Яке ж бо щастя наше тлінне –
Несе його по буйній піні
В далекі мандри корабель.
Самотньо мріється вітрило,
На скрипці молиться журливо
Бездомний вітер-менестрель.
Об твердь розлуки б’ється туга,
Надія ж проситься за другом
Летіти в сиву далину.
Тож попрошу у моря сили,
А у сестриці-чайки крила -
За Вами впевнено майну.

Великий муж дивився у вікно,
для неї ж увесь світ кінчався краєм
його м’якої грецької туніки,
яка від складок безлічі була
подібна на завмерле море.
                                   Він же
в вікно глядів і зір його таким
далеким був од місць оцих, що губи
застигли, наче раковина, де
таїться гул, і горизонт в бокалі
був непорушний.
                            А її любов
була лиш рибою, яка у силі
пуститись за човнами уві слід,
і, хвилі розтинаючи всім тілом,
догнати там його… Ось тільки він –
він подумки уже зійшов на сушу.
І море обернулось морем сліз.
Та, як відомо, саме в найскрутнішу
мить - відчаю, і починає дути
попутній вітер - і великий муж
покинув Карфаген…
                           Вона стояла
перед багаттям - тим, що запалили
її солдати під валами міста,
і бачила, як в мареві його,
тремтливім - поміж полум’ям і димом,
беззвучно розсипався Карфаген,

за цілу вічність до пророцтв Катона.

(Й. Бродський. Дідона та Еней. Переклад В.Л.)

Таки насмілилася після цих чудових рядків написати свою відповідь:


Палають стіни Карфагена...
Вас зачекалися сирени
В морях суворих, друже мій.
На це, напевно, воля вища:
Попутний вітер вперто свище
І розмиває жаль прибій.
Ці хвилі з присмаком розлуки
Лукаво пестять мої руки -
За Вами кличуть навздогін.
Моя Любов не має стриму -
Безстрашно землю я покину
Під поминальний передзвін.
І хоч до Вас, я твердо знаю,
Могутні хвилі не здолаю,
Та вже минув земний мій час:
В безмежних водах океану
Перлиною я скоро стану,
Що мрію збереже про Вас.

.......)))

Щиро Вам вдячна за те, що згадуєте і заглядаєте в гості.