Дмитро Федорчак вмер наглою смертю посеред літа, залишивши вдову з двома дітьми. Власне, залишати цей світ так рано, – а йому минуло лише 55 років, – він і гадки не мав. Крутився, як білка в колесі, щось планував, мріяв довести до пуття клаптик землі в садово-городньому кооперативі… Після п’ятдесяти його дедалі більше тягнуло до роботи на землі – так воно завше буває з тими, хто народився і виріс в селі, а потім, в силу життєвих обставин, став мешканцем міста. Отих шість «сотиків» довгоочікуваної «дачі» Дмитро з дружиною перетворили на справжню оазу благодаті. Чого тільки в них там не росло! Смородина, малина, полуниця, кизил, яблуні, груші, черешні, виноград, обліпиха, персики, калина, огірки, картопля, помідори, капуста, виноград, не кажучи вже про цибулю, квасок, моркву, буряк, петрушку, шпинат, салат, ревінь… До цього ще треба додати з десяток різних сортів квіток, запашну м’яту, мелісу, рум’янок… Уявили собі отой «райський куточок»?

Дмитрова дружина мала такі руки, що щоби не посадила – все зійде і виросте. Ви гадаєте, що досить лише купити насіння чи саджанець, і на тому кінець? Як би не так! Треба до того ще додати тепла свого серця і любові – до землі, до тієї зеленини, що садиш, до кожного саджанця.

У голодні дев’яності нерідко траплялося так, що «добрі люди» допомагали «дачникам» збирати врожай, а чого гіршого – викопували щойно посаджені саджанці і перепродували. Федорчакам нашкодили кілька разів. Вони сумували, побивалися, а потім на місці поцуплених саджанців садили інші… Згодом якось все вляглося, саджанці таки стали деревами, а потім зародили на славу.

За кілька років Федорчаки звели на «дачі» невеликий будиночок. Під час будівництва до Дмитра отак потихенько «приклеївся» сусід через межу – «доктор». Що тільки Дмитро привозив собі на будову – то відразу й сусідові те саме. Звісно, воно було за гроші, але Дмитро мав чимало приятелів і діставав щось дешевше, а «доктору» це якраз «підходило». У «доктора» на будові нерідко працювали його «слабі», себто пацієнти. Знаєте, як воно буває – комусь треба лікарняний листок відкрити, інший «віддячується» за лікування, третій старається «наперед»…

Таки не довелося Дмитрові Федорчаку потішитись дачним будиночком і садком… Одного дня він прийшов з роботи втомлений… В грудях щось пекло… Думав, що до ранку минеться. Випив корвалолу і положився спати… Тієї ночі його земний шлях добіг кінця…

Скільки то клопоту стається родині, коли хтось вмирає наглою смертю! Особливо, якщо це господар, батько… А ще, коли не встиг довести все до ладу і не повідомив домашнім де і що є… Нашим людям таки треба вчитися в тих капіталістів. У них складають заповіт задовго до смерті, а не тоді, як ти вже «лежиш на витягненню» і не можеш слова сказати… Та і чого того заповіту боятися? Приміром, склав його в сорок літ, а потім можеш переписати… Але хіба людина про те думає? Хіба вона знає, коли стане перед Богом? Тому треба бути весь час готовим до цього, не боятися і жити собі далі скільки Бог пішле.

Данка Федорчак прийшла до себе аж через місяць після чоловікового похорону. Вона була за ним як за стіною. Дмитро завше телефонував їй, коли кудись їхав по роботі. Нераз приїде пізно, зайде до хати, витягне з кишені цукерка, дасть дружині і так усміхнеться, що тільки спробуй на нього гніватися – нічого не вийде.

Зі смертю Дмитра все Данчине життя змінилося. Вона й гадки не мала, де і за що треба платити, ніколи не відвідувала з квитанціями ощадкаси, до магазину за продуктами ходила зрідка. Тепер треба було вчитися всього, як малій дитині. А ще «на руках» двоє незаміжніх доньок і незавершений дачний будиночок… Але як то воно є в житті? Колись так само залишилася без чоловіка з двома малолітніми доньками її мама… Щойно закінчилася друга світова війна. Довкола біда і злидні. Батька заарештували…Ніхто не знав де він і що з ним… Найстрашнішими були ночі… Данчина мама ставала коло вікна, що виходило на цвинтар, і голосила: «Мамо, тату, заберіть мене до себе, бо я вже не можу!» Данка з молодшою сестрою ховалися з головою під ковдру і тремтіли від страху.

Усе, що їй залишилося – спогади… Вона наче жила не теперішнім, а минулим. Спогади змінювали один одного. Вона трималася за них, як за рятівну соломину і боялася забути бодай що-небудь… Щоразу, проходячи повз школу, – а їхній будинок був якраз неподалік школи, – вона пригадувала, як вони з Дмитром, схвильовані, стояли на шкільному подвір’ї серед інших батьків, школярів і вчителів коли молодша донька пішла в перший клас… Вчительки підходили до зніяковілих і розгублених «першачків» і забирали «своїх». Дмитро уважно спостерігав за всім і коментував: «Данцю, ну хіба то вчителька? Поглянь тільки, яка в неї коротка спідниця? А намальована? Як актриса театру перед виставою!». Коли підійшла вчителька до «їхнього» класу, Дмитро здихнув з полегшенням: «Ну, дякувати Богові, що «нашим» дітям справжня вчителька дісталася!» Вчителька – Мирослава Степанівна, справді вирізнялася серед інших вчителів – і вбранням і зачіскою, - усім. Вона чимось нагадувала Дмитрові старих сільських вчителів…

Однієї суботи Данці зателефонував сусід по «дачі» – «доктор». Довго м’явся, висловлював співчуття з приводу смерті Дмитра, а потім, начеб то вибачаючись, «видусив» з себе:

- Перепрошую, пані Богдано, ви ще не заглядали до чоловікового гаража на роботі?

- Та якось руки не доходять… А в чім річ?

- Знаєте, там є дещо моє, на будову, хотів би забрати?

- Дмитро мені нічого не казав про це?

- Певно не встиг…То, може б ми якось туди під’їхали?

- Мені треба розібратись спершу самій… Зателефонуйте за тиждень.

- Добре, але не «тягніть» з цим, бо на дворі погода, а в мене майстри на «дачі».

- Гаразд…

Розмова з сусідом ошелешила Данку і занепокоїла водночас. «І чому мені Дмитро нічого не розповів про отой гараж і те, що там є? Тепер спробуй розберися…» За кілька днів вона навідалася на колишню Дмитрову роботу. Попросила показати їй його гараж і вміст…Там була купа всякої всячини – шини до автомобіля, ринви, дошки, кілька драбин, сантехніка. Повернувшись додому, вона вийняла з шафи чоловікову теку з документами і ретельно все переглянула. На численних клаптиках паперу були якісь помітки і розрахунки витрат будівельних матеріалів, ескізи дачного будиночку. Однак детального списку матеріалів і що кому належить, вона не знайшла. Довелось «довіритися» «докторові»… Він приїхав мікроавтобусом і поділив все «по братньому». Чимало з того, що знаходилося в гаражі, було «по парі», а на інше «доктор» показував пальцем і казав: «Це моє…» Серед іншого там була висока драбина, про яку Данка чула від чоловіка, але не мала де її подіти… «Доктор» люб’язно запропонував поставити її «на зберігання» до його гаража на «дачі» – щоб не вкрали.

Настала осінь, за нею зима… В січні Данка якось навідалася на «дачу», щоб оглянути господарство… На лихо – вхідні двері будиночка були розбиті. Щоправда, красти не було що, але клопіт таки був. Треба було шукати майстра, щоб полагодив двері… Якось з Божою поміччю це залагодилося. Тоді Данка написала великими літерами звернення до крадіїв і прикріпила його коло вхідних дверей – «Хлопці!Побійтеся Бога і не кривдіть бідну вдову. В хаті нічого нема!». Коли за місяць вона приїхала на «дачу» ще раз – двері були на місці, натомість на них було видряпано цвяхом напис – «Ми нічого не брали».

Минав рік за роком… Горіх біля будиночка вигнався вище даху і вперше зародив. Кущі і дерева обступили його з усіх боків, наче вартові. Виноград розрісся і потребував підпори. А сливка, що росла поруч з малиною, коло межі, всохла. Черешні рясно зароджували щороку, але скуштувати їх було годі – щойно ягоди поспівали, як птаство видзьобувало їх дощенту. Данка шкодувала Божі створіння. Щоразу, приїжджаючи на «дачу», брала з собою щось для тамтешніх, забутих усіма песиків чи котиків, які або оселялись тут або доживали віку, привезені і покинуті господарями напризволяще – набридли. Данка мала добре, співчутливе серце…

Як вона втішилась, коли вперше зародив горіх! Його садив Дмитро… Гарні, міцні стовбури горіха підіймались високо догори. Щоб дістатись до горішків, потрібна була драбина. Данка пригадала, що кілька років тому чоловікову драбину взяв «на зберігання» сусід – «доктор». Зателефонувала до нього…

- Ало, пане Кириле, це Данка, сусідка по «дачі».

- Слухаю…

- Я той, хотіла взяти свою драбину, ту що ви кілька років тому поставили до свого гаража…

- Яку таку драбину?

- ….Ну ту, високу…

- Нема в мене ніякої чужої драбини окрім моєї…

- Та ми ж разом ставили її до вас…

- Ні, ви певно, помилились…

Вона поставила слухавку і не знала, що й сказати… Вона ще при тверезому глузді і добре пам’ятає про драбину… Але ж сусід… Хто б міг подумати. Потім пригадала, як колись покійний чоловік довго не міг заспокоїтись, відвідавши «доктора» вдома. Зайшовши до його помешкання, Дмитро побачив у коридорі силу силенну різних пакунків з ліками… Збагнув – «То он як він гроші заробляє!…» З того часу Дмитро спілкувався з «доктором» якомога рідше… Хитрунів і брудних на руку він не любив.

Яким же було здивування Данки, коли за кілька днів після розмови з «доктором» він зателефонував до неї…

- Пані Богдана?

- Так…

- Це Кирило…

- Слухаю…

- Знаєте, я вашу драбину знайшов – була прикидана дошками в гаражі… Можете взяти будь-коли…

- Добре…

«Невже у нього пробудилася совість?» – подумала Данка… Як би то не було, добре, що драбина таки знайшлася… Але історія з драбиною мала продовження. Зірвавши горішки і яблука, Данка попросила «доктора» знову «притулити» в себе її драбину. Жаль було залишати її на дворі під будиночком – можуть поцупити. То ж її знову віднесли до «докторового» гаража. Аж тут «доктора» просвітило…

- Пані Богдано, знаєте я таки пригадав…

- Що саме?

- Звідки взялася оця драбина…

- І звідки? Мій чоловік змайстрував, він сам мені казав про це…

- Так то воно так, але не зовсім так.

- Як це не так?

- Ваш чоловік замовив цю драбину одному майстрові, а я дав йому за роботу спирту… То, виходить, вона моя…

«Ну й хитрун!» подумала Данка. «І спробуй йому заперечити? Ач, як він хитромудро все придумав. Та нехай залишить собі ту драбину, щоб йому грець…»

Біда, як то кажуть, сама не ходить… То ж невдовзі на Данку чекало ще одне «випробування». Сусід по «дачі» з іншого боку здійняв ґвалт, мовляв, її горіх кидає тінь на його город і в нього не родить картопля. Щоправда, у нього не було жодного деревця на городі. Данка вислуховувала його нарікання і мовчала. Вона не могла навіть думати про те, що Дмитрів горіх треба зрізати! А сусід, щойно побачивши її, буркотів про горіх і наполягав на тому, що його треба конче викорчувати. І таки добився свого… Нерви в Данки не витримали… Аби не слухати далі сусідового ниття, вона була згідна на все – нехай робить, що хоче… За бідну вдову не було кому заступитися… Вона з болем погодилася на «знищення» горіха, за умови, якщо сусід зробить це сам, а заодно зріже оту її засохлу сливку… Хіба вона могла дати собі з цим раду зі своїми доньками?

За тиждень, коли Данка поралася на городі, під’їхав сусідський «уазик». Сусід гонорово підійшов до неї з бензопилою в руках і вичавив:

- Останній день горіха настав. Що там ще, крім нього, треба зрізати?

- Онту засохлу сливку біля малини, - знічено промовила Данка.

- Зараз ми зі шваґром миттю з ними впораємось.

З виглядом тріумфатора, сусід пішов з бензопилою до сливки… За ним слухняно почалапав шваґер. Разом вони заходилися примірятися коло засохлого стовбура.

Данка мовчки спостерігала за тим, що відбувалося. Сухого дерева їй, звісно, не було жаль. А от на те, як різатимуть її красеня горіха, дивитися не хотіла… Сусід нервово підрізав стовбур сливки з боків, а шваґер топтався довкола, щоб згодом спрямувати його в потрібний бік. Раптом тишу розірвав несамовитий крик. Данка підбігла до чоловіків і застала таку «картину» – сусід стояв з блідим і перекошеним лицем, а поруч нього стогнав на землі шваґер – з його ноги юшила кров, а штанку нижче коліна було цілком пошматовано. Невідомо яким чином пила «зіскочила» і зачепила шваґрові ногу. Рана виявилась доволі глибокою, але кістка залишилась неушкодженою. Данка кинулась до будиночка за «зеленкою» і бинтом. На цьому шваґрова робота скінчилася… Натомість сусід кипів від люті і мерщій побіг до горіха. Він знервовано підпилював стовбур дерева і обдирав бензопилою кору довкола.

- Я тобі зараз покажу… Ти мені за місяць сам всохнеш…

Стан шваґра потребував термінової шпиталізації, тому «лісоруби» невдовзі забралися геть, навіть не попрощавшись… Розгублена Данка сиділа під будиночком і плакала… Працювати далі не мала сили… Зібрала речі і вирушила до залізничної станції, що в сусідньому селі. Тієї ночі вона майже не стулила очей… Серце краялося від болю через понівечений горіх. А ще переймалася станом здоров’я покаліченого чоловіка… Під ранок, знесилена, вона заснула. Їй приснився усміхнений і веселий Дмитро посеред їхнього саду, в старому кашкеті «на бік». Він ніжно дивився на неї, неначе хотів щось сказати. Потім обернувся і поволі пішов, а згодом його постать щезла за деревами…

Вона прокинулась біля одинадцятої ранку… Подумки поверталась до побаченого уві сні… Потім поглянула на портрет Дмитра на стіні навпроти і її очі наповнилися слізьми – «Може то сам Дмитро приходив, щоб заступитися за свої дерева?»

Крізь фіранку пробивалося сонячне проміння… На гілочці орхідеї за ніч розцвіли ще кілька квіток – і вродиться ж таке чудо!…

18 листопада 2010 року