ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.11.21
20:17
Минуле не багате на сонети.
У пам’яті – далекі вояжі
і нинішні осінні вітражі
задля антивоєнного сюжету.
Немає очевидної межі
між істиною й міфами адепта
поезії, іронії, вендети,
У пам’яті – далекі вояжі
і нинішні осінні вітражі
задля антивоєнного сюжету.
Немає очевидної межі
між істиною й міфами адепта
поезії, іронії, вендети,
2024.11.21
19:59
Сидять діди на колоді в Миська попід тином.
Сидять, смалять самокрутки, про щось розмовляють.
Либонь, все обговорили, на шлях поглядають.
Сонечко вже повернулось, вигріва їм спини.
Хто пройде чи то проїде, вітається чемно,
Хоч голосно, а то раптом як
Сидять, смалять самокрутки, про щось розмовляють.
Либонь, все обговорили, на шлях поглядають.
Сонечко вже повернулось, вигріва їм спини.
Хто пройде чи то проїде, вітається чемно,
Хоч голосно, а то раптом як
2024.11.21
18:25
І
До автора немає інтересу,
якщо не інтригує читача
як то, буває, заголовки преси
про деякого горе-діяча.
ІІ
На поприщі поезії немало
До автора немає інтересу,
якщо не інтригує читача
як то, буває, заголовки преси
про деякого горе-діяча.
ІІ
На поприщі поезії немало
2024.11.21
18:18
Ми розучились цінувати слово,
Що знищує нещирість і брехню,
Правдиве, чисте, вільне від полови,
Потужніше за струмені вогню.
Сьогодні зовсім все не так, як вчора!
Всі почуття приховує музей.
Знецінене освідчення прозоре,
Що знищує нещирість і брехню,
Правдиве, чисте, вільне від полови,
Потужніше за струмені вогню.
Сьогодні зовсім все не так, як вчора!
Всі почуття приховує музей.
Знецінене освідчення прозоре,
2024.11.21
17:53
Якщо не в пекло Господь мене спровадить,
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу
2024.11.21
13:44
Цей дивний присмак гіркоти,
Розчинений у спогляданні
Того, що прагнуло цвісти.
Та чи було воно коханням?
Бо сталося одвічне НЕ.
Не там, не з тими, і не поряд.
Тому і туга огорне
Розчинений у спогляданні
Того, що прагнуло цвісти.
Та чи було воно коханням?
Бо сталося одвічне НЕ.
Не там, не з тими, і не поряд.
Тому і туга огорне
2024.11.21
09:49
Ти вся зі світла, цифрового коду, газетних літер, вицвілих ночей,
У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.
Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.
Що стугонить в лілейних картах стегон
В м'яких, п
У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.
Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.
Що стугонить в лілейних картах стегон
В м'яких, п
2024.11.21
06:40
Сім разів по сім підряд
Сповідався грішник…
( Є такий в житті обряд,
Коли туго з грішми )
І те ж саме повторив
Знову й знов гучніше.
( Щоби хто не говорив —
Краще бути грішним… )
Сповідався грішник…
( Є такий в житті обряд,
Коли туго з грішми )
І те ж саме повторив
Знову й знов гучніше.
( Щоби хто не говорив —
Краще бути грішним… )
2024.11.21
06:38
Димиться некошене поле.
В озерці скипає вода.
Вогнями вилизує доли.
Повсюди скажена біда.
Огидні очам краєвиди –
Плоди непомірного зла.
Навіщо нас доля в обиду
Жорстоким злочинцям дала?
В озерці скипає вода.
Вогнями вилизує доли.
Повсюди скажена біда.
Огидні очам краєвиди –
Плоди непомірного зла.
Навіщо нас доля в обиду
Жорстоким злочинцям дала?
2024.11.21
04:27
Черешнею бабуся ласувала –
червоний плід, як сонце на зорі.
У сірих стінах сховища-підвалу
чомусь таке згадалося мені.
Вона немов вдивлялась у колишнє
і якось тихо-тихо, без вини,
прошепотіла: «Господи Всевишній,
не допусти онукові війни».
червоний плід, як сонце на зорі.
У сірих стінах сховища-підвалу
чомусь таке згадалося мені.
Вона немов вдивлялась у колишнє
і якось тихо-тихо, без вини,
прошепотіла: «Господи Всевишній,
не допусти онукові війни».
2024.11.21
01:27
Я розіллю л
І
Т
Е
Р
И
Мов ніч, що розливає
Морок осінн
І
Т
Е
Р
И
Мов ніч, що розливає
Морок осінн
2024.11.20
21:31
Наснив тоді я вершників у латах
Слухав про королеву кпин
В барабани били й співали селяни
Лучник стріли слав крізь ліс
Покрик фанфари линув до сонця аж
Сонце прорізло бриз
Як Природа-Мати в рух ішла
У семидесяті ці
Слухав про королеву кпин
В барабани били й співали селяни
Лучник стріли слав крізь ліс
Покрик фанфари линув до сонця аж
Сонце прорізло бриз
Як Природа-Мати в рух ішла
У семидесяті ці
2024.11.20
13:36
Сказала в злості ти: «Іди під три чорти!»
І він пішов, не знаючи у бік який іти.
І байдуже – направо чи наліво...
А ти отямилась, як серце заболіло:
«Ой, лишенько, та що ж я наробила?!..»
Як далі склалось в них – не знати до пуття:
Зійшлись вони чи
І він пішов, не знаючи у бік який іти.
І байдуже – направо чи наліво...
А ти отямилась, як серце заболіло:
«Ой, лишенько, та що ж я наробила?!..»
Як далі склалось в них – не знати до пуття:
Зійшлись вони чи
2024.11.20
09:10
років тому відійшов у засвіти славетний іспанський танцівник Антоніо Гадес.
Мені пощастило бачити його на сцені ще 30-річним, у самому розквіті…
Болеро.
Танцює іспанець.
Ніби рок,
а не танець.
Мені пощастило бачити його на сцені ще 30-річним, у самому розквіті…
Болеро.
Танцює іспанець.
Ніби рок,
а не танець.
2024.11.20
07:07
три яблука
холодні
осінь не гріє
гілля тримає
шкірка ще блискуча гладенька
життя таке тендітне
сіро і сумно
три яблука висять
холодні
осінь не гріє
гілля тримає
шкірка ще блискуча гладенька
життя таке тендітне
сіро і сумно
три яблука висять
2024.11.20
07:04
Батько, донечка, і песик
Всілись якось на траві
Не було там тільки весел
Але поруч солов'ї…
Щебетали і манили…
Сонце липало в очах
І набравшись тої сили
Попросили знімача
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Всілись якось на траві
Не було там тільки весел
Але поруч солов'ї…
Щебетали і манили…
Сонце липало в очах
І набравшись тої сили
Попросили знімача
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.10.17
2024.08.04
2024.07.02
2024.05.20
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тимофій Західняк (1956) /
Проза
ПРИГОДА
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ПРИГОДА
ПРИГОДА
З Василем Кирилюком сталася прикра пригода. Навіть дві. Обидві впродовж тижня. Десь поділися Василеві окуляри в дорогій оправі і улюблений чорний фетровий капелюх. Перше, що спало на думку: “Вкрали. Але хто, де і коли?» Відповіді на ці питання не знаходив.
Василь був чоловік господарський, прискіпливий і завжди пильнував, щоб в усьому був належний порядок. Інколи від того порядку йому самому робилося зле, але пересилював себе і порав, бо інакше не міг. Не почувався щасливим, коли подвір'я хати не було заметене. Уночі не чіплявся сон, якщо на кухні були брудні миски, чи на ганку скинуте абияк взуття.
У свої 65 літ, Василь почав забуватися. Звісно, в такому віці людська пам'ять вже не та, що колись. А ще — очі. Читати без окулярів Василь не міг, і часом, коли виходив з хати, забував їх вдома, і тоді злився сам на себе. Щоб якось зарадити цьому, купив собі дві пари окулярів і поклав до кишень обидвох маринарок, які носив по черзі — одну на щодень, іншу на неділю. Та, що на неділю, була “не наша” – її вислала з Америки цьотка Сабінка. Двадцять років тому вона поховала чоловіка, поїхала до сестри в Америку і залишилася там.
Сабінці з чоловіком Бог власних дітей не дав, тож вона, як могла, піклувалася про племінника — висилала йому пакунки з «американськими хустками», светрами, сорочками, капами. Василь дещо залишав собі, а решта йшла на продаж. Такі “гешефти” треба було робити дуже обережно, бо тоді це називалося “спекуляцією” і тягнуло за собою кримінальну відповідальність. Але Василь був хлоп не дурний і продавав лише “своїм”. За десять років поставив нову хату.
Окрім Василя, в Сабінки на батьківщині нікого з рідних не залишилося. Єдине, про що вона турбувалася — могили чоловіка і батьків на старому сільському цвинтарі. Час від часу присилала Василеві гроші для догляду за могилами і просила вислати їй знимки, щоб знати в якому вони стані. Василь робив все як належиться, а на “заощаджені” кошти поставив пам'ятник на могилі дружини. На чорному гранітному камені було вибито її портрет у віці 45 років, який подобався Василеві найбільше. Напис з позолотою було видно здалеку. Під Василевим портретом була лише дата його народження. На портреті він був в улюбленому, чорному капелюсі “набакир”. Місце для останнього спочинку вибрав зі смаком — поруч символічна могила січових стрільців із синьо-жовтим стягом і хрестом.
Щороку на Провідну неділю, коли місцевий священник правив “на гробах”, Василь взувався в нові мешти, вдягав американську маринарку і стояв коло “своєї” могили в чорнім капелюсі “на струнко”, щоб люди бачили який файний він сам і його пам'ятник.
Того року, за місяць до Великодніх свят, Василь отримав листа від цьотки з черговим проханням. Вона повідомляла, що невдовзі вишле гроші: просила придбати гарні вінки і поставити їх на могилах батьків і чоловіка, щоби все було “як у людей”, а ще – сфотографувати могили з квітками і вислати їй знимки.
Невдовзі поштарка принесла повідомлення про грошовий переказ. Наступного дня Василь отримав сімсот гривень. Прикинув, що на ці гроші можна було б жити два місяці, адже його місячна пенсія була приблизно така ж, як цей переказ. Вдома поставив гроші до пуделка з документами і сховав у шафі.
Чим менше днів залишалося до Великодня, тим частіше Василь думав про гроші і квітки. Йому було шкода витрачати таку суму на тітчину “забаганку”, хоч розумів, що гроші належать не йому, і він лише сповняє її волю. Але “хробак” всередині все одно мучив і мучив, і через це він не мав спокою. За тиждень до Великодніх свят йому спало на думку, як саме можна догодити тітці і привласнити вислані нею гроші. Вдома він мав два букети зі штучних квітів, які хотів поставити на могилах бабці і діда торік. Вони були поховані в сусідньому районі. Але почалися дощі, потім городи і Василь відклав поїздку. Букети простояли рік в кухні на підвіконні і виглядали хоч і не свіжо, але й не дуже зле.
На Чистий четвер взяв квітки і пішов на сільський цвинтар. Дорогою думав, як би краще їх прилаштувати, щоб цьоці сподобалося. Прийшовши, трохи постояв, перехрестився, змовив “Отче наш” і “Богородице Діво”. Потім відійшов на кілька кроків і почав метикувати, як і де поставити квітки. Ставив їх “в ногах” і “в голові”, по боках. Але букети були такі “скупенькі”, що, як не клади, — виглядали кепсько. Василь навіть засмутився і хотів їх забрати, але потім подумав, що якось не пасує нести їх з цвинтаря до хати. Та й люди чіплятимуться і розпитуватимуть що до чого. Врешті-решт, заспокоїв сумління думкою про те, що “направду не так вже й зле” і подався додому.
Тієї ночі він спав погано. Хоч і борщ на вечерю вдався смачний, і футбольний матч по телевізору додивився до кінця, і сусідський пес не гавкав, – проте довго не міг заснути. Вранці прокинувся з важкою головою. Закукурікав когут, крізь фіранку пробивалися перші вранішні промені. Василь встав з ліжка і вийшов на подвір'я. “На свята буде файна погода” – відмітив вдоволено. Випустив курей з хліва, нагодував свиню і крілів, і почвалав до хати. Поголився й зробив собі чаю. Пригадав, що не дочитав вчорашньої газети. Пошкандбав за окулярами. Зазвичай, він залишав їх на телевізорі, але цього разу їх там не було. “Певно в маринарці!”. В кишені маринарки “на щодень” знайшов старі окуляри з тріснутим в кутику склом, а нових таки не було. Їх також не було в кишенях “американської” маринарки. Обнишпорив геть усе в кімнаті, потім у другій — окуляри як крізь землю провалилися. “Певно забув їх вчора в магазині, коли ходив по хліб? ” – подумав Василь. “А може загубив десь на цвинтарі? От халепа!” Мерщій рушив туди. Ретельно оглянув все довкола могили, але окулярів не знайшов. “Якщо й були, то хтось взяв. Вчора тут крутилося чимало людей.”
Сільський магазин відкривався о десятій ранку. О пів на десяту Василь вже був вбраний і збирався виходити з хати. Потім згадав про капелюха і вернувся. Капелюха не було. Він завжди клав його на стіл. Власне, капелюха не було ніде. Такої катавасії Василь не очікував. Спершу окуляри, потім капелюх! “Що то за кара Божа?” – нетямився з розпачу. Мусив йти до магазину в старім капелюсі. З огляду на те, що була передвеликодна субота, продавчиня спізнилася і прийшла близько одинадцятої. Довго порпалася в сумці, нарешті знайшла ключі і почала відчиняти двері магазину.
– Доброго дня, вуйку Василю, щось забули купити до великоднього кошика? Хліб вчорашній.
– Та я не за хлібом.
– Пиво є львівське і чернігівське.
– Та я не за пивом.
– То за чим? Може, за цукерками? Старших людей тягне на “солодке”.
– Марійко, я часом не забув у тебе вчора своїх окулярів? Таких файних, в дорогій оправі?
– Ходімо подивимося. Але я нічого не бачила, коли йшла додому. Ви впевнені, що залишили їх тут? Якби були — я б їх сховала.
– Так собі гадаю.
Окулярів в магазині не було. “Дуже зле. Може вони тут були і хтось забрав? Тепер спробуй дізнайся”, – міркував Василь, повертаючись додому. “А де шукати капелюха? От лихо ”. Дорогою зайшов до сусіда – хотів комусь розповісти про свою “біду”. На жаль, його не було вдома. Спантеличений, поплентався до своєї хати. Деякий час сидів під хатою і обмірковував те, що сталося: “По обіді отець Іван буде посвячувати паски. Час готувати кошик. І треба було, щоб на самий Великдень сталася така пригода?”
Пішов до хліва. Взяв кілька яєць, щоб зробити крашанки. Щороку фарбував їх “на червоно” лушпинням цибулі. По дротовому радіо передали, що дощу не буде. “Хоч з погодою пощастило” – подумав Василь. Одягнув вишиту сорочку — пам'ять про покійну дружину, мешти “на вихід” і підійшов до дзеркала. Взяв кошик, перехрестився коло образа Ісуса Христа і вийшов на двір. Вечір мав бути тихий і теплий. Однак Василеві через зниклі окуляри і капелюх на душі було кепсько і несвятково. Промайнула думка: “А може то мені кара Божа за щось?” Почав подумки перебирати Божі заповіді та гріхи. Раптом, наче протягом по плечах потягнуло: “На самий Страсний тиждень схитрував із квітками — от і маєш. Хотів привласнити Сабінчині гроші — і вийшло на клопіт. Втратив окуляри за чотириста гривень і капелюх за сто. Кара Божа”. Тієї ж хвилини якраз порівнявся з церквою. Там вже почали збиратися люди з великодніми кошиками.
– Слава Ісусу Христу!
– Слава навіки!
– Ааа…отець вже є?
– В церкві, зараз вийде.
Василь перехрестився і, озираючись на всі боки, зайшов до церкви. Відразу при вході перед його очима постав образ “Останнього суду”. Зніяковіло оглядав муки грішників у пеклі і тихо, щоб ніхто не почув, промовив: “Господи, каюся. Лукавий поплутав. Спокусився чужими грошима. Не карай мене у гніві Твоєму і вбережи мене, а також мою свиню і крілів від загибелі. Обіцяю більше не брати чужого”.
Отець Іван посвячував паски на подвір’ї церкви. Наблизившись з кропилом до Василя, сказав, щоб той згодом підійшов до нього. Посвятивши паски, священик пішов до церкви, а невдовзі повернувся, тримаючи в руці пакунок.
– Василю, ти часом не забув щось, коли приходив до плащаниці?
– Та ніби ні.
– Ану подумай. То не твій капелюх?
При цих словах отець Іван витягнув з пакунка його парадовий чорний фетровий капелюх!
– Так, то мій! А я вже подумав, що загубив чи хтось потягнув.
– Дякувати Богові, в нашій церкві поки що нічого не пропадало, тримай.
– Ну то я піду?
– Не спізнися тільки на Всеношну.
– Та ні, чого б то я спізнився.
Йому аж відлягло від серця: “Ач, тільки покаявся, – відразу помогло! Треба буде ще раз покаятись, – може й окуляри знайдуться?”
Наближаючись до своєї хати, помітив коло брами сусіда Миколу.
– А я на тебе чекаю, – обізвався той.
– Ще ніби зарано святкувати?
– Та я не про те. Ти нічого не загубив?
– Загубив, але вже знайшов, дякувати Богові.
– Що?
– Капелюха.
– А окуляри?
– Направду, ще й окуляри загубив, так.
– Пиво поставиш?
– За що?
– А це часом не твої окуляри? – сусід, посміхаючись, повільно витягнув з кишені Василеві окуляри в дорогій оправі.
– Де ти їх знайшов! Я через них цілу ніч не спав!
– Ти минулого тижня на пошті був?
– Ну, був.
– Отож! Я також там був, але після тебе. Дивлюся — чиїсь окуляри. Придивився краще – твої. Поставив собі до кишені та й забув про них. А нині в церкві намацав. Тримай!
Вечір напередодні Всеношної видався напрочуд гарний і теплий. Виснажений від пережитого але щасливий, Василь сидів під хатою і дивився на зоряне небо. Рудий кіт Мацько вмостився в нього на колінах і, закривши очі, муркотів “колискову”. Василь запхав руку до кишені маринарки, щоб ще раз переконатися, що окуляри досі там. Потім поправив капелюха на голові і з полегшенням зітхнув. До нього повернулася душевна рівновага, так що тепер він, нарешті, міг думати про повсякденні справи: ”Після свят треба посадити бараболю, полагодити паркан від сусіда. Мало не забув про найголовніше — поїхати до райцентру і купити два найкращі вінки на могили батьків і чоловіка цьоці Сабінки. Завтра поставлю в церкві свічки за здоров'я отця Івана і сусіда.” До Всеношної залишалося дві години.
З Василем Кирилюком сталася прикра пригода. Навіть дві. Обидві впродовж тижня. Десь поділися Василеві окуляри в дорогій оправі і улюблений чорний фетровий капелюх. Перше, що спало на думку: “Вкрали. Але хто, де і коли?» Відповіді на ці питання не знаходив.
Василь був чоловік господарський, прискіпливий і завжди пильнував, щоб в усьому був належний порядок. Інколи від того порядку йому самому робилося зле, але пересилював себе і порав, бо інакше не міг. Не почувався щасливим, коли подвір'я хати не було заметене. Уночі не чіплявся сон, якщо на кухні були брудні миски, чи на ганку скинуте абияк взуття.
У свої 65 літ, Василь почав забуватися. Звісно, в такому віці людська пам'ять вже не та, що колись. А ще — очі. Читати без окулярів Василь не міг, і часом, коли виходив з хати, забував їх вдома, і тоді злився сам на себе. Щоб якось зарадити цьому, купив собі дві пари окулярів і поклав до кишень обидвох маринарок, які носив по черзі — одну на щодень, іншу на неділю. Та, що на неділю, була “не наша” – її вислала з Америки цьотка Сабінка. Двадцять років тому вона поховала чоловіка, поїхала до сестри в Америку і залишилася там.
Сабінці з чоловіком Бог власних дітей не дав, тож вона, як могла, піклувалася про племінника — висилала йому пакунки з «американськими хустками», светрами, сорочками, капами. Василь дещо залишав собі, а решта йшла на продаж. Такі “гешефти” треба було робити дуже обережно, бо тоді це називалося “спекуляцією” і тягнуло за собою кримінальну відповідальність. Але Василь був хлоп не дурний і продавав лише “своїм”. За десять років поставив нову хату.
Окрім Василя, в Сабінки на батьківщині нікого з рідних не залишилося. Єдине, про що вона турбувалася — могили чоловіка і батьків на старому сільському цвинтарі. Час від часу присилала Василеві гроші для догляду за могилами і просила вислати їй знимки, щоб знати в якому вони стані. Василь робив все як належиться, а на “заощаджені” кошти поставив пам'ятник на могилі дружини. На чорному гранітному камені було вибито її портрет у віці 45 років, який подобався Василеві найбільше. Напис з позолотою було видно здалеку. Під Василевим портретом була лише дата його народження. На портреті він був в улюбленому, чорному капелюсі “набакир”. Місце для останнього спочинку вибрав зі смаком — поруч символічна могила січових стрільців із синьо-жовтим стягом і хрестом.
Щороку на Провідну неділю, коли місцевий священник правив “на гробах”, Василь взувався в нові мешти, вдягав американську маринарку і стояв коло “своєї” могили в чорнім капелюсі “на струнко”, щоб люди бачили який файний він сам і його пам'ятник.
Того року, за місяць до Великодніх свят, Василь отримав листа від цьотки з черговим проханням. Вона повідомляла, що невдовзі вишле гроші: просила придбати гарні вінки і поставити їх на могилах батьків і чоловіка, щоби все було “як у людей”, а ще – сфотографувати могили з квітками і вислати їй знимки.
Невдовзі поштарка принесла повідомлення про грошовий переказ. Наступного дня Василь отримав сімсот гривень. Прикинув, що на ці гроші можна було б жити два місяці, адже його місячна пенсія була приблизно така ж, як цей переказ. Вдома поставив гроші до пуделка з документами і сховав у шафі.
Чим менше днів залишалося до Великодня, тим частіше Василь думав про гроші і квітки. Йому було шкода витрачати таку суму на тітчину “забаганку”, хоч розумів, що гроші належать не йому, і він лише сповняє її волю. Але “хробак” всередині все одно мучив і мучив, і через це він не мав спокою. За тиждень до Великодніх свят йому спало на думку, як саме можна догодити тітці і привласнити вислані нею гроші. Вдома він мав два букети зі штучних квітів, які хотів поставити на могилах бабці і діда торік. Вони були поховані в сусідньому районі. Але почалися дощі, потім городи і Василь відклав поїздку. Букети простояли рік в кухні на підвіконні і виглядали хоч і не свіжо, але й не дуже зле.
На Чистий четвер взяв квітки і пішов на сільський цвинтар. Дорогою думав, як би краще їх прилаштувати, щоб цьоці сподобалося. Прийшовши, трохи постояв, перехрестився, змовив “Отче наш” і “Богородице Діво”. Потім відійшов на кілька кроків і почав метикувати, як і де поставити квітки. Ставив їх “в ногах” і “в голові”, по боках. Але букети були такі “скупенькі”, що, як не клади, — виглядали кепсько. Василь навіть засмутився і хотів їх забрати, але потім подумав, що якось не пасує нести їх з цвинтаря до хати. Та й люди чіплятимуться і розпитуватимуть що до чого. Врешті-решт, заспокоїв сумління думкою про те, що “направду не так вже й зле” і подався додому.
Тієї ночі він спав погано. Хоч і борщ на вечерю вдався смачний, і футбольний матч по телевізору додивився до кінця, і сусідський пес не гавкав, – проте довго не міг заснути. Вранці прокинувся з важкою головою. Закукурікав когут, крізь фіранку пробивалися перші вранішні промені. Василь встав з ліжка і вийшов на подвір'я. “На свята буде файна погода” – відмітив вдоволено. Випустив курей з хліва, нагодував свиню і крілів, і почвалав до хати. Поголився й зробив собі чаю. Пригадав, що не дочитав вчорашньої газети. Пошкандбав за окулярами. Зазвичай, він залишав їх на телевізорі, але цього разу їх там не було. “Певно в маринарці!”. В кишені маринарки “на щодень” знайшов старі окуляри з тріснутим в кутику склом, а нових таки не було. Їх також не було в кишенях “американської” маринарки. Обнишпорив геть усе в кімнаті, потім у другій — окуляри як крізь землю провалилися. “Певно забув їх вчора в магазині, коли ходив по хліб? ” – подумав Василь. “А може загубив десь на цвинтарі? От халепа!” Мерщій рушив туди. Ретельно оглянув все довкола могили, але окулярів не знайшов. “Якщо й були, то хтось взяв. Вчора тут крутилося чимало людей.”
Сільський магазин відкривався о десятій ранку. О пів на десяту Василь вже був вбраний і збирався виходити з хати. Потім згадав про капелюха і вернувся. Капелюха не було. Він завжди клав його на стіл. Власне, капелюха не було ніде. Такої катавасії Василь не очікував. Спершу окуляри, потім капелюх! “Що то за кара Божа?” – нетямився з розпачу. Мусив йти до магазину в старім капелюсі. З огляду на те, що була передвеликодна субота, продавчиня спізнилася і прийшла близько одинадцятої. Довго порпалася в сумці, нарешті знайшла ключі і почала відчиняти двері магазину.
– Доброго дня, вуйку Василю, щось забули купити до великоднього кошика? Хліб вчорашній.
– Та я не за хлібом.
– Пиво є львівське і чернігівське.
– Та я не за пивом.
– То за чим? Може, за цукерками? Старших людей тягне на “солодке”.
– Марійко, я часом не забув у тебе вчора своїх окулярів? Таких файних, в дорогій оправі?
– Ходімо подивимося. Але я нічого не бачила, коли йшла додому. Ви впевнені, що залишили їх тут? Якби були — я б їх сховала.
– Так собі гадаю.
Окулярів в магазині не було. “Дуже зле. Може вони тут були і хтось забрав? Тепер спробуй дізнайся”, – міркував Василь, повертаючись додому. “А де шукати капелюха? От лихо ”. Дорогою зайшов до сусіда – хотів комусь розповісти про свою “біду”. На жаль, його не було вдома. Спантеличений, поплентався до своєї хати. Деякий час сидів під хатою і обмірковував те, що сталося: “По обіді отець Іван буде посвячувати паски. Час готувати кошик. І треба було, щоб на самий Великдень сталася така пригода?”
Пішов до хліва. Взяв кілька яєць, щоб зробити крашанки. Щороку фарбував їх “на червоно” лушпинням цибулі. По дротовому радіо передали, що дощу не буде. “Хоч з погодою пощастило” – подумав Василь. Одягнув вишиту сорочку — пам'ять про покійну дружину, мешти “на вихід” і підійшов до дзеркала. Взяв кошик, перехрестився коло образа Ісуса Христа і вийшов на двір. Вечір мав бути тихий і теплий. Однак Василеві через зниклі окуляри і капелюх на душі було кепсько і несвятково. Промайнула думка: “А може то мені кара Божа за щось?” Почав подумки перебирати Божі заповіді та гріхи. Раптом, наче протягом по плечах потягнуло: “На самий Страсний тиждень схитрував із квітками — от і маєш. Хотів привласнити Сабінчині гроші — і вийшло на клопіт. Втратив окуляри за чотириста гривень і капелюх за сто. Кара Божа”. Тієї ж хвилини якраз порівнявся з церквою. Там вже почали збиратися люди з великодніми кошиками.
– Слава Ісусу Христу!
– Слава навіки!
– Ааа…отець вже є?
– В церкві, зараз вийде.
Василь перехрестився і, озираючись на всі боки, зайшов до церкви. Відразу при вході перед його очима постав образ “Останнього суду”. Зніяковіло оглядав муки грішників у пеклі і тихо, щоб ніхто не почув, промовив: “Господи, каюся. Лукавий поплутав. Спокусився чужими грошима. Не карай мене у гніві Твоєму і вбережи мене, а також мою свиню і крілів від загибелі. Обіцяю більше не брати чужого”.
Отець Іван посвячував паски на подвір’ї церкви. Наблизившись з кропилом до Василя, сказав, щоб той згодом підійшов до нього. Посвятивши паски, священик пішов до церкви, а невдовзі повернувся, тримаючи в руці пакунок.
– Василю, ти часом не забув щось, коли приходив до плащаниці?
– Та ніби ні.
– Ану подумай. То не твій капелюх?
При цих словах отець Іван витягнув з пакунка його парадовий чорний фетровий капелюх!
– Так, то мій! А я вже подумав, що загубив чи хтось потягнув.
– Дякувати Богові, в нашій церкві поки що нічого не пропадало, тримай.
– Ну то я піду?
– Не спізнися тільки на Всеношну.
– Та ні, чого б то я спізнився.
Йому аж відлягло від серця: “Ач, тільки покаявся, – відразу помогло! Треба буде ще раз покаятись, – може й окуляри знайдуться?”
Наближаючись до своєї хати, помітив коло брами сусіда Миколу.
– А я на тебе чекаю, – обізвався той.
– Ще ніби зарано святкувати?
– Та я не про те. Ти нічого не загубив?
– Загубив, але вже знайшов, дякувати Богові.
– Що?
– Капелюха.
– А окуляри?
– Направду, ще й окуляри загубив, так.
– Пиво поставиш?
– За що?
– А це часом не твої окуляри? – сусід, посміхаючись, повільно витягнув з кишені Василеві окуляри в дорогій оправі.
– Де ти їх знайшов! Я через них цілу ніч не спав!
– Ти минулого тижня на пошті був?
– Ну, був.
– Отож! Я також там був, але після тебе. Дивлюся — чиїсь окуляри. Придивився краще – твої. Поставив собі до кишені та й забув про них. А нині в церкві намацав. Тримай!
Вечір напередодні Всеношної видався напрочуд гарний і теплий. Виснажений від пережитого але щасливий, Василь сидів під хатою і дивився на зоряне небо. Рудий кіт Мацько вмостився в нього на колінах і, закривши очі, муркотів “колискову”. Василь запхав руку до кишені маринарки, щоб ще раз переконатися, що окуляри досі там. Потім поправив капелюха на голові і з полегшенням зітхнув. До нього повернулася душевна рівновага, так що тепер він, нарешті, міг думати про повсякденні справи: ”Після свят треба посадити бараболю, полагодити паркан від сусіда. Мало не забув про найголовніше — поїхати до райцентру і купити два найкращі вінки на могили батьків і чоловіка цьоці Сабінки. Завтра поставлю в церкві свічки за здоров'я отця Івана і сусіда.” До Всеношної залишалося дві години.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію