Сутана творить священника, мундир творить солдата

Томас Карлайл

Кінофільм «Чуже обличчя» режисер Хіросі Тесігахара зняв 1966 року за сценарієм Кобо Абе – автора однойменного роману. Сюжет кінокартини і фабула роману мають суттєві відмінності й розбіжності. Утім, талановиті автори засобами кіно змогли донести до глядача найпосутніше – філософські роздуми про трагедії життя, про обличчя, душу і совість людини. Лейтмотив фільму має бездонно-сакральний смисл: якщо у людини немає сумління, то жодні витончені й досконалі маски, що прикривають лице, вже нічим не допоможуть, а навпаки – розкриють, виявлять справжнє, істинне обличчя.
Пролог фільму приголомшує глядача оповіддю рухомих щелеп-кісток людини (зображених у рентгенівському промінні). А частини людського тіла, що плавають у воді, нагадують сюрреалістичні, «бунюелівські» картини. Це видовище стимулює уяву і викликає безліч тлумачень і алюзій....
Для успішного науковця солідного інституту життя враз перевернулося після нещасного випадку – вибуху балона з рідким киснем. Багряні набухлі шрами, ніби клубки п’явок, знищили обличчя чоловіка. Згодом, у сімейному житті, зникла фізична близькість із дружиною, а діалоги з нею стали нервовими, формальними, без душевної теплоти і взаєморозуміння. Запанувала безвихідь і самотність.
Головний герой звертається до лікаря-психіатра (який «не лікує фізичні захворювання, а просто заповнює порожнини у вашому розумові»), щоб той виготовив маску. Вона дала б можливість звабити власну дружину і викликати в неї почуття ревнощів…
Процитую унікальні, неперевершені фрази Кобо Абе щодо обличчя і маски: «маска – це не просто замінник обличчя, а вияв сильного метафізичного прагнення набути іншого вигляду», «обличчя – це стежинка до інших людей», «обличчя чудовиська створює серце чудовиська», «маска розриває зв’язок між обличчям і душею», «справжнє обличчя – це лише недосконала маска».
Отже, одягнувши маску, чоловік цілеспрямовано і безоглядно втілює свій задум. Під час сум’ятливого рандеву зі своєю дружиною на її запитання відповідає: «У мене немає дружини!..» У куточку її очей, показаних зблизька, затремтіла сльоза… «В затравленных глазах его жены забито промелькнуло что-то вдовье», – влучно писав відомий поет. Герой ще не знав і не усвідомлював, що дружина давно здогадалася, хто є хто, і просто продовжувала грати роль у фарсовій п’єсі.
Ні! Пихатий чоловік, засліплений перемогою у звабленні жінки, не відчував, що зернятка осоту чи татарнику вже проросли під його маскою і пустили коріння у душу, перетворивши його єство на почвару. Психологічна катастрофа для нього грянула вранці. Дружина, зізнавшись у всьому, пішла геть, промовивши: «В коханні ми всі намагаємося зірвати чужі маски»…
А далі головний герой (морально розчавлений) іде на злочини і, наприкінці, вбиває свого лікаря. Вражає глядача фінальна сцена: юрба байдужих, відчужених людей (усі в масках), рухається назустріч герою, нагадуючи субстанцію, де не існує понять «особистість», «родина», «народ»…
У фільмі «Чуже обличчя» немає вторинних (порожніх) кадрів. Автори стрічки все продумали до найменших дрібниць і гармонійно поєднали сцени. Приміром, у пісні, яка звучить німецькою мовою в пивному барі, є глибинно-символічні слова, адресовані кожному з нас: «Я бачу твоє обличчя, але де ти?..»
Хочу звернути пильнішу увагу на дуже важливу окрему сюжетну лінію стрічки, яка нетривала в часі, але за емоційним враженням перевершує основну. Вона, як самурайський меч, легко розтинає вербальну шкаралупу роздумів героя про обличчя та маску і робить їх мізерними, суєтними. Йдеться про молоду, тендітну дівчину, що постраждала від ядерного випромінювання (половину її обличчя вкривають келоїдні шрами). Видається, що бачені раніше документальні фільми про трагедію Хіросіми і Нагасакі, не спроможні так яскраво донести до глядача масштаб катастрофи, як це вдалося режисеру.
Дівчина добровільно ходить у психіатричну лікарню і пере там білизну. Хворі імператорські вояки, не знаючи про поразку у війні, віддають накази і самі ж їх виконують. Якийсь божевільний грубо домагається дівчини, а діти на вулиці обзивають її потворою. Якось вона приходить додому весела, усміхнена і таємнича. Розповідає братові, що сьогодні її вперше назвали панною…
Ранок. Дівчина, сидячи на зламаному човні, який уже ніколи не попливе у море, одягає красиву білосніжну сукню. Зав’язує на потилиці білою стрічкою смоляне волосся, бо шрами перед обличчям смерті ховати не потрібно. І йде у море, розтинаючи білопінні хвилі, які молочними язиками лижуть пісок. За мить лише чорна цяточка її голови зникає на фоні наполовину темного кружала вранішнього сонця… Коли пригадати, що в Японії білий колір означає печаль, горе і траур та вважається символом «очищення і чистоти» – то сцена самогубства просто ошелешує глядача, викликаючи в нього співчуття до болю, мук і страждань тисяч безневинних, на чиєму житті так трагічно позначились ядерні вибухи.
І, насамкінець, кілька слів про назву фільму «Чуже обличчя». По-японськи вона звучить як «танін–но као». Слово «танін» має багато значень: чужий, дивний, нерідний тощо. Тому словосполучення «людина без обличчя» або «людина, що втратила обличчя» було би більш точним, відповідаючи відомій в японській культурі ідіомі «втратити обличчя», яка означає вчиняти те, що неприпустиме, що неможливо виправити.
Кінофільм «Чуже обличчя» варто побачити. Бажано інколи прискіпливіше, без рожевих окулярів, дивитися на себе у дзеркало і ніколи не «втрачати обличчя» та не руйнувати в собі стежинку до інших людей…

2010