Та встреча, краткая, земная, что Бог нам дал...

І. Бунін

Ранок, теплий і росяний, обіцяв полуденну серпневу спеку. Вдягання і сніданок не змогли відволікти від тривожних думок і притишити хвилювання перед 30-кілометровою дорогою. Левова частка маршруту, обраного Степаном з допомогою давньої, затяганої мапи була невідомою.
Біла вишиванка і домотканий багряний пояс, видобутий з прадідової скрині, – це все, на що відважився Степан. “Ну, не свататися ж їду, – думав він, – а на побачення”. А ще йому дуже не хотілося, щоб бабусі–односельчанки, сидячи на лавках біля перелазів і лускаючи насіння, угледіли його вбрання.
Невдовзі хвилювання розвіялося: шумом вітру, що вривався в рукави сорочки, напинаючи її вітрилом на спині і звичним ще з дитинства звуком вихлопу мотоцикла. На жаль, приємне єднання вершника і прудкобіжного возільника тривало не довго. Вже через кілька кілометрів, коли позаду лишилося і сусіднє село, Степан, долаючи найвищу гору, почув, що руховик став працювати аритмічно. Животворні іскри в його нутрощах спалахували все рідше і рідше, а на вершині гори сконали.
Чекаючи, поки залізо трохи охолоне, Степан озирнувся. Ярок, давно сформований талими водами і зливами, не зачепив горб, але його підошву добряче погризли плуги, добравшись до червонувато-жовтої глини. Незаймане узвишшя поросло тонконігом, якого зроду ніхто не косив. Велика і стара покинута вовча нора пробуравила горб, здавалося, що через цей отвір вивітрилося тепло землі, як тепло оселі через димар.
Степан перевів погляд на обриси хат вдалині, що маячили рядочком на тлі луків. Сріблясто-біла ртуть вузької річки ховалася за вербами, вище яких виднілись вільхи на болоті і списи тополь.
На споді гори стояла цегляна двоповерхова школа. Її бурякові стіни, подзьобані з часів війни осколками снарядів і скріплені пізніше здоровенними кованими металевими тяжами, місцями обросли мохом і диким виноградом. Тут колись навчався Степан зі своєю шкільною симпатією. А на цю гору сходили щороку випускники школи зустрічати сонце, символ їхніх надій і сподівань. Щось схоже пережив і Степан п’ять років тому, а потім... потім усе сталося як у рядках відомого поета: “...А любов моя з синім бантом до практичнішого пішла...”
Комарі спогадів ще дзижчали навколо Степанової голови і навіть намагались кусатися, але боляче від цього вже не було...
Ремонт двигуна обмежився заміною свічок. “Як добре, що прихопив їх,” – думав Степан, розганяючи мотоцикла. Степ. Голуба безодня повітря між небом і землею насувалася, наповнюючи легені. Дихалось легко.Шлях пролягав через поля. На вибоїнах часто жовтіло розсипане зерно пшениці і вівса – то вантажівки губили врожай дорогою на елеватор. Курява вкрила все на узбіччі – траву, дерева, кущі.
Спускаючись у неглибоку балку, Степан наздогнав рій бджіл, який летів уздовж дороги, низько, розтягнувшись темною густою сіткою на десяток метрів, на фоні стерні він був схожим на велетенського удава, який звивався то вверх, то вниз. Перегони наввипередки з бджолами були короткими і завершелися тим, що рій чомусь повернув упоперек дороги. До такого маневру Степан, перебуваючи в стані замилування, був не готовий, та й гальмувати почав тоді, коли бджолині жала вже вп’ялися в пальці рук і вухо. Коли пил розвіявся, бджіл уже не було, а збурений Степан, дивлячись у дзеркало, прикручене на рулі, висмикував тремтячими руками жала з лівого вуха.
Укушені місця палахкотіли жаром і надималися пухлинами. Настрій був невеселий. Немилосердне сонце припікало. “Це ж треба було таку халепу серед степу, – думав Степан, – скажи кому – не повірить...”
Старий, здичавілий і таємничий ліс зустрів прохолодою, сирістю і пітьмою. Важке сонне повітря, обпившись пахощами хвої, грибів і прілого листя, принесло полегшення тілу, інфікованому коктейлем отрути і адреналіну. У вологій дубині дорога петляла пругким жовтявим піском із вкрапленими, попелястими плямами невисихаючих калюж – мов безмірна леопардова шкура. Зрідка місцями траплялись галявини, засліплені сонцем. На одній з них Степан побачив блакитні і жовто-гарячі квіти. Зупинився. Серед високого різнотрав’я і присадкуватої лісової суниці росли материнка і звіробій. Нарвавши два оберемочки і сховавши їх у невеликий рюкзак, Степан нарешті виїхав із лісу, щоб знову зупинитися – тепер уже перед загатою “колгоспного хазяйнування”. Хтось додумався зорати і засіяти луки. У вибалку дорогу спотворювали глибокі баюри, заповнені водою, а обабіч – суцільне болото з рідкими немічними стеблинками кукурудзи.
Степанова вперта натура не дозволяла йому втрачати час на пошуки об’їздних шляхів: роздягнувшись і сховавши одяг у рюкзак, він рвонув навпростець. Шматки багнюки, вилітаючи з-під коліс, картеччю вкривали спину, та ще й плюхались у ковбані, розганяючи місцевих жаб.
Біля річки Степан оглянув себе: навіть голова була в болоті, а укушене вухо обвисло, як у капловухого собаки. “Оце парубок!” – плювався Степан, витираючи багно з губ. Як не дивно, але трагікомічність ситуації лише додала йому сил. Купання у річці і “зализування” ран вже не могло призупинити політ його думок на інший берег, де жила царівна Тамара.
…Тихий втомлений вечір. Прощання на мосту – мовчазне і тривожне. Небо все нижче опускалось над річкою, а із заходу сунули підозріло дощові хмари. Дерев’яний міст з’єднував луки і село. Людські огороди впиралися у густі, похилені до води верболози. Їхнє сірувато-зелене листя слугувало прихистком для гусей і качок, де ті кублились, гублячи пух, а вода розносила його по берегах. Чорні човни похнюпили свої носи і, опустивши їх у воду, спочивали, спершись на берег кормою, з надією колись звільнитися від пут металевих ланцюгів, якими вони були прикуті до верб, і нарешті відчути швидку течію чистої річкової води; а вода змиє з їхніх бортів яскраво-зелену ряску і равликів, що присмокталися до дощок.
Спираючись на сизі, вивітрені перила мосту, Тамара дивилася у воду. Довгуваті, зелені коси водорослів колисало течією, оголюючи золото річища. А ще вона загрібала маленькими пальцями босої ноги, опаленої сонцем і окільцьованої біленькою смужкою незасмаглої шкіри від ремінця босоніжок пісок, занесений на товсті дубові дошки мосту взуттям, ратицями, копитами і колесами.
Гарячий пісок сипався у щілину між дошками і зникав у воді, залишаючи сніп пороху на дзеркалі води. Коли відстань (із Степанової ініціативи) між їхніми ліктями, невпинно скорочуючись, досягла невидимого міліметра і дихання його стало спонтанним, а тіло, напружившись, завмерло – Тамара тихим сяйвом далекої блискавки мовила: “Не треба, Стьопо...” У цей час велика рибина скинулась на воді, порушивши мертву тишу, та ще ластівка пронеслася, танучи у непроглядному вечірньому тумані. Ця символічність пророчила Степанові довгий і цікавий шлях завоювання царівни.
…Ніч, темна і вітряна. Степан, влігшись на долівці, застеленій травою озера, що мала неповторний аромат і тихо шурхотіла під ковдрою, провалювався в сон, звільняючись поволі від полону пригод. Краплі дощу розпочали свій веселий танок на бляшаному даху хати, а тіло його зрідка здригалося від залишків напруги і солодкої втоми.
Попереду Степана чекало військо на чужині та ще Тамарині листи, яку в’їдливі сусідки все допитували: “А що то за артист приїздив?”
Через два роки Тамара стане його дружиною і народить йому синочка, але це – вже інша історія.

2009