Ні, все гаразд, на зібрання директорів я встигну, якщо трохи поспішити. Наче й нічого не трапилося. Але тепер зміниться все! Я справді вдячна дідусеві за подарунок, який пам’ятатиму дуже довго, чи не все своє життя.
З такими думками мчу вулицею далі. І от, на лихо, збиваю з ніг якогось дідуся. Він впускає з рук торбинку яблук, які тут же розкотилися-розбіглися по всіх усюдах. Я, надзвичайно поспішаючи, все ж зупиняюся, допомагаю старенькому підвестися. Намагаюся позбирати його яблука, мріючи, щоб він милосердно відмовився від моїх послуг. Адже дорогоцінні хвилини мого часу невпинно вичерпувалися. Та не тут то було! Довелося зібрати всі до одного. Напевно, мій зовнішній вигляд не приховував роздратування і стурбованості тим, що на важливе засідання я вже запізнилася щонайменше хвилин на десять. «Ну ось, здається, всі», - стараючись здаватися якомога ввічливішою, процідила я крізь зуби, уявляючи моторошно-єхидну посмішку шефа, якою він щедро вітає кожного, хто насмілився запізнитися хоча б на хвилиночку. «А от і не всі! Не всі!», - весело відказує дідусь. Наче прочитав мої думки та знущається наді мною! Я здивовано звела догори брови, пильно роззираючись у всі боки, не помічаючи жодного яблука чи чогось на нього схожого. «Ще одне, он поглянь туди», - дідусь вказав просто мені під ноги. І справді – яблуко! Таке велике, червонобоке, просто виблискує на сонці. Але ж це неможливо! Готова заприсягтися, що мить тому його тут не було. Я б не змогла не помітити ТАКЕ яблуко! Проте мовчки піднімаю фрукт, який змусив мене згаяти ще хвилини три мого дорогоцінного часу та помножив у геометричній прогресії гнів мого шефа. Здається, вирішальний договір із постачальниками найкращої у регіоні сировини наша фірма сьогодні, а відповідно у найшлижчому півріччі не укладе. І ще, здається, це трапиться не без мого безпосереднього втручання чи, точніше, безпосередньої відсутності. Мимоволі згадується, що саме через яблуко і розгорнулася всім відома Троянська війна. Воістину «плод роздора». Тепер щось не менш грандіозне чекає мене на роботі через моє катастрофічне запізнення, яке безнадійно «засмоктало», наче сипучий пісок. Простягаю яблуко дідусеві. Старенький усміхається крізь вуса: «Бери його собі, дитино. Ти заслужила». «Та що ви, - категорично відмовляюся, відчуваючи, як войовничий рум’янець спалахує на моїх щоках, - воно ваше, і це ж через мене ви втрапили у халепу, я вам стільки мороки завдала», - на силу стримую свою злість. «Ні-ні, бери. Не соромся. Це мій подарунок тобі», - промовляє дідусь та швидко йде геть, навіть надто швидко як на дідуся. Я залишаюся розгублено стояти на тротуарі із яблуком у руці. Ну й що тут дивного? Старий як старий. Ну трохи вередливий, трохи дивакуватий, але добродушний, ось і залишив мені гостинця. Але тут було щось не так. Я відчувала це серцем: якийсь неспокій, хвилювання, щем. «Шпурнути б це яблуко подалі, стільки часу через нього згаяла! Потрібен мені той гостинець! Тепер на зібрання вже й сенсу немає йти! Який сором!», - подумала. Та було яблуко таким гарним, таким червоним, що навряд чи хтось на це зважився б. Не зважилась і я. «Пригощу я ним свою донечку», - вирішила. «Але ж воно таке смачнюче, мабуть, таке соковите, таке солодке. А надворі - така спека! Донечці я куплю ще». Незчулася, як уже солодка й ароматна свіжість наповнювала мене усю. Яблуко просто тануло у роті. Нічого смачнішого я ще зроду не куштувала. Та що це?
Що діється із цілим світом?! Чи тільки зі мною? Здається, я провалююся під землю! Ой, рятуйте!.. А-а-а-а-а!!!... Я просто лечу донизу! Мене охоплює то жар, то холод. Перед очима мерехтять кольорові спалахи. Здається, цей «політ» триватиме вічність! Я вже приготувалася опинитися зрештою в якомусь моторошному підземеллі та потрапити в лапи міфічним кровожерним страховиськам. Але натомість повільно й плавно опускаюся у місце, схоже на дивовижної краси сад. Переді мною – небачені квіти з розкішними, барвистими пелюстками. Дерева вражають своєю стрункістю і могутністю. Неподалік виблискує кришталево-чиста вода блакитного озерця. З гілки на гілку перелітають строкаті незвичні птахи. Із ясного неба привітно усміхається сонечко. Ось просто переді мною – важке гроно стиглого винограду. Здається, сама природа простягає його мені. В якому райському куточку я опинилася! Зриваю кілька ягід винограду. Та смаку їхнього зовсім не відчуваю, - наче прісна вода. «Це ж треба! А такий гарний цей виноград на вигляд!», - голосно проказую, наче висловлюючи комусь свої претензії. Трохи розчаровано спираюся на могутнє дерево. Але як тільки я до нього прихилилася, дерево тут же розсипалося, наче трухлявий пеньок. Це вже насторожує. Що за місцина така, у якій наче все прекрасне й чарівне, а насправді – це лише зовнішній оманний шарм? Тільки тепер помічаю, що хоч пташки і пурхають навкруги, співу їхнього ніде не чути, не лунають дзвінкі радісні пісні, що будо дуже дивним у такому царстві незайманої природи. Хоча, може, й не дивним, зважаючи на мій невеличкий вже отриманий тут досвід. Птахи німі. Намагаючись втамувати спрагу, прямую до озерця. Зачерпую рукою прохолодну воду і розумію, що вода – солона. Стає страшно у цьому краї викривлених дзеркал, зовнішнього блиску та повної порожнечі у своїй сутності. Мені стає холодно. Здогадуюся, чому, і вже не дивуюся. Звичайно, миле, веселе сонечко лише просто світить – воно й не збирається когось чи щось зігрівати, воно просто прожектор, рампа, ліхтар. Мене охоплює жах. Що робити? Як повернутися у свій світ, у якому все справжнє, реальне, не іграшкове? Як втекти з цього полону декорацій? Чи мене навіки ув’язнив тут осоружний дід, якого мені випало збити з ніг? І навіщо я куштувала те яблуко?! Навмання йду, куди очі дивляться. Із чагарників мені назустріч виходить той же дідуган.
- Поверніть мене додому! Ви не маєте права мене тут полонити!
- А хіба тобі тут не подобається? Подивися навколо, чи це не найкраще у світі місце? Чого ще може прагнути людська душа?, - дід обвів рукою всі навколишні барвисті простори, які справді зовні так скидалися на гармонію природи, світла, радості, краси.
- Ні, тут жахливо! Тут все несправжнє! Це – лише ілюзія, - відповідаю.
- А хіба ти не почуваєшся тут, як у вдома, у світі, в якому ти звикла жити?
- Зовсім ні, там все – справжнє, а тут – тільки порожнеча… «А чи справді воно так?», - страшна думка з’явилася у моїй голові. «Щодня планую зробити те і те, досягти того й того, тому що так потрібно, так заведено, так роблять усі. А задля чого? Заради рідних? Чи не лукавлю я з ними? Чи не дбаю більше про зовнішнє становище сім’ї, ніж про душевний наш затишок? Чи не створила я собі такого ж світу, у якому все прекрасне, чарівне, найкраще з найкращого, а в основі – марнота і порожнеча? Бо нема там головного – любові! Ось і я - наче вовком стала. І сама винна, що потрапила сюди. Я ж не хотіла допомогти старенькому насправді, хоча розуміла, що завинила перед ним. Була права бабуся Ярина». Як тільки я це подумки проказала, дідусь зник. Роздався радісний щебет пташок. До озерця прийшов пити воду олень. Стало тепло. Сонечко прокинулося і впевнено взялося надолужувати згаяне. З’явився приємний вітерець. Зашелестіло листя на дереві, поруч якого я стояла. Прислухаюся. Воно наче шепоче: прихилися до мене, відпочинь. Так і роблю. До мене знову тягнеться виноградне гроно. Впевнено зриваю кілька ягід і відчуваю їхній солодко-терпкий смак. Відпочила. Пора шукати шлях додому. Можливо, пощастить. Підводжуся і далі простую стежкою, не відаючи куди. Та ось непомітно чарівний, загадковий сад змінюється на міські контури. Незчулася, як опинилась на знайомій вулиці, якою щодня ходжу на роботу. З острахом дивлюся на годинник. Ні, все гаразд, на зібрання директорів я встигну, якщо трохи поспішити. Наче й нічого не трапилося. Але тепер зміниться все! Я справді вдячна дідусеві за подарунок, який пам’ятатиму дуже довго, чи не все своє життя.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
