Я вийшла в ніч.
Стояла тиша –
глибока, ніби правіки…
А в фіолетовім узвишші
яріли маково зірки.
А над усім, і наді мною –
прозора тиша, що хоч пий…
Дарма, що ніч повита млою,
що місяць на тепло скупий,
дарма…. дарма, що сяйва мало –
в безмежжі порожнеч нема.
Не схожа темінь на примару…

У цім огромі я сама
прозорими крильми майнула
поміж невидимих беріз -
землі залишила минуле,
де ворох дум і злива сліз.

Як легко завмирати в леті,
мережить простір і віки,
коли усі твої потреби
в легенькім порусі руки.

Шепталися, тремтіли зорі,
назустріч неба йшли вали -
такі безмежні і прозорі
вони в високості були,
що я пірнула в ті глибини
і розчинилася в тіні.
І небо оком голубиним
моргало трепетно мені.
Отак душі благоговіти,
коли вона – сама свіча...
І раптом у земному світі
Цвіркун ледь чутно засюрчав...
Спинила враз політ стокрилий –
куди нам, грішним, до небес?
Тобі без світу сиротливо,
коли ти навіть дикий пес.
А ти без нього хто? Земного
тебе чекають на землі –
день, об який розбились ноги
й душа - в криваві мозолі,
те джерело, що в спрагу люту
тобі зволожило уста,
знайомі і незнані люди,
їх мова світла і проста,
верба, що в юності садила,
краплина, що впаде з чола,
і перш за все – ота єдина,
яка тобі життя дала.
2008