ось грачують таксисти. день повільно котиться зі сходинок.

ікони ідуть тротуаром, милуються смаглявими азіатами.

шепочуть до тихого голосу сутінок.

ти буваєш тут часто, майстерно виводиш
пензлем чужі почуття. і кожний мазок робить їх незабутими ,
схопленими і вплетеними у вінки безлічі вічностей,
кожен сам вирішує, яку вічність купувати.

усе – продається. відкриваєш каналізаційні люки часто насправді, рідко

подумки . і, як дівчата на Івана Купала, пускаєш свої вінки, топиш свої вічності.

найсолодші дні, які минають, найсолодші миті , які губляться.

понеділками це така замальовка, що можна дивитися під дозою Рамштайну , а неділями, коли вулицями гуляє більше людей , під завивання Дженіс.

сонячний Туніс криється віднедавна в тобі.

звуки трембіт. ти у білому. , ставиш діагнози перехожим,

вони уважно слухають і вдають , що розуміють.

ти продовжуєш, вони ще кивають , але вже не вдають нічого,

роздивляються будинки і лише на останніх словах твоїх

заплутаних речень кидають поглядом в твоє обличчя і так само кивають

як ти малюєш? так само. як я дивлюся внутрішнє кіно, коли сплю.

сон-це.



липень 2010