“Хіба можна бути щасливим восени?”, - часто запитую себе влітку, вдосталь поніжившись під червоним сонцем. Запах щойно скошеної трави і колір неба на заході ідеально співіснують зі словом “щастя”. Десь із далеку доносить звук морських хвиль, а в голові крутиться одна лише думка : “Швидше б осінь”.

Як не силувалась, але не можу закохатись у тепло і світло, у сонце і спеку. Люблю осінь. Люблю її заплакані дощем очі. Люблю її засипані листям вуста. Люблю навіть сум, з яким вона щороку сідає на моє плече. Як можна любити сум? Люблю. А ще люблю самотність, холод і душевну порожнечу — той стан, коли ступаєш по брудних калюжах, не боячись того, що черевики промокнуть. По венах тече щось схоже на кров, аале насправді то біль, змішаний із краплинами розчарування.

Осінь ніколи не приходить без дощу. Знаю, то вона плаче від усвідомлення того, що її ніхто не чекав. Дивиться на людиноподібних істот із камінням в серці і не розуміє їхньої байдужості до неї та усі, хто їх оточує. Вона б'є себе по обличчю, картаючи власну совість за провини людей. А ті дивні істоти топчуть опале листя, проклинаючи сиру погоду і сильний вітер, оминають мокрі плями на асфальті так, наче то чиїсь гріхи непрощені.

У неї також є душа — безмежна і щира. Тільки помітити її можуть не всі, а лише ті, кому самотньо у цьому великому світі людей. Осінь дарує їм зір : бачать зраду. Проте лише маленька чатинка тих, хто побачив зраду, навчилась про неї говорити вголос, більшість просто мовчить.

У домі холодно. На вулиці дощ. По ТБ — новини про стихійні лиха. В інтернеті — порно. У снах — згадка про вчорашнє літо. На дисплеї фото хлопчика, що нагадує ангела. А в душі — спокій і нотки суму. Повітря пахне мріями, що перетворились на спогади. Це так по-осінньому...

завтра осінь...