...Літа, немов птахи крилаті, промайнули.
Ошатним йду селом, де бігала дитям.
Роки дались взнаки, та згадки не поснули –
вони собі живуть незайманим життям,
дарують світлий щем, лоскочуться, рояться,
нектар минулих днів у пам'ять несучи...
У споминах не сплять, проте частенько – сняться,
тремтливу душу рвуть ...і лагодять вночі.
...Таке в селі оцім до болю все знайоме!
Відлунює в душі відрада голосна...
Й неначе їду я із дому – і додому,
а поміж ними – шлях і небо, і весна...

У поминальні дні до пам’ятних могилок
з’їжджаються усі – старе і молоде...
І натовп із містян до батьківських домівок
із сумом у очах з автобуса іде,
бо кожному болить оте, що тут залишив –
і, подумки себе картає, сам не свій...
Та – легше стане вмить, бо хтось на ґанок вийшов!
Бо хтось – ще вигляда!Бо хтось – іще живий!

...Ще довго йти мені. О матінко, як довго!
В житті доріг таких, неначе, й не було!
Та стелить рушники гостинності дорога,
обійми розкрива задумане село.
Нарешті – милий двір. Рипить похила хвіртка.
Немає поросят. Лишилось п’ять курей.
Кучéрі споришу. Кицюня, як сирітка,
розгублена така, нявчить коло дверей.

...Ніхто не жде мене, ніхто не виглядає,
немов боїться їх – цих зустрічей на мить.
А, може, на рідню вже й зовсім не чекає,
бо серце від чекань так болісно щемить!
...Аж раптом бачу я, що тітка – на городі,
старенька, кропітка, з лопатою в руках!
Ще меншою стає, уже повільно ходить,
та сил ще трохи є в натомлених ногах.

...Вітаюсь з нею я, а серцю – місця мало!
Знайомий погляд ледь спурхнув з-під сивих брів.
До мене, звіддаля немов би, привіталась...
Впізнала? Певно, ні – бо голос не тремтів!
...Схвильована, я їй заледве пояснила,
хто й звідки я така... ( А в серці – стільки мук!..)
Не підвелась вона. Неначе не зраділа:
чекала більших і... сильніших, може, рук?!

...Та згодом вже вела племінницю до хати.
А там – знайоме все: від ложки до рядна,
мов з давніх тих часів залишилось лежати,
стареньке і цупке... Стара й вона сама.
Спідниця – саме та, як щé сто років тóму,
і хустка теж на ній – із тих старих часів...
Хіба оце – життя? Селяни – хто у чому,
а одяг гірший, ніж в міських нероб-«бомжів».

...Вбралася і взяла до рук одвічний вузлик –
відвідати йдемо покійну й ми рідню.
...Немов села нема, а є великий вулик,
і в нім – день поминóк, скорботи і жалю.
Невдáваним добром людські ясніють очі,
буденний кволий сум злітає до небес.
А люди йдуть та йдуть, вітаючись охоче:
– Агов!Христос воскрес!
– Воістину воскрес!

Нечема-вітер – той, що люто бив у спину –
на кладовищі враз отямився і зник:
заслухався розмов між матір'ю і сином,
між тими, хто живий і хто пішов навік.
А скільки люду тут!– Землі тримати важко.
Світлини просять всіх приходити до них,
із докором німим, по-батьківськи мов, кажуть:
– Ви пам’ятайте нас та бережіть – живих!

...Йдемó додому ми, вже трішечки рідніші.
І вже розповісти про що, неначе б, є...
І сказані слова хвилюють спраглу тишу,
гіркий тамують страх за майбуття своє.
...Знов подорожчав хліб (і як його прожити?).
...Давно нема дощу (чи буде той врожай?).
...І грошей рік нема (лише у свято ситі!).
...Й здоров'я вже не те (хоч ляж та помирай!).

...Вертаємось назад. Уже пора обідня.
Їмо холодний борщ (у тітки обмаль дров),
п’ять карих крашанок (бенкет посеред злиднів)
і «справжній» самогон (щоб розігнати кров).
А ось гостинець мій: дві київські хлібини,
цукерки, фрукти, чай – кладу на стіл я їй...
Всміхнулася вона – розвиднілось в хатині.
І я щасливо теж дивлюся із-під вій.
Зраділа хлібу, ач!Немов дитя, зраділа!
Бо подорожчав він – практично в два рази!
Перехрестилась, враз три чарочки налила –
за помин рідних душ життєві терези.

...Складним було життя: голодомор – в дитинстві;
у юності – війна, Німеччина, полон;
у молодості – він, єдиний, не зустрівся
(живих молодиків – п’ять-шість на все село).
Скрутні й тепер літа... Від злиднів хто врятує?
Хіба – гіркий ковток й Господь з ясних ікон!
Так, як вона, живе (та не живе – бідує!)
пів-України, ген... І це, нажаль – закон.

...Обід минув – і час знов братись до роботи
(в землі – немає свят, вона хазяйку жде)!
Втомилася, однак, виходить за ворота –
цю каторгу свою ненавидить, а йде...
Та, наче, я й сама роботи не боюся.
Негусто маю сил – та руки в мене є.
І хватка є також. Допомогти візьмуся!
Хай соловейко нам завзяття додає!
...Вже сонечко давно замружилось від втоми,
і люди по своїх домівках розійшлись,
а нам не час іще збиратися додому –
так хвацько з нею ми до справи узялись!

Хотілося мені самій переробити
всі клопоти її, всі справи до кінця,
щоб тітонька змогла хоч раз перепочити,–
стара, негомінка, самотня жінка ця.
Та марно. Завтра знов, щоб сонце обігнати,
заходиться вона, неначе заводна.
Госпóду обійде, попорається в хаті,
а там – дивись – уже чека городинá!
Без діла не сидить, не хоче!Ну, а може –
не так порожньо їй, саменький, на землі,
яка ж бо знає, що людину цю тривожить,
всі відає її скорботи і жалі!

...Я ж – мушу завтра знов до Києва в дорогу.
Та серце довго ще пробуде з нею тут,
допоки вир турбот і радощі, й тривоги
його в мій рідний дім, у місто, не позвуть.
Хто б відав, як шкода!.. Та, обійнявши скоро:
– Даруйте, – їй скажу, – але мені вже час...
А у думках своїх, крізь совісті докори,
додам: – Чи я іще побачу, рідна, вас?

...І довгий рік мине, доколи я відчую:
буденний кволий сум злітає до небес.
Це буде тут лише, коли я знов почую:
– Агов!Христос воскрес!
– Воістину воскрес!

Вчора була осіння поминальна субота, то ж я вирішила, що не чекатиму до весняних батьківських днів, адже ця тема - вічна і близька всім незалежно від пори року