Вона гавкала на перехожого чоловіка як тільки може гавкати собака на того, хто б цю тварину несамовито побив. Чорна годована сука яку робітники назвали П’яткою, біля дверей слюсарки просто лютувала на будь-якого незнайомця. Вона подавалась поперемінно то вперед , то назад, наче її стримував цеп, але прив’язі не було. Страшна злість зеленіла в очах дрібної чорної дворняги, шерсть від нервової напруги тварини потріскувала статичним розрядом. Собачка перегородила єдиний прохід повз сірих дверей надриваючись з собачого голосу на слабке котяче вискотіння. Від цього в очах суки зелене сяйво ще більше гіпнотизувало прохожого і той із зачіскою одежної щітки стояв стовпом, задерши руки в позі військовополоненого.
Переляканий чоловік відступив на крок, сучка подалась на таку ж відстань вперед, той вперед – тварюка назад. Страх людини відчувала ця тварина. Вона дратувалась та входила у ненависть від страху самого Homo sapiens.
— П’ятка геть! – прийшла до тями людина. – Я начальник цього цеху, а ну геть!
Від такого ствердження сука плигнула та вчепилась в черевика начальника. Той підстрибнув, наче попав до вовчої пастки. Чи то від шерсті, чи то від собачих зубів посипались іскри.
— Допоможіть! – гавкнув начальник – із слюсарки вибігло двоє слюсарів, вхопили
П’ятку за лапи та затягнули в дверний отвір.
— Вибачте Вальдемаровичу, вона дурна – навперебій заволали роботяги.
Клацання дверей розчинилось в загальному шумі виробничого обладнання.
Начальник поволі з розкаряченими ногами побрів до туалету. Холодний піт з нього капав сильніше, ніж під час директорської оперативки.
Він озирнувся навколо – нікого.
— Хух, – полегшено вирвалось з горла.
Двоє слюсарів за зачиненими дверима душевно гладили суку по спині:
— Молодець П’ятка! На тобі кісточку від жирної курки, на тобі делікатесний кусочок московської ковбаски. Будеш отак щопонеділка на п’яного начальника гавкати, то ми тобі за це – смачненьку кісточку і курячого м’ясця.
Тварина від надмірної напруги лягла хвостом до кісточки, відхекуючись від утоми. Через кілька метрів за іншими зачиненими дверима над унітазом великий начальник позбавлявся людського переляку.
Двометрова, трохи схилена вперед, постать попід стінами тихо прошмигнула до кабінету начальника цеху.
Білий в’їдливий пил виробництва пофарбував сірих горобців, коли ті зграйкою перелякано злітали, здавалося, що труба, на якій щойно ті сиділи луснула під тиском, видаючи в повітря фонтанчик пилюги.
Ранкове проміння пронизувало запилену атмосферу, відлякуючи перехожих йти крізь сріблястий запилений простір. Монотонний гамір працюючого виробництва за багатоповерховими бетонними стінами гіпнотизував свідомість робітників. Наче б то люди до цієї одноманітності звикли і не суперечили, не сперечались із рішенням начальників. Ініціативи карались: ніколи робітник не повинен виглядати розумніше навіть дурного начальника. В цьому сонному царстві свідомості своїм характером виділялась П’ятка: однаково кусала чи то майстра, чи то міністра.
Під час виборів до парламенту мався на завод заїхати президент. Велике гасло жовто-синього кольору лягло на зафарбоване колись гасло червоного кольору. Його хотіли зловмисники зіпсувати, але П’ятка своєчасно це гасло помітила своїм собачим методом, вважаючи його своєю територією. Президент не заїхав, але гасло довго висіло на всякий випадок, а раптом навідається президент. Гарантові Конституції простили, що він не заїхав на цей завод, а начальник цеху простив П’ятку за те, що вона його вкусила:
— Не дай Бог, вона вкусить когось із не нашого цеху – гаплик їй, – проричав Вальдемарович.
На ранкових нарядах слюсарі сиділи в механічній майстерні на грубих саморобних лавках, розміщених попід стінами. В одній із стін була вмонтована рама із запиленими скляними шибками. Деінде замість скляної шибки отвори закривались металевим листом. Слабке світло пробивалось до приміщення. Посередині цього приміщення стояв стіл та чотири стільці. Але майстер, який провадив цю оперативку ніколи не сідав. Колишній механік військового корабля не звик сидіти ні перед начальниками, ні перед підлеглими. Густа сива борода довершувала кремезну постать колишнього військового.
— Роботу зробили – обов’язково доповіли. Питання є? – коротка пауза швидко розгладила чоло. – Як завжди нема, по робочих місцях!
Народ неохоче розійшовся по своїх ШУРШАХ попити чайку, кофе. Механік Суворович стояв і люб’язно дивився як П’ятка передніми лапами стала йому на черевика, а з другого черевика зубами розв’язувала шнурка.
— Ну, П’ятка, спасибі, що хоч не кусаєш, як шефа.
Чорна морда підвелась догори, показала захеканого язика, нахилила вірну голову:
— Мам, мам, мам! – Тричі гавкнула
— М-да з таким пузом, П’ятко, скоро будемо кричать “Мамо”, – Суворович нахилився, погладив суку, обережно руками зняв тваринку з черевика, акуратно по військовому зашнурувавши.
На наступний день П’ятка окотилась. П’ятеро сліпих цуценят пискотіли в куточку, прикритому металевим листом. Чиясь добра рука постелила зношену фуфайку. П’ятка з роду була сліпувата.. Тепер інстинкт самозахисту, сліпота та поганий нюх від постійної пилюки зробили її організм скаженим. Її переселили в менш людне місце. Три дні вона не виходила зі своєї “нової” будки. Тільки голод не тітка вигнав її на світ Божий худу, висмоктану здобувати їжу. Бігала П’ятка по всіх слюсарках, наче електричка з точністю до хвилини. Її скрізь підгодовували. Біда та голод зробили цю собаку добрішою: гавкала тільки на своїй території.
Суворович під час обіду підгодовував П’ятку курячою кісткою, смачною котлетою:
— Їж, П’ятко, поки не бачить начальник! Бо таку смакоту він і сам візьме на закуску.
—Му-гу, – у відповідь пробубніла П’ятка, – вся ця їжа зникла враз, захеканий язик подякував, облизавши, руку механіка. Почекавши кілька секунд, годувальниця–сука побігла до іншого столу — і так весь обід.
Тільки ледь чутливе вискотіння цуценят – П’ятка прожогом летіла до них.
Пройшла неділя і від п’ятьох цуценят залишилось троє “хлопчиків”. Двох “дівчаток” по завданню начальника цеху розсильна Акчонаска по недалекому своєму розуму положила в газову піч.
— Я їх спочатку втопила у бочці з водою, а потім вже неживих положила в газову піч, – заїкаючись промовила жіночка з азійськими обрисами обличчя. Народ слухаючи Акчонаску глибоко зітхав. Ті хто знав сімейну трагедію людини з далекого російського села мовчали, інші хитали головами:
— В 21-му столітті можна ж і по-іншому з дворнягами обходитись – є ж якісь там уколи, щоб вони не так плодились. А то придумали звалити все це на таких як Акчонаска.
Кілька хвилин робітники гомоніли про сумне:
— Добре, що П’ятка не вміє рахувати до п’яти, а то й до трьох. Наша біда, що ми всі рахуємо чужі гроші, а своїх грошей соромимось – хіба то зарплата, то допомога до зарплати. Сім’я з трьох чоловік може купити штани главі сім’ї, жінці спідницю, дитині сякий-такий костюмчик, а потім економно живе аж до слідуючої “допомоги по зарплаті”
Із шурши вийшов п’яний з обіду геніальний слюсар Драв лік:
— П’ятка до мене! – П’ятка, задерши хвоста, підбігла до Дравліка. – П’ятка хочеш кісточку?
— Мам, – гавкнула та.
— А – а – а, – хитаючись бовкнув Дравлік, – буде тобі і кісточка ще й московська ковбаска, якщо ти сьогодні вкусиш якогось начальника.
Собака присіла, підібрала хвоста, потім лягла і глибоко зітхнула. Народ дивився, хитаючи головами.
— От в Георгія Івановича Дравліка справжня зарплата: цькує собаку так, що ніхто не бачить як він її нацькував, а ще ніхто не знає яка в нього зарплата.
— Тю, дурна ж, – мовила співрозмовниця, – була б тебе теща бухгалтером, то й ти мед-горілочку пила, а за роботу нехай переживають такі як Суворович.
— Таку собаку, як П’ятка – і на дачу. Вона дурнувата від вірності, щоб прислужитись. Ось Дравлік з неї, що хотів те і зробив.
— Гі – Гі – Гі-, начальник шукає собі вірного заступника, – брякнула співрозмовниця, – а П’ятка готовий заступник.
— Не кричи, бо здурієш, – цикнула перша, – пішли працювати – начальнику треба премія!
Жіночки розійшлися, кожна по своїй роботі.
Підходив час обідньої перерви: гучне обладнання поволі зупинялось, пилюга осідала, робітники полегшено зітхали, помивши руки перед їдою.
Собака, задерши чорного п’ятачка свого носу, вирішувала де смачніше запахне.
Запискотіли голодні цуценята, сука прожогом побігла випрошувати якусь кісточку.
В цей час до кабінету Суворовича йшов механік механічного цеху Хукало, людина вже немолода, який, навіть, у Петрівку хукав у прохолодні долоні. Ненароком собача стежка перетнулась із напрямком пана Хукало, той злякано підстрибнув, в собачки миттєво наелектризувались хвіст і спина:
— Гав! - позеленіло в очах.
— Ой, - присів чоловічок.
Всім своїм життєвим досвідом той тицьнув черевиком в собачу морду. Істота позадкувала, не гавкнувши. Сум в собачих очах супроводжував людину.
Після розмови із Суворовичем пан Хукало на зворотному шляху надибався на П’ятку .Собака була нагодована із добрим поглядом. Пан нахилився над сукою:
¬¬— П’ятко, в тебе три красивих цуцика, я одного візьму, - собака не зрозуміла його слів, але вона присіла прямо в дверях перед паном .Хукало легенько взяв самого красивого цуцика. П’ятка піднялась на чотири лапи, показавши пану Хукало вовчий оскал. Той схопив якусь іржаву трубу і замахнувся. Сука плигнула, не тільки її очі позеленіли, здавалось, що здиблена шерсть такого ж кольору. Короткий хруст -і в руках Хукала зостався огризок металу, значно довшим вона вертіла перед паном. Його вирячені очі були більшими від роззявленого рота. Собака трощила трубу, наче останню кістку в своєму житті. Друзки іржі, зламаних собачих зубів розлітались навкруги. Кинувши цуцика, пан побіг до медпункту.
— Мене собака вкусила, - збрехав сполотнілий пан.
Чергова медсестра дивувалась:
— Тут дивний укус. Як вона вкусила?
— Іклами, - видихнув постраждалий.
— Тут тільки одне ікло видно, - дивувалася та подряпині.
— Вона вміє кусати одним іклом - настоював пан.
На вечірній оперативці Гега Вольдемарович надав своєму голосу тверезості:
— П’ятку - чи до Дніпра, чи за Дніпро. Я попереджав: вкусить когось не нашого – гаплик!
На другий день Георгій Іванович Дравлік частував П’ятку домашньою ковбасою:
— Їж, моя розумнице, а-а я-я-я не-е…-язик заплутався. Він, хитаючись розтулив рота, двома пальцями смикнув себе за язика, -я не буду ,– нарешті випалив.
В цю хвилину до Дравліка зайшов начальник цеху:
— Агу, вже закусюєш?
— Не-не я…
— Ти навчив собаку людей кусати?
— Я не-не лю-лю-дей…
— А начальників! - рявкнув Гега,-забирай її до себе у квартиру ,або на дачу.
П’ятка забилась в куточок і дивилась на свого дресирувальника. Г. І. Дравлік впав навколішки:
— Не виганяй, Гего! – враз потверезішав.
— Ти підеш на пенсію, - мовив спокійно, - а собаки, щоб не було!
— Не можна, - язик трохи заплітався, - вона пропаде в іншому місці, вона домова,-
схилив голову геніальний слюсар, піднімаючись на ноги.
Собака підійшла і любляче облизала черевики слюсаря. Але почувши пискотіння П’ятка облишила розбрат людей, побігши до цуценят…
- - -
Акчонаска присіла біля нової собачої оселі:
— Ти навіщо чужого вкусила, П’ятко?- тремтячим голосом промовила жіночка.
Собака поволі лягла на передні лапи і дивлячись на своїх діток, котрі мирно лежали
в руках людини, глибоко зітхнула.
— Наказали тебе, П’ятко, вивести геть із цеху, - і пішла на руках із собачим виводком.
Сучка підхопилась, жалібно заскавчала, не відстаючи від Акчонаски. Обоє йшли
крізь сліпий дощик. Невеличкі крапельки здіймали дорожню пилюку, ховаючи останні сліди. Дощу добавилось , згодом він перейшов на зливу. Тільки під ранок розпогодилось. Роботяги зітхали-ось і нема П’ятки.
Настала п’ятниця 13-е число. Зранку повідомили , що на наступну неділю весь цех не працює. Почалась зупинка виробництва. До кінця зміни, навіть, велетенську газову піч зупинили. А під вечір, коли всі розійшлися по домівках, небо захмурилось. Важкі синьо-бурі хмари звисли над заводом, згодом синій колір щез. Іржаве небо вичавило із себе, як вичавлюють із колективу яскраву людину, одну єдину блискавку. Та вихопилась на волю і вдарила по самій високій трубі. Земля відповіла коротким:

— Гав! - здригнулась, наче сука перед смертю і в небо полетіли
уламки металоконструкцій, тисячі розбитих скляних шибок створили над вибухом
блискучу шапку.
Після трагедії зібралась висока комісія із столиці..
— Тут закопана якась велика собака, - промовив голова комісії.
Виявилося все дуже банально: газову піч загасили, а до кінця газ не перекрили. Вибухонебезпечна суміш заповнила велетенський об’єм печі, а нещаслива блискавка спричинила могутній вибух.
Цех відбудували, Гега Вольдемарович став директором заводу. І тільки три руді собаки нагадували про колишні події.