Сьогодні день напоєний грозою,
шовкові коси скупані дощем.
А вітер косить вогкою косою,
і капотить зелене листя ще.

Пахучо розпустились матіоли –
куди отим парфумам дорогим...
Аж ніде стати босою ногою –
так горнуться ті трунки до ноги.

Цвіркун малий сюркоче з-під билинки -
звучанням чистим струшує росу.
Буркун до неба спинку випнув гінко,
погойдується вусами вівсюг.

Кульбабки золотаві невеличкі
сховались в зелененькі черешки.
Цілує мак волошку ніжно в щічку...

Бреду крізь їхнє царство навпрошки.

Виблискують калюжі на дорозі –
мені туди, куди вона веде.
Чабрець-трава лоскоче ноги босі,
вмиває ружа личенько бліде.

Петрів батіг, знай, хмари розганяє –
пора за працю братися бджолі.
Бо сірий день, що ген до небокраю,
захає геть обов’язки малій.

Любистку що – розкинувся крилато,
півонію в обійми спокуша.
А що лишається розпусниці кудлатій? –
в ній променисто світиться душа.

Траві під нею червоно і біло –
пелюстки щойно квітами були.
Неначе від грози сховатись бігли,
та грім їх кучері зненацька обпалив.

Дощем зволожені, голублять голі литки,
і майорить засвічена земля.
По цій землі, промочені до нитки,
йдемо, як друзі – літо, дощ і я.
2009