Прощай, прощай, чужа мені людино!
Ще не було ріднішого, як ти.
Оце і є той випадок єдиний,
коли найбільша мужність – утекти.

Ліна Костенко

Я любила тебе кожну хвильку життя свого. Навіть
Ще до того, коли ми зустрілись. У кожен мій вірш
Ти приходив як Доля, що думала я, не злукавить.
Я її викликала на сповідь на білий папір.

Я любила тебе до ув'язнення в грішній цій плоті,
Коли ти ще хлоп'ям говорити вчив тиху струну.
Я волосся твоє цілувала промінчиком жовтим,
Кращі в світі сюжети тобі готувала до сну.

Я не переставала любити тебе і в моменти,
Коли ти забувався у пестощах інших жінок.
До народження ще я хотіла від того померти,
Що з тобою вже я не станцюю весільний танок.

…Тож коли ти прийшов, я так довго чекала й любила.
Тільки пізно тепер викликати нам щастя на біс.
Я тобі віддаю свої сповнені мріями крила,
Вірші й серце, яке й так належало тільки тобі.

Я любила тебе одночасно востаннє і вперше,
Як викреслював відчай твій слід із моєї душі.
Розливалася фарба, ламався графітовий стержень.
Ти приходив у сни, прокрадався в чергові вірші.

Я втрачала себе, а мені ти, на жаль, не належав.
Я чекала тебе. Ти ж ховався за ночі світи.
Я любила тебе… Як ніхто. Я губилася в межах.
І тому що люблю, я не можу тепер не піти.

2010