Невже ти не чув, що сини
віку мудріші від синів дня?

Григорій Сковорода

Окопи Другої світової війни вже давно зрівнялися з землею, поросли чагарниками і бур’янами, а десь – засіяні щедрою людською рукою.
У 23 роки Іван, пройшовши всю війну і виживши в тих окопах, повернувся додому. Повернувся поранений у ногу. На війні загинули Іванові батько і брат. Про війну намагався не розповідати, особливо дітям, а коли хтось запитував, говорив скупо – одним реченням. Свої воєнні нагороди заховав подалі і ніколи їх не носив – навіть у День Перемоги.
Єдиним Івановим трофеєм були гусениці з підбитих танків, згорілих у полі. Він перевіз їх кіньми до двору і пізніше, коли будував хату, закопав у основу фундаменту. Та хата стоїть і нині. Тільки покрівля вже інша – бляшана, а не солом’яна, як колись.
Там, де вузька призьба обсипалась унизу, зрідка хижо виглядали зуби гусениці – ніби вовчі ікла. Проте Іванових дітей вони не лякали – були мертві. Будинок розчавив їх.
Іванову родину лякало інше. Майже щовесни відкривалась рана на нозі. Щоденні перев’язки після роботи (про лікарняні на селі в ті часи не згадували) і довгі, дуже довгі бинти, що висіли на мотузку, висихаючи на сонці, погойдуючись, як цівки павутини, приносили в сім’ю тривогу і німе запитання: коли ж загоїться рана?
Іван був добрий і лагідний. Сім’я і односельці ніколи не чули від нього не те що лайки, навіть грубого слова.
Безмежний світ патріархальної селянської культури, що його ніс у собі Іван, і його національне самоусвідомлення вражали. Наприклад, він не просто розповідав двом своїм маленьким синам про козаків і їхню зброю за часів Коліївщини, а вносив у хату дубовий ціп і казав: «Ану, спробуйте підняти, то колись станете і ви козаками». Ціп для синів був важкуватий, то Іван порадив одному взятися за бич, а другому – за ціпильно. Коли підняли – радості була повна хата.
Як не дивно, та за порадою приходили до Івана набагато старші люди. Коли і що посіяти, коли жнивувати і чим годувати худобу? Іван знав усе і всім допомагав. Умів відремонтувати автомобіль, трактор чи комбайн.
Коли після війни на селі шаленів голод і одна бідна багатодітна родина вся могла померти, Іван врятував тих людей (тоді у нього була така можливість). Про це пам’ятали односельці. Минали роки, і всі думали, що Іванові зносу не буде. Ніхто і гадки не мав, що та рана через 50 років «збунтується». Нога у місці поранення набула негарних, страшних кольорів, інтенсивне лікування, пересадки шкіри тощо приносили лише тимчасове поліпшення.
Була весна, квітень теплий і сонячний. Іван вирвався з лікарні додому. Дружина, невістки, діти і внуки, як оті мурашки, снували по господарству. Це додавало сил, скоріше моральних. І щоб не думати про болячки, Іван взяв відерце з вівсом і пішов сіяти...
Лише перші рухи сівальника були вправними, а потім усе відбувалось, як у сповільненому кадрі. Здолавши кілька кроків, Іван зупинився, вгрузнувши у ріллю. Відро з насівкою, що його він намагався притиснути до себе, поволі вислизало вниз, а крізь пальці правої руки сипалися зернятка і падали на чоботи – сил уже не було стиснути кулак.
І це був той чоловік, що міг колись косити сіно цілий день, без відпочинку, або взяти на плече плуга (без колішні) і нести, скільки заманеться...
Без сліз на все це дивитися було не можливо.
Іван сів на горбочку, що поріс різнотрав’ям, відпочити. Перші квіточки кульбаби манили до себе сусідських бджіл. З берестка, який ріс поряд і якому було років 400, вітер ніс цвіт, схожий на пістончики. Вони крутилися, падаючи в траву і на ріллю, розворушену боронами.
Сини досіяли, заволочили і випрягли коней. Молодший онук боязко вмостився біля Івана і запитав: «Дідусю! Коли ж Ваша рана загоїться?» Іван, помовчавши, відповів: «Та, мабуть, уже ніколи...»
У цей час старший онук, стоячи з дубчиком попереду колгоспних коней, які жадібно скубли весняну траву, гукав: «Діду, а чого це кінь їсть нашу траву?!»
На обличчі Івана промайнула легенька посмішка. Востаннє. На Великдень і сьому річницю Чорнобильської катастрофи Івана не стало. Попрощатися з Іваном вийшло все село. Навіть оті нещасні, згорблені дідусі і бабусі спиралися з останніх сил на ворота чи тини.
У відомого поета з полтавських країв є рядок:

...І не вся ще земля заметена
І побілена на святки...

Іван був «сином віку», Іван усе життя прагнув засіяти всю землю, та не встиг...

2009