До нас прийшов лелека
З косою на плечі,
Води напився з глека
Та й сів на спориші.

Микола Вінграновський

Вишуканий поетичний образ, створений відомим українським поетом, мав відблиск і в моєму житті, щоправда, в значно прозаїчнішому вимірі. І все ж лелека приходив, часто приходив.
Літній ранок, теплий і росяний. На подвір’ї батькової садиби я клепаю косу. Гладкий кіт з лискучою шерстю вивернувся на спориші поблизу. На стежці, що веде з балки, з’явився лелека. Першим його почув кіт. Сховавшись під бабкою, він почав кумедно вмощувати під собою задні лапи, готуючись до стрибка (певно, інстинкт хижака – на залишковому рівні – був живий у ньому).
Коли відстань між нами скоротилась приблизно до двох метрів, лелека видобув великим дзьобом звук, лише один звук – ніби удар кастаньєти. Цього було достатньо, щоб кіт забіг у малину – зализувати психологічні рани.
Хвилину ми дивилися одне на одного, пір’я на птахових грудях було мокре, сонячне проміння переливалося різними відтінками на краплинках роси, що світились на рельєфній шкірі ніг, від чого вони здавалися ще тоншими. Ніби на ходулях, лелека обійшов мене, простуючи на грядку, шукаючи якусь поживу...
Якщо зазирнути в минуле ще далі, то стане зрозуміло, що мій поглиблений інтерес до цих дивовижних птахів був породжений мистецтвом, точніше – кіно, побаченим у Харкові багато років тому. Фільм Юрія Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою» не давав відповіді, але ставив питання. Сильне емоційне враження від побаченого шукало вихід у надлишковій енергії і молодечому максималізмі. І хоча ідея спорудити основу для гнізда лелек поблизу батькової оселі визріла у мене і мого брата спонтанно, каталізатором її втілення, поза сумнівом, був фільм.
На колгоспній конюшні «позичили» колесо щонайбільшого діаметру – від гарби. Каюся, задля виправдання хочу зауважити, що в ньому все ж не було двох спиць, а ступиця мала серйозні технічні пошкодження. Спиляли три верхні гілки високого берестка, підняли мотузками колесо, кілька дрючків, хмиз та сіно. Довелося вислухати бурхливі протести бабусі: «Ви що ото, хлопці, надумали – виносити все сіно на гніздо?»
Першими зазвичай прилітають самці лелек і влаштовують перманентні, інколи жорстокі, бої за територію і гніздо. Так було і тієї весни. Поблизу дерева з гніздом впало кілька пір’їн – чорно-фіолетового відтінку, деякі з них – махові – мали довжину, більшу ніж півметра.
Жили лелеки на тому гнізді років вісім. Всі їх любили. Навіть занадто практична бабуся, і та поцінувала переваги від появи великого птаха в небі – сойки і яструби більше не крали маленьких курчат. З часом гніздо помітно розрослося і стало прихистком для інших маленьких птахів, які мостили свої гнізда внизу лелечої оселі.
Без претензій на власну велич хочу згадати поета Михайла Шевченка, який, довідавшись про цю подію, написав вірша «Зустрічаю лелек» – де потішив мене першими рядками:

Що ви нудите світом?
Чого це вам хлопці не спиться?
Чи погано орали, що втома не валить із ніг?
Чи вам світ зав’язала сільська молода чарівниця,
Чи зоря розбудила, на голови впавши, мов сніг?
Ах, ви знову з тим колесом!..

На жаль, того берестка і гнізда давно вже не має, та відтоді лелеки живуть у нашому селі завжди – на інших гніздах, що їх продовжують робити для білих птахів із чорною ознакою мої земляки.
Приголомшлива, незабутня картина тих часів: ще весною і не пахне, лише на горбах, з південного боку, тане перший сніг, а над гніздом здіймається у небо яскраво-зелений кущ озимини, як символ життя – то лелеки занесли зернятка лапками, ходячи по пшеничних полях.

2008