Сьогодні мене запитали: «Юль, а чого тобі не вистачає для повного щастя?». Замислилась на кілька секунд і відповіла, що все у мене є. Прозвучало зустрічне питання: «То ти щаслива?». В голові відразу промайнула відповідь: «Ні». Не сказала нічого, давши співрозмовникові привід подумати, що я таки щаслива.

***
«Мені тебе шкода. Твою статтю так розкритикували», - промовив друг дитинства. А чого мене жаліти через це? Критика приносить мені задоволення. І не плачу через те, що викликаю в читачів роздратування, а радію, бо ж таки читають. І чим більше я люблю людей, тим менше вони мене.

***

“Тобі подобається твоє життя?”, - писав якийсь незнайомець в інтернеті. “Ні”, - відповідала. Ні, бо я його люблю. Скільки б перешкод не траплялось на шляху, скільки б зрад не було, скільки б не дощило, у моєму небі завжди світить сонце. І в миті, коли ламається каблук або обривається ручка пакета з продуктами, я не називаю себе невдахою, а навпаки — людиною із надто хорошою вдачею.

***
А ще мене часто запитують, чому я досі одна. А хіба мені вже 60? куди мені поспішати? Думка про те, що моє мене знайде, не дозволяє витрачати час на будь-кого. Знайде, знаю. І чим пізніше, тим краще, бо ж ми завдамо один одному менше болю, пригадуючи, як довго шукали одне одного.

***

Щодня у мою адресу летять сотні запитань, відповідей на які частенько сама не можу знайти. Щодня хтось питає про те, як спалось, як справи, як настрій, як себе почуваю. Щодня хтось так вперто намагається влізти у моє життя, не розуміючи, що я не відповім... бо сама звикла давати запитання.