Погасло світло. Цирковим шатром полинула запальна, весела мелодія, яка запрошувала усіх гостей перенестися до світу гри, танців, фокусів, веселощів. У святковому мерехтінні різнобарвних прожекторів дивували глядачів акробати та гімнасти, лякали фокусники та ілюзіоністи. Розважали дотепні, веселі клоуни.
Та ось настав один із найважливішим моментів шоу – на арені – еквілібристи! Якийсь дивакуватий чоловік прикипів поглядом до артистів. Сколихнулась завіса і от на зустріч оваціям залу випурхнула… чоловік ледь встиг затулити рота руками, щоб не скрикнути … випурхнула, вилетіла, змайнула під самим куполом … ВОНА!
У її тендітному тілі – титанічна сила зрозуміти все і кожного. Відчути найтоншу струну серця, будь-яке, найзавуальованіше та найзамаскованіше почуття, миттю пробратися лабіринтом найпотаємнішої душі до того ясного вогнику, який є мірилом людської сутності, і вона, наче Прометей у найзловсінішій духовній темряві здатна відшукати полум’яну іскру доброти і любові. Для неї не існують втрачені, - трапляються лише незнайдені. Вона може зрозуміти все і кожного, всеціло, всегранно, абсолютно… Та ніхто докінця не зрозумів її. І так мусіло бути. Так було запрограмовано Всесвіт Творцем. Бо – інакше вона не була б незвичайною, неземною.
Її віра творила чудеса. Чудеса воістину нерукотворні, бо наново отримували життєдайну силу та ставали одним-єдиним цілим дощенту розбиті й пошматовані життєвими ураганами людські долі. Від її дотику найсіріші камінці ясніли веселковим калейдоскопом, від її подиху оживали холодні, неприступні скелі. Бо вона вірила. Вона вміла вірити. По-дитячому, не знаючи жодної межі своїй уяві та вигадці. Вона вершила свій світ, свою власну реальність. І навіть у миті найдужчого занепаду, слабнучи, ледь жевріючи, її віра була достатньо могутньою, щоб ставати життєвим маяком для тих, хто свою віру вже втратив.
Вона вміла прощати. Без краплі гніву, образи на кого б то не було продовжувати плинути життям, топлячи у Леті всю гіркоту, повну, розкішну чашу якої доля раз за разом не барилася їй підносити на тарелі чергового випробування чи розчарування. Єдине, що було їй непідвладним – це прощення самій собі. Вона не мала права на помилку сама перед собою. Минулі поразки, падіння, сплески слабкості туманною вуаллю огортали її, наче німб, роблячи її посмішку трішки замріяною, трішки неземною і ледь-ледь сумною.
Вона була наче індикатором фальші й неправди. Її ніжній погляд проникав у найпотаємніші закутки душі найуміліших митців гри на публіку, обминаючи найтонші піруети душевного гриму, загадково промовляючи пошепки: «Я все знаю, я все бачу». Від неї неможливо щось приховати, чогось недомовити, злукавити чи просто здатися кращим, ніж ти є насправді. Вона якимсь незбагненним віданням непомильно відчувала ВСЕ. Відчувала і мило посміхаючись, споглядала за усім до болю смутними очима. Тому вона завжди залишалася одною. Її любили і боялися водночас. З нею було приємно, невимушено, але моторошно. Наче на рентгені совісті і честі провадився діалог із нею. Бо вона розуміла і знала те, у чому навіть сам собі соромишся зізнатися.
Такою він ЇЇ знав… Юну, веселу, ще зовсім дівчисько. Проте – королеву! Королеву купола! Саме так охрестили її побратими по цирковому цеху. Вона підкоряла висоти, на які боялися здійматися навіть досвідчені еквілібристи, з легкістю, грацією птаха у піднебессі. Здавалося, її тіло – просто невагоме, наче пір’їнка, злітає все вище й вище! На нього не діють закони фізики – Земного тяжіння чи ще там які! Воно жило за своїми законами, канонами, правилами, підвладне лише волі й духу Королеви.
Пам'ять нещадно, мов проворна, гнучка змія, прослизала під брили спогадів, укритих порохом багаторічного часу та попелом зотлілих почуттів. Уламки минулого, покладаючись на свою масу, марно супротивлялися цій змії . Вона із моторошним сичанням прослизала, просковзувала, звивалася над кожною друзкою, осколком колишніх слів, думок, почуттів, а головне - вчинків! Наче таким звуком супроводжувалося відродження тіней минулого, які матеріалізовувалися у героїв нинішнього дня, проте нічого не забули, а повернулися за помстою чи що ще страшніше – прощенням!!! Прощенням і відпущенням… Що ж тут страшного? А з чим може зрівнятися звільнення від відповідальності за свідомо несправедливо присуджений і виконаний вирок?.. А якщо жертва відпускає свого ката? Прощає та ще й просить прожити його своє власне нікчемне життя двічі – за нього і за себе?.. Тонкий, роздвоєний язик змії лоскоче душу, немов демонструючи глибину прірви між тодішнім ставленням до себе і всього світу та сьогоднішнім станом речей, тодішнім майбутнім. Чорні, бездонні очі змії запитально свердлять серце. «Тепер ти знаєш, що є справжньою реальністю? Тепер розумієш, що існує ще й надреальність? Реальність опісля реальності? Від якої нікуди не втекти, ніде заховатися? А сьогодення таке швидкоплинне і швидкоминуче». Слизьке, холодне тіло змії востаннє ковзає серцем і ховається у його середині.