Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.02.26
09:38
Вчетверте лютий дихає вогнем,
І пам'ять б'є у скроні, наче дзвони.
Ми кожен ранок починаєм днем,
Де вгризлось лихо, дим і бастіони.
Чотири роки...Скільки в них життів?
Розмов людей, обірваних на слові.
Ми стали старші за своїх батьків
І пам'ять б'є у скроні, наче дзвони.
Ми кожен ранок починаєм днем,
Де вгризлось лихо, дим і бастіони.
Чотири роки...Скільки в них життів?
Розмов людей, обірваних на слові.
Ми стали старші за своїх батьків
2026.02.26
09:12
Панічні атаки уже пережиті —
В метро не шукаємо більш порятунку.
Коли деспот спалює сонячне жито
Звикаєш до спазм у порожньому шлунку.
До холоду в домі та мін на порозі,
Прокльонів, матюччя ганебної ролі.
До стигм на хресті, наркотичної дози
В метро не шукаємо більш порятунку.
Коли деспот спалює сонячне жито
Звикаєш до спазм у порожньому шлунку.
До холоду в домі та мін на порозі,
Прокльонів, матюччя ганебної ролі.
До стигм на хресті, наркотичної дози
2026.02.26
06:09
Старанно сповите туманом,
Світання дрімає в саду, -
Росою зволожені зрана,
Дерева на сонечко ждуть.
Чекають на подуви вітру,
На світлих годин прибуття,
Мов я на кінець лихоліття
І розквіт нового життя.
Світання дрімає в саду, -
Росою зволожені зрана,
Дерева на сонечко ждуть.
Чекають на подуви вітру,
На світлих годин прибуття,
Мов я на кінець лихоліття
І розквіт нового життя.
2026.02.25
18:41
ХОР ВОЇНІВ СВІТЛА:
«Ця сповідь – тим, чий земний шлях обірвався надто рано,
ставши тихим болем нашої весни.
Ми присвячуємо ці слова кожному дому, що вистояв під крижаним вітром,
і кожному серцю, яке не згасло в сутінках втрат.
Нехай наш сад прокине
«Ця сповідь – тим, чий земний шлях обірвався надто рано,
ставши тихим болем нашої весни.
Ми присвячуємо ці слова кожному дому, що вистояв під крижаним вітром,
і кожному серцю, яке не згасло в сутінках втрат.
Нехай наш сад прокине
2026.02.25
18:23
Дратує душу тліюче багаття,
Блакить небесну пронизав кармін.
Стою посеред лютого один...
Самотносте! Рубай мене на шмаття!
Роби це без жалю, з палким завзяттям!
Багато невідмолених провин!
Життя - болото. Жодних світлих змін.
Блакить небесну пронизав кармін.
Стою посеред лютого один...
Самотносте! Рубай мене на шмаття!
Роби це без жалю, з палким завзяттям!
Багато невідмолених провин!
Життя - болото. Жодних світлих змін.
2026.02.25
17:32
Оглянуся, буває, у минуле
тай думаю, не знаючи чому, –
а може, і мене не всі забули
так само як і я, коли почули
що згадувати їх ще є кому.
І є кому журитися так само
за митями щасливої доби
і червоніти темними ночами,
тай думаю, не знаючи чому, –
а може, і мене не всі забули
так само як і я, коли почули
що згадувати їх ще є кому.
І є кому журитися так само
за митями щасливої доби
і червоніти темними ночами,
2026.02.25
15:56
Не німіли в тужному мовчанні,
Наче стадо зляканих овець, -
Спалахнули шини на Майдані
Від вогню обурених сердець.
Почалася смертна скрута бою
На промерзлих вулицях святих, -
Помирали здружено герої,
Щоб навічно в пам'ять увійти.
Наче стадо зляканих овець, -
Спалахнули шини на Майдані
Від вогню обурених сердець.
Почалася смертна скрута бою
На промерзлих вулицях святих, -
Помирали здружено герої,
Щоб навічно в пам'ять увійти.
2026.02.25
13:05
Непомітно літо підійшло,
Ніби пілігрим святий і грішний.
Листям і літописом тепло
Напливає передвістям грізним.
Літо підійшло без привітань,
Без анонсів і фанфар веселих.
У вікно постукала герань,
Ніби пілігрим святий і грішний.
Листям і літописом тепло
Напливає передвістям грізним.
Літо підійшло без привітань,
Без анонсів і фанфар веселих.
У вікно постукала герань,
2026.02.25
10:23
ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ
Отже, у мене народилася ідея - дарувати тим читачам, які стежать за тим, що я пропоную їхній увазі, свої емоції від тих поетичних чи прозових творів, що залишають слід у душі. Йтиметься про художні перлини українських творців - і тих,
2026.02.25
08:15
То ніж у серце, то плювок у спину!
По правій б'ють, підстав і ліву. Доти
мовчиш і терпиш гніт ти не людина —
істота.
Ти — генетичний робот не інакше,
і не зважай на те, що серце чуйне
від болісної ніжності заплаче
По правій б'ють, підстав і ліву. Доти
мовчиш і терпиш гніт ти не людина —
істота.
Ти — генетичний робот не інакше,
і не зважай на те, що серце чуйне
від болісної ніжності заплаче
2026.02.24
22:40
Цей місяць лютий, він такий важкий.
Болять його події ще з майдану.
Кровлять його натоптані стежки:
Калинно - свіжим, а збуріло - давнім,
В канві слідів оплакано-гірких.
Короткий днями, тягнеться між дат
За роком рік все той же місяць лютий...
Болять його події ще з майдану.
Кровлять його натоптані стежки:
Калинно - свіжим, а збуріло - давнім,
В канві слідів оплакано-гірких.
Короткий днями, тягнеться між дат
За роком рік все той же місяць лютий...
2026.02.24
21:49
Зачепилось сонце за верхівку клена,
тріпотало сяйвом у тенетах віт
і тяглось промінням з-за гілля до мене,
помогти благало злинути в зеніт.
Я закляк в задумі: що мені робити?
Хоч бери сокиру і рубай той клен...
Та повіяв вітер, захитались віти,
тріпотало сяйвом у тенетах віт
і тяглось промінням з-за гілля до мене,
помогти благало злинути в зеніт.
Я закляк в задумі: що мені робити?
Хоч бери сокиру і рубай той клен...
Та повіяв вітер, захитались віти,
2026.02.24
19:33
Не йде із пам’яті мале оте хлоп’я –
Товстогубе, в ластовинні все,-
Воно побачило, як ти, Цереро,
Ковтаєш жадібно напій з ячменю,
І засміялося, й сказало: «Ненаситна...»
Невже за цим, як на сільську дитину,буденним словом
Почувсь тобі, богине,
Мало
Товстогубе, в ластовинні все,-
Воно побачило, як ти, Цереро,
Ковтаєш жадібно напій з ячменю,
І засміялося, й сказало: «Ненаситна...»
Невже за цим, як на сільську дитину,буденним словом
Почувсь тобі, богине,
Мало
2026.02.24
18:35
Розквітла троянда красива,
І сонечко світить палке!
Не треба нам тут негативу,
Тож геть все мінорне й гірке!
Цю темряву, сум і химери
Готові здолати? Авжеж!
Скасуймо сонети Бодлера
І сонечко світить палке!
Не треба нам тут негативу,
Тож геть все мінорне й гірке!
Цю темряву, сум і химери
Готові здолати? Авжеж!
Скасуймо сонети Бодлера
2026.02.24
14:08
Хоч топить ніч квапливо
в долоні сніг лютневий,
збагнути неможливо
цей погляд металевий.
Полудою в зіницях
кришталики туманні
ховають таємниці
на денці океану.
в долоні сніг лютневий,
збагнути неможливо
цей погляд металевий.
Полудою в зіницях
кришталики туманні
ховають таємниці
на денці океану.
2026.02.24
13:53
Одного разу кілька раз
Я заглядав собі у вічі.
Не ради себе, на показ
Не як небудь, по-чоловічі.
Було минуле сполоснеш
Туди - сюди, де сам скитався
І зайве тихо проковтнеш —
Куди впаде — не роздивлявся…
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Я заглядав собі у вічі.
Не ради себе, на показ
Не як небудь, по-чоловічі.
Було минуле сполоснеш
Туди - сюди, де сам скитався
І зайве тихо проковтнеш —
Куди впаде — не роздивлявся…
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тимофій Західняк (1956) /
Проза
ПРИГОДА
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ПРИГОДА
ПРИГОДА
З Василем Кирилюком сталася прикра пригода. Навіть дві. Обидві впродовж тижня. Десь поділися Василеві окуляри в дорогій оправі і улюблений чорний фетровий капелюх. Перше, що спало на думку: “Вкрали. Але хто, де і коли?» Відповіді на ці питання не знаходив.
Василь був чоловік господарський, прискіпливий і завжди пильнував, щоб в усьому був належний порядок. Інколи від того порядку йому самому робилося зле, але пересилював себе і порав, бо інакше не міг. Не почувався щасливим, коли подвір'я хати не було заметене. Уночі не чіплявся сон, якщо на кухні були брудні миски, чи на ганку скинуте абияк взуття.
У свої 65 літ, Василь почав забуватися. Звісно, в такому віці людська пам'ять вже не та, що колись. А ще — очі. Читати без окулярів Василь не міг, і часом, коли виходив з хати, забував їх вдома, і тоді злився сам на себе. Щоб якось зарадити цьому, купив собі дві пари окулярів і поклав до кишень обидвох маринарок, які носив по черзі — одну на щодень, іншу на неділю. Та, що на неділю, була “не наша” – її вислала з Америки цьотка Сабінка. Двадцять років тому вона поховала чоловіка, поїхала до сестри в Америку і залишилася там.
Сабінці з чоловіком Бог власних дітей не дав, тож вона, як могла, піклувалася про племінника — висилала йому пакунки з «американськими хустками», светрами, сорочками, капами. Василь дещо залишав собі, а решта йшла на продаж. Такі “гешефти” треба було робити дуже обережно, бо тоді це називалося “спекуляцією” і тягнуло за собою кримінальну відповідальність. Але Василь був хлоп не дурний і продавав лише “своїм”. За десять років поставив нову хату.
Окрім Василя, в Сабінки на батьківщині нікого з рідних не залишилося. Єдине, про що вона турбувалася — могили чоловіка і батьків на старому сільському цвинтарі. Час від часу присилала Василеві гроші для догляду за могилами і просила вислати їй знимки, щоб знати в якому вони стані. Василь робив все як належиться, а на “заощаджені” кошти поставив пам'ятник на могилі дружини. На чорному гранітному камені було вибито її портрет у віці 45 років, який подобався Василеві найбільше. Напис з позолотою було видно здалеку. Під Василевим портретом була лише дата його народження. На портреті він був в улюбленому, чорному капелюсі “набакир”. Місце для останнього спочинку вибрав зі смаком — поруч символічна могила січових стрільців із синьо-жовтим стягом і хрестом.
Щороку на Провідну неділю, коли місцевий священник правив “на гробах”, Василь взувався в нові мешти, вдягав американську маринарку і стояв коло “своєї” могили в чорнім капелюсі “на струнко”, щоб люди бачили який файний він сам і його пам'ятник.
Того року, за місяць до Великодніх свят, Василь отримав листа від цьотки з черговим проханням. Вона повідомляла, що невдовзі вишле гроші: просила придбати гарні вінки і поставити їх на могилах батьків і чоловіка, щоби все було “як у людей”, а ще – сфотографувати могили з квітками і вислати їй знимки.
Невдовзі поштарка принесла повідомлення про грошовий переказ. Наступного дня Василь отримав сімсот гривень. Прикинув, що на ці гроші можна було б жити два місяці, адже його місячна пенсія була приблизно така ж, як цей переказ. Вдома поставив гроші до пуделка з документами і сховав у шафі.
Чим менше днів залишалося до Великодня, тим частіше Василь думав про гроші і квітки. Йому було шкода витрачати таку суму на тітчину “забаганку”, хоч розумів, що гроші належать не йому, і він лише сповняє її волю. Але “хробак” всередині все одно мучив і мучив, і через це він не мав спокою. За тиждень до Великодніх свят йому спало на думку, як саме можна догодити тітці і привласнити вислані нею гроші. Вдома він мав два букети зі штучних квітів, які хотів поставити на могилах бабці і діда торік. Вони були поховані в сусідньому районі. Але почалися дощі, потім городи і Василь відклав поїздку. Букети простояли рік в кухні на підвіконні і виглядали хоч і не свіжо, але й не дуже зле.
На Чистий четвер взяв квітки і пішов на сільський цвинтар. Дорогою думав, як би краще їх прилаштувати, щоб цьоці сподобалося. Прийшовши, трохи постояв, перехрестився, змовив “Отче наш” і “Богородице Діво”. Потім відійшов на кілька кроків і почав метикувати, як і де поставити квітки. Ставив їх “в ногах” і “в голові”, по боках. Але букети були такі “скупенькі”, що, як не клади, — виглядали кепсько. Василь навіть засмутився і хотів їх забрати, але потім подумав, що якось не пасує нести їх з цвинтаря до хати. Та й люди чіплятимуться і розпитуватимуть що до чого. Врешті-решт, заспокоїв сумління думкою про те, що “направду не так вже й зле” і подався додому.
Тієї ночі він спав погано. Хоч і борщ на вечерю вдався смачний, і футбольний матч по телевізору додивився до кінця, і сусідський пес не гавкав, – проте довго не міг заснути. Вранці прокинувся з важкою головою. Закукурікав когут, крізь фіранку пробивалися перші вранішні промені. Василь встав з ліжка і вийшов на подвір'я. “На свята буде файна погода” – відмітив вдоволено. Випустив курей з хліва, нагодував свиню і крілів, і почвалав до хати. Поголився й зробив собі чаю. Пригадав, що не дочитав вчорашньої газети. Пошкандбав за окулярами. Зазвичай, він залишав їх на телевізорі, але цього разу їх там не було. “Певно в маринарці!”. В кишені маринарки “на щодень” знайшов старі окуляри з тріснутим в кутику склом, а нових таки не було. Їх також не було в кишенях “американської” маринарки. Обнишпорив геть усе в кімнаті, потім у другій — окуляри як крізь землю провалилися. “Певно забув їх вчора в магазині, коли ходив по хліб? ” – подумав Василь. “А може загубив десь на цвинтарі? От халепа!” Мерщій рушив туди. Ретельно оглянув все довкола могили, але окулярів не знайшов. “Якщо й були, то хтось взяв. Вчора тут крутилося чимало людей.”
Сільський магазин відкривався о десятій ранку. О пів на десяту Василь вже був вбраний і збирався виходити з хати. Потім згадав про капелюха і вернувся. Капелюха не було. Він завжди клав його на стіл. Власне, капелюха не було ніде. Такої катавасії Василь не очікував. Спершу окуляри, потім капелюх! “Що то за кара Божа?” – нетямився з розпачу. Мусив йти до магазину в старім капелюсі. З огляду на те, що була передвеликодна субота, продавчиня спізнилася і прийшла близько одинадцятої. Довго порпалася в сумці, нарешті знайшла ключі і почала відчиняти двері магазину.
– Доброго дня, вуйку Василю, щось забули купити до великоднього кошика? Хліб вчорашній.
– Та я не за хлібом.
– Пиво є львівське і чернігівське.
– Та я не за пивом.
– То за чим? Може, за цукерками? Старших людей тягне на “солодке”.
– Марійко, я часом не забув у тебе вчора своїх окулярів? Таких файних, в дорогій оправі?
– Ходімо подивимося. Але я нічого не бачила, коли йшла додому. Ви впевнені, що залишили їх тут? Якби були — я б їх сховала.
– Так собі гадаю.
Окулярів в магазині не було. “Дуже зле. Може вони тут були і хтось забрав? Тепер спробуй дізнайся”, – міркував Василь, повертаючись додому. “А де шукати капелюха? От лихо ”. Дорогою зайшов до сусіда – хотів комусь розповісти про свою “біду”. На жаль, його не було вдома. Спантеличений, поплентався до своєї хати. Деякий час сидів під хатою і обмірковував те, що сталося: “По обіді отець Іван буде посвячувати паски. Час готувати кошик. І треба було, щоб на самий Великдень сталася така пригода?”
Пішов до хліва. Взяв кілька яєць, щоб зробити крашанки. Щороку фарбував їх “на червоно” лушпинням цибулі. По дротовому радіо передали, що дощу не буде. “Хоч з погодою пощастило” – подумав Василь. Одягнув вишиту сорочку — пам'ять про покійну дружину, мешти “на вихід” і підійшов до дзеркала. Взяв кошик, перехрестився коло образа Ісуса Христа і вийшов на двір. Вечір мав бути тихий і теплий. Однак Василеві через зниклі окуляри і капелюх на душі було кепсько і несвятково. Промайнула думка: “А може то мені кара Божа за щось?” Почав подумки перебирати Божі заповіді та гріхи. Раптом, наче протягом по плечах потягнуло: “На самий Страсний тиждень схитрував із квітками — от і маєш. Хотів привласнити Сабінчині гроші — і вийшло на клопіт. Втратив окуляри за чотириста гривень і капелюх за сто. Кара Божа”. Тієї ж хвилини якраз порівнявся з церквою. Там вже почали збиратися люди з великодніми кошиками.
– Слава Ісусу Христу!
– Слава навіки!
– Ааа…отець вже є?
– В церкві, зараз вийде.
Василь перехрестився і, озираючись на всі боки, зайшов до церкви. Відразу при вході перед його очима постав образ “Останнього суду”. Зніяковіло оглядав муки грішників у пеклі і тихо, щоб ніхто не почув, промовив: “Господи, каюся. Лукавий поплутав. Спокусився чужими грошима. Не карай мене у гніві Твоєму і вбережи мене, а також мою свиню і крілів від загибелі. Обіцяю більше не брати чужого”.
Отець Іван посвячував паски на подвір’ї церкви. Наблизившись з кропилом до Василя, сказав, щоб той згодом підійшов до нього. Посвятивши паски, священик пішов до церкви, а невдовзі повернувся, тримаючи в руці пакунок.
– Василю, ти часом не забув щось, коли приходив до плащаниці?
– Та ніби ні.
– Ану подумай. То не твій капелюх?
При цих словах отець Іван витягнув з пакунка його парадовий чорний фетровий капелюх!
– Так, то мій! А я вже подумав, що загубив чи хтось потягнув.
– Дякувати Богові, в нашій церкві поки що нічого не пропадало, тримай.
– Ну то я піду?
– Не спізнися тільки на Всеношну.
– Та ні, чого б то я спізнився.
Йому аж відлягло від серця: “Ач, тільки покаявся, – відразу помогло! Треба буде ще раз покаятись, – може й окуляри знайдуться?”
Наближаючись до своєї хати, помітив коло брами сусіда Миколу.
– А я на тебе чекаю, – обізвався той.
– Ще ніби зарано святкувати?
– Та я не про те. Ти нічого не загубив?
– Загубив, але вже знайшов, дякувати Богові.
– Що?
– Капелюха.
– А окуляри?
– Направду, ще й окуляри загубив, так.
– Пиво поставиш?
– За що?
– А це часом не твої окуляри? – сусід, посміхаючись, повільно витягнув з кишені Василеві окуляри в дорогій оправі.
– Де ти їх знайшов! Я через них цілу ніч не спав!
– Ти минулого тижня на пошті був?
– Ну, був.
– Отож! Я також там був, але після тебе. Дивлюся — чиїсь окуляри. Придивився краще – твої. Поставив собі до кишені та й забув про них. А нині в церкві намацав. Тримай!
Вечір напередодні Всеношної видався напрочуд гарний і теплий. Виснажений від пережитого але щасливий, Василь сидів під хатою і дивився на зоряне небо. Рудий кіт Мацько вмостився в нього на колінах і, закривши очі, муркотів “колискову”. Василь запхав руку до кишені маринарки, щоб ще раз переконатися, що окуляри досі там. Потім поправив капелюха на голові і з полегшенням зітхнув. До нього повернулася душевна рівновага, так що тепер він, нарешті, міг думати про повсякденні справи: ”Після свят треба посадити бараболю, полагодити паркан від сусіда. Мало не забув про найголовніше — поїхати до райцентру і купити два найкращі вінки на могили батьків і чоловіка цьоці Сабінки. Завтра поставлю в церкві свічки за здоров'я отця Івана і сусіда.” До Всеношної залишалося дві години.
З Василем Кирилюком сталася прикра пригода. Навіть дві. Обидві впродовж тижня. Десь поділися Василеві окуляри в дорогій оправі і улюблений чорний фетровий капелюх. Перше, що спало на думку: “Вкрали. Але хто, де і коли?» Відповіді на ці питання не знаходив.
Василь був чоловік господарський, прискіпливий і завжди пильнував, щоб в усьому був належний порядок. Інколи від того порядку йому самому робилося зле, але пересилював себе і порав, бо інакше не міг. Не почувався щасливим, коли подвір'я хати не було заметене. Уночі не чіплявся сон, якщо на кухні були брудні миски, чи на ганку скинуте абияк взуття.
У свої 65 літ, Василь почав забуватися. Звісно, в такому віці людська пам'ять вже не та, що колись. А ще — очі. Читати без окулярів Василь не міг, і часом, коли виходив з хати, забував їх вдома, і тоді злився сам на себе. Щоб якось зарадити цьому, купив собі дві пари окулярів і поклав до кишень обидвох маринарок, які носив по черзі — одну на щодень, іншу на неділю. Та, що на неділю, була “не наша” – її вислала з Америки цьотка Сабінка. Двадцять років тому вона поховала чоловіка, поїхала до сестри в Америку і залишилася там.
Сабінці з чоловіком Бог власних дітей не дав, тож вона, як могла, піклувалася про племінника — висилала йому пакунки з «американськими хустками», светрами, сорочками, капами. Василь дещо залишав собі, а решта йшла на продаж. Такі “гешефти” треба було робити дуже обережно, бо тоді це називалося “спекуляцією” і тягнуло за собою кримінальну відповідальність. Але Василь був хлоп не дурний і продавав лише “своїм”. За десять років поставив нову хату.
Окрім Василя, в Сабінки на батьківщині нікого з рідних не залишилося. Єдине, про що вона турбувалася — могили чоловіка і батьків на старому сільському цвинтарі. Час від часу присилала Василеві гроші для догляду за могилами і просила вислати їй знимки, щоб знати в якому вони стані. Василь робив все як належиться, а на “заощаджені” кошти поставив пам'ятник на могилі дружини. На чорному гранітному камені було вибито її портрет у віці 45 років, який подобався Василеві найбільше. Напис з позолотою було видно здалеку. Під Василевим портретом була лише дата його народження. На портреті він був в улюбленому, чорному капелюсі “набакир”. Місце для останнього спочинку вибрав зі смаком — поруч символічна могила січових стрільців із синьо-жовтим стягом і хрестом.
Щороку на Провідну неділю, коли місцевий священник правив “на гробах”, Василь взувався в нові мешти, вдягав американську маринарку і стояв коло “своєї” могили в чорнім капелюсі “на струнко”, щоб люди бачили який файний він сам і його пам'ятник.
Того року, за місяць до Великодніх свят, Василь отримав листа від цьотки з черговим проханням. Вона повідомляла, що невдовзі вишле гроші: просила придбати гарні вінки і поставити їх на могилах батьків і чоловіка, щоби все було “як у людей”, а ще – сфотографувати могили з квітками і вислати їй знимки.
Невдовзі поштарка принесла повідомлення про грошовий переказ. Наступного дня Василь отримав сімсот гривень. Прикинув, що на ці гроші можна було б жити два місяці, адже його місячна пенсія була приблизно така ж, як цей переказ. Вдома поставив гроші до пуделка з документами і сховав у шафі.
Чим менше днів залишалося до Великодня, тим частіше Василь думав про гроші і квітки. Йому було шкода витрачати таку суму на тітчину “забаганку”, хоч розумів, що гроші належать не йому, і він лише сповняє її волю. Але “хробак” всередині все одно мучив і мучив, і через це він не мав спокою. За тиждень до Великодніх свят йому спало на думку, як саме можна догодити тітці і привласнити вислані нею гроші. Вдома він мав два букети зі штучних квітів, які хотів поставити на могилах бабці і діда торік. Вони були поховані в сусідньому районі. Але почалися дощі, потім городи і Василь відклав поїздку. Букети простояли рік в кухні на підвіконні і виглядали хоч і не свіжо, але й не дуже зле.
На Чистий четвер взяв квітки і пішов на сільський цвинтар. Дорогою думав, як би краще їх прилаштувати, щоб цьоці сподобалося. Прийшовши, трохи постояв, перехрестився, змовив “Отче наш” і “Богородице Діво”. Потім відійшов на кілька кроків і почав метикувати, як і де поставити квітки. Ставив їх “в ногах” і “в голові”, по боках. Але букети були такі “скупенькі”, що, як не клади, — виглядали кепсько. Василь навіть засмутився і хотів їх забрати, але потім подумав, що якось не пасує нести їх з цвинтаря до хати. Та й люди чіплятимуться і розпитуватимуть що до чого. Врешті-решт, заспокоїв сумління думкою про те, що “направду не так вже й зле” і подався додому.
Тієї ночі він спав погано. Хоч і борщ на вечерю вдався смачний, і футбольний матч по телевізору додивився до кінця, і сусідський пес не гавкав, – проте довго не міг заснути. Вранці прокинувся з важкою головою. Закукурікав когут, крізь фіранку пробивалися перші вранішні промені. Василь встав з ліжка і вийшов на подвір'я. “На свята буде файна погода” – відмітив вдоволено. Випустив курей з хліва, нагодував свиню і крілів, і почвалав до хати. Поголився й зробив собі чаю. Пригадав, що не дочитав вчорашньої газети. Пошкандбав за окулярами. Зазвичай, він залишав їх на телевізорі, але цього разу їх там не було. “Певно в маринарці!”. В кишені маринарки “на щодень” знайшов старі окуляри з тріснутим в кутику склом, а нових таки не було. Їх також не було в кишенях “американської” маринарки. Обнишпорив геть усе в кімнаті, потім у другій — окуляри як крізь землю провалилися. “Певно забув їх вчора в магазині, коли ходив по хліб? ” – подумав Василь. “А може загубив десь на цвинтарі? От халепа!” Мерщій рушив туди. Ретельно оглянув все довкола могили, але окулярів не знайшов. “Якщо й були, то хтось взяв. Вчора тут крутилося чимало людей.”
Сільський магазин відкривався о десятій ранку. О пів на десяту Василь вже був вбраний і збирався виходити з хати. Потім згадав про капелюха і вернувся. Капелюха не було. Він завжди клав його на стіл. Власне, капелюха не було ніде. Такої катавасії Василь не очікував. Спершу окуляри, потім капелюх! “Що то за кара Божа?” – нетямився з розпачу. Мусив йти до магазину в старім капелюсі. З огляду на те, що була передвеликодна субота, продавчиня спізнилася і прийшла близько одинадцятої. Довго порпалася в сумці, нарешті знайшла ключі і почала відчиняти двері магазину.
– Доброго дня, вуйку Василю, щось забули купити до великоднього кошика? Хліб вчорашній.
– Та я не за хлібом.
– Пиво є львівське і чернігівське.
– Та я не за пивом.
– То за чим? Може, за цукерками? Старших людей тягне на “солодке”.
– Марійко, я часом не забув у тебе вчора своїх окулярів? Таких файних, в дорогій оправі?
– Ходімо подивимося. Але я нічого не бачила, коли йшла додому. Ви впевнені, що залишили їх тут? Якби були — я б їх сховала.
– Так собі гадаю.
Окулярів в магазині не було. “Дуже зле. Може вони тут були і хтось забрав? Тепер спробуй дізнайся”, – міркував Василь, повертаючись додому. “А де шукати капелюха? От лихо ”. Дорогою зайшов до сусіда – хотів комусь розповісти про свою “біду”. На жаль, його не було вдома. Спантеличений, поплентався до своєї хати. Деякий час сидів під хатою і обмірковував те, що сталося: “По обіді отець Іван буде посвячувати паски. Час готувати кошик. І треба було, щоб на самий Великдень сталася така пригода?”
Пішов до хліва. Взяв кілька яєць, щоб зробити крашанки. Щороку фарбував їх “на червоно” лушпинням цибулі. По дротовому радіо передали, що дощу не буде. “Хоч з погодою пощастило” – подумав Василь. Одягнув вишиту сорочку — пам'ять про покійну дружину, мешти “на вихід” і підійшов до дзеркала. Взяв кошик, перехрестився коло образа Ісуса Христа і вийшов на двір. Вечір мав бути тихий і теплий. Однак Василеві через зниклі окуляри і капелюх на душі було кепсько і несвятково. Промайнула думка: “А може то мені кара Божа за щось?” Почав подумки перебирати Божі заповіді та гріхи. Раптом, наче протягом по плечах потягнуло: “На самий Страсний тиждень схитрував із квітками — от і маєш. Хотів привласнити Сабінчині гроші — і вийшло на клопіт. Втратив окуляри за чотириста гривень і капелюх за сто. Кара Божа”. Тієї ж хвилини якраз порівнявся з церквою. Там вже почали збиратися люди з великодніми кошиками.
– Слава Ісусу Христу!
– Слава навіки!
– Ааа…отець вже є?
– В церкві, зараз вийде.
Василь перехрестився і, озираючись на всі боки, зайшов до церкви. Відразу при вході перед його очима постав образ “Останнього суду”. Зніяковіло оглядав муки грішників у пеклі і тихо, щоб ніхто не почув, промовив: “Господи, каюся. Лукавий поплутав. Спокусився чужими грошима. Не карай мене у гніві Твоєму і вбережи мене, а також мою свиню і крілів від загибелі. Обіцяю більше не брати чужого”.
Отець Іван посвячував паски на подвір’ї церкви. Наблизившись з кропилом до Василя, сказав, щоб той згодом підійшов до нього. Посвятивши паски, священик пішов до церкви, а невдовзі повернувся, тримаючи в руці пакунок.
– Василю, ти часом не забув щось, коли приходив до плащаниці?
– Та ніби ні.
– Ану подумай. То не твій капелюх?
При цих словах отець Іван витягнув з пакунка його парадовий чорний фетровий капелюх!
– Так, то мій! А я вже подумав, що загубив чи хтось потягнув.
– Дякувати Богові, в нашій церкві поки що нічого не пропадало, тримай.
– Ну то я піду?
– Не спізнися тільки на Всеношну.
– Та ні, чого б то я спізнився.
Йому аж відлягло від серця: “Ач, тільки покаявся, – відразу помогло! Треба буде ще раз покаятись, – може й окуляри знайдуться?”
Наближаючись до своєї хати, помітив коло брами сусіда Миколу.
– А я на тебе чекаю, – обізвався той.
– Ще ніби зарано святкувати?
– Та я не про те. Ти нічого не загубив?
– Загубив, але вже знайшов, дякувати Богові.
– Що?
– Капелюха.
– А окуляри?
– Направду, ще й окуляри загубив, так.
– Пиво поставиш?
– За що?
– А це часом не твої окуляри? – сусід, посміхаючись, повільно витягнув з кишені Василеві окуляри в дорогій оправі.
– Де ти їх знайшов! Я через них цілу ніч не спав!
– Ти минулого тижня на пошті був?
– Ну, був.
– Отож! Я також там був, але після тебе. Дивлюся — чиїсь окуляри. Придивився краще – твої. Поставив собі до кишені та й забув про них. А нині в церкві намацав. Тримай!
Вечір напередодні Всеношної видався напрочуд гарний і теплий. Виснажений від пережитого але щасливий, Василь сидів під хатою і дивився на зоряне небо. Рудий кіт Мацько вмостився в нього на колінах і, закривши очі, муркотів “колискову”. Василь запхав руку до кишені маринарки, щоб ще раз переконатися, що окуляри досі там. Потім поправив капелюха на голові і з полегшенням зітхнув. До нього повернулася душевна рівновага, так що тепер він, нарешті, міг думати про повсякденні справи: ”Після свят треба посадити бараболю, полагодити паркан від сусіда. Мало не забув про найголовніше — поїхати до райцентру і купити два найкращі вінки на могили батьків і чоловіка цьоці Сабінки. Завтра поставлю в церкві свічки за здоров'я отця Івана і сусіда.” До Всеношної залишалося дві години.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
