Вивихнутий великий палець правої руки набув темно-червоного кольору з синюватим відтінком, він хаотично сіпався, набряк поступово поширювався на зап’ясток. Мені дванадцятий минало. За добу я вже не міг ні тримати в руці ложку, ні писати чорнилом у зошиті (в той час кулькових ручок і паркерів і в помині не було). Далі ховатися і мовчати не було можливості, настав час зізнаватися.
Дуже відома у всій окрузі бабуся-костоправ жила за сім кілометрів у сусідньому селі. Щоб відвезти мене до неї, тато, світла пам’ять його душі, випросив на конюшні сильного коня, якого звали Каштаном, і невеликі сани. Я народився з Каштаном в один рік і любив його. Неймовірна потужність і витривалість коня та ще його причуди вражали. Так, якщо йому набридало тягнути за собою важкого плуга, а погонич не давав йому перепочити, Каштан зупинявся, виходив з борозни і повертався до погонича ніби з німим запитанням: «Доки ти мене будеш мучити?». У цьому випадку всі спроби загнати його у борозну були марними. Мусили дати коневі щось поїсти. А їв він усе, навіть цукерки. Вишуканий нюх Каштана безпомилково визначав, у якій кишені вони лежать. Рухливими губами він щипав те місце та фиркав – так кінь випрошував солодощі.
Увечері похолоднішало, йшов сніг. Вітер ще з обіду розгулявся, і його пориви, граючись, крутили сніг, змітаючи його в кучугури і перемети. Шлях до сусіднього села пролягав понад сосновим лісом, що розкинувся праворуч, а зліва росли понад дорогою високі тополі й осокори. У верхів’ях дерев вітер завивав, стогнав, співаючи сумну студену мелодію.
На переметах кінь долав кучугури ніби танк, здіймаючи дрібну снігову куряву, а сани гойдалися, риючи глибокий слід. Було моторошно. Я зарився у сіно, вкрився кожухом і згадував обставини своєї травми. Було це так. Тато змайстрував унікальні санчата. Зварена з кутників конструкція мала широкі полозки, що не провалювалися у снігу, товсту дубову дошку, зручну для сидіння, підставки для ніг і навіть ручки, за які можна було триматися. Взимку діти і дорослі з усього села сходилися кататись на лижах і санчатах з пагорбів у балку, яка огинала околицю села місяцем-молодиком. Вищих згірків у селі просто не було. Існував один найкрутіший спуск, який був не по зубах жодному зірвиголові. Річ у тім, що в цьому місці, біля підошви горба, була велика копанка, обрамлена досить високим бруствером. У зимку вода у копанці замерзала. Цей рукотворний трамплін зупиняв всіх відчайдушних і безстрашних, активізуючи їхній інстинкт самозбереження.
Під схвальні окрики школярів і дорослих я з братом на нових санчатах високо піднявся у повітря з надією перелетіти копанку. Проте кут вильоту над трампліном виявився занадто великим. Недоліт! Приземлення відбулося прямо на лід, який від удару тріснув, з тріщини почала швидко виступати вода. Полозки санчат «роз’їхалися». Ми з братом мали розбиті і закривавлені носи, а я ще й вивихнув пальця…
Маленька бабуся, запнута хустиною і вдягнена у все темне, побачивши мене, запитала: «Ти Василь чи Петро? І що цього разу сталося?». Хоча ми були постійними «клієнтами» костоправші, вона все ж не розпізнавала близнят. Холодними ніжними руками вона взяла у долоні мій гарячий зап’ясток і наказала мені дивитися їй у вічі, а не на руку, та розповідати про нещасливу пригоду. Я щось мимрив під носа про санчата та копанку і незчувся, коли палець став на своє місце. «Бережи руку», – прощаючись, мовила бабуся.
Щоб Каштанові легше було долати дорогу додому, тато вирішив їхати назад степом навпростець, де снігу намело менше, ніж попід лісом. Темна ніч обгорнула степ, безмірний і безкрайній. Тільки десь далеко-далеко простирадло сніжного покрову зливалося, мов море, з чорним нічним небом. Зрідка за обрієм тільки блисне вогник і згасне – то, може, світяться каганці у хатах моїх односельців, думав я. Яким же малесеньким здавався я сам собі проти цього велетенського простору. «Кінь нас довезе сам», – сказав тато і, прив’язавши віжки, влігся біля мене. Я дошкуляв татові запитаннями: а якщо кінь заблукає? а якщо ми заїдемо у яму і перекинемось? а якщо на Каштана нападе вовк? Ця картина в моїй уяві була найстрашнішою. Тато сказав, щоб я не боявся, і додав: «Вовк такий малий проти Каштана, що коли кінь наступить на вовка копитом, то від нього залишиться купка величиною з коров’ячий кізяк». Це заспокоїло. Я більше не мучив тата, проте думки продовжували роїтися в моїй голові: хотілося швидше зайти у рідну хату і радісно розповісти мамі – що рука у мене вже не болить, а братові – про ліс, про степ, хурделицю, Каштана і вовків, які гналися за нами, але так і не догнали…
На подвір’ї я зіскочив із саней, почухав обмерзлі волосинки довкола мокрих Каштанових ніздрів, дав йому цукерку і побіг у хату. Рвонув на себе ручку дверей у сінях, натиснувши великим пальцем на клямку. У тиші сіней щось хруснуло ніби зламалася сира гілка… Відкривши двері, голосно гукнув: «Мамо, а я…» – і вже шепотом додав: «Мабуть, знову вивихнув пальця». Мамин розпач і мій переляк передати неможливо: це ж треба проїхати у таку негоду надцять кілометрів, і що тепер – все спочатку?..
Поки тато відводив коня на стайню, мама, швидко одягнувшись, повела мене до тітки Марії. Ця могутня жінка-ветеринар зо два метри зростом, коли їхала на мотоциклі, то з під неї виглядав хіба що низ коліщат. Мовчки, без «словесної анестезії», Марія вхопила мою руку, як великий краб клешнями, і почала тиснути на суглоб. Хотілося кричати, я тримався з останніх сил. Проте кістки суглоба вправилися. Все відбулося похапцем, брутально, але на диво швидко і, головне, ефективно.
Відтоді минуло понад сорок років. Ніхто вже не спускається з пагорбів на санчатах, бо у селі обмаль дітей. Школу збираються закрити. Неприступний горб, який колись манив та відлякував багатьох, став меншим і ніби якось осунувся, як і людина, що на старість стає підтоптаною. Джерело у копанці, якій кілька століть, забив намул, і вона просто заросла травою. А я щоразу, коли приїзджаю до мами, чомусь відкриваю сінешні двері лівою рукою…

2009